«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ірина Дмитрівна відчувала наближення лиха. Цього передчуття вона не могла позбутися з учорашнього дня, з тої самої хвилини, коли її насторожила розмова доньки з гостем. Навіть не сама розмова, а голос Наталиного начальника. Спершу Ірина Дмитрівна навіть подумала, що голос приснився. Але в коридорі й далі розмовляли, і вона змогла впевнитися, що їй не приверзлося — це був той самий голос. Коли ж Наталя сказала, що приходив у справі товариш із Москви, Ірина Дмитрівна трохи заспокоїлася. Правда, була ще безсонна ніч, але під ранок їй пощастило запевнити себе, що то тільки здалось. А наступного вечора Ірина Дмитрівна застала дочку за дивним заняттям — Наталя розглядала офіцерський кортик з вигадливою інкрустацією, який звичайно лежав у шафі. Вона намагалася прочитати напис на рукоятці. Кілька років тому, заставши доньку за таким заняттям, Ірина Дмитрівна відібрала в неї кортик і поклала на місце. Тоді Наталя навіть почервоніла — вона порушила мовчазну умову не торкатися того, що її не стосується. Тепер донька навіть бровою не повела. Навпаки — і далі демонстративно роздивлялася кортик, ніби тим самим викликаючи матір на розмову. Ірина Дмитрівна одразу відчула це, і в неї тенькнуло серце. Згадавши вчорашнього гостя, Ірина Дмитрівна поставила ці події в один ряд…

— Що за напис? — незвично низьким голосом, за яким крилося стримуване хвилювання, спитала Наталя.

— Це написано по-італійськи, — відчуваючи неприємну сухість у роті, сказала Ірина Дмитрівна — «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть».

— Багатозначний вислів, розумій як хочеш, — усміхнулася Наталя. — Я навіть не підозрювала, що ти знаєш італійську мову.

— Я знаю тільки цю фразу.

— Вивчила! — Наталя рвучко встала, кинула кортик на стіл.

Ірина Дмитрівна взяла його, поклала на місце.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? — з викликом мовила Наталя.

Ірина Дмитрівна повільно похитала головою:

— Ні.

Наталя рвонула комірець блузки.

— Що ж, тоді на добраніч. — Вона рвучко повернулась і пішла в свою кімнату.

Ірина Дмитрівна до болю стиснула скроні. Що вона могла відповісти доньці? Що любила її батька? Любила, всупереч усьому, навіть глузду…

Перші дні вона вважала, що Фріснер ворог. Але їхнє незвичайне знайомство, обстановка, в якій вони зустрілися, та й сама зустріч, яка змінила становище Ірини Дмитрівни на краще, завадили їй зненавидіти людину, що, крім усього іншого, була її пацієнтом. Остання обставина відіграла неабияку роль у їхніх подальших взаєминах. Штурмбанфюрер Фріснер, на відміну від інших іменитих пацієнтів, не вередував, був терплячий, слухняний, чемний і навіть уважний до свого «домашнього» лікаря. Ірину Дмитрівну попервах вражало (іншого почуття тоді не було) те ненав’язливе піклування, яким він поволі оточував її. Навіть кімнату, в якій вона жила і в якій її ніхто не міг потривожити, вибрав сам. Вона дізналася про це випадково вже після того, як Фріснера відвідав високий гість із Берліна.

Ірина Дмитрівна добре пам’ятає той візит. Вона міняла пацієнтові пов’язку, коли до кімнати не постукавши ввійшов Брюнінг — дебелий, як угодований кабан, здоровило — начальник сосновської поліції безпеки і СД. Його обличчя, що запливло жиром, було розгублене і водночас пихате. Не звертаючи уваги на лиховісний погляд Фріснера, перед яким він доти торопів, Брюнінг наказав Ірині Дмитрівні піти на кухню і там зачекати.

На кухні вона застала Магду, довгов’язого охоронника Ганса, шофера Клемпнера. Був там ще й незнайомий Ірині Дмитрівні есесівець. Прізвище есесівця було Гец, та про це Ірина Дмитрівна дізналася потім. Спочатку він був не вельми люб’язний: звелів усім відійти од вікна, сісти на стільці і не розмовляти.

В особняку відбувалося щось незвичайне: грюкали двері, у холі першого поверху гупали чобітьми, потім у дворі загуркотів мотор автомобіля і кілька голосів гаркнуло: «Хойль!..» За мить на сходах пролунала некваплива хода, і все стихло.

Минуло не менше двох годин, поки знову проскрипіли сходи, на кухню зазирнув червоний як буряк Брюнінг.

— Унтерштурмфюрер, — гукнув він есесівця, — до групенфюрера!

