«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Це більше скидалося на семінарське заняття, ніж на нараду слідчо-оперативної групи. Вони сиділи в кабінеті криміналістики, оточені з усіх боків стендами, схемами, вітринами, заскленими шафами, на полицях яких поблискували прилади і апарати.

Лежнєв підійшов до стенда і прикріпив уже знайому Наталі фотографію розстрілу. Крім Наталі, в кабінеті сиділи Кравчук і майор Винник.

— Називатимемо хлопця з карабіном З. Домовились? — почав Лежнєв. — Так от, місяць тому З. одержав по пошті це фото з відповідним листом. Згаданого листа надіслали на адресу, де З. років двадцять тому проживав. Та оскільки це була особлива адреса, — Лежнєв усміхнувся, — лист попав за призначенням.

— Шантаж? — не витримав Кравчук.

— Так, — кивнув головою Лежнєв. — Але шантаж досить примітивний. Як ви гадаєте, чого зажадав од З. той, хто надіслав листа?

— Напевне, якоїсь інформації, — висловив припущення Винник.

— Не вгадали, — відповів Лежнєв.

— Грошей, — сказав Кравчук.

— Правильно, капітане, — підтвердив Лежнєв, — від нього зажадали грошей. Той, хто надіслав листа, вимагав, щоб З. приніс гроші в умовлене місце і передав їх з рук до рук.

— Ну й кретин же він, якщо так, — знизав плечима Кравчук.

— Він не сподівався, що З. повідомить про це органи безпеки, — заперечила Наталя.

— Все одно кретин, — мовив Кравчук. — Інакше він не зробив би такої дурниці. Зустрітися в умовленому місці! А якби З. пристукнув його в цьому самому місці?

— Шантажист міг прийти не сам.

— Але ж З. теж не ликом шитий.

— Не сперечайтеся, — сказав Лежнєв. — Шантажист вчасно схаменувся і по гроші не прийшов.

— Цікаво, — подався вперед Кравчук.

— Якась кримінальщина, — мовив Винник. — Незрозуміло тільки, як до шантажиста попало фото З.

— У цій історії немало загадок, — погодився Лежнєв. — Незрозуміло, як до шантажиста попала фотографія; незрозуміло, як він дізнався, що людина з карабіном і З. та сама особа; незрозуміло, як він роздобув адресу З.; незрозуміло й багато іншого. Але давайте повернемося до фото.

Він підійшов до столу, вийняв з папки п’ять фото і пришпилив їх на стенді одне під одним.

— А тепер погляньте на ці знімки.

На нових фотографіях, як і на першій, було зафіксовано сцени розправи. На трьох — розстріл, на четвертій і п’ятій — шмагання. Наталя звернула увагу, що кати на фотографіях були різні. Причому їх сфотографовано крупним планом і в одному ракурсі. А от гітлерівці, які стежили за розправою, були ті самі. Це помітив і Кравчук.

— Та сама фірма, — сказав він. — І фоном служать ті самі гестапівці.

— То не гестапівці, — заперечив Лежнєв, — унтер-офіцери абвер-частини 115. Наприкінці сорок другого року ця абвер-частина розмістилася в Сосновському та його околиці. Що привело абверівців у Сосновське? Різні справи. Але не останнє місце посідало вербування і вишколення агентів. Особливо охоче абверівці вербували дівчат і молодих жінок. Робили це досить витончено. Тих, кого хотіли завербувати, або арештовували, або ж мобілізовували в так звані «групи трудової повинності», а потім відповідно обробляли: провокували, залякували, мордували, поки не добивалися бажаних наслідків. З цією ж метою абверівці використовували і санаторій для офіцерів вермахту, який містився у Русанівському чи, як його колись називали, Мисливському замку. Серед обслуговуючого персоналу санаторію було чимало молодих жінок: покоївки, офіціантки, посудниці, артистки доморощеного кабаре.

— Вони були на різних посадах, а насправді… — Кравчук замовк. — Я чув…

— Що ви про них чули? — обірвав його Лежнєв. — Ви в той час, даруйте на слові, ще пішки під стіл ходили, капітане.

— А хіба не правда? — образився Кравчук.

