«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Чому Наталя Супрун не хотіла закрити справу про пожежу на Залісній вулиці? Чому вона, ігноруючи строки розслідування і вмовляння старших товаришів, майже місяць тягнула цю, здавалося б, нескладну справу? І, нарешті, чому вона — не дуже досвідчений, але грамотний і принциповий юрист — кричуще порушила кримінально-процесуальний закон: зробила необгрунтований обшук на квартирі Нетреби? Наталя повинна була відповісти на ці запитання не тільки Лежнєву, але й самій собі. І не для того, щоб заднім числом виправдати свої дії, які не мали виправдання і за які на неї цілком справедливо наклали стягнення, а щоб тепер, коли вона багато чого зрозуміла і ще більше хотіла зрозуміти, розібратися в самій суті своїх помилок і виправити те, що можна було ще виправити.

— Давайте спершу проаналізуємо ваші дії, — сказав він Наталі. — Постарайтеся на якийсь час забути все те, що я встиг розповісти. Оперуйте тільки даними, які дістали ви і працівники Сосновського карного розшуку. Отже, з самого початку.

Починати з того, що вночі, коли сталася пожежа, на місце події мав виїхати помічник прокурора Воронцов і що тільки через судово-медичного експерта Савицького на пожежу виїхала Наталя, означало розповісти Лежнєву про ті далекі від службових інтересів мотиви, якими керувався Савицький. Наряд чи Лежнєва це цікавило. І Наталя почала свою розповідь з того моменту, коли оперативна машина зупинилася біля будиночка, який уже догоряв.

Наталя, Кравчук і Савицький увійшли на подвір'я через хвіртку, біля якої вже стояв міліціонер і через яку туди-сюди снували пожежники. Було близько другої години ночі. Фари пожежної машини освітлювали подвір'я, де лежали обгорілі трупи — хазяйки і дільничного уповноваженого Гургаля. Савицький після побіжного огляду висловив припущення, що обоє загинули від ударів кроквами. Пожежники вважали, що будинок загорівся через несправність електропроводки.

Поки що це були попередні міркування, але вони вже давали можливість зробити деякі висновки. Кравчук не сумнівався, що пожежа — наслідок нещасливого випадку. Та й Наталя після опиту очевидців пожежі, — як і коли загорівся будинок, сказати ніхто не міг, — була схильна думати так само.

Під кінець дня вона вже знала, що робила, де була, з ким розмовляла Ганна Щербак за кілька годин до своєї смерті. Дещо вдалося дізнатися і про Гургаля. Було відомо, чого опинився на Залісній вулиці дільничний уповноважений — його планшет із записною книжкою і пістолет передав Кравчукові слюсар Жовтневого ремонтного заводу Вернигора, який перший прибіг на пожежу і розмовляв з Гургалем, коли той виніс із вогню дитину. Зброю і планшет Гургаль віддав Вернигорі перед тим, як знову влізти в палаючий будинок. Нічого, що могло б насторожити, в цих відомостях не було, і первісна версія видавалася ще переконливішою.

Через три дні Наталя доповіла прокуророві Дубовому про виконану роботу. Той навіть похвалив її за оперативність і порадив готувати постанову про закриття справи за відсутністю складу злочину. А тим часом у Наталі виникли деякі сумніви. Коли ж вона вивчила докладний акт пожежно-технічної та судово-медичної експертиз, ці сумніви зміцніли.