Гец вийшов, не причинивши за собою двері, й Ірина Дмитрівна почула, як у холі хтось сказав:

— Я їду, Гец. Лишайтесь із своїм улюбленим Фріснером. Вважайте, що вам обом поталанило: вам — тому, що не їдете зі мною на фронт, а йому… А втім, цього вам не треба знати…

Відтоді в особняку дещо змінилося — управління господарством і охорону взяв на себе Гец, що приїхав з Берліна. Він був кмітливий і спритний хлопець. До Ірини Дмитрівни, за прикладом свого начальника, ставився з повагою. Магда боялася його; шофер і охоронники — після приїзду Геца їх кількість зросла втроє — беззастережно слухались його. А втім, Гец не переобтяжував себе адміністративно-господарчими справами. Він часто кудись зникав і повертався дуже пізно. А от Ірині Дмитрівні ніяк не щастило вийти в місто: Магда стежила за кожним її кроком. До того ж Гец наказав нікого не випускати з особняка без його дозволу. Фріснер у ці розпорядження не втручався. Здавалося, його не цікавило, що діється за стінами його кімнати не тільки в особняку, але і в місті. Ірину Дмитрівну дивувала така байдужість. Вона вже знала, що Фріснер народився на околиці Сосновського, вчився десь у його пригороді, і вона не розуміла, як людина може лишатися байдужою до міста свого дитинства. А втім, Фріснер сказав їй якось, дивлячись у вікно на вулицю:

— Там нагорі була міська бібліотека. Колись я ходив туди по цій вулиці.

Вдруге він висловився вже зовсім відверто:

— Я, очевидно, не насмілюся показатися на вулицях цього міста без охорони. Багато хто з тих, що були колись моїми товаришами, навряд чи втримаються від спокуси пустити мені кулю в потилицю.

Ірина Дмитрівна, яка звичайно не встрявала в розмови на абстрактні теми, цього разу скористалася з нагоди і поступово почала розпитувати Фріснера про місто. Вона хотіла дізнатися, де Московська вулиця — папірець із прізвищами завербованих у замку агенток, як і раніше, не давав їй спокою. Фріснер охоче розповів їй про місто і навіть, захопившись, накидав на аркуші схему розташування вулиць. Ірина Дмитрівна сховала аркушик, певна, що зробила це досить спритно. Фріснер, здавалося, нічого не помітив. Він взагалі багато чого не помічав, навіть того, що стіна між їхніми кімнатами надто тонка: Ірина Дмитрівна, не виходячи з своєї кімнати, без особливих труднощів могла чути всі радіопередачі, які ловив штурмбанфюрер на своєму «Філіпсі». Найчастіше він слухав останні вісті. Правда, вісті в ті дні були тривожні: 5 липня фашисти почали великий наступ на Орловсько-Курській дузі. Завдяки неуважності господаря Ірина Дмитрівна була в курсі подій: широко розрекламований наступ гітлерівських орд наштовхнувся на такий опір, що вже наступного дня після його початку тон Геббельсівських коментаторів став менш бадьорий. А одного разу Ірина Дмитрівна почула за стіною голос Левітана — штурмбанфюрер увімкнув Москву. Ірина Дмитрівна так розхвилювалася, що підійшла до дверей, аби краще почути, навіть трохи прочинила їх. І Фріснер знову нічого не помітив.

Якби Ірина Дмитрівна була тоді трохи досвідченіша, її, очевидно, насторожила б така неспостережливість людини, що обіймала високу посаду в есесівській контррозвідці…

Фріснер почав одужувати, коли Магда розповіла Ірині Дмитрівні про свої підозри. Після розмови з Магдою Ірина Дмитрівна пригадала все, що знала про Фріснера. Згадала вона і його товариша, обер-лейтенанта Зінгера, зустріч з яким теж була незвичайна. Ірина Дмитрівна швидше повірила б, якби Магда розповіла все це не про Фріснера, а про його товариша. У Зінгера було два обличчя: без гриму і маски він ставав зовсім інший. Таким Ірина Дмитрівна й уявляла собі справжнього розвідника. А Фріснер завжди був однаковий: він не позував, не грав, не міняв інтонацій. І в тому, що він справжній Фріснер і справжній штурмбанфюрер СС не було найменшого сумніву. Навіть його очевидна для всіх ввічливість і чемне ставлення до полоненого лікаря мали одне, а не двоє пояснень — він міг дозволити собі бути ввічливим і чемним. І все-таки відмахнутися від підозр Магди не можна було. Чому не можна — Ірина Дмитрівна не могла пояснити. Вона тільки знала, точніше, відчувала, що не можна. Потім їй спало на думку використати базікання Магди проти неї самої. Навряд чи штурмбанфюрер залишить у себе куховарку, яка могла звести на нього такий страхітливий наклеп. А якби пішла Магда — вона позбулася б надокучливого шпигування.

Фріснер вислухав Ірину Дмитрівну спокійно. Йому навіть сподобалося Магдине порівняння десантників з вовцюганами.

— На їхньому місці я не образився б, — сказав він. — У Генріха Гейне є такі рядки: «Друзі вовки, в мені ви ще ніколи не могли усумнитись, і не вірте продажним писакам, що я став із собаками підлими водитись…» Усе залежить, певно, від того, який зміст вкладається в порівняння.

Ірина Дмитрівна здивовано підвела брови.

