«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Карателів, яких викликав Вукалович, ждали даремно — вони не ризикнули заглибитися в болота. Не допомогла стрілянина, яку партизани зчинили, щоб інсценувати міжусобну сутичку. Не прореагували гітлерівці і на дві зелені ракети. Лежнєв уже подумав, що Цибочкін збрехав, але «мушкетери», які повернулися смерком, а також бійці першого взводу — вони мали відрізати карателям шлях до відступу — підтвердили, що на Кущівській галявині в другій половині дня з’явилося близько батальйону німців. Усе свідчило про те, що ворог готується форсувати болота — їхні сапери навіть спустили на воду плоти і надувні човни. Та вже близько сімнадцятої години гітлерівці почали відтягуватися назад. Це могло означати одне: їх попередили, що обстановка на Великому острові змінилася. А попередити міг тільки Вукалович. Єдиний, кому пощастило втекти. Треба було негайно навести лад у загоні «Месник».

Лежнєв, Петро Олійник і Сміливий допитували прибічників Бородатого. Без бандитів Вукаловича їх було не так уже й багато. Особлива розмова мала відбутися з Бородатим, якого одразу ж узяли під варту. Сміливий арештував і командира взводу зв’язку Нетребу; той мав стояти перед партизанським судом за самовільну розправу над радистом Цибочкіним. Лежнєв картав себе за те, що залишив Цибочкіна під охороною Нетреби — не врахував, наскільки в той час розгорілися пристрасті. До того ж між Нетребою і Цибочкіним була особиста ворожнеча із-за дівчини.

Дівчину звали Кірою Назаренко. Її разом з чотирма іншими дівчатами і п’ятнадцятилітнім сином Бородатого привели в загін одного березневого дня люди Вукаловича, котрі нібито врятували їх усіх від розстрілу на роз’їзді двадцять сьомого кілометра. Тепер стало відомо, які то були «рятівники», тому й на врятованих упала підозра. Захисники знайшлися тільки в сина Бородатого.

Після того що сталося біля зрубу, хлопець хотів покінчити життя самогубством. Лежнєву розповіли, що коли обеззброїли і арештували Бородатого, його син вихопив браунінг і хотів застрелитися. Пістолет у нього з рук вибила Кіра Назаренко.

Ім’я цієї дівчини неодноразово згадувалося на допитах — арештовані твердили, що вона була в близьких стосунках з Вукаловичем. Коли її привели, Лежнєв немало здивувався, впізнавши в ній ту саму гарненьку шатенку, яка перша кинулася до Дробота. Лишивши її з конвоїром, Лежнєв пішов до Дробота. Той сидів у землянці і переглядав штабну документацію. Кіра була небогою Дроботового товариша, в сім’ї якого гостювала перед війною. Москвичка, донька відомого інженера-конструктора, знала німецьку мову.

— Характеристику їй не даватиму, — сказав Дробот. — Можу здатися необ’єктивним. До війни приходила до мене із своїм дядьком. Коли вдерлися фашисти, він залучив її до підпільної роботи. А як і що було потім — сказати важко. Знаю одне: її дядько жив і загинув як чесна людина. В усьому іншому розбирайтеся самі.

Та розібратися було не так просто. Не встиг Лежнєв почати допит, як прибіг «мушкетер»:

— Товаришу Василь, вас Сміливий просить. Ви йому дуже потрібні.

По дорозі партизан розповів Лежнєву, що одна з «хрещениць» Вукаловича, намагаючись утекти з острова, штриконула ножем вартового. На щастя, той вчасно відскочив — відбувся подряпиною…

У землянці, притулившись спиною до стовпа, стояла коротко острижена молода жінка з випещеним обличчям. Вона не кричала, не канючила, як Цибочкін, говорила спокійно.

— Хами. Мужва. Ненавиджу. Усіх вас ненавиджу.

— Ось послухайте, — сказав Сміливий. — Двадцять хвилин без упину лається і жодного нецензурного слова. Інтелігентка!

— Я дворянка. Я російська дворянка, — так само спокійно сказала жінка. — Я донька генерала. Справжнього генерала — не хамського.

— Біла кість, голуба кров, — як і раніше звертаючись до Лежнєва, сказав Сміливий. — Ми з вами хами. А те, що вона злигалася з кримінальниками, покидьками, її не бентежить. Ножем старого штриконула. Дворянка!

— Так, я дворянка. Дворянка! Дворянка!!! — вперше підвищила голос жінка. — І в грязюці, і в домовині буду дворянкою!

— Чи не в берлінських мебльованих кімнатах прищепив вам цю далеко не оригінальну думку ваш безробітний татусь-генерал? — спитав Лежнєв.

— Я народилась у Відні.

— А кажете, що росіянка, — посміхнувся Лежнєв. — Яка ж ви росіянка, коли прийшли сюди з чужоземцями і з фінкою за пазухою? Яка ж ви росіянка, коли йдете за тими, хто залив Росію кров’ю, топче її поля, палить її села, міста? Ви служите німцям за гроші, як найманка. Можливо, платили вам небагато — багато ви ще не заробили. І все-таки вам платили, і ви брали ці гроші.

