«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Наталі здалося, що вона божеволіє. Все, що останнім часом вона відчувала підсвідомо, чому вперто чинила опір, немовби прорвавши греблю, хлинуло в її мозок. І все-таки розум опирався, намагався відкинути страхітливу думку, яка ще місяць тому видалася б неймовірною.

А, власне кажучи, що тут неймовірного? Чому Костянтин Савицький мав бути поза підозрами? Що ти взагалі знаєш про нього? Не дурний, освічений, вихований; вміє поводитися, цікавий співбесідник. І все? Ні, не все. Він добрий, уважний, терплячий; інший на його місці, мабуть, не витримав би твоїх вередувань. Ти не уявляєш іншого на його місці? Отже, ти його любиш? Припустімо. Але що з того? Ти слідчий, комсомолка. Але ж ти ще й жінка. Жінка, яка любить. Кого? Людину, мало не вдвічі старшу за тебе? Не в цьому річ. А в чому?.. Не прикидайся — скажи самій собі, що ти думаєш, у чому підозрюєш його. Підозра? Ні, це майже впевненість.

Блакитна «Волга» з несправними дверцятами тільки одна ланка, яка потягла за собою — і це приголомшило тебе — інші. Виїзд на місце пожежі; підтасовка експертизи, знищення фотографій Ганни Щербак і, нарешті, свідчення Сільви. Пам’ятаєш, як вона описала Шефа? Високий, моложавий, сивоголовий… Ні, це якесь марення! Він же не такий — він порядний, совісний… І слиньком його не назвеш. Він воював — ще хлопчаком партизанив у загоні свого батька. Дивне прізвисько було в його батька — Бородатий. Але при чому тут батько? А при тому, що справа про пожежу на Залісній вулиці пов’язана з подіями тих років…

— Нат, що з тобою? Ми приїхали. Виходь.

Голос його знайомий до кожної інтонації. Не дивлячись на нього, тільки чуючи його голос, ти можеш сказати, яке в нього обличчя в цю мить. Зараз воно уважне, лагідне.

Треба взяти себе в руки, не показувати хвилювання. На запитання відповідати коротко — ти ж не вмієш прикидатися…

— Пробач, задумалася. Ходімо…

Ляля Кравчук, Володина дружина, зустрічає Наталю в дверях, цілує, обдаючи запахом парфумів, ванілі і печеного тіста. Руки в неї у борошні, вона смішно розчепірює їх, боячись виквацювати гостей.

— Облиште дурниці. Ніяких подарунків. Просто так зібралися. Це Володя вигадав про Альошчині іменини, щоб ви прийшли, — як завжди скоромовкою сипле Ляля і ще раз цілує Наталю.

Савицькому вона підставляє щоку:

— Щоб Наталка ревнувала.

В одній кімнаті накривають на стіл, у другій грає магнітофон. Жінки допомагають господині; чоловіки курять, розмовляють, сперечаються. Аллочка Заремба танцює з Сашком Воронцовим. Зворушливе єднання помпрокурора і адвоката. Тут усі товариші, колишні однокурсники. Навіть господаря домівки вважають однокурсником, хоча він закінчив юрфак заочно.

— Нату Пінкертону привіт!

— Не Нату, а Наталі Пінкертону, — поправляє Сашко Воронцов. — А втім, я думаю, їй незабаром доведеться міняти прізвище. Я правильно розумію, Костянтине Михайловичу?

— Сашо, не роз’ятрюй рани, — всміхається Савицький.

— Костянтине Михайловичу, ви чарівні в цьому чорному костюмі, — вигукує Аллочка. — З якої нагоди ви наділи його? Чи не помер у вас хтось із родичів?

— Двоюрідна бабуся — адвокатеса. Вона була така балакуча, що заговорила себе на смерть.

— Ха-ха, — регоче Аллочка — Обожнюю розумних медекспертів з ученим ступенем.

— А тобі до його посади зась, — каже Гриць Онопрієнко. — Це заборонені прийоми. Може, він з горя доцентом став.

— Чого це ви налетіли на мене? Що я вам поганого зробив? — сміється Савицький.

— Прийшов пізніше за всіх, — визираючи з-за дверей і ховаючи пляшку шампанського, каже Бадюк.