— Я чула, що Гейне заборонений у Німеччині. Кажуть, його книги спалювали на площах.

— Мені пощастило, я встиг прочитати його в юності, — якось загадково всміхнувся Фріснер.

І в цю мить Ірина Дмитрівна побачила його очі. Звісно, вона й до того бачила їх, хоча старалася уникати його погляду. Та тільки тепер побачила, які вони. Її ніби вдарило струмом: обпалило, збентежило. Це тривало щонайбільше секунду-дві, але Ірина Дмитрівна з жахом зрозуміла, що сталося непоправне: Фріснер перестав бути для неї ніким…

Розмова швидко вичерпалась. Фріснер, здавалося, не надав значення розповіді Ірини Дмитрівни — цитування Гейне майже переконало її в тому. І тільки через кілька днів Ірина Дмитрівна зрозуміла, що помилилася. Вона погано знала Фріснера. А значно пізніше, коли він пішов з її життя, не раз думала, що так і не взнала, не зрозуміла до кінця цього незвичайного чоловіка, який вражав її умінням завжди лишатися самим собою і водночас не бути тим, за кого його мали…

Якось уранці він попросив Ірину Дмитрівну зробити йому одну незвичайну послугу: в районі Старого ринку зустрітися з людиною, прикмети якої описав, і купити в неї монети царського карбування. Фріснер дав їй гроші і ще раз нагадав про ціну, місце і час зустрічі з валютником. Це прохання спантеличило і обрадувало Ірину Дмитрівну. Роль посередниці в сумнівній операції з золотом була огидна, але випадала нагода вирватися нарешті з особняка і розшукати на Московській вулиці знайомого Лоти. Нічого було й думати про те, щоб не виконати доручення штурмбанфюрера, — він дав їй у провожаті Магду. Чому він приставив до неї Магду, Ірина Дмитрівна зрозуміла потім, а спочатку тільки й думала, як би швидше скараскатися куховарки.

Та позбутися Магди було не так просто. На вулиці вона буквально вчепилася в Ірину Дмитрівну.

— Покладіться в цій справі на мене, бо вас обдурять, — сказала вона. — У Сосновському такі бариги, що кого завгодно обдеруть. Де у вас гроші? Сховайте подалі або краще дайте мені… Ну, діло ваше… Щось надто вже дешево хочете купити ті кружальця. Коли б не підвезли вам візка.

Сосновський ринок являв собою мальовниче видовище: сила-силенна прилавків, бричок, тачок, люди не вміщалися на брукованому майдані; базар розтікався по численних кривих вуличках, що розходилися на всі боки від площі. Тут продавали все: мануфактуру, взуття, фураж, дитячі коляски, коней, саморобні запальнички, примуси, найрізноманітніші соління і копчення, поношений одяг і нове, поза всяким сумнівом крадене обмундирування… Звертала на себе увагу оптовість більшості операцій — серед продавців переважали очевидні перекупники. У тісному кривому провулку, стиснутому старими товстостінними будинками з темними лункими під’їздами, здійснювали солідніші операції — при явному потуранні базарної адміністрації і допоміжної поліції тут торгували валютою: окупаційні марки міняли на італійські ліри, ліри на румунські леї, леї на форінти і карбованці. Якісь респектабельні на вигляд чоловіки у котелках пропонували золоті персні.

Магда, судячи з усього, була тут своєю людиною — з нею раз по раз вітались — одні поштиво, інші насторожено, треті грайливо. Поминувши провулок, Ірина Дмитрівна і Магда вийшли на брудну, засмічену вулицю, по один бік якої тяглися безликі складські стіни, а другий строкатів вивісками шинків, закусочних, капелюшних та майстерень залізних виробів. Недалеко од перукарні вони зайшли в похмурий, схожий на тунель під’їзд. Літній великолобий чолов’яга в чорному лискучому котелку чекав на Ірину Дмитрівну в глибині під’їзду. Магду він окинув недовірливим поглядом, однак дістав із кишені табакерку з золотими монетами. Коли Магда побачила золото, в неї загорілись очі. Вона навіть узяла одну монету і попробувала на зуб.

— Справжня, — авторитетно мовила Ірині Дмитрівні. — Ви скільки в нього берете?

Не встигла Ірина Дмитрівна відповісти, як наче з-під землі за їхніми спинами виросли троє в гестапівських мундирах.

— Так, так, — сказав один із них по-російському. — Золотом промишляємо? Взяти їх!

Ірина Дмитрівна не встигла опам’ятатись, як її разом з Магдою і валютником кинули в кузов критого грузовика. Обшукали в машині: у Магди забрали пістолет, у валютника — табакерку з золотими монетами.

Нерви в Ірини Дмитрівни не витримали, і вона зробила спробу знищити Лотиного папірця з прізвищами й адресами, їй пощастило непомітно дістати з кофтини і затиснути в кулаці складений квадратиком папірець. Але що робити далі?