Жінка не відповіла.

— Розстріляйте, — враз якось охрипнувши, сказала вона. — Розстріляйте мене негайно! Бачити вас не можу!

Сміливий зробив Лежнєву знак, і вони разом вийшли із землянки.

— Я арештував усіх, кого «врятував» Вукалович, — сказав Сміливий, — за винятком сина Бородатого. Хлопчину в цю гоп-компанію гітлерівці ввели спеціально, знаючи, що вів син командира загону. Хотіли одвести всякі підозри і зміцнити позиції Вукаловича в загоні — врятував, бач, сина самого командира. Певен, що хлопець не зрадник. А всіх інших я не задумуючись пустив би в розпил. Гади, продажний набрід. Бачив цю красуню? Така вся їхня компанія.

— То може й допитувати не треба і судити? Розстріляємо, і кінці в воду? — сердито спитав Лежнєв.

— Ви мене за соцзаконність не агітуйте, — образився Сміливий. — Я не Нетреба. Сказав вам просто так, по-людськи.

— Ні, це не по-людськи! — заперечив Лежнєв. — Ви от хлопчину — сина Бородатого жалієте. А знаєте, чого? Бо він посивів у свої п’ятнадцять років. І мені його шкода. Але передчасна сивина не єдиний показник пережитої трагедії. Ви з цією дворянкою побалакайте, коли вона трохи охолоне. Терпляче побалакайте. Так, вона ворог. І все-таки спробуйте зазирнути у її душу. Певен — побачите там сивину. Її калічили, може, не так безжально, як хлопчину, але що калічили — не сумніваюся. Це видно. Є такі фахівці по каліченню душ…

Найлегше давати поради. А як бути самому, коли стикаєшся з таким, що не влазить у звичні рамця? Як бути з Кірою Назаренко? Вірити їй чи не вірити? Це питання Лежнєв так і не вирішив тоді, хоча допитував дівчину кілька годин підряд.

Працювала в гебітскомісаріаті. Передавала підпільникам бланки німецьких документів, інформувала про облави, мобілізації, реквізиції; коли на конспіративну квартиру вдерлися гестапівці, кинула в них гранату; пройшла через катування; бачила смерть. А побалакай з нею — тільки руками розведеш: усіх їй шкода. Про начальника сосновського гестапо сказала:

— Він хвора людина — часто задихається. У нього, мабуть, астма.

— Він же катував вас! — не витримавши, закричав Лежнєв. — За волосся підвішував!

— Певна річ, він жорстокий, — відповіла Кіра. — Але їх так виховали. Якби не він, то катував би інший.

— Ніяк не збагну, — гасячи одну й одразу ж скручуючи другу цигарку, сказав Лежнєв, — як ви наважилися кинути в гестапівців гранату? Їм же було боляче! А може, ще й убило якогось.

— Не смійтеся. В бою — то інша річ. До того ж зі мною був Костя Савицький. Я думала, що затримаю їх, а він тим часом утече через вікно. Та вони оточили будинок, схопили його в саду.

— Що сталося на роз’їзді двадцять сьомого кілометра? — спитав Лежнєв.

— Нас привезли туди на дрезині: мене, чотирьох дівчат, старого єврея і Костю.

— Ви знали цих дівчат?

— Побачила вперше в дрезині. Вони були в концтаборі. Бідолашні, як їх там мучили!

— Звідки вам відомо, де і як їх мучили?

— Вони розповідали.

— Припустімо, — важко зітхнув Лежнєв. — А що було на роз’їзді?

— Нас одвели до лісу, роздали лопати і наказали копати яму. Старий відмовився. Тоді офіцер вистрелив у нього. І тут наскочили партизани.

— Люди Вукаловича? — швидко спитав Лежнєв.

— Бійці комендантського взводу. Так, вони підкорялися Вукаловичу. Про це я дізналася потім.

— Вукалович був тоді з ними?

— Авжеж.

— Німці відбивалися?

— Нас конвоювали румуни, хоча командував ними німецький лейтенант. Вони стріляли. Але в партизанів були автомати, а в румунів тільки гвинтівки.

— Зрозуміло, — мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.

— Що ви робили в загоні?

— Мене призначили писарем штабу, — знічено всміхнулася Кіра.

— Багато роботи?

— Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні — жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.

— В яких стосунках ви були з Вукаловичем? — не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.

— Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.

— Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, — насилу стримуючись, мовив Лежнєв.

— Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.

Терпець Лежнєву увірвався — він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович — син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім — власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.

Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.

— Як він міг так жахливо брехати?

Лежнєв вирішив, що вона прикидається, і відверто сказав їй про це. Кіра стихла, витерла сльози, потім безпорадно розвела руками.

