«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Велика стрілка настінного годинника в кабінеті криміналістики встигла двічі обійти циферблат, а Лежнєв усе розповідав. Власне, це була не просто розповідь — спогади очевидця. Багато чого з того, про що він говорив, будило не тільки його пам’ять, але й почуття. Мабуть, саме тому він раз по раз забігав наперед, робив відступи.

— Я вважав, що Оскар поводиться необачно… У двадцять вісім років здається, що тебе вже навчило життя. Та тільки в зрілому віці починаєш розуміти, що будь-який індивідуальний досвід — обмежений. Що б ти не бачив, через що б не пройшов — не вважай, що бачив, а тим більше зрозумів усе. А як часто люди, покладаючись тільки на свій власний досвід, намагаються судити інших. «Ти зробив це не так, як я, вчинив інакше — значить, вчинив неправильно». Така філософія тепер мене дратує…

Він устав і вже в котрий раз пройшовся по кімнаті, засвітив горішні люмінесцентні лампи, потушив настільну.

— А раніше? — спитала Наталя, боячись, що він обірве розповідь або закінчить її скоромовкою.

— Раніше я буїв надто самовпевнений, — усміхнувся Лежнєв. — Гадав, що маю право повчати мало не всіх і кожного.

Він закурив, одчинив вікно і вів далі:

— Побачившись з Оскаром, його безпосередній начальник — полковник Собченко повернувся до Москви, а мені доручив дбати про його безпеку. То було нелегке завдання. Хто такий Фріснер, знали тільки лічені люди. Для всіх він був особливо уповноважений штабу рейхсфюрера СС. Чи треба казати, що в багатьох партизанів свербіли руки. Ми з Дроботом робили все що могли, аби остудити гарячі голови. Та, повторюю, це було нелегко. Саме така була обстановка, коли я вирішив втрутитись у стосунки Оскара й Ірини. Не пригадую чому, але я вважав, що вона зв’язує його. А його почуття до неї просто налякало мене. Закоханий розвідник! Це не вкладалося в моїй свідомості, суперечило моєму досвідові. Зрозумійте мене правильно — я ніколи не був аскетом, а тим більше ханжею. Я був уже одружений і любив свою дружину. Та щоразу, вирушаючи на завдання, лишав її там — у іншому своєму житті — в звичайній для того часу московській комунальній квартирі. Моя дружина довію не знала, що я літаю у ворожий тил. І не тому, що я не довіряв їй — жінці не треба було про те знати. А я ж був не бозна-який розвідник — так, виконував окремі завдання. Оскар, здавалося мені, був титаном розвідки. І раптом — жінка. У найважчий, у найнебезпечніший період його роботи, коли довелося балансувати, як то кажуть, на лезі бритви, доля звела його з Іриною. Певна річ, вона врятувала йото, та це ще, нічого не означало. Так принаймні здавалося мені тоді. Якби й вона була професійна розвідниця, але ж вона не мала навіть поняття про найелементарніші правила розвідувальної роботи… Не знаю, навіщо я вам пояснюю це. Мабуть, хочу виправдатися. Людській натурі властиво судити інших суворіше, ніж себе. Своїм помилкам ми найшвидше знаходимо виправдання…

Він усміхнувся, пройшовся по кімнаті. Наталя стежила за ним наче заворожена. Вона й не думала судити Лежнєва. Тільки хотіла більше узнати про свого батька…

— Звісно, Ірина Дмитрівна повинна була покинути особняк, — вів далі Лежнєв. — І я мав сказати їй про це. Але ж і сказати можна по-різному. А я, намагаючись переконати її, зіграв на тому, на чому не можна грати: апелював до її почуттів. До почуттів, які засуджував, вважаючи їх недоречними. І вона дала слово порвати з Оскаром. Не знаю, як це було, та невдовзі після нашої розмови Ірина влаштувалася в місті на квартирі. Кілька разів Оскар зустрічався з нею. А потім одного разу в пориві відвертості сказав мені, що Ірина стала іншою. Сказав з гіркотою і болем… Вона дотримала даного мені слова. Але тільки тепер, через двадцять п’ять років, я зрозумів, якою цілою вона заплатила за це…

Постукавши, до кабінету зайшов Винник. Лежнєв обірвав розповідь, узяв документи, принесені Винником, переглянув їх, задоволено кивнув.

— Так ми й передбачали, — усміхнувся вія. — Наталю Сергіївно, погляньте, вам це теж цікаво. Ми дали на графічну експертизу записку Бородатого-Савицького. І ось висновок — записка фальшива. Хтось підробив почерк Бородатого.