З самого початку Наталя встановила одну обставину, яка не те щоб порушувала, а ніби викривляла конструкцію версії нещасливого випадку. Оглядаючи разом з пожежниками обгорілі зовнішні двері будинку № 47, вона звернула увагу на те, що язички внутрішнього і горішнього «англійських» замків висунуті з пазух. Отже, під час пожежі двері були замкнуті. Поставало запитання: як уповноважений Гургаль пробрався в будинок? Здавалося, просто: через вікно; воно ж було відчинене. Так, сусіди, які вбігли у двір, побачили це вікно відчиненим. Згодом під тим же вікном Наталя знайшла три пістолетні гільзи — стільки разів вистрілив Гургаль. Через те саме вікно Гургаль виніс дитину. Певно, там не було вогню або ж він був менший. Але ж якби вікно було відчинене, коли почалася пожежа, то вогонь насамперед шугонув би до нього. Крім того, закіптюженість стін кімнати свідчила, що пожежа почалася в закритому приміщенні. Виходить, вікно відчинили пізніше. Можливо, Гургаль, помітивши пожежу і не зумівши пройти в будинок через двері, відчинив вікно з двору? Експерти твердили, що вікно було відчинено зсередини. Це перегукувалося з іншим висновком, який зробила Наталя, визначаючи положення стріляних гільз. Те, що Гургаль підняв тривогу пострілами з пістолета, було зрозуміло. Та коли б він помітив пожежу до того, як пройти в будинок, то, логічно міркуючи, мав би вистрелити ще на вулиці чи принаймні у дворі. Однак положення гільз свідчило, що дільничний стріляв — хоч як це дивно, — стоячи на підвіконні кімнати, яка вже горіла. Все це наводило на думку, що Гургаль зайшов у будинок ще до початку пожежі. Що ж привело дільничного в таку пізню пору до Ганни Щербак? Чому вона впустила його у квартиру та ще й замкнула за ним двері на обидва замки?

Дубовий порадив Наталі не чіпати цих питань, оскільки сама постановка їх кидала тінь на людину, яка вчинила справжній подвиг і загинула під час виконання службового й громадянського обов'язку.

Подумавши, Наталя погодилася з Дубовим. «Справді, — міркувала вона, — яке значення для слідства мають колишні стосунки Гургаля і Ганни Щербак?» Вона заспокоювала себе цією думкою, хоча десь у глибині душі не погоджувалася з нею. Скоріше відчувала, ніж розуміла, що справа не в цих стосунках загиблих, а в чомусь іншому. Можливо, її насторожувало те, що Гургаль, як твердили очевидці, вибравшись із охопленого вогнем будинку, сказав Вернигорі, щоб той викликав оперативну групу. Не наряд міліції для підтримання порядку й охорони місця події, а саме оперативну групу карного розшуку. Не розсіяли Наталиних сумнівів і експерти. Так, в акті пожежно-технічної експертизи було сказано, що пожежа виникла внаслідок короткого замикання в несправній електропроводці. А поблизу була речовина, яка легко спалахувала, отож неважко уявити, як виникла пожежа. Але що то була за речовина, експерти визначити не могли.

Хіміко-фізичний аналіз золи, яку зібрала Наталя на пожарищі, теж нічого не дав.

— Деревина, фарба, скло, поліхлорвініл; у невеликій кількості окиси металів: заліза, міді, вольфраму, — сказали їй у лабораторії. — Якщо й була якась горюча рідина, то вона повністю згоріла. Найпевніше, це був етиловий ефір.

Якщо поширенню пожежі сприяв етиловий ефір, то мимоволі поставало запитання: чому ці ліки, та ще й у чималій кількості, були в домі Щербаків? Річ у тому, що етиловий ефір, який широко застосовується в медицині, відпускають хворим у суворо визначених дозах і тільки по рецептах. Щоб перевірити, хто купував ефір у сосновських аптеках, треба було немало часу. В основному ж Наталя покладала надії на судово-медичну експертизу. Але Савицький не сказав нічого нового, хоча його висновок був більш категоричний, ніж висновки пожежників. Та саме цей безапеляційний за своїм характером висновок насторожував Наталю. Савицький вважав, що і Щербак, і Гургаль загинули під дахом, який обрушився. Це не викликало сумнівів. А от твердження про те, що, крім опіків, у них не було інших пошкоджень, не переконало слідчого. Висновок про характер травм Гургаля не зовсім в’язався з констатуючою частиною акту, де з скрупульозною, не характерною для Савицького точністю — одразу було видно, що цю частину писав не він, — перераховувалися пошкодження, які дістав Гургаль під час пожежі. Із усіх цих пошкоджень увагу Наталі привернуло одне, мабуть найнезначніше: садно на потилиці дільничного. Якщо опис садна був правильний, то його слід віднести до прижиттєвих травм. А це була неабияка деталь. Та Савицький відмахнувся: мовляв, практиканти наплутали. Наталя порушила питання про призначення повторної експертизи, однак Дубовий не підтримав її. І вона ще раз посварилася з Савицьким.

