«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Ірина Дмитрівна потушила світло, лягла. Та сон не брав. Вона й не пробувала заснути, знаючи, що це їй не вдасться.

Як мало, виявляється, треба, щоб розбудити спогади, які колись день і ніч переслідували її. Як далеко відійшло те повне відчаю і ненависті літо сорок третього. Одне тільки літо і роки споминів про нього. Спомини приходили, як навождення, день за днем, місяць за місяцем. Спершу вони мучили Ірину Дмитрівну, примушуючи заново пережито те, що, здавалося, не можна пережити й один раз. Потім вона звикла до них, як звикають до тривалої хвороби. Минали роки, і спогади тьмяніли, втрачали свою гостроту. Найдовше вони живили надію. Дуже слабеньку, майже нездійсненну…

Вона потрапила на фронт у березні сорок третього, склавши достроково екзамени за четвертий курс медичного інституту. Їй минав двадцять другий рік, але Ірині не давали й вісімнадцяти. В армійському госпіталі її однокурсники були асистентами на операціях, давали наркоз, робили переливання крові, а її навіть не пускали в операційну — «тут не дитячий сад». Вона образилась і попросилася в медсанроту стрілецької дивізії. Дивізія стояла на передовій у районі ріки Псьол, південніше Обояні. Точилися бої місцевого значення: артнальоти, бомбування, перестрілки… Та в медсанроті роботи вистачало. А незабаром стався безглуздий випадок, яких загалом немало на війні: шофер санітарки збився з дороги і повернув не в той бік — ніч була темна, сльотава. Машину зупинили люди. Ірина Дмитрівна прийшла до тями після того, як її витягли з кабіни, відібрали пістолет і хтось здивовано сказав по-німецьки: «Дас іст вайб»[7]. Німецьку мову вона знала непогано.

Її вели через вибої, груддя, яри, підштовхуючи в спину прикладом. Допитував неголений жовчний офіцер. Він ударив Ірину навідліг кісточками довгих пальців з брудними нігтями. Доти її ніколи не били, і той удар вона запам'ятала на все життя. Потім били не раз і по обличчю, і по ребрах, і по голові в штабах, комендатурах, таборах. Били кулаками, прикладами, нагаями. Вона сперечалася, обурювалась. І її знову били. Били для порядку. А ще для того, щоб прищепити поштивість до тисячолітнього рейху, німецької армії, адміністрації табору, командування СС. Поштивість їй не прищепили — навчили тримати язика за зубами і ненавидіти.

Одного разу в жіноче відділення табору приїхав майор. Пройшовся вздовж нар, а потім сказав начальниці відділення:

— У першому ряду — п’ята, сьома, восьма, одинадцята, двадцять друга; у другому — перша, дев'ята, шістнадцята і двадцята.

Двадцятою у другому ряду була Ірина Дмитрівна.

Після обіду полонянок, яких назвав німець, вивели до воріт, де стояв автобус з забитими диктом вікнами. Там же стояла легкова машина, біля якої Ірина Дмитрівна побачила білявого майора і коменданта табору. Коли конвоїри заганяли дівчат в автобус, Ірина Дмитрівна почула, як комендант сказав білявому:

— Але ж, пане майор, це військовополонені.

— Це жінки, капітане, до того ж гарненькі, — хмикнув офіцер. — Ви їх використовували не за призначенням.

Збагнувши значення цих слів, Ірина Дмитрівна знепритомніла. Згодом вона навчилася тримати себе в руках, інакше б не пережила того, що довелося пережити.

Лісовий санаторій для німецьких офіцерів був розташований у величезній кам'яниці, що нагадувала старовинний замок. У карантині — напівпідвальному приміщенні цієї кам’яниці — деякі дівчата кінчали життя самогубством. Вішалися в ніші, де стояв умивальник. Їм ніхто не заважав: ні подруги по нещастю, ні наглядачки. Але після кожного такого випадку всіх «карантинок» вишиковували перед умивальником, потім приходила старша наглядачка (її звали тут просто «старшою» — в санаторії уникали табірної термінології) і посміхаючись питала, чи немає бажаючих наслідувати приклад покійниці.

