«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

У середу в обласній газеті було надруковано нарис Бадюка і Євгена Горіна про Савицького. Нарис був теплий: у ньому розповідалося про бойове минуле Костянтина Михайловича, про його останній подвиг. Але найбільше було сказано про людину, лікаря, педагога, незмінно принципового в основному — у своєму ставленні до людей, суспільства, до свого громадянського і партійного обов’язку.

А в п’ятницю Наталя вийшла на роботу — кінчилася її сумна відпустка…

Вона здивувалася, заставши в кабінеті криміналістики Олександра Юхимовича Трача. Він сидів за Наталиним столом і розмовляв із Сільвою Пєтуховою. Побачивши Наталю, Сільва схопилася, підбігла до неї, рвучко потиснула руку.

— Ой Наталю Сергіївно, як я вам співчуваю! Я, коли дізналася, цілу ніч плакала — так за вас переживала. На похороні хотіла до вас підійти, та не наважилася.

— Спасибі, Сільво, — мовила Наталя і запитально глянула на Трача.

— Ось нарешті об’єднали мою справу з вашою, і мене в придачу дали, — знічено, як здалося їй, мовив Трач. — Сідайте, Наталю Сергіївно. Тільки оформлю Пєтуховій направлення і побалакаємо.

— Куди направлення? — поцікавилася Наталя.

— На хімфармзавод, — сказала Сільва. — Олександр Юхимович влаштовує мене туди на роботу.

— Правильно, — сказала Наталя. — Тобі нема чого в перукарні робити. А як з навчанням? Повернешся в інститут?

— Повернуся, — кивнула Сільва. — Мені листа з вечірнього відділення надіслали: пропонують знову на перший курс, але вже без вступних — торішні зарахують.

— Виходить, усе гаразд, — сказала Наталя.

— До цього ще далеко, — зітхнула Сільва. — Знаю, поглядатимуть на мене скоса, шептатимуться за спиною. Та мені байдуже!

— Що значить «байдуже»? — строго спитав Трач. — Поводься так, щоб не шепталися. Пошепчуться й перестануть.

— Олександре Юхимовичу, слово честі, я тепер так поводитимуся, що жоден хлопець і близько не підійде. Ніколи не підійде.

— І заміж не вийдеш? — усміхнувся Трач.

— Не вийду! Після всього, що було, мені навіть думати про це гидко.

— Скалічили дівчині життя, — зітхнув Трач, коли Пєтухова вийшла.

— Їй треба кудись виїхати.

— Од себе не втечеш.

— Дарма, з часом заспокоїться. Зате наука буде, — впевнено сказала Наталя.

— Страшна це наука, — похитав головою Трач. — Ти що ж, гадаєш, вона так, заради красного слівця сказала, що тепер їй противно про хлопців думати?

— Досить їй про них думати! Хай про інше подумає.

— Навіть ти не розумієш! — обурився Трач. — Наші бабусі в шістнадцять років заміж виходили. А їй уже дев’ятнадцять. Ось ти про навчання в неї спитала. Вчитися вона буде — здібності є, і працюватиме — не ледащо. А чи зможе вона після того, що було, любити, вийти заміж, створити сім’ю? Вона тепер на чоловіків як на тварюк дивиться і вважає цей погляд єдино правильним. Знаєш, що вона перед твоїм приходом сказала? «Це брехня, що в книжках про любов пишуть. Усе до одного зводиться».

— А який інший висновок вона могла зробити із свого досвіду? — уже не зовсім упевнено відказала Наталя.

— Досвід, — усміхнувся Трач. — У тому-то й біда, що це питання у нас тільки на власному досвіді можна збагнути. А досвід — це таке: кому як поталанить. Пишуть і говорять про духовне єднання, про поезію, романтику кохання. А джони і шефи дівчат іноді вчать іншого. Без будь-якої романтики, зате з горілкою і мордобоєм. Така «наука» наче обухом по голові б’є — одні взагалі з гальм зриваються, в інших атрофія почуттів настає. Додай сюди ще несформований характер, усвідомлення свого падіння, побоювання розголосу, страх перед можливими наслідками. От тобі й матеріал, з якого така Анісімова-Рененкампф може що завгодно виліпить: проститутку, шантажистку, наводчицю…

— Ну, Сільву їм усе-таки не пощастило злочинницею зробити.

— Але її підвели до цього. І хто знає, як би воно обернулося, коли б не втрутилися ми.

Наталя хотіла заперечити, але побачила в руках у Трача коленкорову папку, яку кілька днів тому їй подарував Винник. У цю папку вона склала акти експертиз.

— Чого косуєш? — перехопив її погляд Трач. — Твоє місце зайняв? Підсидів?

— Розумію, — невесело всміхнулася Наталя, — що вже не можу вести цю справу.

— Цю не можеш, іншу дадуть, — буркнув Трач. — Без роботи не сидітимеш… Лежнєв просив, щоб ти зайшла до Романенка. Там усі зібралися…

У кабінеті прокурора області Лежнєв проводив очну ставку Вукаловича і Палія. Протокол вів Винник. Були присутні Романенко, Кулінич і незнайомий Наталі генерал. Наталя хотіла тихенько вийти — надто вже багато начальства зібралось, але Романенко покликав її, показав на вільний стілець біля себе. Наталя привіталася, сіла.

— Продовжуйте, Палій, — сказав Лежнєв.

Палій сидів згорбившись і дивився собі під ноги. Розповідав, не підводячи голови.

— Горбоносий приніс гроші на вокзал. Скільки було грошей, я не знаю. Перед тим у парку Шеф вимагав три тисячі, а Горбоносий присягався, що більше тисячі не збере.

— Хто цей Горбоносий? — спитав Лежнєв.

— Прізвища й імені я не знаю.

— Вукалович, до вас запитання: хто такий Горбоносий?

Вукалович навіть оком не кліпнув, наче зверталися не до нього. Він сидів, заклавши ногу за ногу, і сірником чистив нігті. На його обличчі застиг вираз цілковитої байдужості до всього, що відбувалося в кімнаті. Лежнєв витримав паузу, а потім кивнув Палієві:

— Далі.

— Того ж дня ми вилетіли в Адлер. Шеф і цього разу не сказав, до кого. Найняв кімнату недалеко від аеродрому — там найлегше знайти кімнату на одну ніч. Мені звелів чекати, а сам поїхав. Повернувся наступного ранку і сказав, що черговий «об’єкт» живе в Гагрі. Ми добралися туди на таксі, пішли на квартиру, яку знову найняв Шеф. Квартира за мостом в ущелині. Годин за півтори поїхали на другий кінець міста. Стали біля крамниці, поблизу моря. Саме почалася обідня перерва, і з якоїсь установи виходили люди. Шеф показав мені одну жінку, назвав її кличку, пароль. Я пішов за нею і, вибравши слушний момент, сказав: «Густо, вам привіт із Русанівки». Вона так зблідла, що я подумав — упаде. Але жінка не впала, пішла за мною. Я зупинив машину, кивнув жінці. Вона слухняно сіла в машину. Я боявся, щоб шофер не звернув уваги, що вона дуже бліда. Ми виїхали за місто, в умовленому місці вийшли, пішли вбік од шосе. Жінка почала плакати, казала, що давно покінчила з минулим, благала не занапащати її: потім сама запропонувала гроші — п’ять тисяч. Невдовзі під’їхав Шеф, і я лишив їх удвох. На якій сумі вони зійшлися, не знаю, але ввечері вона прийшла до ресторану, принесла в портфелі гроші. Так з портфелем і віддала мені. Шеф стояв по другий бік вулиці — «страхував». Вона його не бачила. Я повернув фотографії і негативи.

— Які фотографії? — спитав Лежнєв.

— Непристойні. Вона там ще молода. З якимись чоловіками в німецькій формі сфотографована.

— Вукалович, яку суму ви одержали від Густи? — спитав Романенко.

І знову Вукалович не проронив жодного слова.

— Палій, — спитав генерал, — а що сталося в Москві? Чому ви не прийшли в домовлене з «об’єктом» місце?

— Шеф щось запідозрив. Коли ми приїхали в Москву, він звернувся в адресне бюро. Там видали довідку, і він щось запідозрив.

Наталя помітила, що генерал перезирнувся з Лежнєвим.

— Якою фотографією ви намагалися шантажувати московський «об’єкт»? — спитав Лежнєв.

— На ній він когось розстрілював, був з карабіном.

Лежнєв поклав перед Палієм кілька фотографій.

— Подивіться, є серед них це фото?

Палій показав на знімок.

— Ось воно.