Лежнєв неприязно подивився на нього.

— Правда, — сухо сказав він, — що дівчат у замку тримали в основному для втіх гітлерівських офіцерів. Тільки мало хто прийшов туди добровільно. Більшість їх привозили в замок живосилом і утримували в умовах не набагато кращих за ті, що були в концтаборах.

— Ми трохи відхилилися, — обережно зауважив Винник.

— Ні, — сказав Лежнєв, — це теж треба мати на увазі.

Він пройшовся по кімнаті, одчинив вікно, глянув на місто, яке розкинулося внизу, потім повернувся до столу, акуратно потушив у попільниці сигарету. Певно, репліка Кравчука порушила хід його думок і тепер він намагався зосередитися на тому головному, що треба було знати його новим помічникам.

— Я вже казав, — знову почав він, — що такі знімки абверівці вважали основним документом у вербовочному досьє агента. Фабрикували вони їх головним чином на своїх «учбово-випробувальних базах»: у Мисливському замку, в Городенківському концтаборі, Сосновській тюрмі, Русанівській школі поліції, під час каральних експедицій, облав тощо. Як правило, агенти знали, що їх фотографують. Фото їм показували перед тим, як закинути в наш тил. Та це вже деталь. Компрометуючі знімки зберігалися в особистій справі агента. На звороті фотографії було зазначено час і місце страти чи екзекуції, дані про агента-ката і його жертву. Однак в агентурних досьє зберігалися тільки фотографії; негативи ховали в іншому місці. Восени сорок третього року нашим контррозвідникам пощастило намацати цю фототеку і, незадовго перед утечею гітлерівців із Сосновського, захопити її. Оці п’ять знімків, які ви бачите, — Лежнєв показав на демонстраційний стенд, — зроблено з негативів фототеки, яку ми захопили. Я кажу «ми», бо ще тоді, в сорок третьому, мав певне відношення до цієї історії. Але негатива знімка, на якому зафіксовано товариша З., у фототеці не знайшли, хоча ми, зі слів самого З., знали, що такий знімок робили. Це була перша загадка, яку тоді не розгадали. Правда, абверівці в даному разі могли забракувати знімок. Таке припущення влаштовувало всіх. Та ось через деякий час наші органи безпеки розкрили кілька старанно законспірованих гітлерівських агентів, які на слідстві показали, що їх завербували офіцери абвер-частини 115 і що вони пройшли ту саму процедуру, що й З. Згадали вони і про фото. Однак негативів фотографій і цих агентів у фототеці, яку ми захопили, не було.

Лежнєв замовк, узяв сигарети, але не закурив — покрутив у руках пачку і сховав у кишеню.

— Як же ви розгадали цю загадку? — спитала Наталя.

— Її не розгадано й досі.

— Очевидно, наші контррозвідники захопили не всю фототеку, — сказав Винник.

— Цілком можливо, — погодився Лежнєв, — якщо під фототекою розуміти всі негативи, зроблені будь-коли у фотовідділі абвер-частини 115. Але те, що було зібрано і зберігалося в лабораторії фотовідділу, ми захопили повністю разом з реєстраційними книгами.

— Нестачі не було? — спитав Кравчук.

— Усі зареєстровані негативи були в наявності.

— Можливо, була ще одна фототека? — невпевнено сказала Наталя.

— Це більш імовірно, — кивнув Лежнєв. — Річ у тому, що на З. абверівці покладали особливі надії. Але й викриті в сорок четвертому — сорок п’ятому роках агенти, про яких я згадував, були не з «масового набору». Характерно, що їх, на відміну від агентів, чиї знімки попали до фототеки, абверівці натаскували індивідуально й утримували ізольовано один від одного. І — що знову ж таки характерно — всіх їх перед тим, як закинути в наш тил, посилали в Мисливський замок нібито на відпочинок, а насправді — для останньої особливої перевірки.

— Схоже на те, що на особливо цінних агентів була окрема фототека, — сказав Винник. — І ця фототека нещодавно десь випливла на поверхню.

— А ви уявляєте собі акваторію, де вона плаває? — насмішкувато спитав Кравчук.

— Я б почав з Мисливського замку.