Власне, від «карантинок» вимагали небагато — підписати заяву про зарахування у «допоміжний персонал» санаторію. Це давало деякі пільги: ліпше харчування і житло, пристойний одяг і звільнення від екзекуцій. Дехто не витримував і підписував заяву. А вона трималася.

Одного разу Ірину Дмитрівну викликали до начальниці санаторію фрау Рененкампф.

— Підеш працювати в лазарет? Там звільнилося місце позаштатного фельдшера, — запропонувала начальниця.

— Я подумаю.

Фрау Рененкампф здивовано звела брови.

— Що ж, подумай.

Думали всі табірниці і нарешті сказали:

— Давай згоду. Все-таки своїх лікуватимеш. Та й вискочити звідти легше.

Так Ірина Дмитрівна почала працювати в лазареті офіцерського санаторію. В обов’язки позаштатного фельдшера входило констатування смерті дівчат із карантину і «допоміжного персоналу». За півтора місяця роботи Ірині Дмитрівні не раз довелося писати такі висновки. Одного разу вона відмовилася підписати довідку про смерть дівчини — там писалося, що дівчина загинула внаслідок нещасливого випадку, а насправді у неї було кулеве поранення.

— Не будьте вперті, мертвій ви не допоможете, живим — тим більше. На фронті гинуть мільйони, і нікого не цікавить, од чого помер той чи інший — від осколка снаряда чи від дизентерії. Від медиків вимагають тепер одне: вміти відрізнити живого од мертвого, — вмовляв Ірину Дмитрівну старший лікар Фюмен.

Та Ірина Дмитрівна стояла на своєму, і Фюмену довелося дописати: «Необережне поводження із зброєю». Це здалося Ірині Дмитрівні дивним: звідки в дівчини з «допоміжного персоналу» зброя? Але довідку вона підписала.

Якось під час медогляду одна дівчина — в реєстраційній картонці вона значилась під ім’ям Лота — шепнула:

— Не підписуйте довідки, не оглянувши трупа.

Те, що Ірина Дмитрівна підписувала такі довідки, мало хто знав. А Лота якось довідалася про це. На другий день начальник охорони санаторію приніс у лазарет одразу три довідки.

— Підпишіть, — сказав він Ірині Дмитрівні. — Їх уже поховали. Групова втеча. Охорона застосувала зброю.

Те, що сказав начальник охорони, скидалося на правду, але Ірина Дмитрівна, пригадавши осторогу Лоти, відмовилась підписувати. Довідки підписав лікар Фюмен: підписав не читаючи.

Ввечері до лазарету прийшла Лота. Вона порізала палець. Рана була глибока, й Ірині Дмитрівні довелося накласти скобки.

— Вам приносили довідки? — спитала Лота.

— Так.

— Скільки?

— Три.

— Правильно. Не підписали?

— Їх підписав Фюмен.

— Падлюки! Ах, які падлюки, — вилаялась Лота. — У цьому клятому замку не тільки вбивають і гвалтують; тут торгують людьми. Ті три дівчини живі. Їх продали. Минулої ночі повезли на аеродром. У замку час од часу з’являється якийсь пан Трібо, середнього віку, в цивільному. Запам’ятаєте?

— Пан Трібо?

— Гладкий, невисокий на зріст, рідке волосся, часто сміється. Запам’ятаєте?

— Навіщо?

— Він купляє і вивозить звідси дівчат.

— Це, ви вважаєте, найстрашніше з того, що тут відбувається? — посміхнулась Ірина Дмитрівна.

— Але ж зрозумійте, в них забирають останнє: ім’я, право називатися людиною!

— А ми з вами можемо називатися людьми? — підійшла впритул до неї Ірина Дмитрівна.