— Покажіть усім.

Палій показав. Наталя впізнала знімок, на якому був розвідник З.

— Хто, крім Вукаловича й Анісімової, був причетний до всіх цих справ? — спитав Палія генерал.

— Пашка-Трактор, почасти Пєтухова.

— Ще?

— Більш ніхто.

— Гаразд, Палій. На сьогодні досить, — сказав Лежнєв.

Він викликав конвоїрів, і Палія вивели.

Вукалович і далі сидів мовчки.

— На що ви сподіваєтесь, Вукалович? — спитав генерал. — Це запитання не для протоколу — можете відповісти.

Проте Вукалович мовчав.

— Ви наївна людина, коли гадаєте, що ми без вашої допомоги не зберемо потрібних доказів, — сказав генерал. — Мовчите? Тоді я розповім, хто ви такий. У сорок другому ви з тюрми потрапили на фронт і при першій же нагоді перебігли до німців. У таборі були недовго, але встигли виказати чотирьох комуністів. Вашу заповзятливість невдовзі помітили, і вас приголубили абверівці. Як їхнього агента і провокатора ми з Лежнєвим знаємо вас особисто.

— Ви і Лежнєв не маєте права вести слідство в моїй справі, — сказав Вукалович. — Прошу присутнього тут прокурора взяти до уваги мою заяву. Генерал-майор Олійник і слідчий в особливо важливих справах Лежнєв давно ворогують зі мною і через те особисто зацікавлені в наслідках слідства.

— Заяву беру до відома, — усміхнувся Романенко, — і передам її генеральному прокуророві, який здійснює нагляд за цією справою. Однак не сумніваюся, що вашу вимогу буде відхилено. В наслідках цієї справи зацікавлені не тільки Лежнєв і Олійник. Думаю, немає такого юриста, який, узявшись до цієї справи, лишився б байдужий до її наслідків. А щодо ворогування, то кожна радянська людина має право вважати вас своїм особистим ворогом. Це, звісно, не означає, що прокурор згодиться на необ’єктивність слідства. Та поки що ніяких порушень кримінально-процесуального закону в діях слідчого в особливо важливих справах не бачу.

— Послухайте, Вукалович, — озвався Кулінич, який досі мовчав, — облиште своє позерство. Толку від нього не буде. Того, що нам відомо, цілком досить, щоб суд без найменшого вагання засудив вас до найвищої кари. Не кажучи вже про злочини, які ви вчинили до липня сорок третього року, у нас є докази, що ви й потім вели злочинницьку діяльність. У сорок четвертому, попавши під Бродами в полон — цього разу вже до нас, — ви назвалися українським націоналістом Сукманюком. Під цим прізвищем були засуджені і відбували покарання. Та наука, як то кажуть, пішла до бука. В п’ятдесят восьмому році ви злигалися з кримінальниками-рецидивістами і вчинили кілька пограбувань. Чорний, Макаров, Антоняк, Білоцерківський — під цими прізвищами вас розшукує міліція п’яти областей. Матеріали про вас, які ми маємо і які ще надходять, уже не вміщаються в шафі. Зрозумійте, що у вас лишився останній шанс.

— Який? — після деякої паузи спитав Вукалович.

— Дайте відповідь на одне запитання, — сказав Лежнєв.

— Тільки на одне? — посміхнувся Вукалович.

— Тільки на одне, — кивнув Лежнєв. — Хто такий «Привид»?

Вукалович потер долонею бриту голову, попросив закурити. Лежнєв дав йому сигарету, Винник — запальничку. Вукалович мовчав, поки не викурив сигарету. Старанно потушивши недокурок, поморщився від диму і тільки тоді сказав:

— Людина, яка вас цікавить, у суботу їде в Чехословаччину по туристській путівці.

Лежнєв і Кулінич перезирнулись.

— А чи не простіше назвати її прізвище? — сказав генерал.

— Боюся, що ви не повірите. Хоч як це дивно, але, крім його прізвища, я нічого не можу повідомити.

— А ви хочете, щоб ми повірили?

— Хочу… Зараз — хочу.

— Якщо ви справді збираєтесь допомогти нам, ми повіримо, — сказав Кулінич. — Що ж до підстав для затримання «Привида», то можете не турбуватися — вони в нас будуть.

Вукалович пильно подивився на нього.

— Митний огляд, обшук? Сподіваєтесь найти при ньому фотоплівку, брильянти?

— Припустімо.

— Що ж, бог на поміч, — посміхнувся Вукалович.

Він устав, характерним рухом в’язня заклав руки за спину.

— Стривайте, Вукалович, — зупинив його Лежнєв. — Я розумію ваші сумніви: прізвище саме по собі мало що дасть, а якихось доказів ви дати нам не можете. Так?

— Так, — погодився Вукалович.

Лежнєв підійшов до столу, висунув шухляду, дістав якийсь папір, показав його Вукаловичу.

— І все-таки гляньте на цей список. Скажіть, є в ньому «Привид»? Скажіть тільки «так» або «ні».

Вукалович переглянув список, повернув його Лежнєву.

— Його прізвища тут немає.

— Виходить, ваша інформація неправильна, — сказав Кулінич. — Якщо «Привида» в цьому списку нема, значить, він не їде в Чехословаччину.

— Іде. І саме в суботу, — вперто стояв на своєму Вукалович.

У суботу вранці по Наталю мав заїхати Винник — вони збиралися на аеродром, звідки відлітала до Чехословаччини група туристів. Лежнєв був певен, що з цією групою спробує дременути за кордон і «Привид». Як здогадувалася Наталя, його впевненість грунтувалася не тільки на свідченнях Вакуловича.

О 10-й годині по Наталю приїхала машина. Але приїхав не Винник, а генерал Олійник, з яким вона познайомилася вчора після допиту Вукаловича. Наталя пригадала, як Олійник, потискуючи їй руку, сказав:

— Я впізнав би вас — ви дуже схожі на батька.

Він хотів додати ще щось, та Лежнєв — Наталя це помітила — зробив йому якийсь знак. У Наталі склалося враження, що Лежнєв і Олійник щось приховують од неї. Ось і тепер, зайшовши в квартиру, Олійник поводився досить незвичайно: почав роззиратися, наче хотів щось знайти, потім спитав, де Ірина Дмитрівна. Вона була в поліклініці. Олійник поцікавився, де й на якій посаді вона працює, сказав, що пам’ятає її, але на запрошення прийти до них увечері, коли мати буде вдома, відповів ухильно.

Уже в машині, ніби між іншим, спитав, чи Ірина Дмитрівна одружена.

Аеропорт зустрів їх ревінням і свистом турбін, теплим вітром, який звихрював пилюку біля крайки льотного поля, голосами дикторів. У залах із скляними стінами було прохолодно. Сонячне проміння затримувало зовнішні навіси і козирки.

Наталя і Олійник пройшли до кабінету начальника контрольно-пропускного пункту. Там уже були Лежнєв, Кулінич, Винник. Біля великого телевізора чаклували двоє зв’язківців-прикордонників. Лежнєв хвилювався, хоча це нелегко було помітити. Він не ходив, як звичайно, по кімнаті, а сидів на дивані, читав якусь рекламу. Та саме з того, що він сидів, ні з ким не розмовляв, навіть привітався, мовчки кивнувши головою, — Наталя здогадалася, що він хвилюється. Хвилювався не тільки Лежнєв — Кулінич раз по раз квапив зв’язківців, котрі налагоджували систему ближнього телеспостереження. Коли вона спитала в Кулінича, навіщо це, він одмахнувся:

— Побачиш, — і вийшов з кабінету.

Розмовляти можна було тільки з Винником.

— Що нового? — спитала його Наталя.

— З учорашнього дня — нічого.

— А навіщо це? — показала вона на зв’язківців, які тягли кудись тонкий кабель.

— Лежнєв хоче зафіксувати момент затримання «Привода». Крім того, що потаємні камери передадуть сюди зображення, — він показав на телевізор, — те, що відбуватиметься, знімуть ще й на кіноплівку.

До кімнати зайшов начальник контрольно-пропускного пункту — кремезний, підтягнутий підполковник-прикордонник. Він відрекомендувався Олійнику, дав йому список туристів, які відлітали за кордон.

— Сталися деякі зміни, товаришу генерал, — сказав він. — З групою летять ще троє. На звороті дописано їхні прізвища.

Наталя хотіла зазирнути в список. Але його взяв Олійник, переглянув, дав Лежнєву, показавши на якесь прізвище. Той кивнув головою і сховав список до кишені.

