«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Наталя їла через силу, але від обіду не можна було відмовитись — у мами одразу зіпсувався б настрій. Усі ці дні вона переживала за доньку. І хоч було кепсько на душі після оперативної наради, Наталя хотіла заспокоїти матір. Зайшовши до хати, вона награно весело сказала:

— Співчуття не потрібні. Усе влаштувалося. Відбулася легким переляком, що навіть пішло на користь.

Ірина Дмитрівна всміхнулася — вона не повірила Наталі, тільки удала, що повірила. Та Наталя була вдячна їй і за це. Вони чудово розуміли одна одну, хоча були дуже різні: донька жвава, різкувата, запальна; мати некваплива, м’яка. І зовні вони не були схожі: Наталя — висока, міцна, рудоволоса; Ірина Дмитрівна — невисока тендітна брюнетка. Була вона до дивацтва акуратна; вдягалася просто, але зі смаком. Навіть ті, хто добре знав її, не хотіли вірити, що їй за сорок. Дивувалися, чому вона не одружується, та Ірина Дмитрівна не любила таких розмов.

Незабаром мати пішла в лікарню, а Наталя заходилася натирати підлогу. Їй потрібен був струс. Працювала так, що старенька домашня блузка прилипла до спини.

Робота, а потім холодний душ, здавалося, заспокоїли Наталині нерви, та коли о пів на дев’яту задзвонив телефон і в трубці почувся голос Савицького, вона здивовано звела брови й одразу ж сердито насупила їх.

— Нат, це ти? — спитав Савицький. — Нам треба зустрітись.

— Не бачу в цьому потреби.

— Нат, зрозумій, я сьогодні прилетів. Ти сама?

— Сама! — крикнула Наталя. — Мама чергує, сусіди в кіно. Саме час коханців приймати!

— Прийми для початку валер’янку, — спокійно мовив Савицький. — Я їду до тебе.

— Їдь хоч до самого дідька! — закричала Наталя, але Савицький уже поклав трубку.

Наталя сердито швиргонула щітку й схопилася за голову.

Вона поводиться як божевільна. Може, справді випити валер’янки? Підійшла до засклених дверей, що вели на балкон, притиснулась обличчям до холодного запітнілого скла. На вулиці йшов дрібний надокучливий дощ, і міріади крапель кружляли у світлі неонових ламп…

П’ять років тому, коли вона їхала із Савицьким у Русанівку, теж ішов дощ. Зустрічний вітер шмагав у лобове скло «Волги» струмками води, хитав з боку на бік металеву антену. Але в машині було тепло, затишно: панувала напівтемрява, тихенько грало радіо. Наталя всю дорогу чомусь усміхалася… Чи любила вона Костю Савицького… даруйте, Костянтина Михайловича Савицького, кандидата медичних наук і доцента? А втім, коли вони познайомилися, він ще не був доцентом. Але ж і вона була тільки студентка— третьокурсниця, таке собі спортивного штибу відчайдушне дівчисько, котрому будь-яке море по коліна.

Певна річ, він їй подобався. Елегантний, стриманий і водночас винахідливий, дотепний, новий викладач судової медицини справив на студентів-юристів приємне враження. А дівчата були в захопленні від нього. У Савицького було гарне, ще зовсім молоде обличчя і сиве волосся. Густа хвиляста чуприна, здавалося, була відлита з свинцю. Спочатку Наталя думала, що він фарбує волосся. А потім дізналася, що сивина в нього природна. Дізналася й про те, що Костянтину Михайловичу не поталанило в сімейному житті. Йому було тридцять п’ять, а Наталі двадцять. О ні, вона не звинувачує його. У всьому винна сама: хотілося відчути себе цілком дорослою. Він упадав за нею досить наполегливо; у нього була машина, а в його товариша дача в Русанівці. Наталя не раз думала, що їй було б значно легше, якби Савицький виявився негідником…

Він дзвонив довго і настирливо. Наталя сиділа на дивані і невідривно дивилася на двері. Не хотіла відчиняти. Та подолати впертість Савицького було нелегко.

— Що тобі треба? — непривітно спитала вона, відчиняючи двері.

— Хоча б зайти до кімнати, — всміхнувся Савицький, пригладжуючи рукою мокре волосся. — Надворі дощ, а я без машини і навіть без плаща. Сподіваюся, це буде взято до уваги?

— Заходь, — намагаючись лишатися байдужою, сказали Наталя.

Він довго і старанно витирав ноги, потім причісувався перед дзеркалом у прихожій. Наталя знову сіла на диван, накинула на коліна плед.

Савицький увійшов, мерзлякувато потираючи руки, поторгав кахляну грубу.

— Можна затопити? Щось я змерз.

— Затопи, — так само байдуже відповіла Наталя.

Савицький запалив газову горілку, підведену у піддувало. Груба сердито загуготіла.

— Я їздив до Валерика, — притуляючись до груби, сказав Савицький, — Він став такий хлопець — не впізнаєш. Відмінно закінчив п’ятий клас. Передавав тобі привіт.