Наталя прочитала акт експертизи.

— Якщо Бородатий не писав цієї записки, то й сам факт самогубства треба взяти під сумнів, — сказала вона.

— На превеликий жаль, цей сумнів виник тільки через двадцять п’ять років, — мовив Лежнєв.

— Зверніть увагу на постскриптум, — сказав Винник. — Ось це: «Старий теж зрадник. Знищую себе і його заодно». Експерти вважають, що приписку зроблено іншим олівцем.

— І, треба гадати, зроблено вже після вбивства Бородатого і господаря явочної квартири, — вставив Лежнєв. — Звідси висновок: записку було написано заздалегідь. Убивця знав, що зустрінеться з Бородатим, та, очевидно, сподівався зустрітися з ним наодинці. Можливо, він хотів десь спровадити господаря, а коли це не вдалося, вбив обох і дописав ці слова. Бородатий добре знав цю людину, бо інакше він не дався б, щоб його вбили. Впоратися з ним було не так просто.

— Василю Тимофійовичу, ви згадували, що Бородатий узявся викрити провокатора на прізвисько «Привид», — озвався Винник, — і що він сподівався розшукати його серед підпільників, з якими зустрічався на тій квартирі.

— Я певен, що Бородатого і діда Ярощука убив «Привид», — сказав Лежнєв. — Не зовсім зрозуміло, навіщо, фабрикуючи передсмертну записку, він підписав її своєю абверівською кличкою і тим самим ніби підкреслив свою провокаторську діяльність.

— Це можна пояснити, — мовив Винник. — Знаючи, що Вукалович провалився, і гадаючи, що Дробот почне дошукуватися до коріння грудневої зради, «Привид» вирішив звалити всю вину на Бородатого і тим самим застрахувати себе од провалу.

— Проте кличку «Привид» абверівці лишили за ним, — сказав Лежнєв. — Але після смерті Бородатого він наче крізь землю провалився. І виринув тільки через двадцять п’ять років… Давайте подумаємо. Бородатого вбили в липні сорок третього року, Сосновське визволили в грудні. Не віриться, що полковник Улінгер протягом цього ласу не використав «Привида». В другій половині літа і восени сорок третього Улінгеру було не до «Привида» — під ним тоді земля горіла. Навряд чи міг він законсервувати такого агента, як «Привид». Безумовно, використовував його і далі. Але як? Сідайте, Борисе Леонідовичу. Це питання треба добре обмізкувати. В мене є один документ, який нам з Наталією Сергіївною позичив Бадюк, — цей журналіст збирає матеріали з історії сосновсько-русанівського підпілля. — Лежнєв дістав із столу документ, подав його Наталі. — Оригінал написано німецькою мовою, я переклав його. Наталю Сергіївно, будь ласка, прочитайте.

Наталя поклала перед собою документ і почала читати:

Коли Наталя закінчила читати, Лежнєв сказав:

— У жовтні сорок третього року полковника Улінгера звинуватили в порушенні цієї вказівки, і поліція безпеки арештувала його. Згодом йому пощастило якось викрутитись, але гестапо мало підстави для арешту. Тепер згадаймо, що «Привид» був особливо довіреним агентом Улінгера.

— Звідси можна вробити висновок… — почав було Винник та Лежнєв перебив його:

— Знаєте що, Борисе Леонідовичу, давайте поки що утримаємось од висновків. Перед вашим приходом я розповідав Наталі Сергіївні про її батька — Оскара Фріснера. Чули про такого?

— Полковник Кулінич якось розповідав.