— Для цього вам доведеться скористатися з уеллсівської машини часу і повернутися на двадцять п’ять років назад, — не без єхидства зауважив Кравчук. — Бо саме тоді гітлерівці висадили в повітря цей замок.

— Деякі будівлі там уціліли, — сказала Наталя.

— На тому місці, де був замок, усі ці роки, аж до минулої осені, стояла військова частина. Там усе перебудовано і перероблено. Що і де ви там будете шукати?

— Навіть якщо ця друга фототека існує, навряд чи її слід шукати в руїнах замку, — озвався Лежнєв. — Боюся, що її вже знайшли без нас.

— Авжеж, — підтримала Наталя. — Інакше б З. не змогли шантажувати.

Кравчук розгублено глянув на неї і сів.

— У Москві ми теж сушили мізки, — мовив Лежнєв. — І, можливо, нічого б не придумали, якби З. не наштовхнув нас на одну думку. Він згадав, що незадовго перед випуском його привезли в Мисливський замок, де він прожив кілька днів як офіцер вермахту і де якийсь майор фон Бюлов давав йому останні поради, а заодно перевіряв відданість рейху за допомогою особи, котра провокувала його як тільки могла. Буваючи в апартаментах фон Бюлова, З. звернув увагу на дівчину-служницю, до якої майор був дуже прихильний. Дівчині було років шістнадцять. З. звернув на неї увагу тому, що майор в її присутності говорив із З. про справи, які не підлягають розголошенню. Якось З. завів розмову про цю дівчину з приставленою до нього особою. Відповідь здивувала його. «Ця дівчина знає більше, ніж ти думаєш, і через те ніколи не вийде звідси. Вона живе тільки тому, що подобається майорові. Але тільки-но він заведе собі іншу, дівчині буде каюк». Можливо, З. не згадав би цієї розмови, якби через кілька місяців, коли він уже виконав завдання, — певна річ, завдання нашої розвідки, — не зустрів у харківському госпіталі цю дівчину. Зустріч була випадкова — З. приїхав провідати свою сестру, яка лежала там після контузії. У цьому ж госпіталі в нервовому відділенні була і та дівчина. З. сказали, що її привезли санітарним поїздом з району бойових дій з важким кульовим пораненням і серйозно травмованою психікою.

— Щербак! — вигукнула Наталя.

Лежнєв кивнув.

— Щербак вона стала значно пізніше, в п’ятдесятому році, коли остаточно одужала і вийшла заміж за помічника машиніста Щербака Івана Гавриловича. У госпіталі, де вона лежала на початку сорок четвертого, прізвище її встановити не могли — психіка була настільки травмована, що дівчина навіть не розмовляла. Певна річ, З. доповів про цю зустріч. Але божевільну дівчину не чіпали — тоді це було безглуздо.

— Ви розповідаєте про це в зв’язку з фототекою, яка цікавить нас? — скориставшися з паузи, спитав Кравчук.

— Прямого зв’язку, певна річ, немає, — відповів Лежнєв. — Та якщо мати на увазі, що Ганна Щербак була служницею фон Бюлова і той якоюсь мірою довіряв їй, мимоволі задумаєшся. Фон Бюлов, крім усього, керував фотовідділом абвер-частини 115. У сорок третьому нам здавалося, що все ясно. Адже перша і, як ми тоді гадали, повна фототека була в наших руках. Правда, того ж дня, коли ми захопили Русанівку, фон Бюлова знайшли мертвим в уцілілій прибудові Мисливського замку. Судово-медична експертиза встановила, що перед смертю його катували. Але й це нас не зацікавило: подумали, що скорпіони, попавши в пастку, зводять рахунки. А тепер усе це не може не дивувати. Бюлова вбили свої, а от Ганна Щербак, котра, як твердить З., знала більше, ніж слід було знати дівчині-служниці, лишилася жива. І ще треба мати на увазі: перед втечею з Русанівки гітлерівці розстріляли всіх дівчат із так званого допоміжного персоналу.

— Можливо, Щербак урятував хтось із її німецьких полюбовників, — висловив припущення Кравчук.

