«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Пізно ввечері Наталі подзвонив додому Володя Кравчук.

— Увімкни телевізор, — почула вона в трубці.

— Що сталося?

— Увімкни, узнаєш!

Наталя побачила кінець передачі: весь екран займало погрудне фото літньої людини з невиразним обличчям. Перш ніж вона збагнула, де вона бачила це фото, диктор сказав:

— У нього був документ на ім’я Мельникова Віктора Савелійовича. В нашому місті він побував вісімнадцятого червня. Всіх, хто бачив цю людину, просимо повідомити в обласне управління держбезпеки. Повторюю, ця людина — державний злочинець…

Кому спало на думку показувати фото Енкеля-Мельникова? Адже «Привида», з котрим Енкель, судячи з усього, зустрічався, таке оголошення неодмінно сполохає… Наталя хотіла одразу ж зателефонувати Лежнєву, та подумала, що зробленого вже не виправиш, тож нема чого колошкати людину.

Уранці вона прийшла в прокуратуру трохи раніше, сподіваючись побалакати з Лежнєвим до початку робочого дня. Однак у Лежнєва вже сиділи відвідувачі. Наталя привіталась і хотіла піти, проте Лежнєв затримав її:

— Заждіть, Наталю Сергіївно, ви мені потрібні. — Він показав їй на вільний стілець.

Напроти Лежнєва сиділо двоє: один — статечний, опасистий, в окулярах; другий — молодший, сухорлявий, у синій робочій куртці, з його нагрудної кишені виглядала ціла батарея автоматичних ручок.

— Власне, будівництво почалося в кінці квітня, — продовжуючи перервану розмову, сказав чоловік в окулярах. — А в січні-березні було перебудовано старе приміщення.

— Старе приміщення — уціліла частина замку? — спитав Лежнєв.

— Його західне крило. Хоча запевняти не можу. Судячи з фундаментів, що лишилися, на цій території, крім будинку самого замку, були й інші капітальні споруди. Більшість із них зруйновано ще під час війни. У 1945 роді відбудовано тільки це, — він присунув до Лежнєва якийсь план, тицьнув у нього пальцем.

— А як був розташований головний корпус замку відносно цієї будівлі? — роздивляючись план, спитав Лежнєв.

— Признатися, не цікавився, — стенув плечима чоловік в окулярах. — Для підв’язки типового проекту мала значення тільки оця частина території, — він показав по плану, — Старих фундаментів тут немає.

— Зате ми наштовхнулися на них, коли прокладали інженерні комунікації, — втрутився чоловік у синій куртці, очевидно виконроб. — Такі фундаменти, що гарматою не проб’єш. І досі мучимося. В одному місці на підземний бункер наткнулися: стіни муровані, опори і перекриття — _залізобетонні, і все це зруйновано, засипано землею.

— Що за бункер? — поцікавився Лежнєв.

— А бог його знає! — розвів руками виконроб. — Одні кажуть — арсенал був; другі — винарня; археологи шукали там якісь плити з написами.

— Археологи? — перепитав Лежнєв.

— Тільки-но ми почали роботи, приїхали археологи, цікавилися цим бункером. Навіть підрядили моїх хлопців в неурочний час завал розкопувати. Та де там! Через завал так і не пробилися.

— Звідки археологи? — поцікавився Лежнєв.

— З експедиції. Старший у них чи то Димов, чи Дьомін, — точно не пам’ятаю. Високий такий, сивий.

Лежнєв і Наталя перезирнулися.

— Згадайте, будь ласка, коли приїхали археологи на будівельний майданчик? — спитав Лежнєв.

— Наприкінці квітня. Одразу ж після того, як ми почали прокладати траншеї.

— Зрозуміло, — кивнув Лежнєв і, знову кинувши погляд на план, звернувся до проектувальника — Товаришу Щур, ви не цікавилися планом старих будівель Мисливського замку?

— Нам цей план був ні до чого, — сказав проектувальник і, скоса глянувши на виконроба, додав — Та й де його було взяти?

— В обласному архіві, що міститься поруч із вашою конторою, — в’їв його виконроб.

— Про який архів ви кажете, Леоніде Петровичу? — сплеснув руками проектувальник. — Мисливський замок будували в кінці минулого століття. Відтоді по цій землі прокотилося три війни, а війни не щадять архівів.