— Того, що розповім я, Кулінич не знає. Я й сам дізнався про це тільки завдяки тому, що колись був причетний до однієї операції, яку здійснювала наша військова розвідка. Ця операція була пов’язана із секретною діяльністю сосновських абверівців. Мені відомо далеко не все. Але, сподіваюсь, і це проллє деяке світло на те, що робив «Привид» наприкінці літа і восени сорок третього року. Та спершу про Фріснера… Як розвідника його закинули в Німеччину ще в тридцять третьому році. А втім, слово «закинули» не підходить. Оскар виїхав у Берлін цілком легально на виклик свого батька. Здавалося б, ризиковано залучати до розвідувальної роботи вісімнадцятилітнього хлопця й одразу ж посилати в таку країну, як Німеччина. Берлін тоді кипів найрізноманітнішими пристрастями: чад націоналізму, вогнища з книг, маячні ідеї світового панування. Якщо ти німець, тобі все дозволено: вбивати, грабувати, гвалтувати, палити… Від цього могла піти обертом голова навіть не в такого, як хлопчина Фріснер. До речі, в ті роки націонал-соціалісти прихильно ставилися до перекинчиків з інших партій. Гітлерівці навіть ображалися, коли їх називали фашистами. Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини — так називали вони свою банду! Цією назвою, безпардонною демагогією, всілякими обіцянками вони завели в оману не тільки вісімнадцятилітніх хлопців. Проте соратник Дзержинського, керівник радянської розвідки Ян Берзін рідко помилявся в людях — він зрозумів, що Оскар Фріснер уже визначив своє місце в житті. А крім того, хлопець їхав до свого батька, добре законспірованого досвідченого розвідника, справжнього інтернаціоналіста. На жаль, — Фріснер-старший невдовзі загинув. Але він устиг багато зробити для сина, а найголовніше — загартувати його ідейно, зміцнити ненависть до гітлеризму. Кому могло спасти на думку, що вісімнадцятилітній юнкер привілейованої есесівської школи, вхожий у кола гітлерівської еліти, — радянський розвідник. А втім, кілька років він не виконував ніяких завдань — уживався. Така була вказівка Берзіна. Після закінчення есесівської школи Оскар вступив на юридичний факультет. Чотирирічний курс він успішно закінчив за два роки і вже в тридцять сьомому році став співробітником Імперського управління безпеки. Згодом саме цей період у його житті, а також інші моменти, про які я скажу пізніше, дали привід декому звинуватити його в подвійній грі, тобто в зрадництві Проте рішення Берзіна було цілком правильне. Оскар зумів так зарекомендувати себе в СС, що зроблений ним через кілька років один дуже ризикований вчинок не викликав особливих підозр гестапо… Борисе Леонідовичу, вас не втомив такий довгий відступ?

— Це дуже цікаво, Василю Тимофійовичу, — жваво відгукнувся Винник.

Лежнєв кивнув і знову заходив по кімнаті.

— Я вже сказав, що Оскар Фріснер став співробітником СД. Він працював у відділі зв’язку з промислово-фінансовими колами. Часто бував за кордоном. Ім’я Фріснера-старшого відкривало перед ним навіть ті двері, в які не всі есесівські верховоди могли постукати. Поки що ніяких подвигів, ніяких завдань по викраденню секретних матеріалів. Тільки група зв’язку з якимись ділками. От якби він проліз у німецький генеральний штаб чи військову розвідку! Правда ж?

— Не зовсім, — усміхнувся Винник.

Наталя промовчала.

— Оскар Фріснер проник туди, куди не мали доступу навіть деякі вищі гітлерівські вельможі… Іноді кажуть, що, мовляв, злочини гітлерівців наперед визначили саме єство фашизму. Це правильно тільки наполовину. Фашизм не можна виводити із самого себе. Хоч якими зловісними були СС і гестапо, Гітлер та його поплічники, не можна забувати й тих, хто стояв за їхньою спиною, хто породив їх, хто безпосередньо чи посередньо керував їхніми злочинними авантюрами. Я маю на увазі німецький і міжнародний монополістичний капітал.

— Це вже з політекономії, — сказала Наталя.

— Ні, це пояснення тієї важкої і небезпечної місії, яку було покладено на вашого батька, — відказав Лежнєв. — Оскар Фріснер часто бував на нарадах, де банківські і промислові верховоди говорили те, що потім військові підхоплювали і конкретизували на оперативних картах із грифом: «Цілком таємно. Зберігати нарівні з кодами». Йому не треба було фотографувати креслення, відмикати сейфи, підслуховувати телефонні розмови — досить було мати гарну пам’ять і аналітичний розум. І те й друге в Оскара було.

На початку сорок третього року він перейшов працювати в так званий економічний відділ СД, який займався економічним шпигунством за кордоном, виготовляв фальшиві гроші і продовольчі картки. Цікаво, що саме цей відділ, починаючи з сорок четвертого року, переправляв в іноземні банки награбовані на окупованих територіях цінності — золото, валюту. Передбачаючи воєнний і політичний крах «тисячолітнього рейху», ватажки СС резервували капітал для майбутніх авантюр. Однак підкреслюю, такими операціями економічний відділ СД почав займатися тільки в сорок четвертому році. Доти Гіммлер і його підручні все ще розраховували на перемогу. Керівники німецької військової розвідки стали далекоглядними вже після розгрому угруповання фон Паулюса під Сталінградом. Вони почали вживати заходів, аби створити секретні фонди в банках нейтральних країн. Робили все таємно від СС і Рейхсбанку. І документ, який ми читали, підписав Гіммлер та Шахт не випадково… Сподіваюся, тут усе зрозуміло?