— Сумнівно, — похитав головою Лежнєв, — щоб хтось із її, як ви називаєте, полюбовників відважився на такий вчинок. Допоміжний персонал санаторію знищували самі есесівці, і щодо цього в них були найсуворіші вказівки.

— Але не виключено, що Ганну Щербак завербували, — сказала Супрун.

— Ви забуваєте, що вона була важко поранена. Судячи з історії хвороби, лікарі ледве врятували її. Навіщо ж абверівці ставили б свого агента на грань життя і смерті, а тим більше доводили Щербак до божевілля?

— Та й який агент із шістнадцятирічної дівчини! — підхопив Кравчук, — Те, що їй пощастило вибратися з замку, просто випадок.

— Випадок, кажете? — всміхнувся Лежнєв. — Що ж, і випадок треба враховувати. Та коли місяць тому ми почали шукати сліди Ганни Щербак в архівах госпіталів, з’ясувалося, що наші пошуки не оригінальні. У жовтні минулого року хтось, видаючи себе то за інспектора соцзабезу, то за співробітника кримінального розшуку, то за юрисконсульта будинку інвалідів, теж цікавився Щербак і її адресою.

— Насторожує і такий збіг, — сказав Винник. — Щербак загинула невдовзі після того, як З. одержав листа з фотографією.

— І ще, — додала Наталя. — Ганна Щербак народилась і виросла в Сосновському. Але після війни жодного разу тут не була. Більше того, її чоловікові в шістдесят другому році запропонували роботу в Сосновському депо, але Ганна рішуче відмовилась їхати сюди. А наприкінці минулого року раптом почала вмовляти чоловіка перевестися в Сосновське.

— У неї були тут родичі? — спитав Лежнєв.

— Вона казала чоловікові, що всі її родичі загинули під час війни.

— Ще одна загадка, — зауважив Лежнєв. — До речі, всім відоме дівоче прізвище Ганни?

— Безпрозвана.

— Ні, Безпрозваною її назвали в госпіталі, бо при ній не було документів. Після одужання вона не стала міняти це прізвище на справжнє. Чому? Важко сказати. Можливо, тому, що невдовзі зустрілася з Іваном Щербаком і питання в прізвищем вирішувалося само собою.

— Ви встановили її дівоче прізвище? — поцікавилася Наталя.

— Це зробив Борис Леонідович, — Лежнєв кивнув на Винника.

— Яке ж було її перше прізвище? — нетерпляче спитав Кравчук.

— Нетреба, — спокійно сказав Винник.

Од Лежнєва рони вийшли о першій годині дня. Була обідня перерва, і Наталя раз у раз віталася з працівниками обласної прокуратури. На площадці другого поверху вона побачила старшого слідчого Олександра Юхимовича Трача, який про щось розмовляв з журналістом Бадюком. Бадюка Наталя добре знала. Два роки тому, коли вона зайняла призове місце на республіканських змаганнях із спортивної гімнастики, він брав у неї інтерв’ю. Зустрічалися вони і в прокуратурі Жовтневого району: Бадюк часто заходив до Дубового, з яким приятелював.

— Ростеш, підопічна, — привітав Наталю Трач, у якого вона колись стажирувалась. — Особливо важливі справи ведеш. Давай, давай, Наталко!

— Я все хочу зайти до вас, Наталю Сергіївно, — сказав Бадюк. — По-перше, вибачитися за недозволену різкість свого колеги по перу…

— А по-друге? — перебила його Наталя.

— По-друге, хотів поговорити теж про статтю, але зовсім іншого плану. В принципі я вже домовився з Романенком і Лежнєвим. Санкцію згори дано. Ось поки що Сашка Трача мучу. Потім до вас перейду. Не проженете?

— Не прожену, — всміхнулася Наталя.

На вулиці її наздогнали Кравчук і Винник.

— Розумний дядько цей Лежнєв, — сказав Винник, певно, продовжуючи розмову.

— Ще б пак, — підхопив Кравчук, — маючи такі дані, можна бути розумним. Якби нам з Наталією Сергіївною підкинули ці дані місяць тому, ого які розумні були б ми!

— Дані не підкидають, їх здобувають, — відпарирував Винник.