— Можемо, — витримавши її погляд, сказала Лота. — Те, що з нами сталося, не провина — наше горе. Це різні речі. Не плутайте їх.

— Та ви самі, по-моєму, плутаєте їх, — різко сказала Ірина Дмитрівна.

— Ні. Бути тільки впертою і безвилазно сидіти в карантині, як робили ви і ваші подруги, — це ще не геройство.

— Не розумію.

— Звідси можна вибратися двома шляхами: ногами вперед — на кладовище або підписавши ще одну заяву.

— Яку? — спитала Ірина Дмитрівна.

Лота уважно подивилася на неї, потім прошепотіла:

— Що ви згодні працювати на німецьку розвідку.

— Вам пропонували підписати таку заяву? — насторожилась Ірина Дмитрівна.

— Не пропонували і не запропонують, — посміхнулася Лота. — Я в чорному списку. Замок для мене тільки відстрочка…

Вона не сказала, від чого відстрочка, але одразу тицьнула в руку Ірині Дмитрівні папірця.

— Тут імена і прізвища деяких дівиць із тих, хто підписав другу заяву, — скоромовкою сказала Лота. — Їхні справжні імена і прізвища. Адреси їхніх батьків. Якщо вам випаде побувати в Сосновському, передайте цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по вулиці Московській. Скажете — від Олени.

— Навряд чи мені пощастить побувати в Сосновському, та ще самій, — дохитала головою Ірина Дмитрівна. — Моє становище ненабагато краще за ваше. Але я спробую.

— Я теж, — якось дивно мовила Лота, — і якщо у мене це вийде раніше, ніж у вас, папірець знищіть.

— А як же я дізнаюся, пощастить вам чи ні?

— Дізнаєтесь.

Ірина Дмитрівна дізналася про те наступної ночі. Вона ще не спала, коли у дворі почалася безладна стрілянина. Вимкнувши світло в комірчині, де вона жила відтоді, як почала працювати в лазареті, Ірина Дмитрівна трохи прочинила вікно і почула розлючену лайку, прокляття, крики, постріли. Потім хтось гукнув:

— Вона за будкою! Кидай гранату, а то всіх перестріляє.

За якусь мить біля замкової огради пролунав вибух. А вранці Ірина Дмитрівна підписувала довідку про смерть Олени Петлюк, яку в замку називали Лотою. Довідки про смерть двох охоронників, застрелених біля сторожової будки, підписав лікар Фюмен. Де Лота роздобула пістолет, так ніхто і не дізнався.

Відтоді Ірина Дмитрівна поклала собі за мету будь-що виконати доручення Лоти. Вона будувала найрізноманітніші плани, та всі вони розсипались, як карткові будиночки, тільки-но вона намагалася їх здійснити. Після історії з Лотою дівчатам із «допоміжного персоналу» заборонили виходити навіть у парк, який прилягав до замку й був обнесений високим муром.

Цей парк, розташовані в ньому будівлі, сіре підковоподібне громаддя замку тепер здавалися Ірині Дмитрівні зовсім іншими. Їй багато що стало зрозуміле: і страхіття карантину, і заяви, що їх підсовували дівчатам, і довжелезні анкети-характеристики, які заповнювали на кожну дівчину, і наївні розмови про те, що після закінчення строку дівчатам добре заплатять, а їхнє перебування в замку лишиться таємницею, якщо вони самі не базікатимуть про це. Все було спрямоване на одне: зломити волю, розбестити душу, прищепити мерзенну своєю суттю думку про те, що тепер уже все байдуже.

Ірина Дмитрівна надумала за всяку ціну вирватися в Сосновське, розшукати Лотиного знайомого.

Вона навіть почала приймати зальоти німця-медика, який обіцяв повезти її до міста у «справжній» ресторан. Потім, дізнавшись, що офіцерам заборонено бувати з дівчатами поза замком, стала уникати його. На щастя, сам залицяльник невдовзі виїхав із санаторію: його і двох фельдфебелів відіслали в діючу армію. В лазареті лишилися тільки лікар Фюмен, одноногий фельдшер та кілька санітарів. Ірині Дмитрівні доводилося чергувати по вісімнадцять годин на добу. Але це тривало недовго: у середині червня з лазарету виписали хворих, а ще через деякий час надійшов наказ виписати із санаторію і відправити у свої частини всіх відпочиваючих.