Потім у неї була важка розмова з убитою горем людиною — Іваном Гавриловичем Щербаком, чоловіком загиблої. Після цього Наталя виїхала на кілька днів до Рівного, де подружжя Щербаків жило понад десять років. Вона насилу виблагала у Дубового відрядження. Та відрядження нічого не дало.

Почали дзвонити з управління міліції та редакції обласної газети — коли, нарешті, закінчиться слідство і можна буде надрукувати нарис про подвиг лейтенанта Гургаля, а заодно оформити матеріал про його посмертну нагороду?

Невдовзі Кравчук приніс фото Ганни Щербак, знайдені в кублі розпусти на Вітебській вулиці… Справу про це кубло вів старший слідчий обласної прокуратури Олександр Юхимович Трач. Наталя двічі була присутня на допитах господині, немолодої, брезклої жінки із спотвореним обличчям; про неї навіть такий досвідчений слідчий, як Трач, говорив, важко зітхаючи: «Страшна жінка». Анісімова посвідчила, що з Анютою, так вона називала Щербак, познайомилася минулого року в поїзді, розповіла їй, що хоче виїхати з Сибіру, де живе давно, бо останнім часом зле себе почуває. Щербак нібито сказала, що теж збирається переїхати в інше місто — Сосновське; розхвалювала тутешній клімат; обіцяла допомогти влаштуватись. І справді, допомогла. А коли Анісімова одержала квартиру на Вітебській, Щербак почала вчащати до неї з мужчинами. Анісімова запевняла, що приймала Анюту з її залицяльниками, бо зобов'язана їй багато в чому. Згодом Щербак почала направляти до неї парочки, але сама компанії уникала, приходила із своїми приятелями, коли в Анісімової нікого не було. Фотографував відвідувачок хлопець на ім'я Джон, що деякий час жив на квартирі в Анісімової і незадовго перед тим, як міліція розкрила її «заклад», кудись виїхав…

Наталя не повірила Анісімовій — надто вже не в'язалося те, що вона розповідала, з характеристикою, яку дали Ганні Щербак численні свідки: тиха, скромна жінка, дбайлива дружина, любляча мати, сумлінний працівник.

Нові дані, не зацікавили Дубового.

— Навіщо ви бабраєтесь у цьому бруді! — сказав він Наталі і зажадав негайно припинити справу.

Та Наталя і далі бабралася «в цьому бруді», хоча відчувала, що назріває скандал. Посварившись з експертами, Наталя допустилася помилки. Вона дізналася, як дивно реагувала Ганна Щербак на прихід Нетреби до планового відділу фабрики, і вчинила поспішний, до того ж незаконний обшук на квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином. Що її штовхнуло на це? Тепер вона й сама не може пояснити. Можливо, усвідомлення того, що не сьогодні-завтра у неї відберуть справу і вона вже нічого не доведе. Можливо, безвідповідальні чутки про те, що Нетреба нечистий на руку. А можливо, просто не витримали нерви.

На епізоді з Нетребою Лежнєв спинятися не став — на відміну од Дубового, він щадив самолюбство слідчого.

— Коли почалася пожежа? — замість відповіді спитав Лежнєв.

— Експерти гадають, що в нуль тридцять — нуль тридцять п’ять.

— А коли, за вашими розрахунками, Гургаль прийшов до Щербак?

— Десь близько двадцять четвертої години.

— А коли сусіди почули постріли?