— У вас є підстави так думати про мене. І я, мабуть, не зумію переконати вас в іншому. Тільки я нічого не знала. Звісно, я повинна відповідати за довірливість. Але, розумієте, я завжди довіряла людям. І йому теж. Бо… Як би це пояснити? Ні, не можу… Та ви не хвилюйтеся: коли вже так вийшло, я підпишу все, що треба.

— У гестапо ви теж підписували все?

— Ні, — не образившись, сказала Кіра. — В гестапо я нічого не підписувала. Якби я підписала, мене б не засудили до розстрілу.

— Засудити можна, — посміхнувся Лежнєв. — Засудити — ще не означає розстріляти.

— Не вірите?

Кіра встала, розстебнула і скинула стареньку, акуратно заштопану кофточку.

— Що ви робите? — вражено спитав Лежнєв, бачачи, що вона опускає сорочку.

— Хочу показати, що мене не тільки засудили до розстрілу, але й розстрілювали.

Лежнєв побачив під лівою ключицею свіжий шрам завбільшки з трикопійчану монету, другий шрам, більший, був під лопаткою — куля пройшла навиліт.

— Офіцер напослідок вистрілив у мене, — сказала Кіра. — Спершу в старого вистрілив, потім у мене. Спитайте кого завгодно: в загін мене поранену приніс Вукалович. Звісно, якби я тоді знала, хто він…

Лежнєв розгубився. Починаючи допит, він не сумнівався у причетності Кіри до брудних справ провокаторів. І ось тепер, відчуваючи, що втрачав свої позиції, намагався переконати себе, що Кіра все-таки бреше. Він знав випадки, коли фашисти навмисно ранили своїх агентів, щоб їм вірили. Правда, не чув, щоб у таких випадках стріляли в груди. Та хто знає, — гітлерівці могли піти й на це. Все-таки куля не зачепила життєво важливих центрів.

— Послухайте, Назаренко, — сказав Лежнєв, — вам дев’ятнадцять років, а ви корчите з себе наївну дівчинку.

— Я просто хочу бути щирою, — відповіла Кіра. — Я не наївна. І не корчу з себе дівчинки — після трьох місяців, проведених у гестапо, це було б принаймні непереконливо.

Лежнєв схопився.

— Та зрозумійте ж ви, що ваше белькотіння про Вукаловича теж непереконливе! «Якби я тоді знала, хто він…» Це навіть не наївно, а безглуздо!

— Чому безглуздо? Звісно, я була поранена і зразу нічого не могла б зробити. Але попередила б товаришів. Хай би він після цього вбив мене. Мабуть, було б краще, ніж носити тавро спільниці зрадника. Смерті я не боюся — до думки про неї давно звикла. Та це вам не цікаво… Після того що я почула про Вукаловича, мені ясно — виправдатися я не зможу. Через те й сказала, що підпишу все.

Лежнєв вийшов із штабу наче очманілий. Розшукав Петра Олійника, сказав:

— Прошу як друга, допитай цю юродиву. У мене немає більше сили.

Розмова з Назаренко викликала у Лежнєва неприємне відчуття якоїсь помилки, промаху. Набагато пізніше, коли з роками прийшов досвід, він зрозумів, що, допитуючи Кіру, припустився серйозного прорахунку — не з того і не так почав. Складне мав за просте. А от Петро Олійник — хто б міг подумати — знайшов із нею спільну мову. Але й про це Лежнєв дізнався пізніше…

Поки Петро розмовляв з Кірою, Лежнєв був при іншій, не менш важкій розмові, яку вели Дробот, Сміливий і комісар загону «Месник» з Бородатим.

Лежнєва вразила витримка Дробота — він терпляче слухав Бородатого, який пробував свій голос на всіх регістрах — від громового ревіння до верескливого фальцету. На місці Бородатий не сидів — щойно сівши на ослона, одразу ж схоплювався, метався з кутка в куток, розмахуючи руками. Він скидався на божевільного, хоча в тому, що вигукував, була певна логіка. Свої помилки, які часто межували зі злочинами, визнавав з великими застереженнями — намагався перекласти вину на інших. Але об’єктивно зробленого не заперечував.

Так, він довірився Вукаловичу; змістив комісара і начальника штабу; не зважав на партійну організацію… Так, були націоналістичні перекручення, самоуправство, пиятики… Наказав арештувати членів партбюро… Але не знав, що Вукалович провокатор; що «врятовані» ним дівиці — гітлерівські агентки; що бійці комендантського взводу грабували, що радіограми, які передавали в Центр від його, Бородатого, імені, попередньо «редагував» Вукалович.

— По-твоєму, я був заодно з цими гадами? — наскакував Бородатий на Сміливого. — Дурень! Та якби я був з ними заодно, я б уже весь загін у болоті втопив. Завів би в драговину — я ці місця як свою п’ятірню знаю, — назад би дідька лисого хто вибрався. Навіщо, по-твоєму, я в грудні з оточення рештки другого батальйону вивів? Кров’ю харкав, а вивів. Ось комісар свідок. Скажи йому, комісаре, скількох фашистів я тоді поклав?