— Все, — підтвердила Наталя.

— Я чув про економічний відділ СД, — мовив Винник. — Але щоб абверівці робили те саме — не знав.

— Після війни на Заході вийшло немало книжок, які виправдують німецьку військову розвідку, — усміхнувся Лежнєв, — а її шефа — адмірала Канаріса — показують мало не противником гітлеризму. Мета ясна — реабілітувати німецьку вояччину, звалити відповідальність за вчинені злочини на СС. Вони, мовляв, були погані, а ми — хороші. Пісня не нова. Коли я чую її, то завжди пригадую людей на мурашниках, бандитів Вукаловича, офіцерський санаторій у Русанівці й безліч злочинів абверівців.

Та повернімося до Оскара Фріснера. Весною сорок третього року фашисти почали готуватися до великого наступу на Східному фронті — Гітлер вважав його «останнім і вирішальним», — і тоді Москва доручила Фріснерові взнати дату початку цього наступу. Як це йому пощастило — не знаю, але такі дані він роздобув. За цими даними, німецький наступ мав розпочатися п’ятнадцятого червня…

— Але ж він почався п’ятого липня, — сказав Винник.

— Правильно, — кивнув Лежнєв, — він почався п’ятого липня.

— Виходить, у Фріснера були неточні дані, — сказала Наталя. Вона назвала батька на прізвище і збентежилась.

— Дані у Фріснера були точні, — усміхнувся Лежнєв. — Річ у тому, що спочатку Гітлер призначив наступ на п’ятнадцяте. Такий наказ у пакетах з написом «Розкрити після одержання особливої вказівки» розіслали командуючим арміями. Та буквально за кілька днів до наміченого строку Гітлер вирішив одкласти наступ. Оскар дізнався про це. Уявляєте його стан? Виходило, що він передав командуванню Червоної Армії неправильну інформацію. А тут іще й інше лихо — йото зв’язкового мобілізували на якісь роботи, і він поїхав з Берліна. Тоді Оскар прийняв дуже сміливе, можна сказати навіть одчайдушне, рішення. Маючи як співробітник економічного відділу СД в своєму розпорядженні деякі дані про реквізиції, що їх проводили абверівці, він іде до групенфюрера Мюллера — шефа імперського гестапо — і малює перед ним картину, побудовану виключно на здогадах. Мовляв, абверівці, користуючися з відсутності контролю з боку поліції безпеки, у прифронтових районах забирають у біженців з Кубані та Північного Кавказу — усяких там поліцаїв, старост, бургомістрів, комерсантів — золото, цінності, валюту і все це утаюють од Рейхсбанку. Хоча докази у Фріснера були слабенькі, він зумів переконати Мюллера і наступного дня вилетів до Харкова як особливо уповноважений штабу рейхсфюрера СС з відповідним мандатом за підписами Гіммлера і Кейтеля. Перед вильотом він зустрівся з одним із керівників німецького підпілля і, не вдаючись у подробиці, попросив у нього допомоги. Йому назвали пароль і прізвище льотчика-комуніста, котрий служив в ескадрі при групі армій «Південь». Прибувши до Харкова, Фріснер упевнився, що його здогади відносно махінацій абверівців небезпідставні. Більше того, він зустрів майора фон Бюлова з військової розвідки, з яким учився в Берлінському університеті і який, за даними, що були у Фріснера, виконував особливі доручення генерала Остера, заступника Канаріса. Але Фріснерові тоді було не до абверівців — він шукав зв’язків з нашими. Тим більше, що в штабі групи армій «Південь» йому пощастило роздобути додаткові дані про план німецького наступу. Та зв’язатися з командуванням Червоної Армії через лінію фронту Оскар не міг. Тоді він викликав до себе льотчика, якого йому назвали в Берліні, і разом з ним розробив план перельоту через лінію фронту. Цей план вони успішно реалізували: в повітрі знешкодили штурмана і стрільця-радиста, а потім, скориставшись із кепської погоди і обмеженої видимості, дали сигнал біди. Насправді ж літак благополучно приземлився на нашому аеродромі.

Ввечері того ж дня Оскар був у Москві. На жаль, йому не всі повірили. Дехто навіть звинуватив його в навмисній дезінформації. Та керівники повірили Оскарові. Добуті ним дані було взято до уваги, і потім вони цілком підтвердилися. А самого Оскара з рейдовою групою послали до Русанівських лісів.