Того дня, коли начальство одержало цей наказ, у замку було особливо гамірно: приїхало багато гостей. У ресторані і двох буфетах з самого ранку почалася пиятика. Лікар Фюмен до обіду вже ледве стояв на ногах; не відставав од нього і фельдшер. Наприкінці дня з карантину принесли мало не до смерті побиту дівчину. А ввечері до лазарету зайшов високий, прямий, як тичка, обер-лейтенант. Ірина Дмитрівна ще не бачила такого пихатого офіцера. У нього був неприємний погляд — гордовитий, бридливий.

Спочатку Ірина Дмитрівна вирішила, що це один із тих пересичених санаторними розвагами офіцерів, які іноді зазирали в лазарет, щоб пофліртувати або — це траплялося частіше — познущатися з російської медсестри. Та невдовзі збагнула, що помиляється — офіцер повів незрозумілу гру. Він заговорив з Іриною Дмитрівною по-російськи, і це було так несподівано, що вона остовпіла. Певна річ, були німецькі офіцери, які непогано розмовляли російською мовою, проте обер-лейтенант говорив по-російськи так, ніби то була його рідна мова. Але справа навіть не в цьому. Перед Іриною Дмитрівною постала зовсім інша людина. Цей чоловік говорив з нею просто, по-людськи, як рівний з рівним. Помітивши знівечену дівчину в ніші за шафою, обер-лейтенант захотів допомогти їй. То були не пусті слова — він дав Ірині Дмитрівні досить велику, як на санаторні поняття, суму грошей. І водночас попросив її зробити досить незвичайну послугу: вона мала допомогти пораненому офіцерові, приховавши при цьому, що його поранено недавно. Все це сталося так несподівано, що Ірина Дмитрівна ладна була повірити в що завгодно. До лазарету принесли пораненого. У нього була наскрізна рана в стегні. Він втратив багато крові, пульс ледь промацувався. Це, здавалося, підтверджувало найсміливіші здогади Ірини Дмитрівни.

Свій! Ну, хто ж іще, як не свій, приховуватиме справжнє поранення. Хто, як не свій, стікаючи кров’ю, не проситиме допомоги, бо навколо вороги.

Од цих бентежних думок Ірину Дмитрівну відволік льотчик, який допомагав нести пораненого.

— Фрейлейн, будьте обережні з обер-лейтенантом. Він із гестапо.

Ірина Дмитрівна насилу змогла обробити рану, перелити офіцерові кров. Загадковий візит обер-лейтенанта Зінгера, його дивна, просьба, поранений капітан, про характер поранення якого заздалегідь попереджено, набули для Ірини Дмитрівни іншого сенсу!

Гестапо! Це слово примусило збліднути навіть начальницю санаторію. Фрау. Рененкампф з’явилася в лазареті, коли капітанові уже було подано допомогу, а обер-лейтенант Зінгер, який доти стежив за кожним рухом медсестри, пішов у бенкетний зал. Начальниця санаторію навіть не наважилася зайти в палату, де лежав поранений. Вона викликала Ірину Дмитрівну і спитала, що сталось. Ірина Дмитрівна показала їй госпітальну довідку, яка була в кітелі пораненого, але не сказала про те, що капітана поранено недавно. Довідка справила на фрау Рененкампф несподіване враження — начальниця зблідла і сказала тремтячим од хвилювання голосом:

— Ірочко, я вас дуже прошу: про це — нікому.