— Ігоре Семеновичу, і ви з ними!

— Костю, ти мене знаєш давно, — я людина об’єктивна. З тебе штраф.

— Ні, останній прийшли ви, — підскакує до Бадюка Аллочка. — Штраф із вас.

— Хлопці, запросіть мене до танцю, — ставлячи на стіл салатницю і скидаючи фартух, каже Світлана Цибко. — Страх як хочеться потанцювати! Костянтине Михайловичу, запросіть же!

— А таки гріх, не запросити, коли тебе зараховують до хлопців, — усміхається Савицький.

Жарти, сміх, весела пікіровка немовби проходять повз Наталю. Вона все чує, розуміє, навіть щось комусь каже, а її думки нічого спільного не мають із різноголосими веселощами вечірки…

Чому вона тут? Треба негайно ж подзвонити, розповісти! Куди дзвонити? В міліцію? Безглуздо! Поруч стоять оперативники — співробітники карного розшуку, Гриць Онопрієнко, Світлана Цибко. Але ж Гриць і Світлана — її товариші, добрі знайомі Савицького, його колишні студенти. Вони просто не повірять їй, скажуть, що вона збожеволіла…

Чого ж вона все-таки прийшла сюди? Прийшла разом з ним… Володя Кравчук! Ось кому вона все розповість. Авжеж, Володі. Як це вона одразу не подумала про нього? Йому ж доручено шукати «Волгу». Йому й пояснювати нічого не треба. Він зрозуміє відразу. Ніхто з хлопців це зрозуміє, а він зрозуміє. Він знає про неї і Савицького більше, ніж вони самі. Він усе знає!..

Кравчук здивовано округлює очі. Але потім говорить м’яко, співчутливо:

— Заспокойся. Це гра твоєї уяви. Ти просто стомилась…

— А експертиза? А фотографії? А свідчення Пєтухової?..

— Наталко, ти мариш.

— Подумай сам, — вона вчепилася в його рукав.

— Гаразд. Я перевірю. Заспокойся. Дуже прошу, будь на рівні.

Наталі здається, що Володя не вірить. Вона намагається переконати його, але він бере її за плечі і виставляє з балкона. У кімнаті її підхоплює Сашко, і вони кружляють у вальсі. Наталя танцює машинально, думаючи тільки про те, повірив чи не повірив Володя. Та ось вона чує, як він каже:

— Світлано, не дивись так на паштет, це непристойно. Марику, вийми рукав із салатниці, а ковбасу, що взяв, так уже й бути, їж. Онопрієнко, не спи, ти не на роботі… Терпіння, друзі, терпіння! Скоро вже сядемо за стіл. Я тільки одскочу на хвилинку в одне місце, мені щось обіцяли. Костю, ти з машиною? Дай-но ключа. Я сам, не хвилюйся…

Ті півгодини, які не було Кравчука, здалися Наталі вічністю. Вона не відпускала од себе Сашка, запевняючи, що хоче танцювати, що вже не пам’ятає, коли танцювала востаннє і що сьогодні має намір надолужити прогаяне. Вона танцювала тільки з Сашком, боячись, що її запросить Савицький. Він кілька разів підходив до них, напівжартома-напівсерйозно намагався забрати її, та вона щоразу казала:

— Ні, ні. Я сьогодні танцюю тільки з Сашком.

Наталя не дивилася на Савицького. Здавалося, як тільки гляне, він одразу про все здогадається…

Володя повернувся, наче нічого й не сталося, поставив на стіл пляшку коньяку.

— Полундра! — крикнув він. — Прошу до столу!

Вибравши момент, він шепнув Наталі:

— Фантазія! У місті 4739 «Волг», і в половини в них несправні дверцята. Викинь це з голови.

Та викинути це з голови Наталя не могла. Легкість, з якою Кравчук одкинув її підозри, зачепила її за живе. Виходило, що він вірив Савицькому більше ніж вона. Наталя навіть обурилася. Хоч як це парадоксально, але саме обурення допомогло їй прийти до тями, трохи заспокоїтися. Але Савицький відчував, що з нею щось коїться. На його співчутливі запитання «Що з тобою?», «Ти хвора?», — Наталя відповіла невизначено: «Нічого», «Просто так», «Поганий настрій».