Федора Максимовича Собченка зацікавили фінансові операції абверівців, про які йому розповів Фріснер. Маючи й інші дані, він дійшов висновку, що абверівці потай пересилають у банки нейтральних країн награбовані в Союзі цінності і що одним із пунктів цієї пересилки є Сосновське. Але ще одна обставина вплинула на рішення Собченка — Оскар був родом з Русанівського району.

— А в Сосновське справді привозили награбовані цінності?

— Справді, — кивнув Лежнєв. — Їх потай привозили сюди, а потім через підставних осіб переправляли в банки нейтральних країн. Своєму тимчасовому «процвітанню» в роки окупації Сосновське завдячувало не пропагандистським заходам Геббельса і, звичайно ж, не «адміністративно-окупаційному експериментові», яким скрізь хвалився полковник Улінгер, а валютним махінаціям того ж таки Улінгера. Командира абвер-частини 115 не задовольняла роль начальника пересильного пункту — його зусиллями сосновський чорний ринок за короткий період здобув славу далеко за межами гебітскомісаріату. Федір Максимович Собченко, який побував тут на початку серпня сорок третього року, признався, що масштаб махінацій полковника Улінгера набагато перевершив усі його сподівання.

— А може бути, що Улінгер використовував «Привида» для цієї мети? — спитала Наталя.

— Наталю Сергіївно, ви, як каже мій син, — геній, — усміхнувся Лежнєв. — Візьмемо ваш здогад за робочу гіпотезу.

— До речі, Наталю Сергіївно, ви знаєте, що під час обшуку у Вукаловича знайдено брильянти? — спитав Винник.

— Не знаю, — повернулася до нього Наталя.

Лежнєв із-за спили показав Виннику кулака, мовляв, не лізь поперед батька в пекло, дай людині подумати.

— Багато брильянтів? — спитала Наталя, не помітивши цього жесту.

— У Вукаловича знайшли дев’ять камінців, — за Винника відповів Лежнєв.

— Стривайте, чи не ці брильянти шукали Вукалович і Пашка-Трактор у підвалі під старою каплицею, коли просівали землю?

— Очевидно, ці, — сказав Лежнєв. — Напевно, їх загубили, коли відкривали тайник. Пам’ятаєте ганчірку, ящик і благенький подертий капшук?

— Але чому ж їх одразу не підібрали?

— Бо в капшуку було не дев’ять, а значно більше камінців. Про їхню кількість і розмір ви можете судити з опису, який «Привид» передав Енкелю. За дим описом у тайнику було сховано близько трьохсот брильянтів.

— Так багато? — здивувалася Наталя.

— У сорок третьому році абверівці вистежили в Синельниковому комерсанта. Він скуповував брильянти у гітлерівських поплічників, які тікали з Кубані та Північного Кавказу. Більшість тих коштовностей були вкрадені.

— Виходить, абверівці пограбували скупника краденого, — сказав Винник..

— Схоже, — відповів Лежнєв. — Реквізовані брильянти в Сосновське привіз фон Бюлов. Полковник Улінгер додав до них коштовності, зібрані його агентами на чорному ринку, і мав намір переправити все це в нейтральну країну. Але йому перешкодив Оскар. Треба сказати, що спочатку Собченко доручив Оскарові тільки перевірити його припущення щодо махінацій Улінгера. Пам’ятаю, коли я зустрів Федора Максимовича в партизанському загоні, він сказав мені, що непокоїться за Оскара, бо Гітлер наказав розслідувати причини провалу німецького наступу на Орловсько-Курській дузі. Собченко навіть мав тоді намір забрати Оскара в Москву. Однак після зустрічі з Оскаром Собченко змінив свої плани — Оскар лишився в Сосновському. Не знаю, в чому полягало нове завдання: мені було відомо, що Оскар добряче налякав Улінгера. І, якщо «синельниківські» брильянти абверівці не змогли переправити за кордон, то в цьому немала заслуга Фріснера.

— Мені здається, що Собченко вчинив необачно, — озвався Винник. — Лишати Фріснера далі на агентурній роботі було небезпечно.

— Розвідникові важко гарантувати безпеку, — відказав Лежнєв. — Проте було вжито всіх заходів, щоб повернення штурмбанфюрера не викликало серйозних підозр у керівництва СД. А те, що сталося з ним потім, — справжнє безглуздя.

— А що сталося? — спитала Наталя. — Він загинув?