Високий гестапівець уже підходив до неї. В цей час машина рушила, Ірина Дмитрівна мало не впала. Її підтримав валютник. А коли гестапівець скомандував «Руки за голову!»— Лотиного папірця у неї вже не було. Його забрав валютник. Як він ухитрився це зробити, Ірина Дмитрівна навіть не встигла збагнути, — це був якийсь блискавичний рух. Одне вона зрозуміла: валютник стежив за нею пильніше, ніж гестапівці.

Першою опам’яталась Магда.

— Ми співробітники пггурмбанфюрера Фріснера! — закричала вона. — Ідіоти, відпустіть нас! Потім пожалкуєте.

Гестапівець уперіщив її по пиці.

— Мовчати, паскудо!

Ірина Дмитрівна була у відчаї: здавалося, трапилось найгірше. Чому валютник стежив за нею, чому вирвав із рук папірця? Та ще більше її здивувало, коли він пошепки сказав їй:

— Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд.

Їх привезли у якийсь двір, захаращений купами іржавого металу, розбитими верстатами, обрізками труб. Двір оточували корпуси недіючих цехів з вибитими шибками. В напівзруйнованому машинному залі Магда почала виявляти ознаки занепокоєння.

— Куди ви нас привезли? — питала вона то в одного, то в іншого гестапівця.

— Не розмовляй! Іди, — штовхнув її гестапівець.

На металевих сходах, що круто збігали вниз, Магда вчепилася в поручні.

— Не піду! Що вам треба? Я співробітниця поліції безпеки! Ви не маєте права!

Та сперечатися з гестапівцями була марна річ, вони силоміць стягли Магду вниз. Підштовхнули й Ірину Дмитрівну, правда, делікатніше. Не чинив опору тільки валютник. Він знову пошепки сказав Ірині Дмитрівні:

— Не хвилюйтеся. Вам не треба турбуватися.

В освітленій великою карбідною лампою котельній Магда трохи притихла, притулилася до стіни. Валютник і один гестапівець кудись пішли. Потім із темряви вийшли двоє в чорних куртках. Одного з них Ірина Дмитрівна впізнала — це був обер-лейтенант Зінгер. Вона не встигла здивуватися з такої зустрічі, як їй у вуха вдарив несамовитий крик Магди:

— Це енкаведе!! Десантники!!

Магда шарпнулася вбік, але один із «гестапівців» відкинув її назад.

— Гутен таг[9], фрейлейн Ольго, — дивлячись їй в очі, сказав Зінгер.

— Не тре-ба!! — верещала Магда. — Це не я!.. Це капітан Кранц наказав!..

— Не репетуй, Мозгова, — мовив другий у чорній куртці. — Все одно, крім нас, тебе ніхто не почує.

Помітивши Ірину Дмитрівну, Зінгер кивнув їй:

— Доброго здоров’я, лікарю. Даруйте за не вельми приємну сцену, але в нас не було іншого виходу. Можете йти нагору. Тут вам робити нічого.

Магда впала на коліна і поповзла до Зінгера та його товариша.

— Рідненькі, дорогі, про одне прошу — не вбивайте! Що хочете зроблю для вас — начальника гестапо вб’ю, тільки помилуйте…

З темряви вийшов «валютник», торкнув Ірину Дмитрівну за руку.

— Ходімо, лікарю. Тут буде довга розмова.

Нагорі в машинному залі Ірина Дмитрівна розплакалася. Вона плакала як дівчинка, затуливши обличчя руками і схлипуючи. «Валютник», як дівчинку, погладив її по голові і сказав заспокійливо:

— Не треба. Найгірше вже позаду.

Ірина Дмитрівна заридала ще дужче. Він дав їй виплакатись, а потім сказав:

— Давайте знайомитися. Вас я знаю. Заочно, правда, але знаю. А мене звати Федором Максимовичем. Так і передайте вашому пацієнтові, що, мовляв, познайомилася з Федором Максимовичем.

— Він наш? Свій? — вигукнула Ірина Дмитрівна найголовніше з того, що хотіла взнати.

— Наш. Свій, — усміхнувся Федір Максимович. — Але про це нікому. Я довго думав, перш ніж наважився відкрити вам цей секрет. Не ображайтесь, але ви надто молоді й недосвідчені:

— Те, що ви мені сказали, вмре разом зі мною, — схвильовано мовила Ірина Дмитрівна.

— Помирати вам рано.

— Кому потрібне моє життя, — прикусивши губу, щоб не розплакатися знову, сказала Ірина Дмитрівна.

Федір Максимович суворо подивився на неї.

— За такі розмови розвідника віддають під суд як дезертира.

— Який же я розвідник? — здивувалася Ірина Дмитрівна.

— А це що за список? — Федір Максимович показав Лотиного папірця.

— Тут прізвища й довоєнні адреси дівчат, яких німці завербували в Мисливському замку.

— І після цього смієте казати, що ви не розвідник! — сердито мовив Федір Максимович.

— Так це ж не я… Це Лота, тобто Олена Петлюк… Була така дівчина в замку, вона двох вартових убила… — розгубилася Ірина Дмитрівна. — Я мала тільки передати цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по Московській вулиці.