— Що ж, спасибі, товариші, — перервав суперечку Лежнєв. — За тиждень-два ми вас ще раз потурбуємо. А тепер не буду затримувати.

Щойно будівельники вийшли, Наталя розповіла Лежнєву про вечірню телепередачу.

— Даруйте, Василю Тимофійовичу, але що ж це виходить? Одна рука не знає, що робить друга.

— Про цю передачу я знаю.

— Та це ж непродумано, — обурювалась Наталя. — Винник навіть не порадився…

— Що з воза впало, те пропало, — неждано всміхнувся Лежнєв.

— Так же можна сполохати злочинця!

— Сполохати? — перепитав Лежнєв. — Мабуть, можна й сполохати.

Наталя здивовано глянула на нього. Невже він не надає значення цьому оголошенню? А може, щось приховує?

— О дванадцятій тридцять — нарада бригади, — здавалося, не помічаючи Наталиного здивування, сказав Лежнєв. — Буде присутнє місцеве начальство. До того я прошу вас, Наталю Сергіївно, побувати в обласному архіві, та, мабуть, і в головного архітектора. Спробуйте знайти план Мисливського замку. Може ж таке бути, що, незважаючи на три війни, цей документ уцілів. Беріть машину і їдьте. Але о пів на першу неодмінно повертайтеся.

В обласному архіві Наталя пробула близько двох годин. Співробітники архіву при ній переглянули десятки реєстрів, але плану Мисливського замку не знайшли. У головного архітектора Наталі теж не пощастило.

— Мисливський замок, — сказав головний архітектор, — являв собою стилізацію під пізню готику. Внутрішнє опорядження приміщень було сучасне: санвузли, парове опалення, навіть ліфт. Але ці елементи були внесені пізніше — десь у 1908–1910 роках, коли замок реконструювали… План у нас, пам’ятаю, був. Перед війною хотіли переобладнати замок і прилеглу до нього територію під обласну сільгоспвиставку.

— Крім головного корпусу, там були інші будівлі? — спитала Наталя.

— Будинок для челяді, конюшня, псарня, гараж, каплиця.

— Де містилися ці споруди?

— Підсобні приміщення — одразу за основною будівлею на господарчому дворі; каплиця — в лісопарку, за огорожею. Ану дай боже пам’ять.

Він присунув до себе чистий аркуш паперу. Швидко і впевнено накидав олівцем схему розташування будівель у садибі Мисливського замку.

— За точність не ручуся, але щось на зразок цього. А план можна пошукати у краєзнавчому музеї. Здається, там я його й бачив.

Наталя поїхала в краєзнавчий музей. Директор музею, вислухавши її, сказала:

— Такий план є, тільки ми його видали археологічній експедиції. Начальник експедиції дуже просив нас. Двічі приїздив сам. Я можу показати охоронну розписку.

— Покажіть, будь ласка, — занепокоїлась Наталя.

Розписку було віддруковано на службовому бланку, з номером і датою. «31 травня 1968 року. За начальника експедиції І. Дьомін».

Наталя повернулася в прокуратуру.

Перед нарадою до неї в кабінет зайшов Володя Кравчук. Він був у доброму гуморі, а в такі хвилини його тягло на філософські роздуми.

— Є новина, — сказав він, — але така, що до справи не підшиєш, як світло потухлої зірки. Знаєш, у мене створюється враження, що ми ганяємося за міражами. А міраж, як ти знаєш, це гра нашої уяви, або вікно в минуле.

— А можна коротше? — попросила Наталя. — За п’ять хвилин почнеться нарада, на якій мені треба доповідати про реальні речі.

— Ти раціоналістка, як і всі слідчі. Для жінок це жахливо. Жінка повинна бути нелогічна — така її природа.

— Володю, без базікання можна?

— Можна, — зітхнув Кравчук.

І він розповів, як учора, переглядаючи у райвідділах міліції журнали реєстрації подій за останні два місяці, зацікавився заявою якоїсь Пухальської Лідії Антонівни про знайдені і здані черговому по Ленінському райвідділу гроші.

— Сума чималенька — п’ятсот карбованців. Не часто на вулицях валяються такі гроші. Я, наприклад, ще не знаходив, хоч завжди дивлюся під ноги… Вчинок Пухальської, поза всяким сумнівом, благородний і, здавалося б, мені, працівникові кримінального розшуку, треба тільки радіти, що в нашому місті живуть такі люди. І все-таки я зацікавився цією Пухальською. Вгадай, чому?