— В нуль п'ятдесят п’ять.

— Але ж пожежа почалась о пів на першу. Отже, і Щербак, і Гургаль цілих двадцять п’ять хвилин після того, як спалахнув вогонь, не вживали ніяких заходів і тільки потім Гургаль зчинив тривогу. Як ви це пояснюєте?

— Ми думали про це. Кравчук висловив припущення, що вони спали, — трохи знітилась Наталя.

— Припустімо, що вони спали, — кивнув Лежнєв. — Припустімо, що молодий хлопець — лейтенант міліції під час виконання службових обов'язків зайшов у дім до заміжньої жінки, в аморальності якої нас намагаються переконати, й одразу ж заснув. Заснула й господиня. Припустімо, що це було так. Та ось у коридорі спалахнув вогонь. Через відчинені двері перекинувся в кімнату, де спали троє — не забувайте, там була ще й дитина. Тепер дивіться, що виходить. Півгодини чи близько цього в будинку бушує пожежа, а вони сплять. Навдивовижу міцний сон, правда ж? Нарешті, Гургаль прокидається. Зверніть увагу, прокидається тільки він. Ганна Щербак та її синок сплять. Що робить Гургаль? Будить Ганну? Рятує дитину? Ні. Це він робить пізніше і робить, зважте, спокійно, без паніки. Але, повторюю, робить він це пізніше. А спочатку Гургаль знаходить у диму вікно, відчиняє його, вилазить на підвіконня, тричі стріляє в небо і тільки тоді повертається по дитину. Правдоподібно?

— Ні, — сказала Наталя. — Мені це якось не спало на думку, — призналася.

— Але підсвідомо ви це відчували, — швидко заперечив Лежнєв. — Звідси і ваші метання. Звідси і ваш конфлікт із Дубовим: він не розуміє, а ви не можете пояснити.

Кулінич прийняв Лежнєва не одразу — хвилин десять довелося чекати у невеличкій, по-сучасному вмебльованій приймальні. Чекаючи, мимоволі згадував минуле. Двадцять п’ять років тому командир розвідки рейдового партизанського загону Сміливий, який не раз виправдував своє прізвище, був разом з тим фанфаронистий хлопець. Коли йому щастило пустити під укіс поїзд чи підірвати німецьку машину, він не поминав нагоди власноручно розписатися на обгорілих кузовах; а коли траплялося вбити есесівця, неодмінно зривав з його картуза емблему — металевий череп і, розколовши його тесаком, прикріплював до тонкого кавказького ремінця, яким підперізувався. Одного разу через його фанфаронство мало не провалилася важлива операція, за що Петро Олійник у присутності Дробота і Лежнєва намилив Сміливому шию. Нагадувати зараз про це полковникові Куліничу було б принаймні нетактовно. До того ж Петрова наука пішла тоді на користь Сміливому. Згодом вони розлучилися, не встигнувши навіть попрощатись і не сказавши один одному свої прізвища. І ось тільки недавно, перед від’їздом у Сосновське, Лежнєв дізнався, що нинішній начальник Сосновського управління державної безпеки Сергій Захарович Кулінич і є той самий Сміливий.

З кабінету Кулінича вийшли троє в цивільному з якимись папками і трубками згорнутих креслень. На одному з кольорових телефонів перламутровим полиском загорівся циферблат.

— Товаришу Лежнєв, полковник просить вас зайти, — сказав черговий.

Великий кабінет, книжкові шафи-панелі, килим на підлозі. За полірованим столом сидів господар. Ось він устав, — таки вшанував приїжджого, — іде назустріч. Його важко впізнати: розплився, полисів. А втім, і ти, либонь, маєш не кращий вигляд, коли порівняти з тим далеким «товаришем Василем». На собі не помічаєш, як підкрадається старість…

— Пробачте, товаришу Лежнєв…

Не впізнав… Рука в нього пухла, тепла, можна сказати, випещена, а колись же кулаком убив німецького вартового…

— Вчора я розмовляв з генералом Олійником, — показуючи Лежнєву на м'яке крісло, вів далі Кулінич. — Він попередив про ваш приїзд і просив допомогти, якщо виникне така потреба.