Час тягнувся страшенно повільно. Та ось у кімнату зайшов прикордонник і доповів, що автобус із туристами вже виїхав. Одразу ж на столі задзвонив телефон. Винник покликав Лежнєва.

— Вас, Василю Тимофійовичу.

Лежнєв узяв трубку, з півхвилини мовчав, потім сказав.

— Зрозуміло. Припиняйте спостереження і приїжджайте в аеропорт.

Поклавши трубку, він якусь мить стояв у задумі, а тоді всміхнувся:

— Дзвонив капітан Кравчук. Тамара Ільківна так і не прийшла по сережки.

— Та-ак, — спроквола мовив Олійник, — ще один фокус.

Лежнєв одвів його вбік, про щось заговорив пошепки.

— Василю Тимофійовичу, — заходячи в кімнату, звернувся Кулінич до Лежнєва, — апаратуру в залі огляду налагоджено. Треба налагоджувати й на льотному полі?

— Неодмінно!

— Прибув автобус із туристами, — виглянувши у вікно, сказав Винник.

Наталя подалася до вікна, але її зупинив Лежнєв.

— Ходімо краще на свіже повітря. Подивимося, хто там приїхав.

— А чи треба? — серйозно спитала Наталя.

— Треба.

На відміну од інших пасажирів туристи, які відлітали за кордон, трималися тісною групою. Групою вони ввійшли в аеровокзал, разом піднялися сходами на другий поверх; групою обступили кіоск із сувенірами, і тільки в буфеті цю єдність було порушено — дехто підійшов до лотка з прохолодними напоями, а дехто пішов до прилавка, де стояли пляшки з міцною рідиною.

Нетребу і його дружину Наталя помітила, коли вони вже відходили од прилавка. Тамара Ільківна щось сердито казала чоловікові. Але той тільки всміхався. Хтось гукнув Наталю, і вона на мить втратила з поля зору подружжя Нетреб. До неї підійшов адвокат Пославський, галантно поцілував руку. У петлиці його піджака яскравів значок «Інтурист», а в руці була валіза. Наталя з чемності спитала, куди він летить.

— У Чехословаччину, — задоволено всміхнувся Пославський.

— Бажаю добре провести час, — сказала Наталя. — Щасливої дороги.

Вона почала шукати очима Нетребу, але хтось із туристів знов одвернув її увагу — привітався. Наталя навіть не розгледіла, хто то був.

— У вас багато знайомих, — сказав Лежнєв.

— Не так уже й багато, — почала вона, та нараз у неї на шиї повисла Аллочка Заремба.

— Наталко! Що ти тут робиш? А я лечу в Чехословаччину. В останню мить усе перекрутилося: збиралася в Польщу, та ось спокусили Чехословаччиною. Там, кажуть, теж здорово!

На Аллочці була модна блузка з мереживами і не менш модні спідниця й туфлі. Все це не гармоніювало з потертою старенькою валізою, яку вона тримала в руках.

— Оце увесь твій багаж? — спитала Наталя.

— Не сміши мене, — пирхнула Аллочка. — Це саквояж мого попутника і кавалера.

Із-за колони вийшов Ігор Семенович Бадюк з величезним чемоданом і дорожною жіночою сумкою.

— Аллочко, ви, певно, з собою пудові гантелі везете? — спитав він, ставлячи здоровенного чемодана на підлогу. — Бачу, дорого мені обійдеться моя галантність. О Наталю Сергіївно!

Він потиснув Наталі руку і тільки тоді помітив Лежнева.

— Василю Тимофійовичу, і ви тут! Доброго здоров’я. Куди це ви зібралися? Чи не їдете, бува?

— Ні, — сказав Лежнєв, — проводжаю невловиму людину.

— Якщо вона невловима, то як же можна її проводжати? — всміхнувся Бадюк.

— Та якось уже постараємось, — так само весело відповів Лежнєв.

— А я вирішив у Чехословаччину з’їздити, — сказав Бадюк. — Торік побував у Болгарії на Золотих пісках, а позаторік — на румунському Чорномор’ї, а тепер хочу по чеських Татрах полазити.

В цю мить Наталя знову побачила Нетребу. Він стояв неподалік од аптечного кіоска. Та ось він озирнувся, очевидно, когось шукаючи, помітив Наталю й одвів очі. Попрощавшись із Аллочкою та Бадюком, Наталя показала Лежнєву на Нетребу.

— Що ж, підійдемо, — подумавши, сказав Лежнєв. — Побажаємо і йому щасливої дороги. Ми з ним давні знайомі, — ще в сорок третьому я його в одній партизанській справі допитував. Та, по-моєму, він на мене не ображається. Або вдає, що не ображається. Нещодавно зустрілися — цілуватися кинувся.

Подружжя Нетреб вони знайшли в залі чекання. Побачивши Наталю, Тамара Ільківна спаленіла, одвернулась. Але її чоловік устав, ввічливо привітався з Наталею, міцно потис руку Лежнєву. Тамара Ільківна також подала Лежнєву руку.

— Ви так і не зайшли до нас, — сказала вона. — А ми вас ждали.

— Винен, — сказав Лежнєв. — Закрутився. Куди це ви відлітаєте?

— В Чехословаччину, по туристських путівках, — відповів Нетреба. — Чекаємо митного огляду. Неприємна процедура. Кажуть, декого навіть обшукують. Правда?

— Про це ти краще товаришку Супрун спитай, — не без сарказму сказала Тамара Ільківна. — Вона спеціаліст з обшуків.

І хоча Нетреба одразу ж осадив дружину, Наталя почервоніла. Вона спробувала заспокоїти себе думкою про те, що натяк дружини Нетреби не повинен уразити її, бо хоч той обшук і був холостим пострілом, а все-таки пострілом по ворогу. «Побачимо, як ти заговориш через годину», — подумала Наталя. Щасливої дороги Нетребам вона не побажала — язик не повернувся.

До початку огляду лишалося хвилин двадцять — туристів уже викликали в канцелярію митниці для заповнення декларацій. Лежнєв і Наталя вийшли на площу, стали в затінку. Лежнєв закурив.

— Одного не розумію, — сказала Наталя. — Як у нього піднялася рука на рідну сестру? Поки не було знайдено фототеки, він, я припускаю, міг і не знати, що Ганна Щербак його сестра. Його мобілізували в армію перед війною, коли вона була ще зовсім дівчинкою, а зустрів він уже сорокарічну жінку. Та, переглянувши плівки, він повинен був упізнати Ганну.

— Про кого ви кажете? — спитав Лежнєв.

— Про Нетребу, звісно.

— А ви певні, що він — «Привид»?

— Тобто як? — розгубилася Наталя.

— Нетреба не міг бути «Привидом» з багатьох причин, — сказав Лежнєв, прикурюючи сигарету, що потухла. — Одна з них вас уже збентежила — вбив рідну сестру. Справа навіть не в тому, як у нього піднялася рука на сестру. Але справжній «Привид» чудово знав, хто така Ганна Щербак: він її розшукав, примусив приїхати в Сосновське і шукати тайник. А вбив її не тільки тому, що боявся викриття. З Нетребою Ганна зустрілася випадково, коли він прийшов у плановий відділ фабрики. Було це за два дні до її загибелі.

— Мабуть, що так, — погодилася Наталя.

— І ще. Ні ви, ні я не сумніваємось у тому, що «Привид» — досвідчений злочинець. І раптом — такий грубий прорахунок, навіть не прорахунок, а дурість: замовити ювелірові брильянтові сережки для дружини.

— Гадаєте, що це маневр?

— Безумовно. «Привид» знав, що ви підозрюєте Нетребу, так само знав він і багато іншого, про що могла знати тільки людина, яка має доступ до слідства, а точніше — до людей, котрі ведуть слідство. Згодом джерело інформації, яким він користувався, було перекрите. І «Привидові» хоч-не-хоч довелося оперувати застарілими даними. Треба сказати, що до якогось часу він оперував ними непогано.

— Хто він? — спитала Наталя. — Василю Тимофійовичу, тепер ви можете сказати?

— Тепер уже можу. Але подумайте самі. Ось додатковий список туристів, який мені передав начальник КПП і на який ви так хотіли подивитися.

Лежнєв подав Наталі список.

— Заремба, Пославський, Бадюк, — прочитала вона. — Адвокат Пославський?

— Ні, — похитав головою Лежнєв.

— Невже Ігор Семенович?!! Бадюк?

— Він, хоча це здається неймовірним. Але при всій його обережності він припустився принаймні трьох помилок. Інспірував фейлетон про служителів Феміди, намагаючись тим самим вплинути на рішення прокурора району.