— Московська, двадцять вісім? — перепитав Федір Максимович. — Знайома адреса. Добре, що не пішли туди. Що іще? Відчуваю, хочете розповісти ще щось. Розповідайте, не соромтеся.

— Чого ж тут соромитись, — невесело усміхнулася Ірина Дмитрівна і розповіла йому про все, що бачила і чула в Мисливському замку. Розповіла й про себе. Ну, звісно, і про свою розмову з полковником Улінгером.

Федір Максимович слухав її уважно, потім задав кілька запитань.

— Так, — сказав під кінець, — завдали ж ви мені роботи. А ще каже, не розвідниця! Прикидаєтесь, голубонько, кокетуєте.

— Я?!

— Авжеж не я. Виклала, розумієте, ціле розвідувальне донесення і ще й прибідняється.

— Але ж я й справді нічого такого не зробила, — спробувала заперечити Ірина Дмитрівна.

— І хвалити бога, що нічого такого не зробили. Якби ви зробили щось «таке», то навряд чи полковник Улінгер випустив би вас із замку. А тому дуже прошу, Ірино Дмитрівно, і надалі не робити нічого такого, що могло б викликати підозру гітлерівців.

— Я повинна вернутися в особняк?

— А ви як гадаєте: повинні чи не повинні?

— Повинна, — похнюпившись, мовила Ірина Дмитрівна.

— От і я так думаю.

Суперечливі почуття охопили Ірину Дмитрівну. Від думки про волю доводилося відмовитись. Та коли врахувати, що вона поверталася в особняк добровільно, а точніше, усвідомивши необхідність цього, можна було вважати, що свободу вона здобула. Саме так колись Ірина Дмитрівна відповідала в інституті на екзаменах: «Свобода є усвідомлена необхідність». Розум приставав на таку логіку, але серцю було нелегко. Бентежила її зустріч з Фріснером. Навіть тепер, узнавши правду, Ірина Дмитрівна все одно не могла з певністю сказати собі, що б вона зробила, якби це залежало тільки від її бажання: чи побігла б стрімголов в особняк, чи втекла б світ за очі. Вона хотіла і боялася зустрічі з Фріснером. Одного слова «свій» виявилося досить, щоб він став для неї всім: героєм, гідним захоплення, людиною, якій вона зобов’язана порятунком, начальником, перший-ліпший наказ якого вона готова була виконати, суддею, чий вирок був для неї остаточний. А проте вона торопіла, коли думала про нього. Може, через те, що йому треба було розповідати все — і про замок, і про себе? Але ж Федорові Максимовичу вона розповіла все, розповіла і навіть відчула полегкість — він зрозумів її. А чи зрозуміє Фріснер? На це запитання вона дістала відповідь не зразу.

Їхня зустріч була не така, як її уявляла Ірина Дмитрівна. Фріснер поводився так, наче нічого особливого не сталося; навіть згадка про Федора Максимовича не викликала у нього ніяких емоцій, крім звичайної, добре знайомої усмішки. На мить Ірині Дмитрівні навіть здалося, що сталася страхітлива помилка — перед нею була не та людина, котру вона знала раніше. Вона сподівалася побачити його іншим, а він був усе той же Фріснер: стриманий, ввічливий, уважний. Спокійно вислухав Ірину Дмитрівну, м’яко спинив, тільки-но вона почала розповідати про себе; попросив повторити все, що вона сказала про пана Трібо, пожартував з невдалої спроби Улінгера завербувати її.

Потім запропонував каву і, всміхнувшись, сказав, що день-два їм, очевидно, доведеться харчуватися всухом’ятку, поки Гец не підшукає нову куховарку. І це було все.

Ірина Дмитрівна губилася в здогадах. Вона не розуміла Фріснера. Їхні стосунки майже не змінилися, хоча вона бачила, що він їй довіряє.

Через кілька днів Фріснер запропонував поїхати в ресторан. Ірина Дмитрівна заперечила — Фріснер ще не досить зміцнів, помітно накульгував, і вона як лікар вважала таку поїздку небажаною. Та він наполіг на своєму. Ірина Дмитрівна наділа вечірнє плаття, яке їй на той час пошили, зробила зачіску. Вона гадала, що ресторан, куди він запросив її, десь недалеко, проте машина, поминувши кілька вулиць, виїхала за місто. Ірина Дмитрівна насторожилась: дорога через ліс, здалося їй, була дуже знайома. Фріснер мовчав, вона теж ні про що його не питала. Автомобіль в’їхав у садибу Мисливського замку. Їх ніхто не зустрів. Вони ввійшли в дім одночасно з прибулими штабними офіцерами. На Фріснера особливої уваги не звертали — він був у загальновійськовому мундирі, а Ірину Дмитрівну чоловіки проводжали поглядами. Та їй було не до того. Її била пропасниця: здавалося — хоч вона знала, що це не так — її привезли, аби залишити тут. Старша третього поверху не впізнала Ірину Дмитрівну і привіталася, як з гостею.