… Просив допомогти, якщо виникне потреба. Це схоже на Олійника: спершу підсуне по давній дружбі якусь заплутану справу — допоможи, мовляв, старий, зашились, а через місяць так, між іншим, спитає: «Ну що, не клеїться, Васю? Коли від нас що треба, будь ласка, ми прокуратурі ніколи не відмовляли…»

— Свого часу ми цікавилися пожежею на Залісній вулиці, — розповідав тим часом Кулінич. — Але по нашій лінії там нічого не було.

— Так уже й не було, — всміхнувся Лежнєв. — Я б на вашому місці, товаришу полковник, не поспішав із висновками.

Кулінич спершу насупився — тон слідчого в особливо важливих справах не сподобався йому; потім уважно й зацікавлено глянув на Лежнєва: очевидно, лежнєвська усмішка щось йому нагадала.

— Ніяк не збагну натяку, товаришу Лежнєв.

— Олійник розповів вам про суть справи, яка привела мене сюди?

— Генерал сказав, що вона пов'язана з пожежею на Залісній вулиці і що у вас є певні дані, яких ми, на жаль, не маємо. Все інше я сподіваюся почути од вас.

— А ти став дипломатом, Сміливий, — зненацька розізлився Лежнєв. — У свого генерала навчився?

Кулінич оторопів і раптом кинувся до Лежнєва:

— Василь?!. Товаришу Василь!!

Загалом Кулінич був непоганий хлопець, якщо так можна назвати людину, якій уже за п'ятдесят. Вони сіли, почали згадувати минуле.

— Пам'ятаєш бій на переправі біля Чорних каменів? Якби ти не нагодився із своїми «мушкетерами», нам були б непереливки.

— А ліквідацію провокаторів на Великому острові пам’ятаєш? Здорово ви з Дроботом провернули цю справу — без втрат обійшлось.

— Обстановка була складна, — погодився Лежнєв, — поки розібралися, що та як, багато чого прогавили. Зате потім надолужили. Ти як гадаєш, Сергію Захаровичу?

— Недаремно ж нас орденами нагороджували. А признайся, Василю Тимофійовичу, не шкодуєш, що з оперативної роботи пішов?

— Як тобі сказати? І шкодую, і не шкодую.

— Звісно, оперативник, навіть з високим званням, завжди непомітний, — хитрувато примружився Кулінич. — Інша річ — слідчий в особливо важливих справах. Від самої думки починаєш тремтіти.

— Щось ти не дуже тремтиш.

— А мого трепету зовні не видно, він усередині. Як сповістив Олійник про твій приїзд, так і тремчу. Я ж таких «цабе» і близько не бачив. А тут сам Лежнєв їде. Звідки ж мені знати, що це ти!

— Ох і навчився ж брехати!

— Правду кажу.

— Ну, гаразд. Краще ось що скажи: ти не чув після сорок третього року клички «Привид»?

— То ж була абверівська кличка Савицького — Бородатого, самозваного командира партизанського загону «Месник». Ти ж його знав. Здається, він мало не в твоїй присутності застрелився.

— Він застрелився тут, у місті, на явочній квартирі. Ні я, ні хто інший при цьому не були.

— Так, даремно ми тоді повірили йому, — зітхнув Кулінич. — Пам’ятаю, як ти, я і він пішли до міста, але мені довелося повернутись, і ви зосталися вдвох. Не хотів я залишати вас — якесь передчуття було. Признатися, навіть думав — продасть він тебе. Та, певно, в нього було ще трохи совісті — не посмів. А на більше його не вистачило — пустив собі кулю в лоб.

— Не пам’ятаєш, чого ми тоді вирішили, що абверівський агент «Привид», який виказав у грудні сорок другого року підпільний міськком, і Бородатий-Савицький — та сама особа?