— Тільки не завжди своїми руками, — пробурчав Кравчук.

— Руки — діло нехитре, — відказав Винник. — Тут основне, щоб голова працювала.

— Наталю, чуєш, що він сказав? — Кравчук навіть схопив її за руку. — Далеко піде товариш! Високий начальник — значить, розумний, на нього всі молитися повинні, в рот йому заглядати. Думатиме тільки він, а нам лишиться виконувати цінні керівні вказівки.

— Ти помиляєшся, — сказала Наталя. — Думали сьогодні всі, і Лежнєв прислухався до нас. Він справді розумна людина. З ним легко працювати.

— Звісно, тобі не важко передопитати трьох-чотирьох свідків і призначити повторні експертизи, та й Борис Леонідович, — Кравчук кивнув на Винника, — не підвередиться у своїх надсекретних архівах, хіба що пилюки наковтається. А мені що доручив ваш розумний Лежнєв?

— Ти вважаєш, що Анісімова вигадала Джона? — спитав Винник.

— Нащо мені вважати! Я понад місяць шукаю цього аматора порнографічного фото.

— Але ж фотографії були?

— Були, та спливли…

Наталя не встрявала у розмову. Вона знала, що Кравчук почасти баламутить, розігрує Винника. І все-таки вона відчувала себе винною. Навіть не в тому, що не вберегла фотографії Щербак, а в тому, що збрехала Лежнєву, ніби ці фотографії знищила власноручно. Наталя намагалася заспокоїти себе думкою, що зараз уже байдуже, хто і коли спалив ті фотографії, але позавчорашній вчинок Савицького забути не могла.

Повертаючись після перерви до кабінету криміналістики, який Лежнєв, за його словами, «тимчасово окупував» для потреб слідчо-оперативної групи, Наталя побачила в коридорі Івана Гавриловича Щербака. Вона викликала його на чотирнадцяту тридцять, однак він прийшов раніше. Побачивши Наталю, ввічливо, але стримано привітався. Вона запросила його до кабінету, хоча Лежнєва, котрий сам хотів допитати Щербака, ще не було. Щоб якось згаяти час поки прийде Лежнєв, Наталя почала розпитувати Івана Гавриловича про те, що їй було добре відомо: про здоров’я сина (вона знала, що хлопчик уже одужав); про те, як вирішилося питання з його влаштуванням у цілодобову групу дитсадка (вона сама клопотала про це); про квартирні справи Івана Гавриловича (Наталі було відомо, що йому дають однокімнатну квартиру в новому будинку). Щербак відповідав знехотя, стримано.

Наталі здавалося, що він чимось роздратований, і вона спитала його про це. Іван Гаврилович не відповів. Наталя повторила запитання. Він спідлоба глянув на неї.

— Чого ви од мене хочете? — сказав не вельми дружелюбно і, відвівши очі вбік, уже зовсім грубо додав: — Видно, робити вам нічого: другий місяць душу мотаєте, то одне, то друге. Хай уже я, зі мною можна не панькатись. Хоча б мертвій дали спокій.

Наталя спочатку здивувалася — що це сьогодні з ним, — але потім і собі насупила брови. Коли Щербак замовк, зажадала:

— Що ж, розповідайте, Іване Гавриловичу. Я слухаю.

— Нема чого мені розповідати, — вигукнув Щербак. — Тільки майте на увазі, ганьбити покійницю не дозволю.

— Хто ж її ганьбить? — дивуючись своєму спокою, спитала Наталя.

— Ви.

— Чим же я зганьбила ім’я вашої покійної дружини?

— Хоча б тим, що про її поведінку скрізь і у всіх розпитуєте!

— Ще чим?

— Досить і цього, щоб люди язики розпустили, — трохи спокійніше мовив Щербак.

— Ні, ви не тільки це мали на увазі, — напосідала Наталя, відчуваючи, що за роздратуванням Щербака щось криється.

— Що мав, те й сказав.

— Неправда.

— А ви мене брехуном не робіть.