Якби фрау Рененкампф закричала або почала битися головою об стіну, Ірина Дмитрівна здивувалася б менше, ніж од такого звертання: «Ірочко», «ви». Це було так не схоже на начальницю санаторію. З лазарету фрау Рененкампф не вийшла — вибігла. Через деякий час знову прийшов обер-лейтенант Зінгер і тоном, який не терпів заперечення, звелів Ірині Дмитрівні вийти. Він лишився наодинці з капітаном, котрий усе ще не приходив до пам’яті.

А потім у лазареті з’явився білявий майор, який колись привіз Ірину Дмитрівну в замок. Ірина Дмитрівна пішла в свою комірчину поряд з перев’язочною і не роздягаючись лягла в ліжко. За хвилину у двері нетерпляче постукали. То була старша другого поверху.

— У лазарет. Швидко!

На півдорозі їх зустріла фрау Рененкампф.

— Не треба, — сказала вона, — він заснув. Ідіть відпочивати, Ірино. Я сама посиджу біля нього.

Вранці її розбудила сама начальниця санаторію.

— Вмийтеся, одягніться, підете зі мною.

Рененкампф сіла на єдину в кімнаті табуретку і закурила. Ірина Дмитрівна помітила, що під очима у неї лягли густі тіні, а пальці, що тримали сигарету, дрижали.

Крутими гвинтовими сходами, про які Ірина Дмитрівна не знала, вони піднялись на третій поверх. Фрау Рененкампф привела її в кімнату, опорядження і меблі якої нагадували сільську хату. Ірину Дмитрівну зустрів чоловік середнього віку в цивільному. Його обличчя не важко було запам’ятати — крупні риси, здавалося, були вирубані сокирою.

Жестом звелівши начальниці санаторію вийти, він показав Ірині Дмитрівні на широку лаву.

— Я полковник Улінгер із військової розвідки, — сказав він по-російськи з помітним акцентом. — Обставини, які привели мене сюди, а також брак часу примушують бути гранично відвертим. Годину тому, знайомлячись із вашими документами, я дізнався, що вас привезли сюди з табору військовополонених. Не буду обурюватися вчинком майора фон Бюлова, хоча розцінюю його як злочин. Скажу одне — майора буде притягнуто до якнайсуворішої відповідальності, а вас, — якщо моя пропозиція вам не підійде, — негайно відішлемо в табір військовополонених.

— Разом зі мною, — сказала Ірина Дмитрівна, — сюди силоміць привезли ще дев’ять жінок-військовополонених.

— Десять, не рахуючи вас, — уточнив Улінгер. — Одна померла. Я розпорядився провести розслідування. Їх сьогодні ж одішлють у найближчий табір. У вас іще є претензії?

— Ні, — невесело посміхнулась Ірина Дмитрівна.

— Тоді я перейду до суті справи, задля якої запросив вас сюди. У мене мало часу, — він глянув на годинник, — і все-таки я хочу зробити вступ, щоб ви усвідомили загальний стан речей. Ви знаєте, що таке СС?

— Фашистська охранка.

— Коли б це була тільки охранка! — мовив Улінгер. — СС — широко розгалужена військово-політична організація націонал-соціалістської партії; її очі й вуха; її караючий меч; її опора і захист. СС — це гестапо і зондеркоманди; служба безпеки і управління концтаборів; особливі війська і закордонна розвідка.

— Навіщо мені все це знати? — знизала плечима Ірина Дмитрівна.

— Я буду вам дуже вдячний, якщо ви дасте мені змогу висловитися до кінця, — холодно зауважив Улінгер. — У мене є правило ніколи не говорити зайвого… В обов’язки СС входить боротьба з антинацистським рухом, ліквідація комуністів, євреїв, циган та інших політичних і етнічних груп, визнаних або невгодними, або расово неповноцінними; охорона тилу діючої армії, зокрема — боротьба з партизанами і залякування населення прифронтових районів. СС — це масові розстріли, шибениці, камери тортур, табори смерті… Ви здивовані, що я, німецький офіцер, кажу про це?

— Правду кажучи, здивована.