— Як же! Він перед смертю записку написав. Коли ми на Великому острові загнали його в тупик, він визнав свої помилки, але зв’язок з гітлерівцями заперечував. Тільки в записці признався вже в усьому.

— Передсмертну записку Бородатого я пам’ятаю, — кивнув Лежнєв. — І все-таки ти не відповів на моє запитання, Сергію Захаровичу: ти чув після того кличку «Привид»?..

— Особисто я і мої співробітники такої клички не чули. Але вона промелькнула нещодавно в іншому місці. — Він підійшов до сейфа, відчинив дверцята, дістав якийсь папір. — Усе читати я не буду, а оце тебе може зацікавити: «За повідомленням органів безпеки Німецької Демократичної Республіки 27 червня цього року під час спроби нелегально перейти на територію ФРН було вбито Ганса Енкеля. У вбитого знайдено два листи, один зашифровано за системою «Альткеніг», тобто кодом, яким користувалася західнонімецька розвідувальна служба для зв’язку із своєю східноєвропейською агентурою в 1949–1950 роках. Дешифрований текст листа такий: «АС-6. Особисто Другому. Матеріали вилучено, опис додається. Помічник наполягає на гарантії. Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте по давньому каналу. Привид».

Другий лист, очевидно, містить шифрований опис вилучених матеріалів і являє собою чотири колонки двозначних та однозначних цифр, цілих і дробів. Дешифровці не піддається. Під час обшуку на квартирі Енкеля знайдено використаний квиток на рейсовий літак Одеса — Рига…

«Як установлено, — наслідуючи Кулінича, підхопив Лежнєв, — Енкель, плаваючи буфетником на торговому судні НДР, приписаному в Ростоці, неодноразово бував у балтійських портах Радянського Союзу. Останній раз він прибув у Ригу на борту вантажного пароплава «Фройндшафт» 16 червня цього року; повернувся в Росток на тому ж судні 24 червня…»

— Ну й хитрюга ж ти, Василю Тимофійовичу, — похитав головою Кулінич. — Знаєш, а запитуєш.

— Мене цікавить твоя думка.

Кулінич пригладив рідке волосся, обійшов стіл, сів на своє місце, натиснув кнопку дзвінка.

— Викличте до мене майора Винника з матеріалами по загальносоюзній орієнтировці, — сказав він ад’ютантові.

Кремезний, богатирської статури білявий майор нагадав Лежнєву знайомого тренера з боксу. Схожість посилювала модна кольорова блуза-куртка, яку і тренер і майор носили навипуск.

— «Привида», мабуть, лишили у нас. Видно, це законсервований агент, — сказав Винник. — Саме тому він і користується давнім шифром — іншого не має, бо довгий час не підтримував зв’язку зі своїм Центром. Енкель — тільки зв’язковий. Прибув на виклик «Привида».

— А ви ж кажете, що «Привид» не підтримував зв’язку зі своїм Центром, — спинив його Кулінич. — Як же він міг викликати Енкеля?

— Дуже просто, — відповів Винник. — Виклик зв’язкового чи повідомлення про те, що невдовзі слід чекати якоїсь події, здебільшого передають по легальних каналах.

— Скажімо, надсилаючи поздоровну листівку на умовлену адресу, — всміхнувся Лежнєв. — Текст байдуже який, бо тут важить сам факт надсилання листівки.

— Це справді так, — трохи знітився Винник. — Але в поведінці Енкеля є принаймні два моменти, які насторожують. Чим пояснити, що він, зустрівшись із «Привидом», не взяв у нього матеріали, про вилучення яких «Привид» доповідає своєму Центрові, а задовольнився тільки описом?

— Можливо, матеріали вилучив не «Привид», він тільки дізнався про них і повідомив Центру. А може, вся операція зводилася до того, щоб вилучити і знищити ці матеріали, — припустив Кулінич.