Потім їй спало на думку удати, що вона приревнувала його до Аллочки, поруч якої він сидів, і піти. Зробити це було неважко — Аллочка відчайдушно кокетувала з Савицьким.

Одразу після вечері Наталя вийшла в коридор і сказала господині, що йде.

— Чого? — здивувалася Ляля. — Ще тільки пів на одинадцяту. Облиш, Наталко, все це дурниці. Нікуди ти не підеш! Зараз питимемо чай.

— Ні, я піду. Мені далеко добиратись.

— У вас же машина!

— Машина Костянтина Михайловича. Він повезе на ній Аллочку.

Вона сказала це таким тоном, що й сама здивувалася: невже справді приревнувала?

Її умовляли лишитись: у коридор вийшли Світлана, Володя, Ігор Семенович Бадюк. Потім вийшов Савицький. Він спробував порозумітись, але Наталя не слухала його.

— Ну, гаразд, — сказав він, — Я бачу, твій паскудний характер знову дає себе знати. Не треба сперечатися. Я одвезу тебе додому. Обіцяю по дорозі не розмовляти.

— Ні, — сказала Наталя і вискочила за двері.

Певна річ, це було безглуздо, та нічого іншого вона придумати не змогла.

«Не треба, Костю, — почула вона позаду голос Володі. — Повір мені, не треба».

«Я проведу її», — сказав хтось.

Наталя була вже на вулиці, коли її гукнули.

— Наталю Сергіївно, зачекайте. Мені важко за вами бігти.

Вона озирнулась і побачила Бадюка. Він підійшов, помітно накульгуючи. Наталі стало ніяково — змусила бігти за собою літню людину, інваліда.

— Буває, — співчутливо мовив Бадюк. — Тепер модно говорити про несумісність характерів. Але, по-моєму, це дурниці. Просто ми іноді не вміємо вислухати, зрозуміти одне одного: помилково тлумачимо деякі фрази; за окремими словами не бачимо суті… — Він зробив вичікувальну паузу, та оскільки Наталя мовчала, сказав — Якщо не заперечуєте, я проведу вас. Правда, ходак із мене поганенький, та, може, спіймаємо таксі.

— Не турбуйтесь, Ігоре Семеновичу. Я сама доберусь.

Вона хотіла побути одна, зібратися з думками.

— Хоч проганяйте, хоч ні, але я не можу піти, лишивши вас уночі на вулиці, — відказав Бадюк. — Розумію, вам не до мене. Але до таксі я все-таки вас проведу.

— Вибачте, — сказала Наталя, — Я не хотіла вас образити. Так вийшло. У мене не стільки поганий характер, як поганий настрій.

— Я це помітив ще на початку вечора, — кивнув Бадюк.

Вони трохи пройшли, і Наталя раптом спитала:

— Ви давно знаєте Савицького?

— Щоб не збрехати, років тридцять. Так, з тридцять восьмого року. Костя був тоді хлопчаком. Я добре знав його мачуху Аду Рененкампф. Кілька разів зустрічався з його батьком. Навіть бував у них вдома.

Вони дійшли до роздоріжжя. На протилежному розі був «Продмаг». Наталя зайшла, купила цигарки, сірники. Вона не курила, але зараз їй схотілося закурити.

На небі одна за одною загорялися зірки. На широкому Комсомольському проспекті, який тягнувся аж до центра міста, в цей час було невелелюдно. Поруч із зачиненим газетним кіоском стояла незайнята лава. Наталя сіла, взяла з пачки цигарку, закурила. Бадюк мовчки стежив за нею. Потім зітхнув, сів поруч. Вона подала йому цигарки.

— Спасибі. Не курю, — відмовився він. — Років двадцять, як кинув. А втім, дайте одну, побалуюсь.

Наталя вперше затяглася димом і навіть не закашлялася. Її обсіли тривожні думки. Дзвонити чи не дзвонити Лежнєву? Це питання видавалося їй зараз найголовнішим…

Вона не знала, що Лежнєв уже вирішив його. І саме Лежнєв, якому Кравчук подзвонив з автомата і спитав, як бути, порадив заспокоїти Наталю, спростувати чи принаймні похитнути її підозри. Лежнєв боявся, що Наталя може зірватись. А в тій грі, яку вів «Привид», міг перемогти тільки той, у кого міцніші нерви. До того ж Лежнєв знав ще не все.

