«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Туман розтанув, повітря потроху почало випрозорюватись, і крізь верховіття дерев бризнули сріблясті промені сонця.

— Швидше! — квапив Оскар, сторожко прислухаючись до валування собак.

Всіх затримував Лежнєв, який обшукував убитого Кранца. Олійник, Терьохін і Манукайтіс тримали автомати і гранати напоготові.

— Вас не поранено? — скориставшись із передишки, спитав Оскара Петро Олійник. Після того, що сталося, він почував себе ніяково перед Оскаром і намагався якось загладити колишню упередженість.

— Ні, — відповів Оскар, натягуючи закривавлений шолом. — Це я носа об дерево розбив.

Лежнєв знайшов своє посвідчення і, прихопивши заодно документи та планшет Кранца, мовив:

— Ходімо!

— Сюди, — сказав Оскар, розхиляючи високі кущі і пропускаючи вперед товаришів. — Тут є стежка. Прямо по ній до яру, а там я скажу, куди.

Лежнєв увійшов у зарості четвертим. Оскар був останній. Не встиг Лежнєв ступити й кількох кроків, як позаду забахкали постріли. Лежнєв рвонувся туди, де одразу зіткнувся з Оскаром.

— Спокійно, — сказав Оскар, ховаючи за пазуху свій «вальтер». — Там ця дівиця повернулася. Шмальнула по мені і назад до лісу. Спритна.

— То не дівиця, то значно гірше, — зауважив Петро Олійник, вигулькнувши з гущавини.

У глибокому яру, що губився в хащі, до них приєдналися Терьохін і Манукайтіс. Пройшли яром з півкілометра, коли Лежнєв помітив, що Оскар кульгає. Спершу він тягнув ногу, а потім почав накульгувати.

— Що з вами? — спитав Лежнєв.

— Здається, зачепило судину, — сідаючи на трухлявий стовбур поваленого дерева, прошепотів Оскар. — Але нічого страшного — кістки не зачепило. От тільки кров чомусь не перестає йти.

Аж тепер Лежнєв помітив, що праве стегно Оскара перехоплене поясним ременем.

— Джгут наклав — не допомагає, — наче виправдуючись, пояснив Оскар.

— Чого ж ви не сказали раніше? — насупився Лежнєв, розпорюючи ножем холошу його штанів. Крові було багато, але рана не викликала особливих побоювань. Туго забинтувавши ногу індивідуальним пакетом, Лежнєв спитав:

— Іти зможете?

— Спробую.

Терьохін вирізав палицю, дав Оскарові.

— Спирайтесь на неї. Буде легше.

— Спасибі, — подякував Оскар і прислухався. Від просіки долинало тріскотіння мотоциклів. — Ми всю округу на ноги підняли, — всміхнувся він. — Треба тікати подалі. Але давайте порадимося, куди.

Думка була слушна і вчасна. Лежнєв вийняв з планшетки і розклав на стовбурі дві карти: свою і Кранцову. Німецька карта була точніша, проте яр, у якому вони сиділи, не позначено і на ній.

— Де ми перебуваємо? — поцікавився Лежнєв.

— Тут, — показав Оскар. — Але по цих картах ми далеко не зайдемо. У кого є олівець?

Петро подав йому авторучку. Змірявши коробкою сірників відстань, Оскар наніс на карту яр, виправив інші неточності. Робив він це швидко, наче професійний топограф.

— Нам треба сюди, — Лежнєв показав на карті точку, кілометрів за п'ятнадцять, якщо рахувати по прямій, від місця, де вони сиділи.

— Доведеться переходити просіку, — озвався Петро. — Вона тягнеться до самісінької Русанівки.

Лежнєв і сам бачив, що рано чи пізно їм доведеться перетинати кляту просіку.

— Може, відсидимося тут до ночі? — запропонував Петро.

— Ні, — заперечив Оскар. — До ночі вони намацають яр. Група, яка прочісує болото, неодмінно вийде до нього. Якщо не вийшла ще.

— Не хочеться потикатися на просіку, — признався Лежнєв. — Та, бачу, доведеться. Коли що — прориватимемося в боєм.

