«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Наступного дня після оперативної наради Наталю знову викликали в прокуратуру області.

У вестибюлі вона віч-на-віч зіткнулася з Дубовим. Хотіла пройти мимо, але той зупинив її:

— Наталю Сергіївно, хвилинку.

Він незручно взяв її під руку — і це само по собі було так несподівано, що Наталя навіть не одсмикнула руки. Відвівши її вбік до ніші ліфта, який не працював, Дубовий опустив руку і голосно зітхнув.

— Я чекав на вас, — спроквола, наче підбираючи слова, почав він. — Давайте поговоримо відверто. Ми не зовсім симпатизуємо одне одному. І все-таки ми люди однієї професії і не повинні виходити за рамки професійної етики.

— А в чому полягає моя неетичність?

— Ви виносите сміття з хати.

— Не розумію, — здивувалася Наталя.

— Не хитруйте, Наталю Сергіївно. Я не такий бовдур, як ви думаєте. Та й тут, у прокуратурі області, теж не дурні сидять. Ваш демарш із звільненням нікого не завів в оману. Хоча це був тонкий хід: спершу накляузничати у високу інстанцію, а потім подати заяву про звільнення.

Наталя витріщила очі.

— Я нікому не кляузничала.

— Перестаньте! Слідчі в особливо важливих справах з доброго дива не приїздять.

— Який слідчий в особливо важливих справах? — ще більше здивувалася Наталя.

— Наче ви не знаєте! — усміхнувся Дубовий. — Він був такий люб’язний з вами на оперативній нараді, що якби я знав тоді, хто він, то, мабуть, проковтнув би язика під час свого виступу.

Наталя згадала літнього чоловіка а інтелігентним приємним обличчям, — вона подумала, що то журналіст.

— А Романенко теж добрий, — вів далі Дубовий. — Мовляв, моя хата скраю, це Жовтнева райпрокуратура кашу заварила.

— Слово честі, Герасиме Антоновичу, я нікому не скаржилася, — сказала Наталя, починаючи здогадуватися, що приїзд слідчого в особливо важливих справах якимось чином пов’язаний із пожежею на Залісній вулиці.

— Ет, — махнув рукою Дубовий, — хотів з ванн по щирості, а ви… Ну що ж, ідіть скажіть йому, що прокурор району заважав вам; вилучив із справи документи, підганяючи матеріали під свою версію; і що взагалі я або дурний як пень, або окозамилювач.

— Як вам не соромно, Герасиме Антоновичу! — спалахнула Наталя.

Розмовляти з Супрун було нелегко. Вона навіть не дивилася на Лежнєва. Відповідала скупо, знехотя. Від учорашньої задерикуватості не лишилося й сліду. Здавалося, щось перекипіло в ній. «Ненадовго, одначе, її вистачило, — подумав Лежнєв. — Дістала на оперативній нараді прочухана і вже розкисла. Заяву подала…»

— Що ж, Наталю Сергіївно, — ніби підсумовуючи розмову, сказав Лежнєв, — вважатимемо, що я даремно приїхав, і що це нещасливий випадок.

Наталя промовчала.

Лежнєв одчинив вікно, закурив.

— Скажіть-но, — спитав він, повертаючись до письмового столу, — у справі підшито всі документи, які ви зібрали?

Він поклав руку на жовту картонну папку.

— Тут є і матеріали, які зібрав Дубовий, — ухилилась од відповіді Наталя і підвела очі. Та це був не той погляд, який Лежнєв бачив учора. Ні виклику, ні насмішки — якась байдужість, навіть порожнеча.

— Я маю на увазі матеріали, котрі ви зібрали до того, як Дубовий сам узявся до цієї справи, — наполягав Лежнєв. — Ваші матеріали усі тут? Подивіться.

Наталя неохоче взяла папку, мовчки погортала папери.

— Деякі матеріали вилучено, — нарешті мовила. — Три-чотири протоколи допиту, протоколи обшуку квартири Нетреби, фотографії Щербак.

— Хто вилучив?

— Я. — Наталя знову одвела очі.

— Навіщо ви це зробили? Ви ж знаєте, що в справі мають бути всі документи.

— В тому числі й матеріали незаконного обшуку квартири Нетреби? — всміхнулася Наталя.

«А вона не така вже й проста, — подумав Лежнєв. — Брехати не бреше, але й всієї правди не каже. Що за цим криється? Честь місцевого мундира? Але ж вона хоче піти з роботи».

— Скажіть, ви справді хочете піти із слідчої роботи?

— Так.

— Чого?

— Кажуть, ця робота огрубляє жінку, а чоловіки нині грубих не люблять, — усміхнулася Супрун. — Так і заміж не вийдеш.