Того вечора новин не бракувало. Дзвінок Кравчука затримав Лежнєва на порозі номера готелю — незважаючи на пізню пору, він поспішав в Управління, де на нього чекали Кулінич і прокурор області Романенко.

В той час як Наталя, охоплена сумнівами і тривогами, сиділа на лаві біля газетного кіоска, Лежнєв, котрий уже раз, міряв кроками просторий кабінет начальника обласного Управління КДБ. Кулінич уперто набирав потрібний номер телефону, але в трубці весь час лунали короткі часті гудки. Кулінич натискував на важіль і знову набирав номер.

— Скільки можна розмовляти! — нарешті сказав він.

— Подзвони в бюро ремонту, — порадив Романенко. — Може, телефон зіпсований.

— Не трудися, Сергію Захаровичу, — сказав Лежнєв. — Вона сама подзвонить.

— Навряд чи вона буде мені дзвонити, — всміхнувся Кулінич.

— Я залишив твій номер черговій по поверху. Якщо вона подзвонить у готель, її переадресують сюди.

— Так, — мовив Романенко. — Як усе переплелося! Зараз їй не позаздриш.

— Нам з тобою теж нема чого заздрити, — буркнув Кулінич, одсовуючи од себе папку з документами. — Двадцять п’ять років він у нас під носом сидів, а ми, виходить, гав ловили.

— Він? — перепитав Лежнєв. — А ти певен, Сергію Захаровичу, що знаєш, хто «Привид»?

— Певен, що ми правильно окреслили коло людей, серед яких треба шукати «Привида». Тепер це коло звузилося до трьох, максимум до чотирьох чоловік.

— Окреслили коло, — невесело всміхнувся Лежнєв. — Мало не по собі креслили.

— Якось не вкладається в голові, — сказав Романенко, беручи одсунуту Куліничем папку. — Чверть віку критися, ждати того, що могло й не попасти до рук. А життя тим часом ішло. Невже воно ішло повз них? Ну в цієї Анісімової, чи як там її, — він зазирнув у папку, — була горілка й інші сумнівні радощі. А в нього що? Він же жив серед нас і змушений був підроблятися, пристосовуватись. А насправді жив іншим.

— Жив надією, — мовив Кулінич.

— Виходить, тільки зажерливість? Але скільки б йому заплатили за ту фототеку? Вона вже багато в чому втратила свою цінність.

— Не кажіть, — заперечив Лежнєв. — Коли б розвідка, знайшовши цей матеріал, знайшла тільки третину колись завербованих абвером агентів, то й цього було б немало. Майте на увазі, що це були не прості, а спеціально відібрані агенти. Недарма ж на них було заведено окрему фототеку. До того ж за минулі роки люди не тільки вжилися — корінням уросли в наш грунт.

— Можливо, багато хто з них давно поставив хрест на своєму минулому, — сказав Романенко.

— Тим страшніше для них зустріч з цим минулим, — зауважив Кулінич. — Найлегше шантажувати сімейну людину уже з певним становищем. Їй є що втрачати.

— Мабуть, ти маєш рацію, Сергію Захаровичу, — погодився Романенко. — Не збагну тільки одного — чому «Привид» зволікає? Минуло понад два місяці, як він захопив фототеку.

— Не тільки фототеку, — сказав Лежнєв. — У тайнику, і ми тепер це точно знаємо, було й ще дещо. До речі, Сергію Захаровичу, ти попросив, щоб дали оригінал опису вилучених матеріалів? Той, що його східнонімецькі прикордонники знайшли у Енкеля?

— Ще тиждень тому. Сьогодні знову дзвонив. Обіцяли вислати.

— І все-таки не зрозумію, — сказав Романенко, — що утримує тут «Привида»? Він же міг давно втекти.

— У тому й заковика, що втекти йому не так просто, — сказав Лежнєв. — До того ж, він не один. Помічник, про якого він згадував у своїй шифровці Центру, очевидно, не хоче, щоб його спіткала доля Анісімової.

