Кривий будиночок

Розділ двадцять шостий

Згодом я дивувався, як міг бути таким сліпим. Правда ж увесь цей час лежала на поверхні. Джозефіна і тільки Джозефіна відповідала всім необхідним крите­ріям. Її марнославство, її вперте переконання у власній важливості, її любов до розмов та постійне торочення про те, яка розумна вона і яка дурна поліція.

Я ніколи її не підозрював, бо вона була дитиною. Але діти скоюють убивства, і саме це вбивство цілком могла скоїти дитина. Дідусь сам указав їй на конкретний метод — практично розробив план свого вбивства замість неї. Вона мала тільки не лишити після себе відбитки пальців, а цього Джозефіна мог­ла навчитися навіть після поверхового знайомства з детективною літературою. Усе решта — не більше ніж довільно набране з бульварних романчиків місиво. Нотатник, гра в слідство, її вигадані підозри, настійливість у тому, що вона не збирається говорити, поки не буде повністю впевнена…

І насамкінець замах на саму себе. Майже неймовірна вистава, якщо зважити на те, що Джозефіна могла справді вбитися. Але вона дитина, тому ніколи не розглядала таку можливість. Вона героїня, а героїнь не вбивають. І саме тут зринули підказки — сліди землі на сидінні старого стільця в пральні. Тільки Джозефіні треба було вилазити на стілець, щоб прилаштувати шматок мармуру над дверима. Зрозуміло, що він не раз падав — про це свідчили вм’ятини на землі. Але Джозефіна терпляче вилазила на стілець знову й знову, щоб повернути мармур на місце. Дівчинка використовувала шарф, аби не лишати відбитків. А коли камінь упав так, як треба, вона ледь уникла смерті.

Ідеальна постановка, що справила необхідне враження! Дівчинка в небезпеці, дівчинка «щось знає», на дівчинку напали!

Я розумів, що Джозефіна навмисно привернула мою увагу до того, що була в приміщенні з цистернами. І це вона сама довершила артистичний безлад у своїй кімнаті, перш ніж піти до пральні.

Але коли Джозефіна, повернувшись із лікарні, дізналася, що заарештували Бренду та Лоренса, то залишилася невдоволена. Справу закрили, а вона, Джозефіна, не опинилася в центрі уваги.

Тому вона вкрала дигіталін із кімнати Едіт, додала його у свою чашку какао й залишила напій на столі у вітальні.

Чи знала вона, що його вип’є няня? Можливо. За її власними словами, сказаними того ранку, вона образилася на няню, бо та її шпетила. А чи могла досвідчена у виховній справі няня щось запідозрити? Гадаю, няня завжди знала, що Джозефіна — не­нормальна дитина. Ранній розумовий розвиток поєднувався у тієї з поламаним моральним компасом. Припускаю також, що дівчинка успадкувала найрізноманітніші фактори того, що Софія називала «безжальністю родини».

Джозефіна отримала безжальну авторитарність бабусиної родини та безжальний егоїзм Маґди, яка завжди дивилася на світ тільки під своїм кутом зору. Чутлива, як і Філіп, Джозефіна постійно страждала від стигми негарної дитини-підкидька. Нарешті, глибоко в ній таїлася крива природа старого Леонідіса. Джозефіна — його онука, схожа на нього і розумом, і хитрістю, але якщо дідова любов орієнтувалася назовні, на родину та друзів, то любов Джозефіни була звернута на саму себе.

Гадаю, старий Леонідіс збагнув те, чого, крім нього, не зрозумів ніхто в родині: Джозефіна могла становити небезпеку як для інших, так і для себе. Він тримав її подалі від шкільного життя, бо боявся того, що вона могла скоїти. Удома він мав змогу прикрити її та вберегти. Тепер я зрозумів його наполегливе прохання до Софії приглянути за Джозефіною.

І чи не страх за дитину продиктував Маґді рап­тове рішення відправити Джозефіну за кордон? Можливо, не усвідомлений страх, а невиразний материнський інстинкт.

А Едіт де Гевіленд? Спершу вона щось запідозрила, тоді злякалась… і зрештою про все дізналася?

Я опустив очі на лист у своїй руці.

Любий Чарльзе!

Це конфіденційно для вас — і Софії, якщо ви того захочете. Дуже важливо, щоб хтось дізнався правду. Я знайшла цей нотатник у закинутій собачій будці біля заднього входу. Там вона його ховала. Записи підтвердили те, що я вже підозрювала. Не знаю, чи буде мій учинок правильним, чи ні. Але моє життя, хай там як, добігає кінця, і я не хочу, щоб дитина страждала — а вона, без сумніву, страждатиме, якщо їй доведеться постати перед земним судом за те, що вона скоїла.

У приплоді часто буває браковане щеня.

Якщо я помиляюся, хай Бог мене простить, але я роблю це з любові. Благословення вам обом.