— Багато, — підтвердив комісар.

— Чув? Ми грудьми на кулемети йшли. І я за чужі спини не ховався, — був попереду всіх. Скажи, комісаре!

— Людина ти хоробра, — мовив комісар, — цього в тебе не одбереш. Але за те, що ти наколобродив потім, простити тобі не можна.

— Ну й хрін з вами, не прощайте! — закричав Бородатий. — Я на коліна не ставатиму!

— Чого репетуєш? — сказав Сміливий. — Піди он у село Дубляни, порепетуй над могилами жінок та дітей, яких замордував твій дружок — Вукалович.

— Гаразд, — одразу втихомирився Бородатий. — Дайте день відстрочки і маузер з двома патронами.

— А другий патрон навіщо? — спитав Сміливий.

Бородатий люто блимнув на нього, потім усміхнувся.

— Хочу з однією твоєю знайомою зустрітися, «мушкетер». Поквитатися з нею треба. Раніше все було ніколи.

— Бач, який ти, Михайле Юзефовичу, — похитав головою Сміливий, — навіть за свою жінку не хочеш відповідати.

— Про кого мова? — спитав Дробот.

— Про Аду Рененкампф, — сказав Сміливий. — Перед вами один з її чоловіків. Не певен, чи останній.

— Ви тут багато просторікували про залізну дисципліну, Савицький, — сказав Дробот, — Вимагали її від усіх, крім самого себе. А це вже не дисципліна — диктат отамана. Ви й поводилися як отаман: самогонка, жінки, особиста охорона, зуботичини, демагогія, самосуд — усе це кільце одного ланцюга, яким вас так запросто скрутив Вукалович. Ви кажете, що відродили розгромлений у грудні загін, вважаєте це своєю основною заслугою. А я думаю, фашисти вдячні вам за це — такий загін їх цілком влаштовував. Навіть якби ви були їхнім агентом, — а я ще не певен, що це не так, — вони, либонь, не дозволили б вам знищити загін. Природа не терпить порожнечі — це не тільки закон фізики, а й закон боротьби. На місці розгромленого в грудні партизанського загону за цей час неодмінно виріс би інший загін радянських патріотів. Але патріоти не створили нового загону — вони йшли до вас, вірили, що під вашим командуванням громитимуть загарбників. Та ба, їх спіткало гірке розчарування — ви вважали за краще відсиджуватися в болотах. Зате під вашою маркою в районі орудували бандити.

— Гаразд, — сказав Бородатий. — Дайте маузер з одним патроном. Відстрочки не треба.

— Боїтеся стати перед партизанським судом? — спитав Дробот.

— Хто боїться? Я?! — знову закричав Бородатий.

— Сядьте, Савицький. Розмову ще не закінчено. Мене цікавлять обставини, які передували грудневому розгрому об’єднаного загону. Як могло статися, що гітлерівці дізналися про наміри партизанів і підпільників? Ви були тоді начальником зв’язку загону. Пригадайте все, що мало відношення до подій тих днів.

Якщо вірити Бородатому, події наприкінці грудня 1942 року в Сосновському і Русанівському районах розвивалися так. Штаб об’єднаного партизанського загону та керівництво підпілля розробили і підготували операцію по захопленню села Городенкового і північно-східної околиці Сосновського. Мета цієї операції: атакувати і розгромити дислокований у Городенковому есесівський охоронний батальйон; визволити в’язнів з розташованого там концтабору; завдати удару по сосновському аеродрому; висадити в повітря міст і, по можливості, завод боєприпасів. Партизанські підрозділи і бойові групи підпілля мали почати операцію одночасно в кількох місцях, суворо дотримуючись розробленого плану, а виконавши бойове завдання, відійти не пізніше як удосвіта 27 грудня в ліс. Успіх задуманої операції багато в чому залежав од швидкої і чіткої роботи зв’язкових: треба було за короткий строк довести до кожної бойової групи поставлене перед нею завдання. Заздалегідь цього робити не можна було з міркувань конспірації, але й відтягувати до останньої хвилини теж ризиковано — якщо партизани могли виступити будь-коли, то підпільникам потрібен був певний час для зосередження сил і засобів.

25 грудня Бородатий разом з командиром і начальником штабу об’єднаного партизанського загону зустрілися на явочній квартирі з керівниками міського підпілля. Було затверджено строки виступу підрозділів і груп, напрям ударів, сигнали, загальний і окремий паролі, шляхи і порядок відходу. Операцію мали почати, коли настане комендантська година, тому партизани просили роздобути для них кілька нічних перепусток. Підпільники обіцяли. Вранці двадцять шостого Бородатий особисто мав прийти по перепустки. Однак того дня при в’їзді в місто — він їхав з возом сіна нібито на базар — його затримали солдати контрольно-пропускного пункту й одвели в поліцію. Того ранку вони затримували всіх, хто йшов чи їхав до міста. З поліції Бородатому пощастило вийти тільки о четвертій годині дня. В місті він звернув увагу на есесівські патрулі, що стояли мало не на кожному розі. Це насторожувало. На явочну квартиру одразу не пішов — спершу перевірив підходи. І тільки впевнившись, що в будинку, який його цікавив, усе гаразд, подався туди. Він запізнився, але людини, яка мала принести перепустки, ще не було. Господар розповів, що вранці до міста ввійшли есесівські частини. Запідозривши лихе, Бородатий послав господаря з’ясувати обстановку. Той повернувся через годину схвильований: у місті поголовні обшуки й арешти. Бородатий зрозумів, що треба негайно тікати.