— На нелегальний перехід кордону вони не зважаться, — зауважив Кулінич. — Іти наосліп безглуздо, а зв’язку в них немає.

— За цей час «Привид» міг викликати іншого зв’язкового, — припустив Романенко.

— Міг, але не викликав, — мовив Кулінич.

— Ти певен?

— Певен, — сказав Кулінич. — «Привид» людина обережна. Не діставши підтвердження свого Центру про прибуття Енкеля на Захід, він занепокоївся. Та ще й хитрує. Погляньте, що виходить. На момент прибуття Енкеля в Сосновське тайник було знайдено і розкрито. Здавалося б, що простіше — передати з Енкелем усе знайдене. Але «Привид» цього не робить. Чому? Не вірить своїм господарям.

— Не виключено, що він хоче їх обдурити, — озвався Кулінич.

— Не виключено, — погодився Лежнєв. — Адже йдеться не про одну фототеку. На фототеку «Привид» тепер дивиться тільки як на перепустку у «вільний світ».

— Гадаєте, він хоче привласнити коштовності, які знайшов у тайнику? — спитав Романенко.

— Принаймні поторгуватись і одержати за них окрему платню.

— А торгуватися він може тільки тут, — зауважив Кулінич. — Бо чудово розуміє, що в кабінеті полковника Улінгера не дуже поторгуєшся.

— Все це так, — кивнув Романенко. — Та після того як місцеве телебачення передало повідомлення про Енкеля, він може змінити тактику.

— Навряд, — заперечив Лежнєв. — Людина він бувала, досвідчена. Маючи це на увазі, спробуйте поставити себе на його місце.

— Стати на місце «Привида»? — усміхнувся Романенко. — Що ж, спробую.

— Я допоможу. — Ви — «Привид»— знаєте, що зв’язковий, який побував у вас, провалився. Тепер вам треба дізнатися, живий він чи ні? Цю вельми важливу для вас обставину опустили в телепередачі. Подумавши трохи, ви доходите висновку, що зв’язкового вбито. Чому? Та тому, що ми й досі не арештували вас, не вийшли на вас через Енкеля.

— Але вам уже відомо, що Енкель побував у Сосновському. І ви, певна річ, шукатимете людину, якій він зробив візит, тобто мене, — уже серйозно мовив Романенко. — Це мене тривожить; мені й так уже наступає на п’яти бригада, яка веде слідство про пожежу на Залісній.

— Правильно, нерви у вас починають здавати. На це ми й розраховували, організовуючи телепередачу. Та все-таки ви розсудлива людина і ваш висновок про смерть Енкеля завдав вам не тільки турбот. Ця смерть, хоч як це дивно на перший погляд, відкриває перед вами додаткові, дуже заманливі перспективи.

— Які?

— Ви повинні були передати з Енкелем фототеку і коштовності? — замість відповіді спитав Лежнєв.

— Виходить, що повинен.

— Але ви не передали з ним ні того, ні другого?

— Не передав.

— А полковник Улінгер про це не знає, — вставив Кулінич. — Він певен, що ти передав зв’язковому те, що було в тайнику: недарма ж Енкель намагався перейти західний кордон.

— Виходить, я все-таки обдурив Улінгера, — розсміявся Романенко. — Енкеля вбили східнонімецькі прикордонники, про що Улінгеру достоту відомо. Отже, тепер я можу робити з фототекою і коштовностями все, що захочу?

— Не зовсім так, — відказав Лежнєв. — На нашій землі ви нічого не реалізуєте. Тому вам треба пробиратися на Захід, у якусь нейтральну країну, звідки ви зможете зв’язатися з Улінгером — без нього вам не обійтись, — і, вже перебуваючи в безпеці, поторгуватися з ним.

— Але як же я в такому разі проберуся на Захід?

— Є легальні шляхи переходу кордонів: туристські поїздки, відрядження.

— Та це ж не просто: сісти й поїхати, — заперечив Романенко.

— Але не так уже й складно для людини з незаплямованою репутацією. Потрібен тільки певний час, щоб оформити документи, візи.

— Так, — сказав Романенко, — потрібен час.

— Він намагається його виграти, — сказав Лежнєв. — Сьогодні я дістав ще одне підтвердження тому: капітан Кравчук повідомив, що Анісімовій передали в камеру пачку сигарет «Мир». Пам’ятаєте свідчення Пєтухової?