— Я тупа, — сказала Наталя, — принаймні для твоїх загадок.

— Що мені в тобі подобається, то це самокритичність, — усміхнувся Кравчук.

— Коротше.

— Можна й коротше. Пачка грошей, яку нібито знайшла Пухальська, складалася із самих п’ятірок. Сто п’ятірок у банківській упаковці. Здогадуєшся?

— Ні, — сказала Наталя.

— Пояснюю доступно: Пухальська знайшла ці гроші і здала в міліцію дев’ятнадцятого червня, тобто на другий день після того, як Іван Гаврилович Щербак побачив у дружини таку саму суму.

— По-твоєму, Ганна Щербак загубила ці гроші? Чи, може, ти думаєш, що вона їх викинула?

— Чи так, чи так, а знайшла їх людина з прізвищем Ганниної співробітниці й ім’ям сусідки, жінка, яка проживає за неіснуючою адресою.

— Гадаєш, Ганна сама здала гроші в міліцію? — здивувалася Наталя.

— Нащо мені гадати? — стенув плечима Кравчук. — Черговий Ленінського райвідділу упізнав її по фотографії.

— Нічого не розумію, — знизала плечима Наталя.

— Ото ж бо, — зітхнув Кравчук. — Що, звідки і навіщо — розумій, як хочеш.

— Ти розповів про це Лежнєву?

— Ще ні.

До кімнати зазирнув Винник.

— Товариші, запрошують на нараду.

Нарада відбувалась у кабінеті прокурора області. Крім Романенка, були полковник Кулінич і начальник обласного управління міліції.

Лежнєв попросив Наталю поінформувати присутніх про хід розслідування. Коли вона згадала про Джона — Палія, Володя Кравчук, котрий сидів навпроти неї, сказав:

— Даю довідку: лаборант хіміко-технологічного інституту Георгій Палій з учорашнього дня пішов у відпустку і зник невідомо куди. Ми оголосили розшук.

— Цікаво, — зауважив Кулінич. — Понад місяць шукали людину, а знайшли — одразу ж прогавили.

— Позавчора у мене не було підстав затримати його, — спалахнула Наталя, беручи зауваження на свою адресу.

— Нема їх і тепер, — докинув Лежнєв.

— Далі, Наталю Сергіївно, — сказав Романенко, який вів нараду. — І прошу, товариші, не перебивати доповідача. Думками обміняємося потім.

Та щойно Наталя розповіла про археологів і їх підозрілу цікавість до підвалів Мисливського замку, Романенко сам перебив її:

— Покажіть, будь ласка, охоронну розписку.

Наталя подала йому лист археологічної експедиції. Романенко прочитав уголос листа і одразу ж спитав:

— Хто чув про таку експедицію?

— Судячи по штампу, експедиція з Києва, — сказала Наталя. — Може, це тільки пошукова група.

— Зараз уточнимо. — Начальник управління міліції кудись зателефонував і за хвилину повідомив, що група Київської археологічної експедиції справді приїжджала в Сосновське, але не в квітні цього року, а минулої осені.

— Зрозуміло, — мовив Кулінич і, повернувшись до Винника, що сидів поруч, наказав — Негайно запитайте Київ про мету перебування археологів у Сосновському, а також про цього Дьоміна, що підписав листа.

— І без запитів ясно, що лист липовий, — озвався Кравчук. — Які археологічні об’єкти можуть бути в руїнах будівлі, спорудженої сімдесят-вісімдесят років тому? Незрозуміло тільки, чому ці «шукачі скарбів» намагалися пробратись у підвал через головний вхід? Адже простіше було потрапити туди через лісову сторожку, що вони потім і зробили.

— Це не сторожка, а каплиця, — зауважила Наталя, розгортаючи схему, яку накреслив головний архітектор. — Ось орієнтовний план її розташування. Вони не скористалися з цього ходу, бо, мабуть, не знали про нього. Тільки впевнившись, що пробратися в підвал через головний хід не зможуть, почали шукати інші підступи до тайника. Саме для цього їм і знадобився план Мисливського замку.

— А як по-вашому, Наталю Сергіївно, — спитав Романенко, — чому вони раніше не подумали про план? Наскільки я розумію, злочинці цікавилися тайником не один рік.