— А ви не будьте ним, — зірвалася Наталя. — Почали, то доказуйте. — І замовкла, бо до кабінету зайшов Лежнєв. Він не похитав докірливо головою, не кинув осуджуючого погляду, але по якомусь невловному руху його брів Наталя зрозуміла, що він чув її крик.

— Іване Гавриловичу, ми не хотіли вам раніше казати, але зараз змушені сказати: ваша дружина не просто загинула під час пожежі, її вбили. Це нам уже точно відомо. Невідомо тільки, хто це зробив.

Щербак очманіло глянув на Лежнєва, потім на Наталю.

— Як — убили?..

— Мабуть, спершу оглушили, потім підпалили будинок.

— А дільничний?

— Він пробував перешкодити злочинцеві.

— А мені казали, що ви вважаєте, ніби дільничний з Анею…

— Хто казав? — не витримала Наталя.

Цього разу Лежнєв сердито подивився на неї. Проте звернувся знову до Щербака:

— Ми з Наталією Сергіївною зобов’язані знайти убивцю. Це не так просто — злочинець не звичайний, та й пов’язано все це із справами давніми. Але ви можете допомогти нам.

— Та я ж нічого не знаю. Я, певна річ, вірю вам…

— Називайте мене Василем Тимофійовичем.

— Я вірю вам, Василю Тимофійовичу, але якось не збагну того, що ви сказали… За що? Адже вона — вірте мені — мухи не зобидила. Ви не уявляєте, яка вона була: душевна, тиха… Не було в неї ворогів!

— А от у цьому ви помиляєтесь, Іване Гавриловичу. Був у неї ворог. Страшний, жорстокий, здатний на будь-яку підлість, на будь-який обман. Хто він — ми поки що не знаємо, хоча нам добре відомо, в якому лігві його вигодували і вимуштрували. На його руках не тільки Ганнина кров…

Наталі здалося, що Лежнєв говорить надто пишномовно. Та саме ці слова вплинули на Івана Гавриловича.

— Добре, — сказав він. — Питайте.

— Нас цікавить минуле вашої покійної дружини, — попередив Наталине запитання Лежнєв. — Період її життя до зустрічі з вами. А також усе, що зв’язувало її потім із цим періодом.

Щербак почав шукати по кишенях цигарки, Лежнєв запропонував йому сигарети.

— Спасибі, я сигаретами не накурююсь, — дістаючи з кишені пом’яту пачку цигарок, сказав Щербак. — Із самої війни «Біломор» курю. Не задимлю я вас, Наталю Сергіївно?

— Куріть.

— Минулого разу Наталя Сергіївна теж мене про це питала, — глибоко затягнувшись, почав Щербак. — Я відповів, може, не так детально. Але детально я й сам не знав — Аня про себе мало розповідала. Та я й не наполягав — відчував, що їй важко ворушити минуле. Батько її був робітником у друкарні, тут, у Сосновському. Під час окупації шрифт підпільникам виносив. Німці вистежили, арештували всю сім’ю. Взяли й Аню. Їй не було ще й шістнадцяти. Батька стратили одразу, а над Анею і її матір’ю спочатку в гестапо знущалися, потім — запакували в концтабір. Мати померла, а Аня збожеволіла. Чудом жива лишилася. Коли наші прийшли, її поклали у військовий госпіталь, а потім у психіатричну лікарню. П’ять років лікували, поки вилікували. Познайомився я з нею в сорок дев’ятому. Вона в депо прибиральницею була, а я помічником машиніста. Через півроку розписалися. Жили добре. Вірите, за вісімнадцять років жодного разу не посварились. От тільки дітей у нас не було. Хотіли вже прийомне дитя брати, але влітку шістдесят третього вона мені народила Димку.

Він замовк, міцно потер чоло.

— Скажіть, Іване Гавриловичу, — спитав Лежнєв, — чи не помічали ви раніше, що Ганна чимось пригнічена, чогось боїться?

— Вона була дуже полохлива. Бувало, й не зрозумієш, чи то соромиться, чи боїться чогось. Спершу навіть заміж за мене йти не хотіла. «Навіщо, — каже, — я вам така, Іване Гавриловичу, скалічена і розтоптана». А в мене при цих словах, повірите, серце стискалося… Ну, та потім трохи відійшла. Як переїхали в Рівне, в технікум учитися пішла.