— Але ж фейлетон писав Горін, — заперечила Наталя.

— Ідею і факти дав йому Бадюк, та він не врахував одного: відсутність першооснови — скарги потерпілого.

— Хіба Нетреба не подавав скарги?

— Офіційної скарга не було. Нетреба не скаржився — він просто розповів Бадюкові про цей випадок як про досадне непорозуміння… Другої помилки Бадюк припустився, коли «випадково» зустрівся зі мною на військовому кладовищі. Треба віддати йому належне: я не одразу зрозумів, що ця зустріч була не випадкова, як не випадково він підсунув нам потім деякі матеріали з архіву Дробота. Пригадайте листа Нетреби до Кіри Назаренко. Здається, нічого такого, що могло б насторожити, в тому листі немає. Але є згадка, що серед інших підпільників, яких арештувало гестапо, була й Кіра. Без особливих труднощів ми могли встановити — і Бадюк на це розраховував — що всіх товаришів, яких арештували разом з Кірою, стратили гітлерівці, і тільки Кіра лишилася в живих. Розраховуючи на нашу кмітливість, Бадюк не сказав про це прямо. Але ми не зацікавилися Назаренко і це, очевидно, занепокоїло його. Тоді в розмові з вами він висловився ясніше, зв’язавши Кіру з Савицьким. Він ще сподівався, що йому все-таки пощастить звести наклеп на Савицького і тим самим кинути тінь на Кіру, відвернути нашу увагу. Проте він переборщив. Пам’ятаєте, Бадюк сказав, що Кіра приїжджала в Сосновське півтора місяця тому, тобто тоді, коли вбили Ганну Щербак? Так от, півтора місяця тому Кіра лежала з мікроінфарктом у Москві в лікарні, про що він, звісно, не міг знати. І це була його третя помилка.

Лежнєв кинув недокурок, подивився на годинник.

— Ходімо, Наталю Сергіївно. Зараз почнеться огляд. Цікаво, якого коника викине він цього разу?

— Він, очевидно, старанно сховав фотоплівку і брильянти, — сказала Наталя, приголомшена тим, що почула. Вона не могла не погодитися з доказами Лежнєва, а проте в її свідомості не вкладалося, що «Привид» — Бадюк.

— Так, мабуть, уже щось придумав, — відповів Лежнєв.

У кабінеті начальника контрольно-пропускного пункту було ввімкнуто телевізор, перед яким сиділи Олійник, Кулінич, Винник, господар кабінету і Володя Кравчук — він щойно приїхав. Для Лежнєва і Наталі теж приготували стільці.

Усе, що відбувалося в залі огляду, присутні бачили на екрані. Біля входу до зали стояли прикордонники, перевіряли документи. Там нічого не сталося. Потім туристи зі своїми валізами, сумками, саквояжами, портфелями потяглися до довгого столу, за яким стояли митники. Валізи відкривали самі власники. Наталя вперше бачила цю процедуру. Не виймаючи речей, митники спритно й обережно піднімали їх і так само акуратно клали назад. Валізу Бадюка оглядали не довше ніж валізи інших туристів, і це здивувало Наталю; вона навіть сказала про це.

— Його чемодан оглядає найдосвідченіший митник, — відказав начальник контрольно-пропускного пункту.

— Сумніваюся, щоб він поклав брильянти разом з шкарпетками й підтяжками, — зауважив Кравчук. — Звичайно в таких випадках роблять подвійне дно чи щось на зразок цього.

— Не турбуйтеся, — сказав начальник контрольно-пропускного пункту, — якщо брильянти в чемодані, їх знайдуть.

— Їх немає в чемодані, — неждано сказав Лежнєв. — Особистий огляд робити не треба. Дозволяйте посадку.

— Як? — здивувалася Наталя.

— Після митного огляду він не буде такий обережний, — сказав Лежнєв і кивнув прикордонникові. — Так, так товаришу підполковник, дозволяйте посадку!

Начальник контрольно-пропускного пункту вийшов з кімнати. Повернувся він хвилин через п’ять, підійшов до Лежнєва, щось сказав пошепки.

— Ну-ну, — кивнув Лежнєв, — побачимо, як працює ваша техніка на відкритій місцевості.

Минуло ще кілька нестерпно довгих хвилин, перш ніж на екрані телевізора з’явилися туристи, що йшли на посадку. Наталя побачила Пославського, Бадюка, Аллочку Зарембу. Бадюк ніс Аллоччину дорожню сумку. В такі сумки звичайно кладуть предмети першої необхідності: речі туалету, продукти, дощовик. Сумка була досить містка, і Наталя пригадала, що в залі огляду Аллочка не поклала її на стіл, а тримала в руці, і митники не звернули на це уваги.

— Дивись уважно, — пошепки сказав Наталі Кравчук, що сидів поруч. — Я, здається, зрозумів Лежнєва.

Аллочка й Бадюк були вже на півдорозі до літака, коли до них підійшов сержант-прикордонник, щось сказав Аллочці. Вона обурено здвигнула плечима, обернулася до Бадюка.

— Беріть крупніше сержанта Конлоєва з блондинкою, — сказав у мікрофон начальник КПП. — І її супутника теж…

Аллочка про щось попросила Бадюка. Той кивнув, переклав сумку з руки в руку і тільки потім передав її Аллочці. Однак між першим і другим рухом він трохи забарився: чи то спіткнувся, чи то підвернув ногу, але на якусь мить повернувся спиною до сержанта…

— Узяв! — неждано крикнув Олійник і схопив Лежнєва за рукав. — Ти бачив, як він це зробив? Узяв із сумки і переклав у кишеню!

— Не бачив, але здогадався.

— А я не помітив, — признався Винник.

— Потім прокрутимо кіноплівку в уповільненому темпі, — сказав Кулінич. — Він дуже швидко це зробив. Проте я бачив.

Від хвилювання Наталя навіть підвелася, заступаючи Кравчукові екран.

— Сядь, — смикнув її Володя.

— Як же це так? Виходить, Аллочка нічого не знала. Навіщо її затримали?

— Її відпустять, — відповів Лежнєв. — Важливо було лишити його без прикриття, змусити взяти те, що він не хотів тримати при собі.

Тим часом на екрані було видно, як сержант розглядав Аллоччине посвідчення. Аллочка щось казала, розмахувала руками — певно, обурювалась. Одначе сержант забрав у неї посвідчення і жестом велів іти за ним.

Бадюк співчутливо розвів руками: мовляв, що я можу зробити, і рушив до літака. Але наздогнати попутників уже не міг — його зупинили два офіцери-прикордонники.

Ще до того як Бадюка завели в кабінет, Наталя почула за дверима його обурений голос:

— Ні, товаришу лейтенант, я цього так не залишу! Прошу негайно зв’язатись із начальником обласного управління КДБ полковником Куліничем…

На цьому Бадюк обірвав фразу — його завели до кабінету. Ніколи ще Наталя не бачила такої непідробної, такої безпомічної розгубленості, яка з’явилася на обличчі Бадюка. Його погляд перебігав то з Лежнєва на Олійника, то з Олійника на Кравчука, то з Кравчука на Наталю і знову на Лежнєва. Та ось він побачив Кулінича.

— Сергію! — Бадюк навіть ступив до нього. — Ти ж мене знаєш не перший день!

Кулінич не відповів, і Наталя помітила, як стиснулися його великі кулаки.

— Василю Тимофійовичу, — кинувся Бадюк до Лежнєва. — Поясніть, у чому річ? На якій підставі?!

— Підстава лежить у кишені вашого піджака, Ігоре Семеновичу, — сказав Лежнєв. — Правда, до цього вона лежала в сумці Алли Заремби, а ще раніше — в тайнику під руїнами Мисливського замку, але тепер — у вас в кишені. Покладіть коробку на стіл, «Привид»! Самі покладіть!

Із протоколу судового засідання військового трибуналу в справі звинувачення Бадюка Ігоря Семеновича, Вукаловича Йосипа Станіславовича, Палія Георгія Зіновійовича, Рененкампф Ади Миколаївни.

20 жовтня 1968 року.

Засідання продовжено після перерви.

Викликають свідка Кочерянц. Головуючий попереджає свідка про відповідальність за неправдиві свідчення, після чого пропонує розповісти все, що їй відомо у справі.