— Я говорю саме тому, що я німець і офіцер. Я не прихильник більшовизму і радянського ладу, але я ненавиджу СС, цей клан фанатиків і вбивць.

— А хіба солдати вермахту не вбивають? — спитала Ірина Дмитрівна, не розуміючи, куди гне полковник.

— Солдати вбивають у чесному бою. Війна є війна, і тут нічого не вдієш. А от есесівці…

— Можете не розповідати про есесівців, — перебила його Ірина Дмитрівна. — Я надивилася на них у таборах. Але ж і тут, у цьому замку, зі мною і моїми подругами поводилися не краще.

— У цьому винен все той же фон Бюлов, і я притягну його до відповідальності, — трохи зам’явся Улінгер, але одразу ж перейшов на свій щиро розсудливий тон — Справжні патріоти Німеччини з перших днів існування СС усіма доступними їм засобами намагалися локалізувати діяльність цієї зловісної організації. В свою чергу фюрери СС на чолі з Гіммлером всіляко старалися скомпрометувати як військове керівництво, так і чесних політичних діячів. При цьому вони не гребували і не гребують нічим: шантаж, наклепи, фальсифікації — для них усе придатне, тільки б усунути інакомислячих.

— Ви теж інакомислячий? — зовсім осміліла Ірина Дмитрівна.

— Безумовно, — чи то не зрозумів, чи залишив без уваги її іронію Улінгер. — І в цьому ви впевнитеся, коли побуваєте в Сосновському.

— У Сосновському? — Ірина Дмитрівна навіть трохи підвелася, не зумівши приховати хвилювання.

— Так, у Сосновському. Але чому це занепокоїло вас?

— Я… — розгубилась Ірина Дмитрівна. — Останнім часом мені не дозволяли навіть виходити в парк… Фрау Рененкампф нікому не дозволяла…

— Ви бували раніше в Сосновському? — скоса поглядаючи на неї, спитав Улінгер.

— Ні, не бувала. А що там, у Сосновському?

Запитання було надто наївне, щоб за ним можна було приховати розгубленість. Та Улінгер, здавалося, не помітив цього.

— У Сосновському мені і моїм однодумцям, — сказав він, — за короткий час пощастило нормалізувати становище настільки, що обивателі іноді питають, чи не закінчилася війна. Місто і найближчі до нього села ось уже півроку живуть у спокої і благополуччі. Певна річ, нам довелося централізувати діяльність сосновської поліції безпеки, перешкодити мобілізації молоді на примусові роботи, покласти край нерозумним поборам і повинностям, налагодити постачання, заохотити приватну ініціативу. Поки що це тільки експеримент, але експеримент, який може мати великі наслідки. Ми могли б уникнути багатьох невдач, якби з самого початку встановили розумно-справедливий режим на захоплених і приєднаних територіях. Проте керівництво СС думає інакше; воно має намір і надалі проводити політику залякування, терору і расового гноблення. Цілком зрозуміло, що сосновський експеримент викликає в есесівських верховодів роздратування. Уже вжито певних заходів, аби скомпрометувати наші зусилля. Для цього в Сосновське приїхав з особливою місією відповідальний співробітник есесівської контррозвідки штурмбанфюрер Фріснер… Так, це ваш нічний пацієнт, Ірино Дмитрівно.

Улінгер пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину і дивлячись прямо перед себе. Ірина Дмитрівна стиснула долонями скроні. Якщо полковник розраховував приголомшити її, то він досяг своєї мети.

— Фріснер дуже недовірлива людина, — сідаючи на ослін поруч Ірини Дмитрівни, сказав Улінгер. — Але ви йому чомусь догодили. Через двадцять п’ять… — полковник глянув на годинник, — через двадцять три хвилини прийде машина і одвезе його в місто, де він, очевидно, певний час житиме. Разом з Фріснером поїдете й ви. Так він захотів.

— В ролі кого я поїду? — глянула прямо в очі полковникові Ірина Дмитрівна.