— Спасибі.

— Запитував, чи не забула ти своєї обіцянки навчити його кататися на водних лижах? Він од тебе в захопленні. Все згадував, як минулого року на Ай-Петрі ви втекли од мене; як непомітно викрутили з мотора свічі, щоб я не кинувся навздогін, і як потім телефонували в пансіонат і благали приїхати по вас.

Наталя промовчала. Що вона могла сказати Савицькому? Що Валерик справді гарний хлопчина: кмітливий, вихований, ніжний, що їй по-справжньому шкода його — адже він не винен, що мати покинула його, а батько не знайшов нічого кращого, як відправити хлопця в Дніпропетровськ до тітки?

— Ми збиралися в Крим, — вів далі Савицький, — уже й квитки купили, та довелося відкласти поїздку.

— Щось сталося? — без особливої цікавості спитала Наталя.

— А ти вважаєш, що нічого не сталося? — Савицький намагався зазирнути їй в очі.

— Не розумію, — сказала Наталя, хоча чудово знала, що він мав на увазі.

— Мені в Дніпропетровськ подзвонив Романенко і розповів про твої неприємності.

— Ах, он воно що, — спроквола мовила Наталя, не підводячи голови. — Виходить, ти через мене перервав відпустку? Приїхав утішати? Дуже зворушливо! Тільки я цього разу постараюся обійтися без твоїх утішань. Надто дорого доводиться платити за них.

— Ти мелеш дурниці! Я ніколи нічого від тебе не вимагав.

— Чом би й не так! — Наталя нарешті подивилася на нього. — Ти ніколи не вимагав, щоб я кинула роботу і стала зразковою домогосподаркою? Щоб пішла від мами, залишила спорт? Ніколи не вимагав? А мої друзі? Усі вони, за незначними винятками, так чи інакше шокували тебе. Той самовпевнений, та вульгарна…

— Напевно, я в чомусь і помилявся, — одразу погодився Савицький. — Але й ти будь самокритична: погодься, що слідча робота не для тебе. Взагалі ця робота не для жінок. Вона огрубляє. А жінка повинна бути лагідною…

— Кицькою, — перебила його Наталя. — Тобі подобаються кицьки? Так і скажи. І до чого тоді слідча робота? Хоч би де я працювала, кімнатною кицькою не буду! Не подобається — бувайте здорові!

— Про те, хто і що мені подобається, поговоримо іншим разом, — спокійно мовив Савицький. — А тепер постарайся вислухати мене без особливих емоційних вибухів. Я був сьогодні у Романенка. Твоє прохання задовольнять — звільнять за власним бажанням. Можуть перевести на трикотажну фабрику — там є вакантна посада юрисконсульта. Але ця робота, мабуть, тебе не задовольнить. Краще трохи зачекати. Через місяць у школі міліції буде додатковий набір, відповідно збільшиться і штат викладачів. Я вже домовився з начальником школи — ти зможеш викладати там кримінальний процес. Правда, спершу погодинно, а з січня тебе введуть у штат.

Наталя подивилась у вікно. На вулиці вже стемніло. Вона потяглася до вимикача, ввімкнула світло.

— А що я робитиму до вересня?

— Відпочинеш. Ти ж не була у відпустці. Поїдемо до моря. Якщо не заперечуєш, візьмемо і Валерика. А з десятого серпня мені обіцяють дві туристські путівки за кордон. Словом, усе буде гаразд, Нат, — і, помовчавши, додав: — Якщо ти будеш розумницею.

Наталя встала з дивана, пройшлася по кімнаті.

— Я ніколи не буду розумницею, Костю, розумницею в твоєму розумінні! — сказала вона. — Я не хочу бачити ні твого Романенка, ні школи міліції, ані твого закордону!

— Отакої! За моє жито та мене й побито, — розвів руками Савицький. — Я ще й винен.

— Ні, Костю, ти ні в чому не винен. Але ти мав певне відношення до справи, через яку мене вже цілий тиждень прилюдно шмагають. А цю справу я взяла тільки через тебе.

— Вибач, але ти мене плутаєш з прокурором району, — відказав Савицький.

— Я нічого не плутаю, Костю. Згадай, хто приїхав до мене тієї ночі, коли сталася пожежа на Залісній?

— Кравчук і я. Він приїхав до мене, а потім ми вирішили прихопити тебе. Все одно тобі, як слідчому, треба було виїхати на місце події.

— На місце події виїжджав черговий слідчий, а тієї ночі чергувала не я. Воронцов. Але ти чомусь умовив Кравчука заїхати по мене.

— Згадав. Каюсь. Винен, — підняв руки Савицький. — Винен, хотів скористатися з нагоди побачити тебе.

— Припустімо, — перебила його Наталя. — Ну, а як ти провів експертизу?

— Ми вже розмовляли про це не раз, — насупився Савицький.

— Розкажи ще.