У банкетному залі було небагатолюдно, але Фріснер попрямував на антресоль, де стояло кілька вільних столів. Замовив вино і тістечка. Наче нічого й не сталося, почав розповідати Ірині Дмитрівні про те, що являв собою Мисливський замок до війни.

— Ви для цього привезли мене сюди? — не приховуючи роздратування, спитала Ірина Дмитрівна.

— Не для того, — всміхнувся Фріснер і, зачекавши, поки офіціантка відкоркує пляшку й піде, сказав — Погляньте вниз. Чи немає серед гостей пана Трібо? Мені сказали, що сьогодні він буде тут.

Ірина Дмитрівна зрозуміла, що відвідини Мисливського замку — не примха Фріснера, що вони приїхали сюди в якійсь справі, а тому її переживання не мали ніякого значення. Пана Трібо вона бачила раз, та й то мельки, але впізнати його було неважко: він був опасистий, лисий, рухливий, сміхотливий. Подивившись униз, Ірина Дмитрівна одразу ж розшукала його: він сидів з якимось офіцером за столиком у ніші і пив вино. Вона вказала на нього Фріснеру. Той довго дивився на Трібо, потім підняв трохи брови, всміхнувся.

— Спасибі, Ірино Дмитрівно, — сказав він. — Ви зробили мені велику послугу. Ще кілька років тому у нього був пристойний чуб, та й живота такого не було. Потовстів, розплився…

— Хто він? — не втрималася, щоб не спитати, Ірина Дмитрівна.

Фріснер неквапливо закурив сигарету, помовчав трохи і нарешті сказав:

— Вельми цікавий тип. Американець німецького походження, що живе в Анкарі. Колись — фальшивомонетник міжнародного класу, авантюрист, торговець живим товаром. Тепер, якщо не помиляюся, займається більш легальним бізнесом. А втім, навіть за законами третього рейху його можна повісити.

— Ви хочете арештувати його? — спитала Ірина Дмитрівна.

— Такого бажання не маю. Та коли б воно і виникло, я навряд чи зміг би його здійснити. Пан Трібо — певна річ, це не справжнє його прізвище — орудує під егідою турецького червоного Півмісяця. Є в нього й кореспондентський мандат. Його явно профашистські статті нерідко з’являються в газетах нейтральних країн. У нього широкі зв’язки в ділових і фінансових колах усіх частин світу. Німецький посол в Туреччині фон Папен вважає його своїм другом і не задумуючись видає будь-які візи. Так що голими руками його не візьмеш.

— А навіщо його брати?

— Цей сміхотливий пан вивозить у Туреччину не тільки дівчат, яких перепродує потім у будинки розпусти, — я підозрюю, що через нього в деякі іноземні банки пливе частина награбованих у Радянському Союзі коштовностей, золота, валюти. У нього є документи за вельми високими підписами, які звільняють його багаж од митного і поліційного оглядів.

— Він цікавить вас як представника імперського управління безпеки? — спитала Ірина Дмитрівна.

— Не тільки. Трібо та його компанії треба перешкодити вивезти з Союзу те, що вони хочуть вивезти цього разу.

— А що вони хочуть вивезти? — поцікавилась Ірина Дмитрівна.

Фріснер усміхнувся і несміливо торкнувся її руни.

— Не можна задавати так багато запитань.

— Вибачте, — спаленіла Ірина Дмитрівна, не помічаючи того, що рука Фріснера лежить на її руці.

— Давайте вип’ємо на брудершафт, — несподівано запропонував він. — Я хочу називати вас Ірою.

— Будь ласка, називайте, — одвела очі Ірина Дмитрівна. — Адже ви штурмбанфюрер, а я не більше як розконвойована військовополонена.

Вона не різко, але рішуче забрала руку. Фріснер знітився. Це було майже неймовірно: таким його Ірина Дмитрівна ще не бачила ніколи. А втім, його збентеження швидко минуло.

— Нас помітили, — сказав він, одразу прибираючи поважного вигляду.

Ірина Дмитрівна озирнулася. До них поспішала фрау Рененкампф у військовому костюмі з погонами капітана вермахту.

— Доброго здоров’я, Оскаре, — звернулася вона по-російському і подала Фріснерові руку, — у тебе чудовий вигляд. Як здоров’я?

— Спасибі, добре.

— Я збиралася провідати тебе, та, признатись, не наважилася. Знаю, ти сердишся на мене, хоч не розумію, за що.

Ірину Дмитрівну вона ігнорувала, і Фріснера, мабуть, це зачепило за живе.

— Хоча б за те, що ти не поважаєш моїх знайомих.

— Ах, Ірочко, пробачте, — фрау Рененкампф повернулася до Ірини Дмитрівни. — Я не хотіла вас образити. Мені все ще здається, що ви тут у замку… працюєте.

Вона зумисне зробила паузу, але ще до цієї паузи Ірина Дмитрівна зблідла — фрау Рененкампф намагалась її принизити.

— А що, пан Трібо у вас часто буває? — здавалося, не звернувши уваги на вибрик начальниці санаторію, спитав Фріснер.