Кочерянц. У вересні 1942 року мене разом із студентами технікуму, де я вчилася, евакуювали з Новоросійська морем. Наш пароплав потопили; мене підібрали німецькі моряки. Я попала в концтабір біля Сімферополя, а в листопаді мене перевели в Городенківський табір. Звідти забрали в Мисливський замок. Не витримавши катувань, я дала згоду співробітничати з німецькою військовою розвідкою. Цьому немало сприяв шантаж, до якого вдалася підсудна Рененкампф. Мова йде про відомі суду фотографії. Пройшовши двомісячну підготовку в розвідшколі, я дістала завдання перейти лінію фронту і вкорінитись як агент з перспективою. Мала розшукати своїх батьків, вступити до інституту і протягом найближчого часу вийти заміж або за старшого офіцера Червоної Армії, або за ведучого інженера оборонного заводу, чи за керівного радянського працівника. Про своє місце проживання повинна була написати в Москву до запитання якомусь Ібрагімову. Це завдання я виконала: батьків розшукала в Сухумі, там же вступила до інституту, вийшла заміж за майора-льотчика, про що повідомила Ібрагімову. Згодом мені мали дати робоче завдання. Однак такого завдання я не дістала. Я розкаялась у своїй малодушності, але з’явитися в органи безпеки з повинною не наважилась. У 1944 році мого чоловіка було тяжко поранено, і його демобілізували. В 1948 році ми переїхали в Гагру. У нас було вже троє дітей. Минали роки, мене ніхто не тривожив. Я вже думала, що абверівці загубили мої сліди. Та в червні цього року мене зупинив на вулиці підсудний Палій, назвав мою кличку і пароль. Я поїхала з ним за місто, де зустрілася з підсудним Вукаловичем. Шантажуючи мене моїм минулим, він зажадав «відступних». Я віддала всі наші заощадження. Палій передав мені компрометуючі мене фотографії і негативи. Та це був обман: вони дали мені дублікати. 11 серпня я одержала телеграму від підсудного Бадюка, в якій згадувалася моя абверівська кличка. Цією телеграмою Бадюк викликав мене в Сосновське, натякаючи, що в разі неявки на мене чекають неприємності. Я вилетіла в Сосновське. Бадюк зустрів мене в аеропорту, шантажуючи тими самими фотографіями, велів піти до ювеліра і замовити в нього брильянтові сережки. Він дав два брильянти і гроші для оплати замовлення. Ювелірові я відрекомендувалася Тамарою Ільківною, дружиною завідуючого промтоварним магазином — так велів Бадюк. Того ж дня за вказівкою Бадюка я вилетіла в Москву і там на Головпоштамті кинула листа, якого він мені дав. Лист було адресовано у Сосновське до запитання Білоцерківському.

Головуючий. Як вам відрекомендувався Бадюк?

Кочерянц. Він назвався Лежнєвим Василем Тимофійовичем. Про те, що він Бадюк і хто такий Лежнєв, я дізналася тільки на попередньому слідстві.

Прокурор. Коли ви прилетіли в Сосновське і коли були у ювеліра?

Кочерянц. Я прилетіла в Сосновське вранці 12 серпня; того ж дня пішла до ювеліра і тоді ж вилетіла в Москву.

Адвокат Пославський. Бадюк повернув вам оригінали негативів?

Кочерянц. Обіцяв, але не повернув. Зате відбитки з цих негативів він вислав на гагринську міліцію, вказавши мою адресу, прізвище й абверівську кличку.

Прокурор. У мене запитання до підсудного Бадюка. Бадюк, з якою метою ви це. зробили?

Бадюк. Щоб заплутати слідство.

Прокурор. Лист, про який казала свідок, сфабрикували ви?

Бадюк. Я зробив це одразу після арешту Вукаловича, розуміючи, що на всю адресовану йому кореспонденцію буде накладено арешт.

Головуючий оголошує, що всіх свідків, викликаних у справі, суд допитав; дали свідчення і звинувачувані. Головуючий питає у прокурора і адвокатів, чи будуть у них додаткові запитання до підсудних і присутніх у залі свідків. Прокурор і адвокати заявили, що в них є додаткові запитання.

Прокурор. Підсудний Палій, на попередньому слідстві і в судовому засіданні ви посвідчили, що 29 червня 1968 року, знаючи, що на квартирі в Анісімової-Рененкамиф організовано оргію, ви попередили про це батьків дівчат, які брали участь у цій оргії. З якою метою ви це зробили?

Палій. Щоб міліція арештувала Анісімову-Рененкампф за утримання кубла розпусти. Вона сама просила мене про це.

Прокурор. Підсудна Рененкампф, це правда?

Рененкампф. Правда. Бадюк умовив мене піти на це, щоб заплутати слідство в справі про вбивство Ганни Щербак. Як я зрозуміла, йото стурбувало, що міліція перевіряє в сосновських аптеках порядок реалізації ефіру.

Прокурор. Що конкретно стурбувало Бадюка?

Рененкампф. Точно не знаю, але здогадуюся, що Вукалович, готуючи вбивство Ганни Щербак, використав придбаний в аптеці ефір як снотворний засіб. Залишки ефіру, очевидно, пішли для підпалу.

Прокурор. Чому ви так думаєте?

Рененкампф. Ефір, у кількості двох літрів, приніс до мене на квартиру Палій за день до вбивства Ганни Щербак. А ввечері 21 червня, напередодні вбивства, цей ефір забрав Вукалович.

Прокурор. Підсудний Вукалович, ви використали ефір для того, щоб приспати Ганну Щербак і підпалити будинок?

Вукалович. Я вже казав, що не вбивав Щербак.

Прокурор. Підсудний Палій, за чиєю вказівкою ви купили в четвертій аптеці ефір?

Палій. За вказівкою Вукаловича.

Прокурор. Підсудна Рененкампф, під час обшуку у вас на квартирі було знайдено непристойні фотографії, серед яких було кілька фото Ганни Щербак. Ви фотографували її з метою завести в оману слідство?

Рененкампф. Спочатку мета була інша. У фототеці, яку ми знайшли в тайнику, не було відповідного знімка Ганни Щербак. А Бадюк хотів мати матеріали, які компрометували б Ганну Щербак.

Прокурор. Після того як такий матеріал було сфабриковано, Бадюк все-таки наказав убити Ганну Щербак?

Рененкампф. Не знаю, але гадаю, що Бадюк усумнився в її покірності. До того ж мені відомо, що він обрав її квартиру для побачення з якимось приїжджим іноземцем. Цю людину за вказівкою Бадюка зустрів у аеропорту Павло Чухно і одвіз на квартиру до Ганни Щербак.

Прокурор. Ви гадаєте, Щербак убили тому, що вона була свідком цієї зустрічі?

Рененкампф. Її вбили, бо вона знала, хто такий Бадюк. З молодих про це знав Павло Чухно. Його теж убили.

Бадюк (репліка з місця). Я протестую! Ви допитуєте психічно неповноцінну жінку!

Головуючий. Підсудний Бадюк, утримайтеся від реплік. Вашу заяву про божевілля підсудної Рененкампф заперечує психіатрична експертиза.

Адвокат Пославський. У мене запитання до мого підзахисного. Розкажіть, Бадюк, що сталося 30 грудня 1943 року в так званому Мисливському замку?

Бадюк. В цей день частини Червоної Армії після навального просування вийшли до північно-східної околиці Сосновського і зав’язали бій з великими з’єднаннями гітлерівців. Удар радянських військ був несподіваний. В місті почалася паніка. Полковник Улінгер, який щойно повернувся з Берліна, попросив мене виїхати з ним на учбово-випробну базу абвер-частини, розташовану в Мисливському замку, щоб вивезти звідти деякі документи, а також цінності, які там зберігалися. Коли ми приїхали в замок, там уже господарювали есесівці. Керівника Русанівської учбово-випробної бази майора фон Бюлова ніде не було. В його кабінеті ми знайшли порожній сейф і попіл од спалених паперів. Полковник Улінгер нервував. Незадовго перед тим він признався мені, що підозрює фон Бюлова у зв’язках з американською розвідкою. Улінгера непокоїли головним чином фотодосьє особливої агентури, а також цілість так званих «синельниківських» брильянтів, які були у фон Бюлова. Його помічник сказав нам, що бачив майора з двома дівчатами з обслуговуючого персоналу у східній прибудові. Я добре знав замок. У східній прибудові був вхід до величезних підвальних приміщень, що являли собою справжній лабіринт. Ми не одразу знайшли там майора. Потім почули пістолетні постріли і жіночий крик. Фон Бюлова застали на місці злочину — він ще не встиг сховати пістолет. Біля його ніг лежали закривавлені дівчата. Їхні плаття, так само як і мундир майора, були в землі й пилюці. Фон Бюлов пробував чинити опір, але я обеззброїв його. На запитання, де фотодосьє і брильянти, фон Бюлов не відповів. Тоді Улінгер велів арештувати його, а сам заходився шукати тайник. Він не сумнівався, що майор сховав брильянти і негативи в підвалі. Та в цю мить прибіг абверівець і сказав, що російські танки прорвалися до Русанівки. Тікаючи з підвалу, я помітив, що одна дівчина ще жива. Я вирішив врятувати її. Мені пощастило винести її у двір, але там на мене накинулися два есесівці — їм було наказано розстріляти всіх дівчат з обслуговуючого персоналу. Одного есесівця я застрелив, а другого поранив. Потім знайшов підводу, поклав на неї дівчину і виїхав із садиби через господарчий двір. За годину я був уже в розташуванні танкової частини Червоної Армії, яка вела бій за Русанівку, і здав дівчину в медсанбат. Це була Ганна Щербак.