— Про те, що Шеф велів передати Анісімовій сигарети на очній ставці?

— Не просто сигарети, а сигарети «Мир», — сказав Кулінич. — Це якийсь сигнал.

— Безумовно, — погодився Лежнєв. — Через кілька годин після того, як Анісімова одержала сигарети, вона заявила тюремній адміністрації, що хоче дати додаткові свідчення. При цьому сказала, що дасть свідчення тільки слідчому жінці, оскільки мова буде про деякі інтимні моменти.

— Чого це вона раптом стала такою сором’язливою? — усміхнувся Романенко.

— Очевидно, хоче, щоб її допитувала Супрун, — сказав Кулінич.

— Якась чергова провокація, — насупив брови Романенко.

— І я так думаю, — кивнув Лежнєв. — І провокуватимуть знову Супрун. З цією справою в неї пов’язано багато особистого. На це, очевидно, й робиться ставка.

— У таких випадках слідчого звільняють од ведення справи, — сказав Романенко.

— У таких, але не в такому, — відказав Кулінич. — Я ще не знаю, якою мірою, але цілком певен, що свої плани локалізації слідства злочинці пов’язують із Супрун. Завтра під час допиту Анісімової багато що проясниться.

— Проясниться, якщо допит робитиме Супрун, — додав Лежнєв.

— Сподіваюся, ви попередите Наталію Сергіївну, — сказав Романенко.

— Я не хотів би цього робити, — зізнався Лежнєв. — По-перше, ми не знаємо, якого коника викине Анісімова. До того ж Супрун, хоча й здібний слідчий, навряд чи зможе «переграти» таку досвідчену злочинницю.

— Боїтеся, що Анісімова раніше, ніж треба, здогадається про марність своїх спроб?

— Відверто кажучи, боюсь.

— Але з якої речі Супрун повинна тіпати свої нерви? Їй і так дісталося за останні півтора місяця. А тут ще сьогоднішня історія! Завтра — ще одна: допит Анісімової. Теч недовго й занедужати!

— Супрун — не Пєтухова, — заперечив Лежнєв, — в істерику не впаде.

— Чи не надто багато ви од неї вимагаєте?

— Вона сама від себе багато вимагає і ображатися на нас не буде…

Тим часом на садовій лаві біля газетного кіоска тривала розмова, яка мала для Супрун неабияке значення.

— У Кості було невеселе дитинство, — вів Бадюк. — Він рано лишився без матері, рідко бачився з батьком. Знаєте, тоді було заведено «горіти» на роботі з ранку до вечора, а Михайло Юзефович до всього був ще й районний землевпорядник, місяцями гасав по селах. Виховувала Костю тітка — старша сестра Михайла Юзефовича, жінка з дивацтвами, стара діва. Кості було десять років, коли батько одружився з Адою Рененкампф. Про цю жінку я вже розповідав, і мою думку про неї ви знаєте. Та слід віддати їй належне — до Кості вона ставилася непогано. Думаю, Ада навіть полюбила його — своїх дітей у неї не було. Пам’ятаю, в грудні сорок другого року — я тоді за дорученням підпільної групи працював на біржі праці — ми випадково зустрілися з нею біля міської поліції. У неї було заплакане обличчя. Вона зупинила мене, що само по собі знаменно — працюючи з гітлерівцями, Ада не помічала колишніх знайомих. Схлипуючи, розповіла, що Костю арештували. У цей час до нас підійшов німецький майор. Не звертаючи на мене уваги, він сказав Аді, що нічого не вийшло — гестапівці не хочуть віддавати хлопчика на поруки. Я зрозумів, що мова йшла про Костю. Ада вилаялась на адресу гестапо і, не попрощавшись зі мною, пішла з майором.

Бадюк на мить замовк, потім попросив у Наталі цигарку.

— Я слухаю вас, Ігоре Семеновичу, — нетерпляче сказала Наталя, тільки-но він прикурив.

— Не знаю, чи маю я право розповідати вам те, що розповідаю. Костя для мене близька людина.

— Для мене теж, — сказала Наталя.

— Невже він ніколи не розповідав вам про себе?