Фрау Рененкампф розгубилась.

— Який пан Трібо? — звела вона брови. Ірина Дмитрівна зрозуміла — Рененкампф брехатиме.

— Той, що сидить унизу, — кивнув за бар’єр Фріснер. — Он там, у ніші. Ти до нього нещодавно підходила, і він навіть поцілував тобі руку.

— Ах, пан Трібо!

— Так, пан Трібо, твій партнер по картах, — усміхнувся Фріснер.

— Тобі й це відомо? — одразу змінивши тон, розгублено спитала фрау Рененкампф.

— І не тільки це, — сказав Фріснер, дивлячись їй прямо в очі.

Фрау Рененкампф сіла на вільний стілець. Її яскраво нафарбовані губи кілька разів відкрилися, ніби вона хотіла і не могла щось сказати.

— Оскаре, нам треба побалакати наодинці, — нарешті мовила вона.

Ірина Дмитрівна підвелася.

— Ірино, сядьте, — звелів Фріснер. — Фрау Ада, незважаючи на аристократичне походження, погано вихована. Та чого можна чекати від жінки, яка перетворила свій родовий замок на будинок розпусти, картярський дім і явочну міжнародної чорної біржі.

— Як ти смієш! — не крикнула — просичала фрау Рененкампф. — Не забувай, що я такий же офіцер, як і ти.

— Ти не офіцер, — спокійно відказав Фріснер, — ти погань і злочинниця!

— Оскаре, це неправда! Прошу… Ходімо до мене в кабінет. Ірино, заждіть пана штурмбанфюрера тут.

— Ірина Дмитрівна піде з нами, — сказав Фріснер. — Мені потрібен свідок.

Фрау Рененкампф не стала сперечатися. Вона знітилася, скулилась, наче в ній щось надломилось. У кабінеті вона почала істерику: плакала, присягалася, що ні в чому не винна. Фріснер почекав, поки вона вгамується, потім спитав:

— Коли приїхав Трібо?

— Наприкінці червня.

— Виходить, понад місяць тому… Коли він їде?

— Завтра.

— Але завтра він не поїде, — всміхнувся Фріснер, а тоді, неждано спитав — Де брильянти, які привіз фон Бюлов із Синельникового?

— Не знаю. Присягаюся богом, не знаю! — Фрау Рененкампф навіть підняла руку в клятвеному жесті.

— Даю два дні, — сказав Фріснер. — Через два дні приїдеш до мене і скажеш, де брильянти.

— Я дізнаюся… я скажу… — схлипувала фрау Рененкампф.

— Ірино, ви чули?

— Так, — підтвердила Ірина Дмитрівна, хоча й не розуміла, про що мова.

Фрау Рененкампф кинула на неї лютий погляд, та одразу ж приклала до очей хусточку. Потім дістала з кітеля пачку фотографій.

— Хвилинку, Оскаре, — сказала вона, бачачи, що Фріснер підвівся. — Це не має відношення до нашої розмови і стосується Ірини. Я хочу попередити її про можливу спробу шантажу. Я відібрала ці знімки у нашого охоронника.

Вона швидко розклала фотографії на столі. Ірина Дмитрівна мало не знепритомніла: на знімках була вона в непристойних позах. Пізніше, трохи зібравшись з думками, вона зрозуміла, що то огидні, але майстерно зроблені підробки… Фріснер схопив фото, сховав до кишені і, звертаючись до фрау Рененкампф тихо, але рішуче кинув:

— Негативи!

— Які негативи?

— Швидко, негативи! — в його голосі прозвучала погроза.

Фрау Рененкампф завагалась, потім підійшла до великого сейфа, що стояв у кутку. Ірина Дмитрівна не бачила, що відбувалося біля сейфа — вона стояла серед кімнати, затуливши обличчя руками, думаючи про одне: як зробити, щоб негайно вмерти.

— О, та в тебе тут ціла фототека, — мовив Фріснер. — І це все фотографували охоронники?.. Ага, он у чому річ: адреси, прізвища, імена, клички. Непоганий матеріал для шантажу… Її документи давай теж. Так буде ліпше.

Він підійшов до Ірини Дмитрівни, узяв її за руку:

— Ходімте, Іро.

Вона одсахнулася, та він міцно стиснув її зап’ястя, вивів із кабінету.

— Це вам приснилося, — сказав він на сходах. — Чуєте, це був тільки лихий сон!

Та Ірина Дмитрівна погано чула. Їй здавалося, що сталося найстрашніше: вона втратила останнє, що в неї лишилося, — гідність. Втратила її в очах людини, яка була тепер для неї усім.

Коли вони повернулися в особняк, Оскар на очах в Ірини Дмитрівни спалив фотографії й негативи. Вона хотіла втекти, замкнутися в своїй кімнаті, та він не пустив її.

— Не смійте думати про це, — сказав він стараючись заглянути Ірині в очі. — Ви зберегли більше, ніж втратили: совість і честь. Честь і гідність людини. Адже вас хотіли позбавити саме цього.