— З боєм, то й з боєм, — погодився Петро. — Дев'ять гадів ми сьогодні вже порішили. За Архимовича, до речі, розрахуємося, бо дев'ять негідників за Архимовича — малувато.

— Ми повинні виконати завдання, — перебив його Лежнєв, — не вв’язуючись у бої місцевого значення.

— Ви не знаєте, що зараз у лісництві? — спитав Оскар, показуючи на карті місце на північ від Русанівки.

— Ви маєте на увазі Мисливський замок? — спитав Лежнєв.

— Замком він був до революції, — відповів Оскар, — потім там містилося лісництво і школа механізації.

— За нашими даними, тепер там санаторій для офіцерів, що одужують, — сказав Лежнєв.

— З мисливським клубом і кабаре, — додав Петро.

Оскар замислився.

— Такого роду заклади не дуже пильно охороняються, — наче розмірковуючи, мовив він. — До санаторію чотири кілометри. За годину можна дійти. І просіку не треба переходити. — Він раптом лукаво всміхнувся і змовницьки підморгнув — А що коли ми заночуємо в цьому замку, санаторію, чи як він тепер зветься?

— Нам не до жартів, — сказав Лежнєв.

— А я й не жартую, — всміхнувся Оскар. — З парадного ходу нас, певна річ, не пустять, та якщо вас влаштовують колишні винні підвали колишнього полковника царської армії барона Рененкампфа, я берусь провести вас туди. Навряд чи нас там шукатимуть.

— Наскільки я розуміюся на архітектурі, перш ніж спуститися в підвал, треба зайти в будинок, — спробував поіронізувати Петро.

— В даному разі не обов'язково, — відказав Оскар. — Підвали, до речі, вже багато років без догляду, а вони виходять за межі садиби і мають вентиляційні шахти.

— Ви ручаєтеся, що німці не замурували ці шахти? — недовірливо примружився Лежнєв.

— За дві з них ручаюся. Про ці шахти мало хто знав і до війни, знайти їх не так просто.

— Звідки ви це знаєте?

Оскар відповів не одразу. Він поправив свою розпороту холошу, обережно ступив пораненою ногою, пробуючи, чи зможе йти, і тільки після цього мовив:

— Я народився в тому будинку.

Якусь мить усі мовчали, а потім Петро не витримав:

— Сподіваюся, колишній барон Рененкампф не ваш тато?

— Він не мій батько, — серйозно відповів Оскар.

Пройшовши ще метрів двісті, вони вибралися з яру і почали продиратися крізь зарості. Оскар, спираючись на палицю, йшов попереду, але вже без ранця і автомата, яких мало не силоміць забрав у нього Терьохін. Лежнєв невідступно прямував за Оскаром, готовий будь-якої миті підтримати пораненого провідника. Правда, він кріпився, та Лежнєв бачив — Оскар втрачав останні сили. Двічі група зупинялась, і Лежнєв міняв набряклу кров'ю пов'язку.

Нарешті чагарник почав рідіти, і група вийшла на невелику галявину.

— Дивіться! — приглушено вигукнув Манукайтіс.

Ліворуч біля могутнього старого дуба щось біліло. Звівши автомат, Лежнєв ступив туди, але одразу ж зупинився. Поруч із дубом стояв кістяк людини, прив'язаний до невисокого, вбитого в землю стовпа. На грудях, точніше на тому місці, що колись було людськими грудьми, висіла акуратно вирізана дощечка з таким же акуратним написом, який ще не встиг поблякнути:

«Я був більшовицьким бандитом».

По білих, наче полірованих, кістках повзали великі темно-коричневі мурахи.

— Руді мурахи… — глухо сказав Терьохін. — Вони його на мурашнику поставили. Ці мурахи за тиждень з'їдають кабана.

— Треба зняти, поховати, — кинувся Ян Манукайтіс.

— Назад! — зупинив його Лежнєв. — Близько не підходити.

Ян позадкував.

— Гадаєте, його заміновано?