— В ролі лікаря, звичайно. Нині штурмбанфюрер, як вам відомо, у важкому стані і потребує медичного нагляду. Певна річ, тут є свої нюанси, але, повторюю, це побажання самого Фріснера. Побажання, проти якого ні ми, ні ви перечити не можемо.

— А що хочете від мене ви?

— Небагато. Ви житимете з Фріснером в одному будинку, часто бачитиметеся з ним, розмовлятимете. До нього, безумовно, приходитимуть візитери, відвідувачі — в основному місцеві есесівці. Я не прошу вас підслуховувати — ви надто недосвідчені і одразу ж провалитеся. Для мене досить буде, якщо ви запам’ятаєте, про що говоритимуть у вашій присутності.

— Ви пропонуєте мені стати агентом? — відсунулась од полковника Ірина Дмитрівна.

— Не лякайтеся слів — агент, інформатор. Коли маєш справу з СС, нема чого церемонитися. Фріснер вам більший ворог, ніж мені. Допомагаючи мені, ви не погрішите проти своїх переконань, проти своєї військової честі. Більше того, після від’їзду Фріснера з Сосновського я зроблю так, що ви потрапите до своїх. У моїх інтересах, аби за лінією фронту дізналися про все, що стане відомо вам. Ніяких зобов’язань, підписок я од вас не вимагаю, — досить вашого слова. Отже, обдумайте мою пропозицію. У вас є ще, — він подивився на годинник, — одинадцять хвилин…

Ірина Дмитрівна не сказала полковникові Улінгеру ні так, ні ні. Логічно міркуючи — все було правильно: вона й без Улінгера знала, що являють собою. есесівці, цілком можливо, що полковник з неприязню ставився до них, можливо, навіть конфліктує з ними або, що імовірніше, має якісь підстави остерігатися їх. І все-таки Ірина Дмитрівна відчувала, що у його пропозиції була якась каверза, не вірила йому. За три місяці перебування в полоні вона багато чого зрозуміла і знала ціну тим, хто носив гітлерівську форму, все одно — чорну — есесівську, чи сіро-зелену — армійську. Чого варт був фон Бюлов, а він же не есесівець — армійський офіцер. А унтери, які очолювали охорону? Вони керували екзекуціями в підвалах замку, нацьковували вартових на дівчат із карантину. Чим вони кращі за есесівців?

Проте вона вступила в гру, в якій була випадковою піщинкою. Будь-хто міг знічев’я, без ніяких зусиль, здмухнути її геть. Чудово розуміючи це, вона все-таки сподівалася використати ситуацію і розшукати в Сосновському Лотиного знайомого, передати йому папірця з прізвищами й адресами жінок, яких завербували німці. Про те, що буде з нею далі, думати не хотілося, хоч десь у глибині свідомості вже зріла відчайдушна ідея — наслідувати Лотин приклад: роздобути пістолет і стріляти всіх підряд, починаючи з рудого штурмбанфюрера і кінчаючи його куховаркою Магдою. Теоретично це було нескладно, оскільки всі житимуть в одному будинку.

Двоповерховий, відсунутий у глибину палісадника і обнесений масивною чавунною огорожею, особняк стояв на тихій сосновській вулиці. В Ірини Дмитрівни була окрема, добре вмебльована кімната з балконом, затінена заростями дикого винограду. Кімната штурмбанфюрера містилася поряд, що мало свої незручності й переваги. Незручності полягали в тому, що Ірині Дмитрівні треба було щоразу проходити через цю кімнату. Переваг було кілька: по-перше, вона без особливих хитрувань чула все, про що розмовляли по сусідству — стіна, яка розділяла кімнати, була тонка; по-друге, Ірина Дмитрівна при бажанні могла спати на балконі, де стояла невелика отоманка; а по-третє, — і це немаловажно, — до Ірини Дмитрівни не могла, коли їй заманеться, приходити куховарка Магда, пухлогуба безцеремонна блондинка, яка отруювала їй життя. Магда була агентом Улінгера, хоча начальник сосновського гестапо рекомендував її штурмбанфюреру як співробітницю поліції безпеки. Магда щодня вимагала од Ірини Дмитрівни інформацію. Аби спекатись її, треба було вигадувати всякі нісенітниці. Їй справді не було про що інформувати полковника Улінгера — штурмбанфюрер почував себе ще кепсько і нікого не приймав. Виняток робили для родичів штурмбанфюрера — бородатого діда із фольксдойче, якого штурмбанфюрер називав дядьком. Розмовляли вони між собою — і це спершу дивувало Ірину Дмитрівну — по-російському. Потім із тих-таки несамохіть підслуханих розмов за стіною вона дізналася, що штурмбанфюрер з місцевих німецьких колоністів, що колись він навіть учився в сосновській школі, але потім його забрав до себе в Німеччину батько — видний нацист.