— Чи не пригадаєте, Іване Гавриловичу, — спитав Лежнєв, — вона коли-небудь розповідала про Мисливський замок?

— Замок? Ні, такого не згадувала. А що це за замок?

— Та був такий. Ну, коли не розповідала, то що ж…

Наталі здалося, що настав момент спитати Щербака, хто його «інформував» про хід слідства. Проте Лежнєв, угадавши її намір, непомітно стиснув їй руку: помовчіть, мовляв.

Мовчав і Щербак. Він то застібав, то розстібав гудзики піджака, хвилювався.

— Що ж, питайте далі, — нарешті мовив.

— Про що ж нам питати, коли ви все розповіли, — самими куточками губ усміхнувся Лежнєв.

Щербак поглянув на нього і, почервонівши, немовби видавив із себе:

— Думаєте, знаю більше, ніж сказав?

— Думаю.

— Я все сказав, — підвищив голос Щербак, — усе, що вам треба знати!

— Розумію, Іване Гавриловичу, — анітрохи не здивувався Лежнєв. — Розумію, що є речі, яких неприємно торкатись. Але нам треба знати все. Навіть те, про що звичайно не кажуть. Адже розмова у нас із вами особлива.

— Я можу вийти, — сказала Наталя. Бачачи, що її ніхто не затримує, підвелась і пішла до виходу.

— Заждіть, Наталю Сергіївно, — зупинив її Щербак, — не хочу, щоб ви думали, ніби я криюся од вас. Може б, я і Василеві Тимофійовичу того не сказав, якби сьогодні не так повернулася розмова. Та коли наполягаєте… Ревнував я Аню. Завжди ревнував, хоч вона й не давала для цього приводу. А я її — смішно згадати — не те що до чоловіків, до подруг ревнував. Розумів — безглуздо, а нічого з собою вдіяти не міг. Я крився із своїми ревнощами, та Аня про них догадувалась і старалася не роз’ятрювати мене. На вечорах, бувало, ні з ким, крім мене, не танцювала. Коли, траплялося, в технікумі чи на роботі затримається, заздалегідь попередить, попросить зайти за нею. Це щоб я чогось не подумав. А от у листопаді минулого року її наче підмінили. Весь час торочила: переїжджаймо в Сосновське, та й годі. Розлученням почала погрожувати. А чого і навіщо — не каже. Хочу, і все! Підозра в мене закралася. Нарешті я погодився. Переїхали. Попервах начебто все було гаразд. Однак відчував, що почала з чимось критися від мене. Потім мені сказали, що бачили її за містом у лісопарку з якоюсь п’яною жінкою. Далі — більше: в неділю двічі підряд кудись ходила. Пояснила, ніби якихось родичів у районі розшукала, але скільки я не просив її разом поїхати до них чи запросити їх до себе — ухилялася. Брехати вона не вміла, і я одразу збагнув, що про родичів вигадала. Якось прийшла додому мало не вдосвіта, в грязюці, п’яна, без косинки. Потім плакала, присягалася, що більше таке не повториться, що вона повинна була поквитатися з минулим.

— Коли це було? — спитала Наталя.

— На початку червня. З неділі на понеділок.

— А яка косинка була у вашої дружини? — спитав Лежнєв.

— Які зараз носять: тонка, барвиста, з написами по-російськи. Я цю косинку їй на Травневі свята подарував.

— Перша неділя в липні була другого числа, — зазираючи в календар сказала Наталя. — Ваша дружина загинула через двадцять днів. Як вона поводилася в ці дні? Чи ходила куди з дому пізньої пори?

— Не знаю, — насупився Щербак. — Я машиніст — викличуть у поїздку, от мене й немає більше доби. Після тієї вранішньої розмови притихла моя Аня; ходила наче побита, в очі мені дивитися не наважувалась. Якби я знав, що за цим криється! Якось увечері гроші громадські в її сумці знайшов. Спитав: звідки це. Сказала, що місцевкомівські, носила в ощадну касу здавати, та не встигла.

— Багато грошей було?

— Не рахував. Але пам’ятаю, що ціла пачка. П’ятірками, здається.