— Може бути ще один варіант, — втрутився в розмову Лежнєв. — «Привид» чи його помічник, про якого він згадує, не наважився або не захотів передавати вилучені матеріали Енкелю. Судячи із змісту листа, «Привид» мало не торгується з центром. Посилаючись на впертість свого помічника, він вимагає якихось гарантій. «Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте…» Зрозуміли? Він пропонує. Він висуває якусь умову.

Винник, погоджуючись із цим припущенням, кивнув головою, але поглянув на свого начальника і прикусив язика.

— Що вас іще насторожує, майоре? — сухо спитав Кулінич.

— Невиправданий риск, на який пішов Енкель.

— Ви маєте на увазі перехід кордону?

— Так. На відміну од «Привида», Енкель, певно, мав постійний зв’язок із Центром. І навряд чи цей зв’язок щоразу здійснювався таким небезпечним шляхом, як перехід кордону.

— Але ж він усе-таки спробував перейти кордон, — заперечив Лежнєв, хоча хід думок Винника майже збігався з ходом його роздумів, одначе Лежнєв старався не поспішати з висновком.

— В даному разі, — так само спокійно, майже монотонно вів далі Винник, — Енкель був змушений піти на це. Не виключено, що йому навіть наказали перейти кордон.

— Щоб передати два клапті паперу? — недовірливо всміхнувся Кулінич.

— А я думаю, майор має слушність, — відкинув вичікувальну тактику Лежнєв і, підвівшись, заходив по кабінеті. — Розумієш, Сергію Захаровичу, вся річ у тому, що Енкель повинен був узяти в «Привида» ці загадкові матеріали. Так, так. Узяти й особисто доставити в Центр. Передавати їх через треті руки було небажано.

— Але ж «Привид» не дав їх Енкелю.

— А цього Енкель міг і не знати… Зв’язковому іноді не кажуть, по який матеріал його посилають.

Коли Винник вийшов, Лежнєв спитав Кулінича:

— А тобі відомо, хто такий Другий, ну, той, кому адресує свою шифровку «Привид»?

— Певно, хтось із західнонімецької розвідки. «АС-6» — її давній індекс для зв’язку з агентурою.

— Так. Другий нині працює в розвідці Західної Німеччини і, треба сказати, обіймає немалу посаду — там колишні абверівці в пошані.

— Ждеш, коли я спитаю, хто він? — усміхнувся Кулінич.

— Жду.

— А я не цікавий.

— Даремно. На твоєму місці я б поцікавився, що нині робить колишній командир абвер-частини 115 полковник Улінгер.

Кулінич аж присвиснув:

— Так це він — Другий?

— Те, що він Другий, не так уже й важливо, — усміхнувся Лежнєв. — А от який «Привид» у вас тут бродить, я б хотів знати.

— У нас? — перепитав Кулінич. — Ти маєш на увазі Сосновське?

Розмовляли вони довго. Черговий двічі приносив каву, а потім натякнув, що вже, либонь, не вадило б і повечеряти. Та Кулінич одмахнувся — не до вечері, мовляв. Пробило восьму годину, коли вони разом підвелись.

— Словом, — сказав Кулінич, — через два, щонайбільше три дні матимеш довідку. А з Бадюком не зв’язуйся. Журналісти є журналісти. Мені він нещодавно теж голову морочив.

— Негарно вийде. Ми ж з ним домовилися.

— Ну, як хочеш. Тепер про дійову допомогу. Можу тобі слідчого дати.

— Краще толкового оперативника. Мені сподобався Винник. А слідчий у мене вже є.

— Чи не Супрун?

— Вона.

— Кгм… — Кулінич знову пригладив волосся.

— Чого кгмукаєш?.. — поцікавився Лежнєв. — Вважаєш, що то не жіноча справа?

— Ні, чого ж, я за рівноправність, — серйозно сказав Кулінич. — Але Супрун я не вводив би в слідчо-оперативну бригаду по цій справі.

— Чого?

— Поводиться вона в побуті нескромно.