— Дуже мало і неохоче. Я знаю тільки, що його колишня дружина — артистка — втекла од нього з якимсь співаком-гастролером.

— Нікчемна, пащекувата жіночка, — кивнув головою Бадюк. — Один час вони наймали в мене кімнату. Заради Кості її терпів. Він з нею і одружився з відчаю. Бувають випадки, коли одружуються, як горілки напиваються, — щоб забути своє горе.

— Яке горе?

— Було в нього до того невдале, можна сказати, трагічне кохання.

— Я нічого не знаю про це.

— Я теж більше чув од інших… Уявіть собі п’ятнадцятирічного хлопчину і дуже гарну дев’ятнадцятилітню дівчину. Що могло бути між ними? Юнацьке несамовите кохання з одного боку і поблажлива дружба з другого? Але то був суворий, безжальний час — підлітки на очах ставали дорослими… Гестапівці схопили їх на конспіративній квартирі. Ви ж знаєте, що Костя був зв’язковим міського підпілля?

— Ні, він не казав мені…

— А вона — перекладачка в німецькій комендатурі; через неї ми діставали бланки документів. Костю, її та багатьох інших підпільників виказав провокатор.

— «Привид»?

— Не думаю, щоб один агент зумів виказати стількох людей. Мабуть, у підпілля пролізло кілька агентів, але діяли вони спільно… Костю і Кіру Назаренко, так звали ту дівчину, допитував сам Брюнінг — начальник сосновського гестапо. Які тортури вони витримали — не знаю. Костя не любить про це згадувати. Знаю тільки, що тоді він і посивів… Судили їх на початку березня сорок третього. Обох засудили до розстрілу. Та буквально в останню мить партизани визволили засуджених. Так Кіра і Костя опинилися в партизанському загоні «Месник», яким командував Михайло Юзефович. Не можу сказати, як склалися у них стосунки потім. Товариші розповідали, що після чистки загону від кримінальних елементів — було таке діло — на Кіру впала підозра. Кажуть, вона жила з ватажком бандитів. Можливо, це плітка. Про красивих жінок часто розпускають плітки, а Кіра була гарна. Лукава, метка, вона розбила не одне партизанське серце. Словом, як би там не було, але після липневої чистки її взяли під варту. Костя дуже переживав, навіть хотів, як батько, покінчити життя самогубством. Та невдовзі підозру з Кіри зняли, хоча в загоні її не лишили — відіслали літаком у Москву. До речі, вона москвичка; у Сосновське попала випадково — застала війна. В лютому 1945 року Костя — після визволення Сосновського пішов на фронт — був поранений і попав у московський госпіталь. Кіра, дізнавшися про це, розшукала його. Виписавшись із госпіталю, Костя оселився в неї. Влаштувався на роботу і водночас продовжував перерване війною навчання. Повторюю, я не знаю, які в них були стосунки — Кості тоді щойно сповнилося вісімнадцять. А через три роки, покинувши навчання в Першому Московському медінституті, він повернувся в Сосновське. Причину своєї втечі з Москви не пояснював. Тут у нього нікого не лишилося — тітка після війни повернулася в Дніпропетровськ. Він оселився в мене, і я доклав немалих зусиль, поки вмовив його продовжити навчання. Отоді він і одружився. З ким і як — ви знаєте.

— Більше він не зустрічався з Кірою? — спитала Наталя.

— На це запитання я не хотів би відповідати, — сказав Бадюк. — Але моє мовчання може бути витлумачене як завгодно… Кіра приїжджала в Сосновське. Зупинялась у своєї двоюрідної сестри Тамари Нетреби.

— Нетреби? — перепитала Наталя.

— Ви повинні її знати, це дружина Ярослава Нетреби. Ярослав, по-моєму, теж був не байдужий до Кіри, і я навіть підозрюю, що він одружився з її сестрою тільки тому, що та схожа на Кіру.

— Коли Назаренко востаннє була в Сосновському? — спитала Наталя.

— Не пам’ятаю.

— Ігоре Семеновичу, мені це важливо знати! Вважайте, що це запитання не жінки, а слідчого. Даю вам слово, хоч би що сталося потім — Савицький не дізнається про нашу розмову.