В біографії штурмбанфюрера Ірина Дмитрівна не бачила чогось незвичайного. В Мисливському замку було багато фольксдойчів. Вони виросли і вчилися при Радянській владі. Та що там старий — сама фрау Рененкампф з місцевих. Казали, що вона добра знайома чи навіть рідня старому і штурмбанфюрерові. Правда, штурмбанфюрер був невисокої думки про свою родичку, а дідусь інакше й не називав її, як стерво. Старий подобався Ірині Дмитрівні. Подобалося навіть те, як він турбувався про небожа: коли прийде з хутора, неодмінно щось принесе: то меду, то маринованих грибів, то вбиту ним дику качку. Те, що штурмбанфюрерові щодня привозили найкращі продукти, старого не цікавило — він приносив навіть сало і домашньої випічки хліб. Жодного разу не скористався з Фріснерової машини: в будь-яку погоду приходив і повертався назад пішки у своїх латаних-перелатаних мисливських чоботях. Та особливу симпатію старий завоював у Ірини Дмитрівни після того, як одного разу перелякав Магду.

Магда принесла штурмбанфюрерові сніданок. Коли прийшов старий, Магда, побачивши його, одвернулась, а потім югнула до сусідньої кімнати. Вона пошепки попросила Ірину Дмитрівну не виганяти її, запевняючи, що прийшла просто так, посидіти, перепочити, бо дуже стомилась і зле себе почуває.

Те, що Магда була не Магдою, Ірина Дмитрівна здогадувалася. Знала, що від неї можна сподіватися будь-якої підлоти. Але одного разу Магда все-таки здивувала Ірину Дмитрівну так, що та втратила відносний спокій, яким, ніде правди діти, тішилась уже кілька днів. Якось увечері Магда мало не силоміць затягла Ірину Дмитрівну до себе в кімнатку і замкнула двері. Ірина Дмитрівна зажадала, щоб Магда негайно випустила її.

— Та не бійтесь, я до вас не з тим, — обдаючи її горілчаним перегаром, зашепотіла Магда. — Послухайте, що я вам скажу. Я вже другий тиждень як тут і другий тиждень придивляюся до пана Фріснера. Побачивши його вперше, я мало не знепритомніла: мені таке здалося, навіть сказати страшно. Згодом начебто мана щезла. А сьогодні, приймаючи вечерю, він знову як глипнув на мене, то мене, вірите, наче фінкою в серце вдарили. Він! Побий мене сила божа — він!

— Хто? — не зрозуміла Ірина Дмитрівна.

— Десантник-чекіст. Із тих, що два тижні тому на Кущевській галявині висадилися. Такі вовцюгани — аж дивитися страшно. Капітан Кранц був зцапав їх, але вони і йому зубами горло перегризли. Усіх його хлопців пошмаляли. А цей — я не так його руді патли, як очі сатанинські запам’ятала, — особисто Кранца і з ним ще чотирьох наших пришив. Тільки я й лишилася жива — бог милував.

— Ви п’яні, Магдо, — сказала Ірина Дмитрівна, намагаючись приховати хвилювання, яке охопило її.