— Заміновано чи ні, тільки не можна нам слід за собою лишати, — пояснив Манукайтісу Терьохін. — Бачиш, он лежить гілка. Свіжий надлом. Учора хтось тут ходив, а може й сьогодні вранці.

Лежнєв, пересиливши себе, глянув у чорні провалля очниць страченого і неголосно мовив:

— Пробач, товаришу, що не можемо поховати, віддати шану. Ми розквитаємося за тебе.

З галявини в ліс в'юнилася стежка, але група звернула праворуч. Йшли мовчки, обережно і кожен думав про страхітливе видовище, яке лишилося позаду…

Оскар, котрий брів попереду, зупинився і почав повільно осідати. Лежнєв кинувся до нього, підхопив під руки. Підбіг і Петро.

— Нічого, — сказав Оскар, морщачись од болю. — Зараз мине. Щось голова наморочиться.

Права холоша його штанів була мокра від крові.

— Треба міцніше затягнути джгут, — порадив Петро. — За дві години щось придумаємо.

Лежнєв кивнув, хоча розумів, що за дві години — найбільший термін, на який можна накладати джгут — вони навряд чи зможуть грунтовно допомогти пораненому.

Наклавши Оскарові на ногу джгут, Петро віддав Лежнєву свій ранець і схопив в оберемок Оскара, хоч той намагався протестувати, поніс.

— Тут уже недалеко, — немовби вибачаючись за ті клопоти, яких він завдав групі, сказав Оскар. — Он від тієї поваленої сосни треба взяти праворуч, а там буде підйом до шосе.

Підйом був досить крутий і довгий. Оскара почережно несли Олійник, Терьохін і Лежнєв. Та ось за деревами, десь зовсім близько, загурчала машина. Група зупинилася, залягла.

Коли машина проїхала, Оскар пояснив, що неподалік має бути водостік, і через нього можна перебратися на той бік дороги.

Від самого початку ця витівка з офіцерським санаторієм не подобалася Лежнєву, та іншого виходу не було: вони не так далеко відійшли од місця сутички, щоб вважати себе в безпеці.

Терьохін швидко знайшов водостік, і вони один за одним пролізли через бетонну трубу, до половини замулену липкою смердючою грязюкою. По той бік шосе ліс був зовсім ріденький, і група залягла у невисокому придорожньому чагарнику. Впали сутінки, але за деревами, метрів за сто п’ятдесят од того місця, де вони лежали, було добре видно високу брудно-сіру огорожу Мисливського замку.

Оскар зовсім ослаб. Він утратив багато крові, часом непритомнів. Напружуючи останні сили, пояснив, де і як шукати вихід вентиляційних шахт. На розшуки пішли Терьохін та Олійник.

Минуло сорок важких, тривожних хвилин, а хлопці не поверталися. По шосе до замку проїхали три автомашини: легкова і два автобуси; потім проскочив мотоцикліст. Смеркло. Лежнєв уважно прислухався до всього. Час од часу від замку чути було невиразні голоси, скрипіння гальм машин, що в'їжджали на територію садиби, приглушена музика. Це не були звуки тривоги, і все-таки Лежнєв нервував. Нарешті почулося пугукання сови, і Лежнєв з полегкістю зітхнув.

Петро і Терьохін вигулькнули наче з-під землі.

— Порядок, — прошепотів Петро. — Не підвал, а чудо.

— Ви лазили туди? — так само пошепки спитав Лежнєв.

— Авжеж! Щоб потім претензій не було, — хмикнув Петро.

— Шахта ця не на белебні?

— Насилу знайшли, — сказав Терьохін. — Там сила-силенна каміння.

Горловина вентиляційної шахти була серед нагромадження великих, укритих мохом валунів. Лежнєв насилу протиснувся у вузький отвір. Добре, що ствол був похилий, і Лежнєв не впав, а з'їхав униз. Оскара спустили на ременях. Петро лишився нагорі — обробляв слід групи спеціальним порошком, щоб собаки не взяли.