Тільки надвечір він вибрався з міста. Партизана, який чекав на нього, послав до Чорних каменів, — там зосереджувалися головні сили загону, — попередити про небезпеку. Та було вже пізно…

— Чого ти сам не пішов до Чорних каменів? — спитав Сміливий.

— Бо в мене було ще завдання — знищити лінію зв’язку між Русанівкою і містом.

— Хто з підпільників був на нараді двадцять п’ятого грудня? — спитав Дробот.

Бородатий назвав — жодного з них уже не було в живих.

— Де відбувалася нарада?

— На явочній квартирі, Московська, 28.

— Хто господар квартири?

— Дід Ярощук.

— Так це ж Адамів батько! — чи то здивувався, чи то зрадів Сміливий.

— Не знаю ніякого Адама, — сказав Бородатий. — Ярощукову стару бачив колись. Восени вона померла. А дітей у них начебто не було.

— Григорію Сидоровичу, — звернувся Сміливий до Дробота. — Пам’ятаєте Адама Ярощука — комсомольця, якого городенківські куркулі в тридцять третьому вбили?

— Пам’ятаю, — сказав Дробот і, звертаючись до Бородатого, спитав: — Де вам мали передати перепустки?

— На тій же квартирі, у діда.

— Хто ж, по-вашому, міг виказати гітлерівцям план операції, час і місце збору бойових груп?

— Біс його знає! Про якогось «Привида» казали, агента німецької розвідки. Але я цьому не дуже вірю.

— Учасникам грудневої наради було відомо все, — зауважив Лежнєв, який доти мовчав. — А з тих, хто був на нараді, живим залишилися тільки ви, Савицький.

— Це як же розуміти?! — погрозливо підвівся Бородатий. — Ви що ж, мене за іуду маєте?

— Скажіть, Савицький, — спитав Дробот, — крім учасників наради, хто ще був тоді на явочній квартирі?

— Господар, звісно. Але він сидів на кухні. Раз тільки, здається, у світлицю зайшов, самовар приніс. Ну, охорона, безумовно, навколо будинку була — кілька чоловік підпільників і двоє наших.

— Хто з наших?

— Здається, Кулібаба.

— Він живий?

— Убили під Городенковим.

— Хто ще?

— Либонь, Славко Нетреба.

— Це той самий Нетреба, який Цибочкіна застрелив? — спитав Лежнєв.

— Той.

— Хто мав принести до Ярощука перепустки? — спитав Сміливий.

— Не знаю. Ці підпільники таку конспірацію розвели, що самі в себе пароля питали. П’ятірки, десятки, групи… Один одного не знають, один одного перевіряють. Я гадаю, що саме через цю конспірацію усе й провалилося. Німцям не треба було ніякого «Привида»-двадцять шостого зв’язкові як навіжені гасали по місту: мало не кожного персонально сповіщали.

— Виходить, у всьому винна конспірація? — посміхнувся Сміливий.

Бородатий не відповів. Опустив голову на руки і сидів так, поки комісар загону не сказав:

— Що ж, товариші, по-моєму, все ясно.

Лежнєв підвівся, вважаючи, що допит закінчено. Але Дробот не поспішав.

— Ви щось хочете додати, Савицький? — спитав він.

— Додати? — одриваючись од своїх думок, перепитав Бородатий. — Додавати мені нема чого. А от до міста, до старого Ярощука, мабуть, треба сходити. Відпустіть мене на день-два до міста. Може, я знайду «Привида». Після тієї наради місяців через два я знову був у місті. Хотів відновити зв’язок з підпільниками. Не всіх же німці взяли. Дід Ярощук розшукав декого. Зустрілися, погомоніли. А коли розходились, один із них розповів мені про Вукаловича і його людей. Що, мовляв, з’явилася така група оточенців. Словом, рекомендував їх.

— Чому ви думаєте, що це був «Привид»? — спитав Лежнєв. — Ви ж зустрілися через два місяці після грудневого розгрому.

— А ця людина у грудні теж мала відношення до підпілля.

— Ця людина? — швидко підхопив Лежнєв. — Виходить, ви її знаєте?

— Може, знаю, а може й ні, — ухильно відповів Бородатий. — Спершу я сам для себе повинен дещо з’ясувати… То як, Григорію Сидоровичу, пустите мене до міста чи ні? Не самого, з ким хочете посилайте.