Вона дивилась у вічі Лежнєву, і тепер знову був той самий, добре знайомий йому погляд: пильний, колючий, насмішкуватий.

«Ні, Наталю Сергіївно, — несподівано для себе подумав Лежнєв. — Нікуди ти звідси не підеш. Можеш хитрувати сама з собою, але мене ти не обдуриш…»

— Огрубіти можна на будь-якій роботі. Але той, хто по-справжньому любить свою роботу, вкладає в неї душу, — не грубіє. Це стосується і чоловіків, і жінок. Ви думаєте інакше?

Наталя промовчала, похнюпилася. Лежнєв стримав усмішку.

— Я, власне, запросив вас, щоб порадитися.

— Порадитися? — здивувалась Наталя, не розуміючи, яку пораду вона може дати слідчому в особливо важливих справах.

— Ви, я чув, захоплюєтеся судовою фотографією?

— Трохи, — знітилася Наталя.

— Можливо, цього буде досить.

Лежнєв дістав із шухляди столу чорно-біле фото і подав Наталі.

— Ваша думка про цей знімок?

На фото було зафіксовано момент розстрілу. На передньому плані стояла людина в напіввійськовій формі з карабіном у руках. Цівка карабіна була націлена в глибину знімка, а в натурі — у глибину низького облицьованого каменем коридора чи залу, в кінці якого було видно жінку, прив'язану до стовпа. Її важко було розглядіти. Зате ката було видно досить виразно. Наталя звернула увагу на його трохи незвичайну позу. Його сфотографували до пояса, однак створювалося враження, що він повернувся до своєї жертви тільки корпусом — ноги ще не встиг повернути. Та й карабін він тримав якось надто вже напружено. Йому було щонайбільше двадцять — двадцять два роки. Ліворуч од нього, картинно взявшись у боки, немовби позуючи перед об'єктивом, стояли два гітлерівських офіцери.

Судячи з усього, то був один із епізодів розправи фашистів над своїми жертвами. Про це Наталя сказала Лежнєву. Той уважно вислухав, а потім спитав:

— Скажіть, ви повірили б хлопцеві з карабіном, що за секунду перед тим, як його зафіксували на фотоплівку, він ще не знав, що йому доведеться стріляти в жінку і навіть не підозрював про її існування?

— З фотографії важко судити, — відповіла Наталя. — Хоча схоже, що він тільки-но повернувся туди, куди націлено його карабін. Здається, є такий вид стрільби з поворотом назад.

— Саме так, — підхопив Лежнєв. — Скорострільна стрільба по мішенях, що міняються з блискавичним поворотом на 180 градусів. За ідеєю гітлерівського полковника Улінгера. видресирувана в такий спосіб людина повинна вистрелити, перш ніж встигне збагнути, що перед нею жива мішень, а не опудало.

— Він вистрелив у неї? — тихо спитала Наталя, силкуючись розгледіти на фотографії обличчя жінки.

— Ні. Встиг зреагувати — рвонув карабін убік.

— Хто він?

— Тоді він був курсантом спеціального відділення шпигунсько-диверсійної школи абверу. Але своїм курсантом його вважали тільки гітлерівці. Насправді ж він був нашим розвідником.

Наталя зацікавлено подивилася на хлопця з карабіном. На фотографії в нього було застигле, наче закам’яніле обличчя. Яку величезну волю повинна була мати ця людина, щоб за частку секунди стримати вироблений сатанинським тренуванням рефлекс і не вистрелити в жінку.

— А як він пояснив своїм тренерам такий промах? — спитала Наталя.

— Несправністю прицілу.

— Він знав, що його фотографують?

— Ні. Це фото йому показали перед тим, як закинути в наш тил.

— Хотіли залякати?

— Такий документ переконливіший за будь-які підписи.

— Так вони фотографували всіх своїх курсантів?

— І так, і по-іншому, — всміхнувся Лежнєв. — Полковник Улінгер мав витончену фантазію і величезний досвід провокатора.

— Що ж, — мовила Наталя, повертаючи фотографію. — Моя порада вам не знадобиться. Наскільки я розумію, ви самі у всьому чудово розібралися.

— Не в усьому, — жваво заперечив Лежнєв. — Як, по-вашому, цей знімок робив любитель чи професіонал?

Наталя знову взяла фотографію.

— Знімок зроблено непогано, — неквапливо мовила. — Під час копіювання, очевидно, користувалися стаціонарним збільшувачем.

— А давно зробили цей відбиток?

— Важко сказати. Щоб визначити це, треба зробити складний фізико-хімічний аналіз.

— І все-таки, на око.

— Судячи з паперу, порівняно недавно.

— Схоже на те, — погодився Лежнєв. — У всякому разі цей хлопець, — він показав на хлопця з карабіном, — одержав фото місяць тому. Разом з листом.