— Усіх обставин я не знаю й досі, — після деякої паузи мовив Лежнєв. — Розповісти можу тільки те, що бачив сам. Сталося це наприкінці жовтня сорок третього року. В загін Дробота знову прилетів Собченко. Йому треба було побачити Оскара. Я супроводжував його до місця зустрічі, в Лисичанське урочище. Якщо добиратися туди з міста — не минеш боліт. Але ми йшли іншою стороною — з Центрального лісового масиву по вже знайомій мені партизанській стежці. Благополучно добравшись до урочища, заночували в лісовій сторожці. Вранці прийшов Оскар. Він був у есесівській формі, болотних чоботях, за плечима — мисливська рушниця. З ним прийшов лисий опасистий чоловік. Я одразу впізнав пана Трібо — турецького журналіста, акредитованого при Сосновському відділенні Імперського міністерства пропаганди. Їх супроводжували два есесівці. Одного я теж знав — унтершарфюрер Гец. До речі, фанатично відданий Оскарові. Я був у німецькій формі, оскільки свого часу мене відрекомендували і Гецу, і панові Трібо як обер-лейтенанта Зінгера…

Оскар і Трібо пішли в сторожку, де на них чекав Собченко, а ми з Гецом розпалили багаття, засмажили качок, яких уполював Оскар. Другий есесівець охороняв нас. Пам’ятаю, я насилу стримував посмішку, думаючи, від кого він нас охороняє. Командир зведеного партизанського загону Дробот знав, що ми з Собченком пішли на зустріч — цього було досить. Так мені здавалося… Коли Собченко, Оскар і Трібо закінчили розмову, ми поснідали. Десь близько полудня Оскар почав збиратися в дорогу. Прощаючись зі мною, він сказав, що, можливо, ми не побачимося найближчим часом, бо його відкликають у Берлін. Я скинув з пояса і подарував йому офіцерський кортик. Оскар подарував мені срібний портсигар із запальничкою…

Ми з Собченком лишились удвох. У Федора Максимовича був чудовий настрій — певно, після розмови з Оскаром і паном Трібо. Про що вони балакали — не знаю. Ми погасили багаття і вже хотіли йти, коли на болоті пролунали постріли. Потім вибухнула граната. Усе це було в тому напрямі, куди пішов Оскар із своїми супутниками. Не роздумуючи, ми кинулися туди. Я біг доти, поки не наткнувся на труп Геца. Він лежав у воді. Другий есесівець — теж мертвий — був уже по плечі в трясовині. На одній купині ми побачили картуза і мисливську рушницю Оскара. У кущах сидів той, хто стріляв. Це був бойовик-підпільник! Смертельно поранений, він з ненавистю дивився на мене, я ж був у німецькій формі. Він уже не розумів, що я казав, його вистачило тільки на те, щоб вилаятися на мою адресу… От як це було, Наталю… Оскарівно.

Наталя здригнулася, підвела на Лежнєва очі.

— Спасибі, Василю Тимофійовичу, — сказала вона. Потім устала, пішла до дверей.

Лежнєв і Винник дивилися їй услід.

— Важко їй, — сказав Винник, коли за Наталею зачинилися двері. — Може, не треба було розповідати їй сьогодні про батька?

— Треба, — заперечив Лежнєв. — І саме сьогодні.

Надходила опівнічна пора, проте залиті сріблястим сяйвом неонових ламп вулиці не були безлюдні. У скверах, на бульварах, біля вітрин зачинених магазинів стояли, прогулювалися, сиділи пари, невеликі компанії, рідше — одинаки; з кінотеатрів виходили глядачі, неквапливі потоки їх розтікалися в усіх напрямах, затримуючись на трамвайних і тролейбусних зупинках. Шофери, вже не притримуючись розміреного вуличного фарватеру, шалено гнали свої «Волги», «Москвичи», «Запорожці», поскрипуючи гальмами на поворотах. З відчинених вікон готельного ресторану виривалися хвилі джазової музики.

Наталя обійшла громаддя готелю і вийшла на вулицю Маяковського. Колись вона називалася Петропавлівською, так само, як і пагорб, з якого вона збігала, та це було не за Наталиної пам’яті. Наталя пам’ятала тільки руїни церкви на самому початку вулиці, але й це було давно — на тому місці тепер стояла школа.