— Подумаю, — сказав Дробот.

Минуло два дні. За цей час відбувся суд над провокаторами. Вирок був справедливий: бандитів Вукаловича розстріляти. Кіру Назаренко перевели з штабу в господарчу команду. Судили і командира взводу зв’язку Нетребу. Виправдуючись, він сказав, що застрелив Цибочкіна, коли той спробував утекти. І хоча Лежнєв, виступаючи на суді, взяв під сумнів це твердження, партизани повірили Нетребі. Звинуватили тільки в тому, що не дав попереджувального пострілу. Його зняли з посади командира взводу і позбавили права протягом місяця стояти на варті біля прапора загону. Так вирішив партизанський суд.

Справу Савицького-Бородатого не розглядали. На третій день після його допиту, коли основні підрозділи загону «Месник» без особливих пригод з’єдналися з рейдовим загоном, Дробот запросив до себе Лежнєва.

— Частину завдання ми з вами виконали, — сказав він. — Але становища в місті поки що не знаємо. Я не вірю, що гітлерівці дощенту розгромили підпілля. Є немало свідчень того, що деякі групи борються з окупантами. Певно, ці групи діють самостійно — грудневий провал, безумовно, породив настороженість, підозріливість. Зв’язатися з ними нелегко — контакти втрачено, а їхнє довір’я до місцевих партизанів, скажемо прямо, підірване. Допоможіть нам. Давайте спільними зусиллями налагоджувати зв’язок з сосновськими підпільниками. Візьміть із собою Бородатого. Ризикніть! Може, він справді знайде провокатора?

— Хто його знає, — Почав Лежнєв, але одразу ж махнув рукою. — Ризикнемо. Тільки б не впізнав хто в дорозі Бородатого — дуже вже відома він особа в цих місцях.

Довелося Бородатому позбутися своєї знаменитої бороди і надіти окуляри. А відповідний костюм надав йому вигляду заможного хуторянина з колоністів.

До міста, крім Лежнєва і Бородатого, мали піти Петро Олійник, Сміливий і ще один «мушкетер» — уродженець Сосновського. Компанія зібралася надто велика. Вирішили розділитися на дві групи — в одній Лежнєв, Сміливий і Бородатий; у другій — Петро і «мушкетер». Домовилися зустрітись наступного дня у сосновській церкві, де мала відбутися велика відправа. Лежнєв, Сміливий і Бородатий вийшли з загону наприкінці дня, сподіваючись іще завидна добратися до фільварку Гімпеля і там заночувати.

Спочатку цей план викликав заперечення не тільки у Сміливого, але й у Бородатого.

— Кручений старий, — сказав Сміливий про Гімпеля. — Не вірю я йому.

— Баронський холуй, — ще категоричніше мовив Бородатий. — Хазяйську доньку виховував. І так виховав, що фашисти її з відкритими обіймами прийняли. А другий гімпелівський вихованець мало не в самого Гіммлера в помічниках ходить. Та що там казати — німець завжди лишиться німцем.

Лежнєв не сперечався, але як старший групи твердо сказав:

— І все-таки заночуємо у Гімпеля.

Старий єгер зрадів Лежнєву, подав руку і Сміливому, а Бородатому ледь кивнув — певно, не впізнав. Коли Сміливий і Бородатий полягали спати, старий покликав Лежнєва на кухню і дав йому згорнутий трубкою папірець.

— Оскар просив вам або комусь із ваших передати. Він одужує. Живе в місті. Можу сказати адресу, але ходити вам туди не слід; коли щось треба, передавайте через мене.

Лежнєв розгорнув папірець, геть змережаний колонками цифр. У правому верхньому кутку стояв загальнокодовий знак «Спішно». Зрозумів, що це донесення в Центр.

— Коли Оскар дав вам цю записку?

— Вчора.

— От тобі й спішно! Минуло більше доби.

Лежнєв розбудив Сміливого, вручив йому шифрограму.

— Це треба якнайшвидше передати в Центр. Повертайтеся в загін, знайдіть мого радиста, хай негайно зв’яжеться в Москвою.

— А як же з ним? — Сміливий кивнув на Бородатого.

— Якось упораюсь. Збирайтеся, не баріться.

Отак і вийшло, що до міста Лежнєв пішов удвох з Бородатим. Хто міг передбачити, що трапиться така оказія на фільварку. Не могли передбачити й іншого…

До міста вони дісталися благополучно. А от у церкву насилу протовпились. Лежнєв не відпускав од себе Бородатого. Та невдовзі впевнився, що той не збирається тікати. Занепокоїло його інше. Визираючи Петра Олійника і «мушкетера», Лежнєв несподівано побачив Кіру Назаренко. Насилу впізнав її: у хустині, полотняному платті, в якихось дивних черевиках, вона була схожа на сільську дівчину. Лежнєв несамохіть опустив руки в кишеню, де лежав пістолет. Невже втекла з загону? Але Петро Олійник, який з’явився біля неї, розсіяв його підозри. Лежнєв пройшов мимо і, не дивлячись на них, процідив крізь зуби:

— На площі, біля церковного рундука…

Вони зустрілися біля рундука, де продавали свічки, ікони, хрестики та інший церковний дріб’язок. Лежнєв, не стримавши роздратування, тихо спитав:

— Це що за фокус?