Наталя здивовано глянула на Лежнєва.

— А хіба гітлерівці не знали?.. Ну, потім, пізніше, хіба вони не догадалися, що він наш розвідник?

— Справжній розвідник не розкриває себе навіть після того, коли він зробив свою справу.

— І цей розвідник…

— Він давно вже не розвідник, — усміхнувся Лежнєв. — Після війни закінчив інститут, захистив дисертацію, став відомим ученим. І раптом голос із минулого.

— Виходить, ця історія має продовження? — спитала Наталя.

— Так, — кивнув Лежнєв. — Історія має продовження, і його треба шукати в справі, яку ви назвали справою про пожежу на Залісній вулиці.

Наталя схопилася на ноги.

— Сподіваюся, ви не жартуєте?!

— Ні, — сказав Лежнєв. — Жартує, як і раніше, полковник Улінгер чи хтось із його помічників, які лишилися живі. Вони великі жартівники, як ви могли пересвідчитися. Тільки в Русанівці, в колишньому Мисливському замку, вони, жартуючи, вбили, замучили, скалічили понад триста чоловік, а потім, так само жартуючи, затопили кар'єри Городенківського концтабору, де загинуло вже п'ять тисяч. Є підозра, що недавно хтось із них, теж заради жарту, вбив Ганну Щербак, жінку, доля якої була не менш страшна, ніж її смерть.

Наталя вийшла од Лежнєва сама не своя. Не могла, та й не пробувала якось одразу розібратися в повені почуттів і думок, що нахлинули на неї. Одне було ясно: роботи вона не залишить.

Трамвай, обганяючи автомобілі, що натужно ревіли, легко вискочив нагору і круто повернув за ріг свіжопофарбованої будівлі проектного інституту. Одразу ж за інститутом починався лісопарк, і трамвай запетляв поміж стрункими соснами, замикаючи кільце повороту.

— Парк Слави, кінцева зупинка, — пролунав у динаміку монотонний голос вагоновода. — Вихід через передні двері.

Лежнєв вийшов слідом за ватагою хлопчаків в однакових білих сорочках, з акуратно пов'язаними піонерськими краватками. Рожевощока дівчина з такою ж червоною краваткою на нейлоновій блузці вишикувала хлопчаків у колону і повела за собою до військового кладовища.

Лежнєв не поспішав. Купив у кіоску пачку сигарет і пішов по добре второваній стежці, роздивляючись скульптурні групи: на постаментах серед сосон височіли гіпсові постаті піхотинців, льотчиків, танкістів, моряків, партизанів. Лежнєв силкувався пригадати, що тут було двадцять п’ять років тому. Але ні квартали багатоповерхових будинків, що лишилися позаду, ні акуратно підметені доріжки лісопарку, ні гіпсові постаті воїнів не допомогли йому в цьому.

Військове кладовище відкривалося монументальною аркою, перед якою горів Вічний вогонь. Уздовж невисокої огорожі, немовби в почесній варті, застигли стрункі тополі, до мармурових надгробків поспускали віття плакучі верби; алеї було обсаджено старанно підстриженим декоративним чагарником. Хороше, тихо, сумно, урочисто. Піонери з’юрмилися в табунець біля могили уславленого танкіста — вожата щось розповідала їм..

Лежнєв неквапливо йшов алеєю, читаючи викарбувані на плитах звання, прізвища, дати народження і смерті. Тут було поховано сержантів і капітанів, рядових і полковників — людей різного віку, полеглих майже в один час — у грудні сорок третього року, коли точилися запеклі бої за визволення Сосновського. Лежнєв зупинився біля могили, на якій лежав букетик прив’ялих гвоздик. Викарбувані на плиті дати могли збентежити невтаємниченого: «1901–1963». Людина, чиї останки лежали під плитою, померла багато років після війни. Не вказано було і звання похованого. Можливо, той, хто спочивав під цією плитою, не був військовим, хоча колись йому присвоїли немале військове звання. Та інше звання визначало його життєвий шлях, іншому званню зберігав вірність до кінця своїх днів Григорій Дробот. Він був комуністом. І коли безвусим хлопчиною пішов на громадянську війну, і коли створював колгоспи в Русанівському районі, і коли був головою Сосновського виконкому, і коли водив у бій своїх партизанів, і коли керував відбудовою зруйнованого фашистами міста… Він до скону був комуністом.

Бритоголовий літній чоловік з крупними рисами обличчя, трохи накульгуючи, підійшов до могили, прибрав з плити зів'ялу гвоздику і натомість поклав скромний букетик свіжих квітів. Не дивлячись на Лежнєва, котрий ввічливо дав йому дорогу, він мовчки постояв якусь хвилину і відійшов. Лежнєв згадав, що бачив цього чоловіка на оперативній нараді в прокуратурі області. Здається, журналіст з місцевої газети. «Певно, родич або товариш Дробота», — подумав.