— Не знаю, — призналася Наталя.

— Про це можна тільки здогадуватися, — прийшов їй на допомогу Лежнєв. — До вересня минулого року пробратися на територію садиби Мисливського замку злочинці не могли — там стояла військова частина. А коли вона виїхала, «шукачі скарбів» кинулися туди, та ба — не знайшли навіть входу в підвал. Тоді вони вирішили розшукати людину, яка знає розташування підвалів колишнього Мисливського замку.

— Ви маєте на увазі Ганну Щербак?

— Так.

— Можливо, я щось не зрозумів, — мовив начальник міліції. — Але мені, признатися, неясно, чому злочинці одразу не звернулися до Щербак? Вони почали шукати її тільки в жовтні минулого року. Так?

— Спочатку вони розраховували знайти тайник без сторонньої допомоги, — сказав Лежнєв.

— Хіба Щербак була стороння?

— Що вона не злочинниця, а жертва — я певен. Звісно, постає питання, чому вона, стільки років знаючи про тайник, не повідомила про нього? Причина, видно, у психології. Щербак ще дівчинкою попала в замок, її знеславили, залякали, потім примусили слугувати керівникові абверчастиною 115, майорові фон Бюлову. Це той самий фон Бюлов, який мав безпосереднє відношення до вербовки агентів і водночас керував спеціальною фотолабораторією абверчастини, де фабрикувалося свого роду досьє агентури. Не сумніваюся, що в ньому були матеріали, які компрометували Ганну Щербак. Можливо, ці матеріали разом з іншими було сховано в тайнику, і Щербак знала про це.

— Через двадцять п’ять років Шеф вдався до того ж методу, вербуючи Пєтухову, — вставив Кулінич. — Схоже на те, що це одна школа.

— Справді, — сказав Лежнєв, — схоже. Можна припустити, що Ганна Щербак мала якесь відношення до тайника і що потім її хотіли вбити, але сталося якось так, що не вбили, а тільки поранили. Вбили її через двадцять п’ять років.

— А мені все-таки здається, що вона не знала про хід до підвалу через каплицю, — зауважив Кулінич. — Інакше злочинці пробралися б туди раніше і не цікавилися б планом Мисливського замку.

— А чим пояснити цілу низку злочинів, що їх вчинили «шукачі скарбів», уже знайшовши те, що шукали? — спитав Романенко. — Вбивство Чухна, історія з Пєтуховою і так далі.

— Це — спроба замести сліди, позбутися свідків-пособників, спрямувати слідство на неправильний шлях. Очевидно, реалізуючи скарб, злочинці натрапили на якісь труднощі.

— Реалізація — це передача фототеки за кордон?

— Не тільки фототеки, — всміхнувся Лежнєв. — Щоб знайти загублену плівку, не треба пересіювати землю крізь сито.

— Що ж вони шукали?

— Ворожити не беруся. Певен тільки, що речі, сховані разом з фототекою, цікавили «Привида» не менше, а може, навіть більше, ніж сама фототека.

— Як, по-вашому, Василю Тимофійовичу, — спитав Романенко, — «Привид» і Шеф одна й та сама особа?

— Можливо.

— Яке відношення має до цієї справи Анісімова?

— Певно, вона виконувала роль того, що відволікає слідство і заплутує сліди, — сказав Лежнєв.

— Але ж її жде ув’язнення.

— Тільки за утримання кубла розпусти.

— Вона причетна до вбивства на Залісній вулиці?

— Думаю, що причетна. Але це ще треба довести. Так само, як і її справжнє прізвище.

— У нас є дані, — підвівся Винник, — що Анісімова багато років тому привласнила чужі документи. Незабаром ми одержимо підтвердження.

— Незабаром! — обурилася Наталя. — Невже ви думаєте, що Шеф сидітиме склавши руки, поки ми з’ясуємо біографії всіх його спільників?

— Пошук, що його веде майор Винник, не перешкоджає нам затримати Шефа, — сказав Кулінич.

— Яких заходів вжито для цього? — спитав Романенко.

— Прикмети Шефа розіслало всім постам, черговим, дільничним уповноваженим. Створено пошукові групи.

— Я на вашому місці, товариші оперативники, зацікавився б «Волгою» блакитного кольору, — сказав Романенко, звертаючись водночас до Винника і Кравчука. — Цією машиною Анісімова і Щербак їздили з якимись чоловіками за місто.