Перебираючи мальовані іконки, Петро відповів так само тихо і спокійно:

— Ідіть за нами. Є квартира, де можна побалакати.

На брудній вуличці, що петляла навколо старого ринку, у напівпідвальній, бідно вмебльованій кімнатці, де пахло квашеною капустою, шкірою і просмоленою дратвою, на металевому ліжку сном праведника спав неголений господар-швець. Петро одвів Лежнєва в куток і сказав:

— Чого психуєш? Мій провідник зламав ногу. Довелося повернутися і взяти іншого. От і все.

— Корінна городянка, москвичка дорогу тобі в лісі показувала? — глумливо спитав Лежнєв.

— У лісі я сам дорогу знайшов, — незворушно відповів Петро. — Зате в місті дуже допомогла. Навіть квартиру знайшла. Не розкішну, як бачиш, зате швидко знайшла. Господар — її знайомий. Правда, гіркий п’яниця, але гарний чоловік. Свого часу допомагав підпільникам. Я його зранку про всяк випадок почастував.

— Хто дозволив Назаренко лишити загін?

— Дробот. На моє прохання.

— Чи не забагато ти на себе взяв?

— Скільки треба, — витримуючи важкий лежнєвський погляд, сказав Петро. — Крім усього іншого, у неї в місті є знайомі. А нам треба відновлювати зв’язок з підпіллям. Не навпомацки ж шукати. Хто ж допоможе, як не вона та не Бородатий?

— Що й казати, помічнички в мене першокласні, — в’їдливо мовив Лежнєв. — Тільки гляди, щоб не повтікали.

— Я не втечу, — всміхнувся Петро. — Кіра теж нікуди не дінеться. До речі, вона добре знає діда Ярощука, і він її знає.

Кіра знала не тільки Ярощука. Увечері вона привела літнього сухотного на вигляд чоловіка у формі залізничника. Розмовляли насторожено, хоча залізничник, якого Кіра називала дядьком Яковом, упізнав Савицького-Бородатого.

— Не довіряєте нам? — прямо спитав Лежнєв.

— Вас я не знаю. Назаренко сиділа в гестапо. Як звідти вибралася — невідомо. Та й про товариша Савицького, — він кивнув на Бородатого, — різні чутки ходять.

— Тільки чутками й живете? — чомусь образився Лежнєв і подав своє посвідчення на клаптику шовку.

Дядько Яків прочитав посвідчення, подумав трохи, потім сказав:

— А ви станьте на моє місце. У грудні через довірливість ми більше половини людей втратили. Хтось же їх виказав. Хто? І досі не знаємо. А щодо чуток, то це ви даремно. Живемо не тільки чутками. Радіоприймач зібрали. Москву слухаємо. Знаємо про німецький наступ. З цієї нагоди німецький військовий склад на Петропавлівській горі підпалили, паровози несправні з депо випускаємо, листівки поширюємо. Рукописні. Друкарського причандалля у нас немає.

— То як же домовимося? — нетерпляче перебив його Лежнєв.

— Квартиру підходящу знайдемо, — подумавши, сказав дядько Яків. — Тут вам лишатися не треба. Про все інше погомонимо наступного разу.

— Конспіратори, матері його ковінька, — не витримав Бородатий. — Поки з вами домовишся, війна закінчиться.

Перевіряти зв’язки Бородатого почали зранку наступного дня. Лежнєв вагався, але потім прийняв план, що його запропонував Бородатий. У місто Савицький пішов сам. Лежнєв навіть дав йому старенький пістолет з трьома патронами. Проте адреси квартири, яку рекомендували підпільники, не назвав. Зустрітися мали о дванадцятій біля кінотеатру хроніки. Та зустріч не відбулася. Бородатий до кінотеатру не прийшов.

На нову квартиру, якій віднині судилося стати опорним пунктом спецгрупи, Лежнєв повернувся стривожений. Кіра запропонувала свої послуги — вона добре знала будинок, де жив Ярощук. Проте Лежнєв подумав, що спочатку йому самому треба ознайомитися, так би мовити, із загальною обстановкою.

Навскіс од будинку № 28 через дорогу була пивна. Лежнєв зайшов туди, покрутився серед відвідувачів, випив кухоль смердючого пива. Одразу помітив, що з пивної є вихід у двір, одгороджений від сусіднього низеньким парканом. Це трохи заспокоїло його, і він подався у міський сад, де на нього чекали Петро та Кіра.