— Конкретно, — насупився Лежнєв. Про Супрун у нього вже склалася певна думка, і слова Кулінича насторожили.

— Можна й конкретніше. Супрун, ще будучи студенткою, злигалася з одним лікарем, людиною мало не вдвічі старшою за неї. Стосунки їхні не узаконені, та це мало бентежить обох.

— У вас є навіть такі дані? — здивувався Лежнєв.

— Не у «вас», а в мене, — насупився Кулінич. — У мене, як у члена бюро обкому партії. Та навіть як член бюро обкому партії я не став би займатися твоєю Супрун — занадто багато честі! Заради її кавалера зайнявся — у мене з ним особливі стосунки.

— Гарні чи погані?

— Були гарні. А після того як я почав розбирати ці кляузи — його ж, дурня, хотів уберегти від неприємностей, — стали погані. Ледве вітається.

— Які кляузи? — спитав Лежнєв.

— Першу його дружина написала. Колишня. Другу — сусіди. І в обох одне й те саме: сина не виховує, влаштовує гульбиська, водить до себе жінок і таке інше. В обох листах ішлося про Супрун… Її я не викликав — не люблю на такі теми з жінками розмовляти. Балакав з ним, думав — зрозуміє, послухає старшого.

— І що ж він?

. — Порушення правил соцспівжиття заперечував, сина обіцяв забрати до себе, а щодо Супрун сказав: це, мовляв, не моє діло.

— А може й справді не твоє діло, Сергію Захаровичу?

— Не розумію.

— Стосунки між чоловіком і жінкою іноді настільки складні і делікатні, що розібратися в них можуть тільки двоє: він і вона. І немає у нас із тобою права отак самочинно лізти в душі, та ще й пояснення від них на казенному папері вимагати. — Лежнєв заходив по кімнаті. — Ось ти згадав, що Супрун була ще студенткою, коли зустрілася з цією людиною. Відтоді минуло щонайменше три роки.

— Та ні, більше.

— І вона весь цей час…

— Зустрічається, буває в нього, живе з ним — назви це як хочеш.

— Є таке слово — любов, може, чув?

— Ну, знаєш!.. — спалахнув Кулінич. — Якщо люблять — женяться.

— Що, така директива є? — примружився Лежнєв.

— Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, — почервонів Кулінич. — Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять на сторожі нашого закону, повинні дотримуватись їх у першу чергу. Ми на виду у всіх!

Лежнєв здивовано поглянув на нього.

— Теза правильна, не заперечую. Та чи не надто швидко ти звинуватив Супрун в аморальності, Сергію Захаровичу?

— Я її поки що ні в чому не звинувачую, — трохи збавив тон Кулінич. — Але тебе я повинен був поінформувати про це.

— Спасибі.

— Зажди, вислухай до кінця, бо ти нені слова не даєш сказати.

— Слухаю.

— Людина, з якою Супрун близька, — обласний судово-медичний експерт.

— Савицький?

— Уже познайомився?

— Ще ні, але його висновок у справі бачив. До речі, чи не родич він Савицькому-Бородатому?

— Син Бородатого від першого шлюбу.

— Стривай, стривай, чи не той це хлопчина, який у Бородатого ад’ютантом був? Сивий хлопець. Йому тоді років п’ятнадцять було.

— Той самий.

— Цікавий збіг, — Лежнєв потягнувся до цигарки. — Дуже цікаво.

Він підійшов до вікна, підняв штору. На вулиці було вже темно. На видноколі, віщуючи грозу, грали сполохи. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Лежнєв повернувся до столу, погасив сигарету.

— Не поспішатимемо з висновками, — нарешті мовив він. — Поспішати в такій справі, ти сам розумієш, не можна. Але й гав ловити ми з тобою, Сергію Захаровичу, не маємо права.

— Не маємо, — погодився Кулінич.

— А Супрун я все-таки в бригаді залишу. І не тільки через те, що вона здібний слідчий. Є в неї щось таке, чому я навіть назви не підберу. Непримиренність до неправди, чи що…