Пройшовши ще півкварталу, Наталя зупинилася біля невисокої гратової огорожі, за якою вгадувалися обриси двоповерхового особняка. Над замкненою хвірткою було прикріплено вивіску: «Дитячий садок № 32». У глибині двору перед будинком Наталя розгляділа білий квадрат пісочника, гойдалку, гірку та дощатий пароплав, який мало не по саму палубу зарився в пісок. Це був той самий особняк…

Наталя спробувала відчинити хвіртку. Марно. Пройшовши вздовж огорожі, вона побачила муровану тумбу з чавунним стовпом, що височів над іншими опорами огорожі. Озирнувшись і підождавши, поки пройде якась парочка, Наталя скинула туфлі і, не довго думаючи, перекинула їх через огорожу. Потім стала на муровану тумбу і, вхопившись за горішній виступ чавунного стовпа, спритно підтяглася на руках, стрибнула у двір.

В особняку нікого не було — батьки ще звечора забрали своїх малюків. Наталя обійшла навколо будинку, сіла на корму пароплава.

Якими були будинок і двір двадцять п’ять років тому, коли тут жили її батько й мати? Огорожа була інша: вища і масивна, про що свідчив уцілілий чавунний стовп. Та й будинок мав інший вигляд — не було оцих засклених прибудов-веранд з пластиковими дахами і, певна річ, пісочника з пароплавом. А як же було тоді? Зрештою, не це важливо. Тут жили Оскар та Ірина. Входили в ці двері; їхні силуети мелькали в цих вікнах. Можливо, вечорами вони спускалися в палісадник і бродили по цих доріжках або ж сиділи на лавці, можливо, навіть на цьому місці, де тепер сидить вона…. Чи була тоді мама щаслива? Довкола ж було горе, страждання, ненависть. Мама сповна випила гірку чашу і того, і другого, і третього. Ну, а щастя? Чи зазнала вона щастя? Хоч ненадовго — на місяць, на тиждень, на один день, але справжнього щастя? А може, вона все це вигадала потім? Бувають же такі люди, котрі вигадують для себе якусь незвичайну любов уже після того, як мине те, що зовсім не було любов’ю. А що таке любов? Сама ти знаєш? Був Костя, Костянтин Михайлович Савицький. Гарний, розумний, дбайливий. Коханий… Коханець… Чому ці слова люди вимовляють з посмішкою? Костя не був вульгарний. А ти? Ти хотіла бути з ним на рівній нозі, боялася втратити незалежність. На дідька вона тепер тобі, твоя незалежність! Ти була скупа навіть на ласки, вважаючи, що вони принизять твою гордість, твою гідність. Хто втовкмачив тобі в голову ці дурниці? Звісно, не мама. Згадай її усмішку на фотографії, якою намагалися шантажувати тебе. Так усміхаються до сонця, так тягнуться до світла, до тепла. З такою усмішкою не думають про свою гордість, про себе. Тільки так і люблять по-справжньому…

Наталя до болю зчавила скроні і вперше спіймала себе на тому, що цей жест вона перейняла від мами…

На будинку міськвиконкому пробив годинник. Йото передзвін заглушила пронизлива сирена «швидкої допомоги» — десь щось трапилося.

Наталя встала і пішла до огорожі.

Минаючи громаддя готелю, вона здалеку побачила Лежнєва — він простував до головного входу. Хотіла гукнути його, та не наважилась…

У холі шостого поверху, незважаючи на пізній час, перед екраном телевізора сиділи любителі боксу — передавали фінал командної першості республіки. А що більшість мешканців готелю вже спали, звук вимкнули, і глядачі «уболівали» навздогад — незрозуміло було, хто від якої команди виступає. Лежнєв здивувався, помітивши серед «болільників» капітана Кравчука. Той саме сперечався з благовидним сухорлявим дідусем.

— Б’юсь об заклад, — казав Кравчук, — що темна майка нокаутує світлу в другому раунді.

— Ви нічого не тямите в боксі! — сердився дідусь. — У світлої майки висока техніка. А темною тільки килими вибивати. Погляньте! Хіба так ідуть на зближення? Це ж не бокс, а танковий таран! Ага, дістав, мамуло!

— Товариші, тихше, — осадила сперечальників чергова по поверху. — Майте совість, година ночі.

— Ну, то хто дістав? — стишивши голос до шепоту і все-таки зумівши вкласти в нього єхидні нотки, спитав Кравчук. — Ваш світлий б’є темного своїми боками. Бачите? Бачите? Чудовий хук. Ну, ще раз! З лівої! Отак його! Зроби з нього блазня!

Побачивши Лежнєва, Кравчук знітився, підійшов і по-військовому осмикав піджак, хоча на ньому був цивільний костюм.

— Чудова річ телевізор, — винувато всміхнувся він. — Десь за сотні кілометрів б’ють людину, а ти маєш насолоду.