— Так твердить Анісімова, — зауважила Наталя.

— Про блакитну «Волгу» каже не тільки Анісімова, — заперечив Романенко, — Пєтухову возили на такій самій «Волге».

— Даю довідку, — сказав Кравчук. — У місті 4739 «Волг», із них блакитного кольору 1971.

— А якщо прикмети шефа сповістити по радіо? — запропонував Винник. — З відповідним оголошенням міліції чи прокуратури про його розшук.

— Треба подумати, — сказав Лежнєв.

На цьому, на превелике здивування Наталі, нарада закінчилася. Ніяких особливих заходів по розшуку і затримці Шефа не було розроблено. І взагалі все йшло так, ніби нічого особливого не сталося: вислухали інформацію, задали десяток запитань, викурили по кілька сигарет і розійшлися. Така буденна неквапливість збентежила навіть бувалого Кравчука.

— Темнить щось Лежнєв, — сказав він Наталі, наздогнавши її в коридорі. — І чекісти наші темнять, відмовчуються.

Наталя тільки непевно знизала плечима. Та на душі в неї було неспокійно. Здається, що Лежнєв щось гавить, що в ім’я сумнівної скрупульозності розслідування невиправдано приносить у жертву оперативність; що він або ж не відчуває гостроти моменту, або надто вже покладається на свій досвід.

Та думки думками, а робота — роботою. І Наталя взялася до буденної роботи, в котрій не сподівалася зробити якісь відкриття чи знахідки. На 14.30 вона викликала кількох свідків — очевидців пожежі, з якими розмовляла вже не раз і які навряд чи могли розповісти щось нове. Та Лежнєв рекомендував побалакати з ними ще.

До 16.00 Наталя допитала трьох чоловік, і, згадавши, що не встигла пообідати, вирішила піти в буфет. У коридорі вона побачила ще одного свідка — слюсаря ремзаводу Вернигору — він був на пожежі, і йому Гургаль велів викликати опергрупу. Вернигора прийшов у прокуратуру зі своїм сусідом, котрого відрекомендував Наталі як людину, що може пролити світло на деякі обставини, пов’язані з пожежею на Залісній вулиці. Вернигора так і сказав: «… може пролити світло на деякі обставини…» Мабуть, ця десь вичитана фраза здавалася йому найпереконливішою для такого вступу.

Степан Яцишин був провідником на залізниці. Він прибіг на пожежу, коли було вже по всьому. Згодом стали подейкувати, що з пожежею, мовляв, не все ясно, і Яцишин згадав про легкову машину, яка незадовго перед пожежею стояла в Сухому провулку — тупику, що впирається в паркан Степанової садиби…

Напередодні пожежі Яцишин допізна працював у своєму саду. Об одинадцятій годині вечора він почув, як у провулок в’їхала і зупинилася легкова машина. Десь через півгодини Яцишин виніс на вулицю ящик сміття — сміттєвоз приїжджав удосвіта. Отоді він і побачив «Волгу». Вона стояла біля паркана сусіднього будинку радіатором до Залісної вулиці, тобто уже встигла розвернутися. При тьмяному світлі вуличного ліхтаря він помітив, що це та сама блакитна «Волга», яку він бачив кілька днів перед тим на тому ж місці.

Він ще з першого разу запам’ятав її і літери на номерному знаку — «СКВ» — індекс легкових машин, які перебувають в особистому володінні сосновських громадян. Не так часто в їхній провулок заїжджають машини… Коли він побачив цю машину вперше? За кілька днів до пожежі, числа і точно не пам’ятає. Але було це вдень. Він саме йшов на роботу — мав їхати приміським поїздом о 15.40. Коли виходив і з двору, машина тільки в’їхала у провулок і зупинилася біля сусіднього будинку, з неї вийшов чоловік середнього віку і подався назад до Залісної вулиці. Яцишин ішов за ним слідом і бачив, як чоловік звернув на Залісну й почав роздивлятися номери будинків. Яцишин навіть хотів наздогнати його, спитати, кого шукає, щоб допомогти. Та саме в цей час того зустрів другий чоловік, трохи старший, і вони пішли у двір будинку № 47.