— Підеш з нею, — сказав Лежнєв Петрові, — але в будинок не заходь; зачекай у пивній, що навпроти. А ви, Назаренко, якщо не застанете Бородатого, розпитайте господаря: чи приходив, коли приходив, що казав. Оце, либонь, і все. У Ярощука не затримуйтеся.

— Дайте мені пістолет, — попросила Кіра.

— Обійдеться, — не особливо ввічливо відмовив Лежнєв.

Кіра зашарілася, одвернулась, і Лежнєв помітив, що на її очі набігли сльози. Петро докірливо глянув на товариша. Лежнєву це не сподобалося. Ще вчора він звернув увагу, що Петро якось надто вже співчутливо позирає на дівчину. «Цього ще не вистачало! — подумав. — Розжалобила його, чи що? Таки правду люди кажуть, що сила жінок у їхній слабкості. Вона добре засвоїла цю істину, грає на ній…»

Думка про те, що Назаренко грає, хитрує, непокоїла Лежнєва. «З них не можна спускати ока», — вирішив він. І пішов за ними слідком. Він бачив, як вони розійшлися — Петро пішов по один бік вулиці, Кіра — по другий; як на розі Московської і Соборної до Кіри звернулася жінка, щось запитала, і Кіра похитала головою, мовляв, не знаю. Бачив, як Кіра, не доходячи до 28-го будинку, нахилилася, кинула погляд назад — чи не йде хто слідком. Бачив, як вона ввійшла у двір, в глибині якого стояв благенький рублений будиночок, зійшла на скособочений ганок, постукала, потім нерішуче штовхнула двері. Петро теж стежив за дівчиною, та щойно вона зникла за дверима, пішов у пивну.

Лежнєв, неквапливо скрутивши цигарку, підійшов до сусіднього будинку, на облупленій стіні якого було наклеєно якісь оголошення, і удав, що читає. Він старався не випускати з поля зору будинок. І все-таки прогавив Кіру. Помітив дівчину, коли вона вже переходила дорогу. Досить було глянути на неї, щоб зрозуміти — щось не гаразд: Кіра мало не бігла. Біля входу в пивну Лежнєв наздогнав її, міцно взяв за лікоть.

— Спокійно, — тихо мовив, а голосно запропонував: — Ходімо зі мною, дівчино, почастую пивом.

Петро сидів за окремим столиком і смоктав пиво.

— Бородатий убив діда Яроша і сам застрелився, — ледве переводячи подих, сказала Кіра. — Ось записку лишив.

Вона подала Лежнєву записку. Лежнєв замовив чотири кухлі пива і тільки після того, як їх принесли, крадькома розгорнув записку.

«Я заплутався, — насилу розбираючи почерк Бородатого, прочитав він. — Коли німці вийшли до Волги, вирішив, що всьому кінець. Мене завербувала моя колишня жінка — Ада Гімпель-Рененкампф, яку я дуже любив і яка виявилась (я пізно це зрозумів) продажною тварюкою. Жити більше не можу і не хочу. Шкода тільки сина — хлопець лишиться сиротою. Та краще йому лишитися сиротою, ніж мати такого батька.

Савицький — Бородатий — «Привид».

Внизу була приписка:

«Старий теж зрадник. Знищую себе і його заодно».

Звелівши Петрові і Кірі йти, Лежнєв трохи посидів у пивній, потім вийшов, озирнувся і подався до будинку 28.

Все було так, як розповіла Кіра: в кімнаті за столом, зронивши голову на руки, сидів мертвий Савицький-Бородатий. Перед ним лежали: пістолет, олівець, порожня пляшка з-під горілки. Господар лежав у ліжку. Картина, здалося Лежнєву, була досить ясна, і він пішов, прихопивши пістолет та олівець, які разом із запискою Бородатого прилучив потім до свого рапорту.

Увечері того ж дня, залишивши Петра на опорній квартирі, Лежнєв з Кірою і дядьком Яковом покинули місто. Зоставатися в Сосновському було небезпечно не тільки колишній перекладачці гебітскомісаріату, але й «обер-лейтенантові Зінгеру». Якова Лежнєв запросив у загін, сподіваючись, що зустріч з партизанами розвіє сумніви підпільників.

У загоні на Лежнєва чекала радіограма, яку незадовго перед його приходом прийняв Ян Манукайтіс. Радіограма була за двома підписами — Шкрабатова і начальника Штабу партизанського руху. Її адресували не тільки Лежнєву. але й Дроботу.

«Подайте максимально можливу допомогу Провідникові. Попереджаємо про особливу важливість і секретність завдання, яке він виконує. Для зв’язку з ним, під вашу особисту відповідальність, виділіть найдосвідченіших і ретельно перевірених людей. Передайте Провідникові, що він удостоєний найвищої урядової нагороди. Днями дістанете додаткові вказівки».

— Це той, який висадився разом з вами і якого ви лишили в Мисливському замку? — спитав Дробот.

— Так. Але тепер він живе в місті. Одужує.

— Хто він такий?

— Я й сам до ладу не знаю.