— Мабуть, п’ятсот карбованців.

— Певно, що так. Може, ви думаєте, що Аня якісь махінації робила? Помиляєтесь. Вона дуже чесна була. На другий день, як зараз пам’ятаю, я костюмчик синові напитав. Прибіг додому, Аня саме на перерву прийшла, кажу: таке діло, п’ятнадцять карбованців треба. А було це перед зарплатою. Вона мені трояка показує — оце і все, що лишилося. Кажу їй: дай з місцевкомівських, в кінці дня одержу зарплату, покладемо. А вона пояснює, що тих грошей уже немає.

— Коли це було? — спитала Наталя. — Коли ви гроші в неї бачили?

— За день до авансу. А нам його кожного дев’ятнадцятого числа виплачують. Виходить, це було вісімнадцятого.

— І останнє запитання, Іване Гавриловичу, — сказав Лежнєв. — Точніше, якщо рахувати по порядку, воно перше — це те, яке поставила перед вами Наталя Сергіївна і на яке ви, здається, не відповіли…

Щербак знову потер лоба і, якось скоса подивившись на Наталю, сказав:

— Місяць тому подзвонила мені в депо дівчина. Назвалася Зіною. Сказала, що їй треба побалакати зі мною. Домовились зустрітись у сквері біля кінотеатру «Комсомолець». Це недалеко від деповського гуртожитку, де я тепер живу. Зустрілись увечері — раніше вона не могла. Виявляється, це сестра дільничного. Розридалася, сказала, що на слідстві з’ясувалося, нібито брат її не випадково до мене в дім попав, що він з моєю жінкою… Через це, мовляв, старенькій матері дільничного пенсії не дають. Мене мов хто обухом по голові вдарив. Одна річ — мої підозри, і зовсім інша — факти, про які всі говорять.

— А навіщо вона розповіла вам про це? — спитав Лежнєв.

— Просила допомогти матері виклопотати пенсію. Запевняла, що історію з її братом і Анею слідчий вигадала, щоб з кимось із міліцейського начальства рахунки звести, ось, мовляв, дивіться, які у вас працівнички.

— В чому конкретно ви мали допомогти? — стискуючи Наталі руку, спитав Лежнєв.

— Вона умовляла написати скаргу прокуророві, оскільки йшлося про мою зганьблену честь. Ця дівчина радилась з адвокатом, і він сказав, що пенсію її матері дадуть тільки після того, як слідство зніме підозру з її брата.

— Дурниці! — не витримала Наталя. — Пенсію матері дільничного призначили одразу. Та й сестри у Гургаля нема. Це якась провокація.

— Розберемося, — мовив Лежнєв таким тоном, що Наталя одразу замовкла.

А коли Щербак пішов, він сердито сказав:

— З вами, бачу, наввипередки добре бігати, Наталю Сергіївно, а не допит вести..

Проте в глибині душі Лежнєв розумів Наталю: за останній місяць їй добряче потіпали нерви. А тут іще новина: «Слідчий з міліцією рахунки зводить». Що це — провокація? Схоже. В даному разі Іван Щербак був тільки зброєю в руках провокаторів. Але зброя ця не вистрелила — скарги він не написав. Тільки замкнувся в собі, замкнувся на допитах. Можливо, на це й розраховували? Ні, мабуть, не тільки на це. Хтось уперто намагався скомпрометувати слідство. І, треба визнати, цей хтось діяв уміло. Заява в обком; телефонні дзвінки; стаття в газеті; скарга Івана Щербака; відповідно спрямовані розмови навколо справа про пожежу на Залісній вулиці… Усе це схоже на кільця одного ланцюга, досить міцного, щоб зв’язати руки й досвідченішому слідчому, ніж Супрун. Але чому на компрометацію молодого слідчого витрачено стільки сил? Десь вона, сама того не підозрюючи, зачепила нитку, яка тягнеться до злочинця, котрий з невідомих причин не зміг покинути місто, замести сліди. «Де ж ця нитка? — думав Лежнєв. — А може, все-таки Нетреба? Ні, Нетребу поки що чіпати не можна. Діяти слід дуже обережно…»