Про все це Яцишин згадав уночі напередодні пожежі, коли знову побачив у провулку «Волгу». Подумав, що до машиніста гості приїжджають, а машину чомусь у чужому провулку ставлять. Потім він закурив останню перед сном цигарку. Курив надворі, бо в хаті жінка не дозволяла. І ще не докурив, коли почулися квапливі кроки в провулку. Якісь люди поспішали із Залісної вулиці. Далі він почув нетерпляче клацання дверної ручки машини, і хтось нервово вилаявся. © http://kompas.co.ua

— Спокійно, спокійно, — озвався інший, хриплуватий голос. — Підніми дверцята трохи вгору, вони заїдають.

Знову заклацала ручка, і молодший голос, зриваючись од хвилювання, сказав:

— Не можу відчинити. Спробуйте ви.

— Спокійно, спокійно, — повторив хриплуватий. — Побережи нерви — тобі машину вести… От і відчинилися.

Ця розмова видалася Яцишину дивною. Він підійшов до хвіртки, виглянув на вулицю, але ті двоє уже сіли в машину. Яцишин побачив тільки, як, зірвавшись з місця, «Волга» помчала до Залісної вулиці і зникла за поворотом. Коли він зайшов до хати, було чверть на першу. Жінка вже спала. Яцишин теж ліг і скоро заснув, бо натомився за день. Пострілів не чув, не чув, як били в рейку на тарному складі облспоживспілки; його розбудили тільки сирени пожежних машин. От і все, що він може сказати. Не виключено, що йому тільки здалося, ніби ті двоє поводилися підозріло. Слідству видніше…

Подякувавши Яцишину, Наталя одразу ж подзвонила в резерв провідників і встановила, що в червні у Яцншина було кілька поїздок з денним приміським поїздом — дев’ятого, вісімнадцятого і двадцять третього. Після цього вона пішла до Лежнєва.

Той прочитав свідчення Яципшна, вирвав з настільного блокнота чистий аркушик і червоним олівцем написав великими літерами «18 червня».

— Це було за три дні до пожежі, — впевнено сказав він. — Саме вісімнадцятого червня Яцишин побачив блакитну «Волгу». Зверніть увагу на цю дату. Вісімнадцятого червня в Сосновському побував Енкель-Мельников; тоді ж він зустрівся з «Привидом» і тоді ж до Ганни вперше завітали гості на блакитній «Волге». Зауважте також, що вдень вісімнадцятого червня Ганнин чоловік був на роботі. І не просто на роботі — у поїздці. Повернувся тільки ввечері і побачив у жінки велику суму грошей. Гроші, що їх, якщо пристати на думку капітана Кравчука, Щербак на другий день здала в міліцію. Співставмо всі ці факти і будьмо сміливіші у своїх судженнях. Що скажете, Наталю Сергіївно?

— Очевидно, Ганна Щербак дозволила «Привиду» зустрітися з Енкелем у себе на квартирі. За це їй дали винагороду, якої вона наступного ж дня вирішила позбутися. Не розумію тільки — чому.

— Тому, що ці гроші пекли їй руки, — сказав Лежнєв. — Квартиру для побачення з Енкелем вона надала «Привидові» не заради грошей — її залякали, як залякували доти. Фото, яке ви не вберегли, було зроблено не випадково. Знімки двадцятип’ятирічної давності не такі переконливі.

— Чого ж її вбили? — подумала вголос Наталя. — Адже вона була слухняною зброєю в руках злочинців.

— Виходить, не зовсім слухняною; слухняні не віддають у міліцію гроші.

До кабінету зайшов Кравчук. Ознайомивши його із свідченнями Яцишина, Лежнєв сказав:

— Треба зайнятися блакитною «Волгой». Візьміть це на себе, Володимире Івановичу. Тепер ми знаємо, що машина блакитного кольору належить одному з громадян Сосновського, що два місяці тому її передні ліві дверцята погано відчинялися. Чому передні ліві? А тому, що це дверцята водія. Їх не могли відчинити у Сухому провулку. Так, Наталю Сергіївно?

— Судячи з того, що чув Яцишин, було саме так.

— Зважте ще й на те, Володимире Івановичу, — сказав Лежнєв Кравчукові, — що за цей час власник «Волги» міг відремонтувати дверцята. Побалакайте з механіками ремонтних майстерень, гаражів, автобаз. Зв’яжіться з автоінспекцією. Та хіба мені вас учити…