Адвокат Пославський. Рятуючи Ганну Щербак, ви вбили двох есесівських катів?

Бадюк. Одного вбив, другого — поранив.

Адвокат Пославський. А той другий, поранений, стріляв по вас?

Бадюк. Стріляв. Коли я виїжджав із садиби, по мені стріляли э кулемета.

Адвокат Пославський. Отже, рятуючи Ганну Щербак, ви ризикували власним життям?

Бадюк. Так. Мені було дуже шкода дівчини, і я не думав про себе.

Прокурор. Можна припустити, що Ганна Щербак допомагала майорові фон Бюлову сховати фототеку і брильянти?

Бадюк. Можливо.

Прокурор. Підсудний Вукалович, до вас запитання. З якою метою восени 1967 року ви розшукували Ганну Щербак?

Вукалович. Вона знала, де сховано брильянти і фототеку. Без неї ми б не знайшли тайника.

Прокурор. За чиєю вказівкою ви шукали Ганну Щербак?

Вукалович. За вказівкою Бадюка.

Прокурор. Що вам казав Бадюк після того, як вона допомогла знайти тайник?

Вукалович. Що Щербак треба знищити. Але я не вбивав її. Це вробив Павло Чухно.

Прокурор. Прошу суд повернутися до цього питання після виступу експертів.

Головуючий. Суд ще повернеться до цього питання.

Прокурор. У мене запитання до підсудного Бадюка. Коли і від кого ви вперше дізналися про існування так званих «синельниківських» брильянтів?

Бадюк. Про них мені розповіла підсудна Рененкампф у серпні 1943 року.

Прокурор. Це був секрет?

Бадюк. Так.

Прокурор. І за цю інформацію ви допомогли тоді Рененкампф утекти?

Бадюк. Я допоміг їй, бо добре ставився до неї.

Рененкампф (репліка з місця). За 20 тисяч марок ти добре поставився до мене.

Бадюк. Не вірте їй! Це неправда.

Головуючий. Чому ми повинні вірити вам, а не їй?

Бадюк. На попередньому слідстві і в судовому засіданні я чистосердечно зізнався у всьому, що зробив.

Головуючий. Ви зізналися тільки в тому, чого вже не можна було заперечувати.

Бадюк. У чому винен, у тому винен. Був агентом абверу, але займався тільки нелегальними валютними операціями. Більш нічого взяти на себе не можу. До вбивства Ганни Щербак і Павла Чухна, а також до смерті Савицького-Бородатого я непричетний. Рішуче відкидаю звинувачення, що виказав керівний склад сосновського підпілля і видав гітлерівцям план спільних дій підпільників і партизанів у грудні 1942 року. Як я міг виказати те, про що сам не знав?

Прокурор. У мене запитання до свідка Нетреби. Свідок Нетреба, ви розповіли суду, що в 1942 році неодноразово бували як зв’язковий партизанів на явочній квартирі по вулиці Московській, двадцять вісім. Ви добре знали господаря цієї квартири?

Нетреба. Я добре знав Ярощука і його дружину, яка померла восени 1942 року.

Прокурор. Чи зустрічали ви в Ярощуків підсудного Бадюка.

Нетреба. Кілька разів я зустрічав його там.

Прокурор. У яких стосунках він був з Ярощуком?

Нетреба. В дуже близьких. Він колись дружив з їхнім сином, якого вбили городенківські куркулі. Дружина Ярощука називала Бадюка сином. Він приходив до них, допомагав продуктами, грошима; траплялося, що лишався й на ніч.

Прокурор. Де ви були 25 вересня 1942 року, коли на квартирі Ярощуків відбувалася конспіративна нарада керівників підпілля і командування партизанського загону?

Нетреба. Я і ще кілька партизанів та підпільників охороняли будинок.

Прокурор. Бадюк був серед тих, хто охороняв?

Нетреба. Він був начальником охорони.

Прокурор. У чому полягали його обов’язки як начальника охорони?

Нетреба. Він кілька разів обходив пости, але в основному сидів на кухні, грівся. Було дуже холодно, а нарада тривала довго.

Прокурор. Підсудний Бадюк, ви згодні з свідченнями свідка?

Бадюк. Ні. Він щось плутає. В будинок я не заходив.

Прокурор. Свідок Нетреба, ви розмовляли тоді з Бадюком?

Нетреба. Просив, щоб він на часинку підмінив мене. Але він тільки виніс мені оберемок соломи під ноги та флягу з гарячим чаєм.

Адвокат Пославський. Свідок, як ви могли запам’ятати такі деталі? Відтоді ж минуло 25 років!

Нетреба. Ці деталі мені коштували ніг — я їх обморозив. На мені були подерті валянки, а мороз тоді доходив до 30 градусів.

Прокурор. Підсудний Бадюк, ви й далі твердите, що не заходили тоді в будинок?

Бадюк. Не пам’ятаю.

Прокурор. Ще одне запитання до свідка Нетреби. Після того як у вас на квартирі в липні 1968 року було зроблено обшук, ви зверталися в редакцію обласної газети з листом про незаконні дії слідчого Супрун?

Нетреба. Ні. Листа я не писав, але написати такого листа мене умовляв Бадюк.

Головуючий. Підсудний Бадюк, з якого метою ви запросили до себе додому в серпні 1968 року слідчого в особливо важливих справах Лежнєва?

Бадюк. Хотів завоювати його симпатії Я знав, що він веде справу про пожежу на Залісній вулиці.

Головуючий. Але ж ви твердите, що до вбивства Ганни Щербак непричетні?

Бадюк. Я здогадувався, що це діло рук Вукаловича, побоювався, що його можуть арештувати, а він викаже мене.

Головуючий. Але якщо ви не доручали Вукаловичу вбивати, то як же він міг виказати вас?

Бадюк. Він знав про брильянти і фототеку.

Прокурор. Ви обіцяли Вукаловичу допомогти перебратися за кордон. Як ви хотіли це зробити?

Бадюк. Я обіцяв йому роздобути таку саму туристську путівку, як і собі.

Прокурор. Що ви зробили для того, щоб дістати таку путівку?

Бадюк. Нічого. Це було надто ризиковано.

Прокурор. Виходить, ви обдурили його?

Бадюк. У мене не було іншого виходу, він погрожував мені.

Прокурор. Запитання до підсудної Рененкампф. Скільки ви одержали від Бадюка за те, що спровокували справу з утриманням кубла розпусти?

Рененкампф. З урахуванням того, що я ризикувала попасти в тюрму, Бадюк передав мені гроші й коштовності на загальну суму 20–25 тисяч карбованців.

Прокурор. Підсудна Рененкампф, раніше ви посвідчили, що пачка сигарет «Мир», яку передали вам у камеру, означала, що ви повинні під час допиту шантажувати слідчого Супрун. А що означала друга розпечатана пачка тих самих сигарет, яку мали передати вам під час очної ставки?

Рененкампф. Це означало, що я повинна була звести наклеп не на Савицького, а на Нетребу.

Адвокат Заремба. Скажіть, Рененкампф, коли ви дізналися про вбивство Ганни Щербак?

Рененкампф. Наступного дня мені сказав про це Вукалович.

Адвокат Заремба. Отже, ви не знали, що її хочуть убити?

Рененкампф. Не знала.

Адвокат Заремба. Коли ви дезертирували з гітлерівської армії?

Рененкампф. У серпні 1943 року.

Адвокат Заремба. Після цього ви виконували якісь завдання німецької чи інших іноземних розвідок?

Рененкампф. Ні.

Адвокат Пославський. У мене запитання до мого підзахисного. Скажіть, Бадюк, коли ви вступили в бойову групу сосновського підпілля?

Бадюк. У листопаді 1941 року.

Адвокат Пославський. А коли вас завербували в абвер?