Підсвічуючи кишеньковим ліхтариком, Лежнєв обійшов увесь підвал, точніше, те відгалуження, в яке вони потрапили, бо за п'ятдесят кроків од вентиляційної шахти підвал було перегороджено цегляною стіною. Що містилося за перегородкою, сказати важко. В одному місці через щілину пробивався затхлий запах злежаних овочів. Очевидно, по той бік був льох чи склад. Скрізь вогко, плісняво, та Лежнєв і його товариші не претендували на якісь вигоди. Оскара поклали на одну з найбільших овальних ніш, де було трохи сухіше і де, мабуть, містилися колись бочки з вином. Подекуди валялися іржаві залізні обручі і прогнилі бочкові клепки. Лежнєв скинув джгут — дві години вже минуло, — ще раз промив і перев'язав рану. Це було все, що він міг зробити для Оскара.

Прийшов Петро і одвів Лежнєва вбік:

— На шосе з'явилися солдати з собаками. Не інакше як по наші душі. Тільки, думаю, вони незабаром дременуть. Уже стемніло, а вночі я ще жодного разу не зустрічав у лісі німця.

— Вночі і ми в лісі не зорієнтуємося, — відказав Лежнєв, розуміючи, куди гне Петро.

— Чого ж не зорієнтуємося? Карта у нас виправлена, а за три години зійде місяць. Небо, як скельце.

— А як бути з Оскаром?

— Залишимо з ним Яна. Харчів дамо на тиждень, а за тиждень витягнемо їх звідси.

— За тиждень, — невесело всміхнувся Лежнєв. — Ти певен, що Оскар протягне тиждень? Він втратив багато крові.

Петро промовчав.

Четверо сиділи на якомусь трухлявому сундуку і мовчки жували консерви. Розсіяне світло кишенькового ліхтарика, прикріпленого на виступі вогкої осклизлої стіни, ледь освітлювало стомлені обличчя, заляпані грязюкою. П’ятий лежав у ніші і, здавалося, спав. Іноді його губи шепотіли щось нерозбірливе, та ось він виразно промовив кілька фраз по— німецьки. Оскар марив.

Лежнєв підійшов до нього, але той уже замовк. А за кілька хвилин Лежнєв почув інший звук. Він линув десь збоку, з темряви підвалу, звідти, де була цегляна перегородка. Почув цей звук і Терьохін. Манукайтіс і Олійник спокійно вечеряли — вони нічого не чули.

Не змовляючись, Лежнєв і Терьохін підвелись і, прихопивши ліхтарик, пішли в кінець підвалу. Перед цегляною перегородкою стали, прислухались. Нічого. Та ось Лежнєв досить виразно почув молодий жіночий голос.

— Сама гниль. Тут і кошика не вибереш.

— Дарма, набирай, — озвався другий жіночий голос, значно нижчий і хриплуватий. — І не криви пику. Бач, панею стала, руки забруднити боїться.

— Руки! — засміялася молода. — Нас тут з ніг до голови запаскудили, чого вже руки жаліти. Я просто сказала, бо кухар за таку картоплю шию намилить.

— Не намилить. Він був, бачив. Приготує й таку.

Кілька хвилин за стіною мовчали, а потім молода жінка спитала:

— Чого це сьогодні стільки гостей наїхало? І льотчики, і танкісти, навіть моряки. Звідки тут моряки взялися?

— Приїжджі. З вокзалу три автобуси прийшло. Повні-повнісінькі офіцерні. Сьогодні буде тобі і твоїм подругам із другого поверху робота!

— Я хвора. Мені лікар звільнення на три дні дав.

— Сьогодні нікому звільнення не буде: ні хворим, ні здоровим… Ну, кінчай, ходімо…

Голоси за стіною стихли. Потім щось гупнуло — схоже, грюкнули двері. Лежнєв не відходив од перегородки. Невиразна думка, навіяна розмовою за стіною, засіла в голові.

Може, його хвилювала почута фраза про лікаря? Але ж це фантазія, небезпечна для розвідника…

І все-таки він розумів, що цієї думки не позбудеться, що ніколи не простить собі, коли не зробить усього можливого, щоб урятувати Оскара…