Едіт де Гевіленд

Я завагався лише на мить, а тоді передав листа Софії. Разом ми відкрили чорний нотатник Джозефіни.

«Сьогодні я вбила дідуся».

Ми погортали сторінки: дивовижне чтиво. Цікаве, як я гадаю, насамперед психіатру. У ньому з жахливою чіткістю описувалася лють пригніченого егоїзму. Викладався там і мотив злочину — жалюгідно дитячий та неадекватний.

«Дідусь не дозволяє мені вчитися балету, тому я вирішила його вбити. А потім ми поїдемо в Лондон і житимемо там. Мама не заперечуватиме, якщо я займатимусь балетом».

Наводжу тут лише деякі найвиразніші уривки.

«Я не хочу їхати в Швейцарію. І не поїду туди. Якщо мама мене змушуватиме, я і її вб’ю. Тільки отруту дістати не можу. Можливо, мені вдасться зробити її з ягід тисового дерева. У книжках пишуть, що вони отруйні».

«Юстас мене сьогодні дуже образив. Він каже, що я звичайне дівчисько, від якого немає жодної користі, і що моє детективне розслідування — якась дурниця. Він перестане вважати мене дурною, коли дізнається, що вбивця — це я».

«Мені подобається Чарльз, але він доволі дурний. Я ще не знаю, кого мені звинуватити в убивстві. Можливо, Бренду та Лоренса… Бренда груба зі мною, каже, що в мене не всі вдома, але Лоренс мені подобається. Він розповів про Шарлотту Корде. Вона вбила когось у ванні, але не дуже розумно все влаштувала».

Останній запис був промовистим.

«Ненавиджу няню… ненавиджу її… ненавиджу. Вона каже, що я просто дитина. Каже, що я вимахуюся. Вона переконує маму відправити мене за кордон. Я і її вб’ю. Гадаю, таблетки тітки Едіт мені з цим допоможуть. Якщо станеться іще одне вбивство, поліція повернеться і знову все стане цікаво».

«Няня мертва. Я така рада. Я ще не вирішила, де сховаю пляшечку з таблеточками. Або в кімнаті тітки Клеменсі, або у Юстаса. Коли я постарію й помру, то лишу по собі цю книжечку. Її передадуть шефу поліції, і всі дізнаються, якою великою злочинницею я була».

Я закрив нотатник. З очей Софії струмочком тек­ли сльози.

— Ох, Чарльзе… Ох. Чарльзе… Це так жахливо. Вона була маленьким монстром, але все це викликає лише безмежний жаль.

Я відчував те саме.

Мені подобалася Джозефіна… Я досі відчував до неї прихильність… Ви не можете любити людину менше тільки тому, що в неї туберкульоз чи якась інша смертельна хвороба. Джозефіна, як правильно сказала Софія, була маленьким монстром, але цей маленький монстр заслуговував на жаль. Вона народилася з ґанджем — покручене дитя Кривого Будиночка.

Софія запитала:

— Що б сталося, якби вона була жива?

— Гадаю, її відправили б у виправний заклад чи до особливої школи. Згодом, можливо, випустили б або визнали неосудною. Не знаю.

Софія здригнулася.

— Те, що сталося, — на краще. Але тітка Едіт… Мені не подобається, що вона взяла провину на себе.

— Це був її вибір. Навряд чи деталі справи розголошуватимуть. Мабуть, коли Бренда та Лоренс постануть перед судом, їх ні в чому не звинувачуватимуть і відпустять на волю. А ти, Софіє, — сказав я вже геть іншим голосом, взявши її за руки, — вийдеш за мене заміж. Я щойно отримав призначення у Персію. Ми поїдемо разом, і ти забудеш про Кривий Будиночок. Твоя мати зможе ставити п’єси, а батько — купувати книжки. Юстас скоро піде до університету. Не пере­ймайся через них більше. Подумай про мене.

Софія дуже уважно поглянула мені в очі.

— Чарльзе, а ти не боїшся одружуватися зі мною?

— А чому це я маю боятися? У бідній маленькій Джозефіні зібралися найгірші риси вашої родини. А ти, Софіє, я переконаний, отримала все найкраще та найсміливіше з родини Леонідісів. Твій дідусь високої думки про тебе, а він, здається, був людиною, яка рідко помилялася. Вище голову, люба. Майбутнє належить нам.

— Я згодна, Чарльзе. Я кохаю тебе. Я вийду за тебе і дбатиму про твоє щастя. — Вона поглянула на нотатник. — Бідна Джозефіна.

— Бідна Джозефіна, — повторив я.

— То якою виявилася правда, Чарльзе? — запитав батько.

Я ніколи не брехав старому.

— Едіт де Гевіленд не скоювала злочинів, — відповів я. — Це була Джозефіна.

Батько злегка кивнув.

— Так, — промовив він. — Я й сам так думав уже деякий час. Бідне дитя…