— Гаразд. Висновки робив я, хоча експертизу проводили молоді лікарі-стажери.

— Чому ти передовірив експертизу практикантам?

— Повинні ж вони на чомусь практикуватись!

— Експертиза була складна.

— Послухай, Наталю, не просторікуй про те, на чому не розумієшся. Кому краще знати, складна чи не складна була експертиза — тобі, слідчому, який ще не вбився в колодочки, чи мені?

— Обставини справи вимагали повного розтину і як найскрупульознішого медико-біологічного дослідження…

— Які там обставини! — махнув рукою Савицький. — Твоя версія про вбивство від початку до кінця побудована на піску.

— На піску?! — знову спалахнула Наталя і побігла в другу кімнату. Повернулася з накою якихось паперів. — А це що? — Наталя ткнула папери мало не під самий ніс Савицькому. — Ти це бачив?

Савицький взяв у неї папери, підійшов до столу. То були старанно переписані копії протоколів, допитів, оглядів, постанов. Серед них лежав чистий конверт.

— Нащо ти зняла копії? — спитав Савицький.

— Щоб зберегти те, що Дубовий вважає за непотрібне, притягнуте за вуха, а я — за основне. Я відчувала, знала, що він забере в мене справу і викине, спалить ці документи!

Швидко переглянувши папери, Савицький розкрив конверт і вийняв фото голої жінки.

— Милий натуралізм, — усміхнувся він, розглядаючи знімки. — Непогана тілом, хоча й немолода. Хто ця Венера?

— Ганна Щербак.

— Гм… — мовив Савицький, якось одразу втративши інтерес до фотографій. — Мені важко судити про оригінал — я бачив труп, що вже обвуглився. Де ти взяла ці фото?

— Їх приніс Кравчук. Знайшли під час обшуку на одній «веселенькій» квартирі через місяць після пожежі.

— Цікаво.

— А от прокуророві нашого району не цікаво.

— Можливо, він має рацію. Про мертвих або хороше, або — нічого.

— Ти плутаєш етику з криміналістикою!

— Ці поняття не виключають одне одного, — відказав Савицький. — І дуже погано, якщо ти думаєш інакше.

— Зрозуміло! — вибухнула Наталя. — Я не тільки думаю, я роблю інакше. Наприклад, в епізоді з Нетребою. Так?

Вона хотіла забрати документи, але Савицький відсунув їх на кінець столу.

— Ти неправильно зрозуміла мене, Нат. Повір, я прийшов не з’ясовувати наші заплутані стосунки і, певна річ, не докоряти тобі. Тобі зараз важко, я хочу допомогти. Хіба це не природно? Ми ж не вороги, Наталю.

Він говорив так переконливо, що Наталя пом’якшала. І вже без гніву, майже приязно глянула на Савицького. Він був кепсько поголений, а це означало дуже багато. За п’ять років їхнього знайомства Наталя ще жодного разу не бачила Савицького неголеним. Та й обличчя стомлене. Під очима синці, на щоках різкіше окреслилися дві глибокі зморшки… «Бач, як постарів», — майнула думка, їй раптом стало шкода його, вже немолодого, невлаштованого в житті і не такого вже й поганого чоловіка.

— Гаразд, Костю, облишмо це. Краще розкажи про Валерика.

— Охоче, — м’яко усміхнувся Савицький. — Але спершу почастуй мене чаєм.

— Може, поїси чогось? У нас є млинці з м’ясом, плов. Я розігрію млинці.

— Їсти не хочу, — заперечив Савицький. — Чай — будь ласка, і, якщо можна, крутий.

Він стояв спиною до столу. Спершу Наталя не звернула на це уваги, але на кухні вона раптом подумала про папери. Наче хто підштовхнув її. Швиденько поставила на плиту чайник і повернулася до кімнати. Документів на столі не було. Савицький стояв біля груби і, відчинивши чавунні дверцята, дивився на вогонь.

Відчувши недобре, Наталя кинулася до груби. Та Савицький заступив їй дорогу. Наталя спробувала відштовхнути його, але марно.

— Тобі зі мною не впоратись, — спокійно мовив Савицький і міцно схопив її за руки.

— Де протоколи і фотографії? — задихаючись од гніву, крикнула Наталя.

— Там, де їм і слід бути, — в грубі.

— Та як ти смів?!

— Коли ти їх показала, — так само спокійно вів далі Савицький, — я одразу подумав, що треба неодмінно спалити це папір'я, яке скаламутило тобі розум. Тим більше, що ти не мала права знімати копії з документів відібраної в тебе справи.

— Негідник!!! — закричала Наталя.

— Не думаю, — відказав Савицький. — Коли ти заспокоїшся і знову будеш здатна тверезо міркувати, то, подумавши трохи, зрозумієш, що я вчинив правильно.

Він одпустив її. Наталя одразу ж кинулася до груби, та ба — вогонь ворушив тільки попіл — усе, що зосталося від паперів…