Бадюк. У березні 1943 року.

Адвокат Пославський. Хто вас завербував?

Бадюк. Підсудна Рененкампф. Вона зіграла на тих почуттях, які я мав до неї.

Рененкампф (репліка з місця). Це неправда! Його завербували ще до того, як вступив у підпілля! А почуття в нього були все життя тільки до грошей!

Головуючий. Підсудна Рененкампф, утримайтесь од реплік. А адвоката Пославського прошу не повторюватись. Питання про те, коли завербували підсудного Бадюка, суд уже з’ясував.

Адвокат Пославський. Я задам друге запитання. Скажіть, Бадюк, ви брали участь у бойових операціях підпільників?

Бадюк. Багато разів. Я вже казав про це.

Адвокат Пославський. Тоді давайте уточнимо такий епізод. Під чиїм керівництвом і за чиєю безпосередньою участю було зроблено напад на помічника Гіммлера обергрупенфюрера СС Фріснера, його штаб і охорону.

Рененкампф (репліка з місця). Фріснер був тільки штурмбанфюрером, тобто майором, і ніякого штабу у нього не було!

Головуючий. Підсудна Рененкампф, утримайтесь од реплік… А адвоката Пославського прошу точніше формулювати свої запитання. Відповідайте, Бадюк.

Бадюк. Фріснер справді не був обергрупенфюрером, тобто генерал-полковником. Для такого звання він був надто молодий. Але я не можу погодитись і з реплікою підсудної Рененкампф, сенс якої зводиться до того, щоб виставити Фріснера ординарним есесівцем. У Рененкампф було до нього суто жіноче почуття, і я можу її зрозуміти. Та задля справедливості повинен сказати, що Фріснер був — і тут мій адвокат ненабагато помилився — особливоуповноваженим штабу рейхсфюрера СС. Він мав широкі повноваження і великі права. Досить сказати, що начальник сосновського гестапо Брюнінг і командир абвер-частини 115 полковник Улінгер боялись його як вогню. Фріснер був одіозною, зловісною постаттю. Сам родом із, Сосновського, він чудово знав нашу мову, звичаї, і це робило його особливо небезпечним. Я виніс йому смертний вирок і сам виконав його. Я багато завинив перед моєю батьківщиною, але думка про те, що знищив одного з її лютих ворогів, втішала мене.

Прокурор. У мене запитання до свідка Дубового. Свідок Дубовий, ви посвідчили суду, що брали участь у нападі на штурмбанфюрера Фріснера в кінці жовтня 1943 року. З чиєї ініціативи було проведено цю операцію?

Дубовий. З ініціативи Бадюка. Він очолював бойову п’ятірку, до якої входив і я. Але тепер він каже не точно. Штурмбанфюрера і його охорону ми обстріляли із засідки. Німці відповіли на вогонь. Не стріляв тільки сам штурмбанфюрер, хоча Бадюк попередив нас, що він чудовий стрілець. Чому штурмбанфюрер не стріляв — не знаю. Я бачив тільки, як він сховався за болотною купиною. У нас стріляли інші есесівці. Двох ми вбили — я це сам бачив, а хто і як убив штурмбанфюрера — не знаю. Тільки не Бадюк. Він лежав поруч зі мною, а з того місця не видно було купини, за якою сховався штурмбанфюрер. Правда, я кинув туди гранату, але вона не долетіла — вибухнула у воді. Потім ми побачили, що підходять ще гітлерівці, і Бадюк велів нам одступати.

Головуючий. Свідок Дубовий, у липні цього року ви, будучи прокурором Жовтневого міського району, вилучили із судочинства і припинили справу про пожежу на Залісній вулиці. Ви забрали в Супрун цю справу тільки через те, що вона порушила вимога закону, зробивши обшук на квартирі Нетреби?

Дубовий. Не тільки через те. Наприкінці червня — на початку липня до мене кілька разів заходив Бадюк, з яким я був у товариських стосунках, і у формі дружньої поради рекомендував усунути Супрун од ведення слідства в справі про пожежу. Бадюк казав, що до редакції надходять сигнали про неправильні дії Супрун і, зокрема, про те, що вона намагається зганьбити ім’я загиблого при виконанні службового обов’язку лейтенанта міліції Гургаля. Я вірив Бадюкові і не надав значення аргументам, які наводила на виправдання своїх дій Супрун.

Прокурор. Запитання до Бадюка. Ви згадали про те, що ваш шеф полковник Улінгер, боявся Фріснера. Що викликало такий страх?

Бадюк. Фріснер мав великі повноваження. Він міг арештувати Улінгера.

Прокурор. За що?

Бадюк. Без пояснення причин.

Прокурор. Без пояснення — це ще не означає безпричинно.

Бадюк. Я підозрюю, що Фріснер ревнував Аду Рененкампф до Улінгера.

Прокурор. Підсудна Рененкампф, що ви можете сказати з цього приводу?

Рененкампф. Що це брехня. Бадюк за звичкою бреше. Фріснер був до мене байдужий. Ми росли разом і добре знали одне одного. Фріснер засуджував мою легковажність. Він був дуже строгий у своїх судженнях і вчинках. Щоб про нього не казали, але він був чесною і принциповою людиною. Купити його не можна було. Цього й боявся полковник Улінгер, який таємно переправляв награбовані цінності в іноземні банки.

Адвокат Пославський. Я гадаю, що суду не цікаво слухати про чвари і гризню між гітлерівськими опричниками, про які з таким пафосом розповідає підсудна Рененкампф.

Головуючий. Суд сам вирішить, що йому цікаво, без допомоги адвоката Пославського. Розповідайте, підсудна Рененкампф.

Рененкампф. Я не сумніваюся, що Бадюк убив Фріснера за вказівкою полковника Улінгера чи майора фон Бюлова.

Адвокат Пославський. Я протестую!

Головуючий. Проти чого ви протестуєте? Підсудна відповідає, як вважає за потрібне, — це її право. Запитання до підсудного Бадюка. Ви мали які-небудь вказівки від керівників абвер-частини 115 про усунення Фріснера?

Бадюк. Це твердження підсудної Рененкампф я лишаю на її совісті. Та коли хтось і повірить її вигадкам, то й це ненабагато применшить те, що я зробив.

Прокурор. Набагато применшить, Бадюк. Товариші судді, прошу прилучити до справи цей документ. Це офіційне підтвердження Міністра Оборони СРСР про те, що і Оскар Германович Фріснер був кадровим радянським розвідником і в Сосновському виконував особливе завдання нашого командування…

Осінь випала сонячна, м’яка, майже весь жовтень був теплий і погожий. Для Наталі час збігав непомітно — його просто не вистачало. Не щодня можна було викроїти годину-другу, щоб посидіти на процесі Бадюка, Вукаловича, Рененкампф, Палія.

Якось у залі судового засідання вона побачила маму і в перерві підійшла до неї. Ірина Дмитрівна трималася бадьоро, а проте Наталя відчувала, що це дається їй нелегко.

Після смерті Савицького між ними встановилися колишні взаємини, теплоту і ніжність яких передають хіба що погляди та приторки рук. Але відновлення цих стосунків не зруйнувало той душевний бар’єр, за який Наталя спробувала ступити одного разу і за який мама не пустила її. Зрозуміти це було важко, тим більше, що Ірина Дмитрівна знала: Наталі відомо про батька. Однак вона, як і раніше, уникала цієї теми, не наважуючись, здавалося, навіть вимовити ім’я Фріснера.

Та одного разу Наталя почула, як мама назвала це ім’я в розмові з іншою, зовсім сторонньою їй людиною. Ту розмову, а точніше уривок її, Наталя почула випадково.

Якось, повернувшись з роботи і відімкнувши двері своїм ключем, Наталя почула голоси в маминій кімнаті. Схвильований голос Ірини Дмитрівни дзвенів на якихось незвично високих нотах. Це одразу насторожило Наталю.

— Безглуздо, кажете? Можливо! Але тоді я не могла вчинити інакше. Я не хотіла зв’язувати Оскара.

— А тепер… — намагався заперечити їй співрозмовник.

— Ні! — швидко перебила його Ірина Дмитрівна. — Це було б уже зовсім безглуздо!

Наталя не ввійшла — влетіла до маминої кімнати. І перш ніж урвалася розмова, вона побачила полковника Кулінича, який сидів за столом навпроти мами.

Погляд, яким її зустріла Ірина Дмитрівна, утримав Наталю від будь-яких розпитувань…

Цілий тиждень ця несамохіть підслухана розмова не виходила з Наталиної голови.