— Ви ждали мене? — не прореагував на жарт Лежнєв.

— Так.

Лежнєв узяв у чергової по поверху ключ од свого номера, кивнув Кравчукові:

— Ходімо.

У номері Кравчук вийняв з кишені невелику коробочку, в які звичайно упаковують обручки та наручні годинники, поклав на долоню, відкрив. На подушечці лежали золоті сережки, оздоблені досить великими коштовними каменями.

— Що це? — спитав Лежнєв.

— Два брильянти по десять каратів. Тиждень тому якась Тамара Ільківна приватно замовила одному неперебірливому ювелірові оці сережки. Брильянти, певна річ, її. Просила зробити до сімнадцятого, бо в цей день вона виїжджає.

Лежнєв узяв сережки, оглянув їх.

— Хто ця Тамара Ільківна? — спитав він, бачачи, що Кравчук жде не діждеться запитання.

— Прізвища не назвала, — Кравчук зробив багатозначну паузу.

— Як же вона довірила ювелірові таку цінність?

— Ювелір по-своєму чесна людина; без цього в їхній професії не можна. Що ж до загадкової Тамари Ільківни, то тут є зачіпка: вона прохопилася словом, що її чоловік завідує магазином.

— Ну, не така вже й загадкова ця ваша Тамара Ільківна, — мовив Лежнєв. — Ім’я, по батькові назвала, про чоловіка розповіла.

— Я ж не кажу, що розшуки втомили мене, — трохи образився Кравчук. — Правда, сьогодні я примусив працювати понадурочно всіх кадровиків сосновських торгів, але завмага з дружиною Тамарою Ільківною знайшов. Це відомий вам Нетреба Ярослав Степанович. Серед усіх завідуючих магазинами тільки він має дружину Тамару Ільківну. Ще одна обставина: подружжя Нетреб у суботу їде за кордон. У них туристські путівки за маршрутом Чехословаччина — Австрія.

— Так, так, — мовив Лежнєв, ще раз оглянувши сережки. — Коли Тамара Ільківна повинна прийти по них?

— Уранці сімнадцятого.

— В день від’їзду?

— Виходить, так.

— Цікаво… Поверніть сережки ювелірові і встановіть спостереження — можливо, вона прийде раніше.

— Зрозуміло, — сказав Кравчук. — А що робити з цим?

Він подав Лежнєву якогось листа. Судячи із штемпеля на конверті, листа надіслали авіапоштою з Москви 13 серпня, тобто менше ніж добу тому. Адресовано його на Сосновський головпоштамт, до запитання Білоцерківському І. С. Прізвище й ініціали збігалися з останнім «псевдонімом» Вукаловича. Лежнєв розгорнув листа. Від нього тонко пахло жіночими парфумами.

— Може, тут якась помилка? — спитав Кравчук. — І це не той Білоцерківський?

— Ні, не помилка, — сказав Лежнєв. — Залиште листа мені.

Тільки-но Кравчук пішов, Лежнєв замовив телефонну розмову з Москвою. Чекаючи дзвінка, вийшов на балкон покурити. Поки дали Москву, викурив не одну ситарету. Та ось нарешті Москва відповіла. Почувши в трубці знайомий голос, Лежнєв не привітавшись спитав:

— Де Кіра?.. Питаю тому, що треба… Куди поїхала?… — Він узяв конверт, ще раз подивився на поштовий штемпель. — Зрозуміло. Ти розповів їй про Костю?.. Звісно, хвилюватися їй тепер не можна… Який у неї тиск?.. Нічого, в санаторії підлікують. Їй треба кидати цю скажену роботу… Ну, а тебе коли ждати?.. Ти, як завжди, приїздиш у свинячий голос… Ага, ось іще що: які в Кіри духи? Ну, духи — парфуми, розумієш?.. Не знаєш? Я так і думав… Ага, на восьме березня «Красную Москву» даруєш! Але ж тепер серпень… Ну, гаразд. На добраніч. Вибач, що розбудив.

Роздягаючись, Лежнєв ще перебував у полоні своїх думок, а в такі хвилини він був неуважний — піджак повісив на один стілець, сорочку — на другий і тільки краватку сховав у простору готельну шафу. А потім, чомусь усміхнувшись, підійшов до спальної тумбочки, дістав із шухляди і поставив сторчма поряд з нічною лампою розпечатану пачку сигарет «Мир».

Уже лежачи в ліжку, знову закурив, тільки не «Мир», а свою незмінну «Аврору»…