— Кіра приїжджала недавно, — трохи помовчавши, відповів Бадюк.

— Коли?

— Місяців півтора тому. Була тут кілька днів. Зустрічалася вона з Савицьким чи ні — не знаю. Коли раніше приїжджала — зустрічалася…

Лежнєв уже повернувся в готель, прийняв душ і випив кефір, коли задеренчав телефон, в трубці озвався голос Супрун.

— Василю Тимофійовичу?

— Добрий вечір, Наталю Сергіївно.

— Василю Тимофійовичу, мені треба з вами зустрітися.

— Не дуже підходящий час для зустрічі, пів на дванадцяту, — сказав Лежнєв, — та коли це важливо…

— Дуже, — перебила його Наталя. — Прошу, приїжджайте до мене…

— А чи не потривожимо ми ваших батьків? Ви, здається, живете з ними?

— З мамою. Вона спить. Ми не заважатимемо їй. Прошу вас, приїжджайте.

Спитавши адресу, Лежнєв пообіцяв приїхати.

Двері йому відчинила Наталя. Лежнєв вивчаюче подивився на неї. Трималася вона спокійно, мабуть, аж надто спокійно.

— Мама спить у їдальні, — пошепки сказала Наталя. — Я б запросила вас до своєї кімнати, але треба проходити через їдальню. Ходімо на кухню. Ви вже пробачте.

— Пробачаю, — якомога приязніше всміхнувся Лежнєв.

Він гадав, що знає, про що розповідатиме Наталя, і думав тільки, як би заспокоїти її. Та почув більше, ніж чекав. Особливо зацікавила його згадка про Кіру Назаренко.

— Ось що, Наталю Сергіївно, — подумавши, мовив Лежнєв, — усе треба старанно перевірити. Я це зроблю особисто. Розумію ваш стан — Савицький вам не сторонній. Але саме тому я прошу вас: постарайтеся поводитись так, наче нічого не сталося. Зумієте?

— Не знаю, — призналася Наталя. — Спробую.

— Ну, я піду, — сказав Лежнєв. — Завтра буде нелегкий день: розмовлятимемо з Анісімовою — чекісти здобули цікавий матеріал.

— Я проведу вас, — захапалася Наталя.

— Тільки до дверей.

Біля дверей Лежнєв затримався і якось дуже пильно подивився на Наталю.

— Ви вірите мені, Наталю Сергіївно? — несподівано спитав він.

— Авжеж.

— Так от: все буде гаразд. Через тиждень, максимум через вісім-десять днів, усе стане на свої місця. Але ці дні треба триматися. Розумієте?

— Розумію.

Наталя зачинила двері і якусь хвилину постояла в коридорі, спершу прислухаючись до кроків, що даленіли внизу, потім до своїх думок. Вони вже не гупали в скроні, — ніби стомившись, заспокоювались, відступали.

— Все буде гаразд, — мимоволі вголос повторила вона лежнєвську фразу і недовірливо всміхнулася.

— Наталю, — покликала з кімнати Ірина Дмитрівна, — хто це приходив?

Наталя ввійшла до їдальні. Над диваном горів нічник. Ірина Дмитрівна, кутаючись у халат, стояла біля кахляної груби.

— Ти не спиш? — здивувалася Наталя.

— Хто це був? — знову спитала Ірина Дмитрівна.

— Вибач, ми розбудили тебе, — Наталя підійшла до неї. торкнулася її плеча.

— Наталко, хто до тебе приходив? — В Ірини Дмитрівни тремтіли куточки уст.

— Мамо, що з тобою? — злякалася Наталя. — До мене приходив у справі мій начальник. Я тобі розповідала про нього. Слідчий в особливо важливих справах Лежнєв Василь Тимофійович. Дуже серйозна і гарна людина. А хіба що?

— Нічого, — мовила Ірина Дмитрівна, одводячи руку доньки. — Мабуть, спросоння здалося.

— Що тобі здалося?

— Голос… Дуже знайомий голос.

— Тобі справді здалося, — всміхнулася Наталя. — Василь Тимофійович москвич. У Сосновське приїхав два тижні тому. Де ти могла його чути?

— Це правда, — сказала Ірина Дмитрівна. — Лягай спати.

— А ти?

— Я теж ляжу.