В кінці жовтня приїхав із Москви Лежнєв — він хотів побувати на заключному засіданні трибуналу, але встиг тільки на самий кінець, коли підсудним надали останнє слово. Вукалович, Рененкампф і Палій визнали себе винними по всіх пунктах звинувачення і просили суд про полегкість. А Бадюк лишився вірний собі: навіть в останньому слові він викручувався, брехав, ганьбив свідків, намагався перекласти вчинені ним злочини на своїх спільників.

Коли суд пішов, щоб винести вирок, і конвоїри повели підсудних до виходу, Наталя підійшла до Лежнєва.

— Василю Тимофійовичу, пам’ятаєте, ви розповідали про останню зустріч з моїм батьком? — скоромовкою спитала вона, боячись, що він підійде до товаришів, які чекали на нього. — Ви тоді подарували йому кортик. Як же могло статися, що цей кортик опинився у мами? Адже батько загинув через кілька хвилин після того, як попрощався з вами. Він потонув у болоті, і ви не знайшли його тіла.

Лежнєв заходився шукати по кишенях сигарети, але так і не закурив.

— Кортик? — перепитав піл, ховаючи сигарети назад у кишеню. — Мабуть, я щось наплутав — минуло стільки років…

Закінчився суд, і Лежнєв мав виїжджати вже зовсім. Наталя подзвонила йому в готель, поцікавилась, о котрій годині відлітає літак. Та Лежнєв жартома сказав, що від нього не так просто скараскатися — він затримається у Сосновському ще на день-два.

— Не відпускають мене партизани, Наталю Сергіївно. Годину тому вдерлися в номер, відібрали квиток, намагалися навіть валізу винести. Довелося дати слово, що лишуся на неділю. Хочемо в Лисичанське урочище поїхати — дуже пам’ятне для мене місце. Приєднуйтеся до нашої компанії.

— Я не партизанка і на таку компанію права не маю, — сказала Наталя. — Ні, серйозно, Василю Тимофійовичу, не зможу — мамі треба допомогти — вона затіяла передсвяткове прибирання. На цілий день вистачить роботи.

Та прибирати в неділю Наталі не пощастило — вранці по неї заїхав Кулінич.

— Збирайся, їдемо в ліс до партизанів, — тоном, який не припускав заперечень, велів він.

Наталя спробувала відмовлятись, але він накричав:

— Я не питаю, хочеш ти їхати чи ні. Поїдеш! Це не запрошення — наказ. Даю три хвилини на збір.

— Їдь. Звісно, їдь, — підтримала Ірина Дмитрівна. — Хоч трохи на повітрі побудеш. Та, мабуть, і я сьогодні не зможу зайнятися домашніми справами. — Вона чомусь затнулася, а потім поквапливо додала — Ще встигнемо прибрати — до свят більше тижня.

У Лисичанському урочищі Наталя була двічі. Коли ще вчилася в школі, з подругами ходила в дводенний похід по місцях бойової слави. А вдруге приїздила туди з Костянтином Михайловичем Савицьким. Це було три роки тому.

Тепер Лисичанське урочище було зовсім інше: біля підніжжя невисокого пагорба, на якому стояли обеліски, лежала чиста гладінь нещодавно спорудженого водоймища. Його протилежний берег упирався в греблю міжрайонної електростанції. За електростанцією, скільки сягало око, було видно поля. Водоймище немовби заступало дорогу лісові: могутні сосни зупинилися» біля самісінької води. Зате на північному сході від пагорба ліс густів крислатими ялинами, тремтливими берізками, непролазними заростями ліщини.

Недалеко від обелісків на великій утоптаній галявині, посеред якої лежав порослий мохом валун, зібралися колишні партизани загону «Месник». Звісно, не всі — це не був традиційний збір — приїхало чоловік п’ятнадцять-вісімнадцять. Крім Лежнєва, Кулінича, Нетреби, Наталя знала ще двох-трьох. Спершу вона почувала себе ніяково. Однак довго ніяковіти їй не дали — примусили чистити рибу для юшки. Ніхто не сидів без діла: одні розпалювали вогнище, другі збирали для нього ламань, треті готували стіл.

Поступово Наталя оговталась і, коли юшка була готова, хотіла навіть узяти на себе роль господині. Але Нетреба відібрав у неї ополоника.

— Розливати юшку — це вже бойове завдання, — сказав він.

— Так, так, — підхопив Лежнєв, — це можуть робити тільки втаємничені.

Коли розлили по кухлях «бойові сто п’ятдесят», підвівся Кулінич.

— Затискуємо молодь, — усміхаючись до Наталі, сказав він. — У гості запросили, а не довіряємо навіть ополоника.

— Очевидно, довір’я треба заслужити, — всміхнулась і собі Наталя.

— Якби не заслужила — не сиділа б тут з нами, — звів брови Кулінич і повернувся до товаришів: — Ми зібралися не заради того, щоб випити до юшки. Хоча й без цього наш збір не був би збором. Та не в тому річ. Ми прийшли сказати нашим товаришам, які лежать довкруж: був іще один бій, і ми перемогли. Не все було гладко в цьому бою, не все вийшло так, як хотіли. Та хіба який бій проходив гладенько? Я кажу це не тому, що хочу виправдати себе й інших, — за свої промахи ми відповіли насамперед перед судом своєї совісті. Але, думаю, у нас є підстави випити ще за одну перемогу. За те, що вже не ходитимуть по землі, не їстимуть наш хліб люди, негідні носити це високе звання.

А коли знову наповнили кухлі, Нетреба, який сидів навпроти Наталі, обернувся до лісу, прислухався.

— Хтось іде старою стежкою, — сказав він.

Наталя й собі прислухалась, але нічого не почула і тільки через кілька хвилин побачила, як, розсунувши гілки ліщини, на прогалину вийшов генерал Олійник.

Очевидно, на нього чекали, бо ні Лежнєв, ні Кулінич не здивувалися. Вітаючись із Наталею, Олійник поставив перед нею вигадливої форми пляшку з вином.

— Пробуйте, десертне закарпатське, — сказав він, — бо, я бачу, вас тільки горілкою частують.

Як зрозуміла Наталя, Олійник лише кілька годин тому прилетів у Сосновське. А перед тим був у закордонному відрядженні, і Олійника засипали питаннями. Він спершу відповідав, а далі підняв руки:

— Я, товариші, кепський оратор. Та й зарубіжного досвіду у мене мало. Про це вам краще міг би розповісти мій попутник, з яким я прилетів у Сосновське. Дуже цікава людина — один із керівників нашої військової розвідки. Правда, керівником він став недавно, а доти був безпосередньо на розвідувальній роботі. Понад тридцять років прожив за кордоном. Де тільки не побував!

— Чого ж ти не запросив його сюди? — якось по-особливому глянув на Олійника Лежнєв.

— Запросив. Але в Сосновському у нього є одна справа особистого характеру. Сподіваюся, що він її швидко залагодить і тоді неодмінно прийде.

— А як же він нас розшукає? — сама не знаючи чому, спитала Наталя.

— Він професійний розвідник, — усміхнувся Олійник. — Йому досить вказати напрямок.

Вогнище пожерло всю зібрану ламань, і Наталя з Нетребою пішли по дрова. Заглибилися в ліс. Нетреба підняв великий розчахнутий сук, потягнув його до вогнища, а Наталя пішла далі.

Ноги тонули в килимі опалого листя. Жовте, коричневе, червонувате — воно м’яко шелестіло під ногами, немовби пошепки розповідало якусь таємницю. Цей довірливий шепіт і свіже осіннє повітря — навдивовижу чисте в лісі — навівали умиротворення, манили в прозору далечінь. І все-таки на душі у Наталі було неспокійно. Вона не могла зрозуміти, в чому річ, але якесь передчуття хвилювало її. Це передчуття не давало їй спокою вже кілька днів. А ось тепер воно цілком охопило її.

Наталя побачила повалену берізку. Взяла її за комель, потягла до вогнища. І тільки тут помітила, що відійшла од галявини досить далеко. Зупинилася відпочити. Дерево було важкувате. І раптом попереду, за низькорослими ялинами почула тиху розмову. Завмерла, впізнавши материн голос. Як могла опинитися тут мама? У грудях рвонулося й одразу ж завмерло, немовби перестало битися, серце. У просвіті між деревами вола побачила маму — невисоку, струнку, здалеку схожу на дівчину. Поруч неї ішов високий військовий.

Ось вони вийшли на галявину, де горіло багаття, і до Наталі долинули схвильовані голоси Кулінича та Лежнєва:

— Фріснер!

— Оскар!..