Уже збираючись іти, Лежнєв зупинився на бічній алеї біля невисокої огорожі, за якою побачив крутий косогір і підкову стадіону, що лежала біля його підніжжя. Стадіон скидався на чашу і колодязь водночас. Чекай-но! Та це ж район Городенківського концтабору. Там унизу був кар'єр…

— Це місце колись називали кар'єром смерті, — сказав хтось позаду.

Лежнєв обернувся і побачив бритоголового. Той не дивився на Лежнєва, здавалося, він розмовляє сам із собою. Та ось, одірвавшись од своїх думок, він глянув на Лежнєва і злегка вклонився.

— Вибачте, що заважаю.

— Ви мені не заважаєте, — жваво відказав Лежнєв. — До того ж ми майже знайомі.

Бритоголовий ввічливо-здивовано підняв брову.

— Ми були на оперативній нараді у прокуратурі, — нагадав йому Лежнєв. — Хоча, признатись, я тоді не розчув вашого прізвища.

— Ну, звісно, — привітно всміхнувся журналіст. — Тож я бачу: знайоме обличчя… Бадюк Ігор Семенович, власкор та інше.

— Лежнєв Василь Тимофійович, — потискуючи його велику тверду долоню, відрекомендувався Лежнєв. — Слідчий.

— Наскільки я розумію, приїжджий.

— З Москви.

— О, столичний гість! Чим сосновці зобов'язані такій честі? А втім, враховуючи делікатність вашої професії, на відповіді не наполягаю.

До виходу вони рушили разом; по дорозі гомоніли про всякі дрібниці, про які звичайно розмовляють малознайомі люди. Проходячи повз могилу Дробота, Бадюк зупинився, поправив на плиті букетик квітів.

— Від чого він помер? — спитав Лежнєв.

— Лікарі називають це тромбофлебітом, — невесело всміхнувся Бадюк. — Тільки який там у бісового батька тромбофлебіт, коли у нього у правій легені сиділа куля, а ліву вирізали ще в сорок п'ятому.

— Так, він був двожильний, — сказав Лежнєв.

— Ви знали Григорія Сидоровича? — здивувався Бадюк.

— Зустрічалися, — кивнув Лежнєв ї собі спитав: — Він був вашим другом?

— Та як сказати… Друзями в повному розумінні цього слова ми не були, але часто зустрічались і, можу запевнити, розуміли один одного. Особливо в останні роки його життя, коли він, уже прикутий до ліжка, задумав написати книгу про сосновсько-русанівське підпілля. Я допомагав йому чим міг.

— Літературний запис? — спитав Лежнєв.

— Ні, — відповів Бадюк, — Григорій Сидорович не гірше за мене володів пером. Я тільки зібрав деякі матеріали приватного характеру. Дробот хотів вирішити одночасно два завдання. Перше — написати про людей підпілля. Не просто дати розширену службово-політичну характеристику своїм соратникам, а ніби показати їх ізсередини. Для цього треба було зібрати спогади живих, розшукати листи і щоденники загиблих. З другого боку, він хотів прояснити деякі неясні досі, можна сказати, навіть загадкові події, що сталися тут весною і влітку сорок третього року.

— Він закінчив книгу? — спитав Лежнєв.

— Власне, книгу він і не починав писати. Були тільки заголовки, систематизований матеріал та окремі начерки. Григорій Сидорович дуже обережно ставився до фактів.

— Шкода, що він не написав книгу, — сказав Лежнєв.

— Перед смертю він передав мені деякі матеріали, взявши з мене слово довести книгу до пуття. Але, знаєте, як воно буває: то одне, то друге — все ніяк руки не доходять. Та й сміливість потрібна неабияка. Я ж не письменник — газетяр. І те, чого хотів Дробот, у мене не виходить. Більше збиваюся на описи подій. А події в сорок третьому у нас були такі, що можна писати документальний детектив, розкриваючи таємниці і викриваючи злочинців.

— Кого ж це у вас тут треба викривати? — всміхнувся Лежнєв.

— Чи треба? — перепитав Бадюк і в задумі похитав головою. — Навряд чи варто сьогодні бабратись у чиїйсь старій брудній білизні. Не подумайте, що я надто гидливий. Та чи варто через двадцять п'ять років розповідати молоді, яка знає війну тільки з книжок та кінофільмів, що ось, мовляв, твій покійний батько був негідник, а твоя сива мати колись жирувала з окупантами.

— Так, — погодився Лежнєв, — про такі речі навряд чи треба розповідати. Навряд чи треба, — повторив він, дивлячись на рівне полум'я Вічного вогню, — якщо тільки ці речі лишились у сорок третьому…