Він ще довго говорив — розповідав про гітлерівські концтабори, про старанно продуману систему знущань, тортур, насильства, спрямовану на те, щоб зламати людей, зробити їх покірними, німими. Ірина Дмитрівна слухала мовчки, не підводячи очей. Зрештою Оскар розсердився:

— Бачу, все це вам байдуже. Вас мучить сором? Думаєте, що в інших його немає? Думаєте, мені не соромно показуватися на вулицях міста, де я виріс і став людиною, у цьому клятому мундирі? Думаєте, мені не соромно дивитися в очі людям, які були колись моїми товаришами, вчителями, сусідами, просто знайомими? Думаєте, я не знаю, що кажуть про мене навіть ті, хто запобігає переді мною? «Зрадник. Фашист».

— Але ж рано чи пізно вони дізнаються, що ви не зрадник, — тихо мовила Ірина Дмитрівна.

— Можуть і не дізнатися, — невесело усміхнувся Оскар.

Ці слова вразили Ірину Дмитрівну, примусили забути про свої переживання, навіть злякали її. Досі вона не задумувалася, чим жив Оскар, і, либонь, тільки тепер зрозуміла, як було йому важко. Не місяць, не два — роки жив серед ворогів у їхньому лігві. Вони вважали його своїм, а він ненавидів їх, боровся з ними. Та, крім боротьби, у нього було якесь особисте життя, і в тому житті він був один. Зовсім один. Один зі своїми думами, надіями, сумнівами. Кому він міг довіритися? Товаришам по службі? Але ж вони були есесівці. Чи їхнім донькам, жінкам, серед яких йому доводилось бувати? Можливо, у нього були жінки. Безумовно, були — він молодий, гарний. Не виключено, що він навіть любив когось із них. Ні, навряд. Не можна любити, криючись од любимої людини зі своїми думами, ділами, надіями. А він криється. Навіть тут, у рідному місті, він не міг бути самим собою, не мав права. Він не належав собі. Він оддав справі, якій служив, усе, що мав: життя, десть, розум, серце. Собі не залишив нічого…

Ці думки полонили Ірину Дмитрівну. А невдовзі до них долучилася ще одна, яка найбільше тривожила і лякала її.

Після тієї розмови, якось увечері, Ірина Дмитрівна сиділа з книжкою на балконі. Читати не могла. Щойно вони з Фріснером слухали Москву. Наступ гітлерівців закінчився цілковитим провалом: Червона Армія, відбивши всі атаки, сама перейшла в наступ, прорвала і зім’яла оборону ворога, розгромила його хвалені бронетанкові дивізії, погнала їх на захід. Це повідомлення схвилювало Оскара: слухаючи радіо, він усміхався, ходив по кімнаті, не приховуючи радості, що переповнювала його. А коли диктор прочитав наказ Верховного Головнокомандуючого, в якому йшлося про визволення Орла та Бєлгорода і про те, що на відзначення цієї перемоги в Москві буде дано артилерійський салют, Оскар поцілував Ірину Дмитрівну. Її схвилювало повідомлення Радінформбюро не менше ніж Оскара — серед з’єднань, відзначених у наказі, було названо і її дивізію.

І ось тепер, сидячи на балконі, вона з тривогою думала про той поцілунок. Він непокоїв її. Почувши ходу, вона квапливо розгорнула книжку. І здригнулася, аж відсахнулась, коли Оскар обережно торкнувся її плеча. Та він сказав не те, що вона сподівалася почути.

— Іро, зараз до мене прийде наш спільний знайомий, полковник Улінгер. Вам не треба з ним бачитися. Лишайтеся тут чи в кімнаті, але постарайтеся зробити так, щоб він не здогадався про вашу присутність.

Ірина Дмитрівна кивнула на знак згоди. Вона зачинила за Оскаром двері, лягла на ліжко. Розмова за стіною невдовзі захопила її увагу. Ця розмова почалася, очевидно, ще внизу — у холі чи палісаднику, де Оскар зустрів Улінгера. Ірина Дмитрівна добре чула голоси, але не бачила співбесідників, і тому розмова запам’яталася їй як діалог.

Улінгер…останній раз її бачили два дні тому, коли вона виходила з вашого особняка.

Оскар. Так, вона приходила, але до її зникнення я відношення не маю. Можливо, з нею щось сталося по дорозі в Русанівку. Протягом останніх днів партизани знову активізувалися.

Улінгер. Капітан Рененкампф зникла добровільно. Усі гроші, цінні речі, документи, які вона зберігала в замку і в будинку свого названого батька, забрано. Так не гинуть. Вона дезертирувала.

Оскар. У мої обов’язки не входить шукати співробітників абверу, які дезертирували.

Улінгер. Поговоримо відверто, Фріснер. Я знаю, що ви оперуєте проти мене. Я зрозумів це, щойно ви тут з’явилися. Та, признатися, недооцінив вас. Ви розумніші, проникливіші за багатьох своїх колег. І все-таки я не боюся. Ви хочете взяти мене за горло. Стережіться, я вмію кусатися.

Оскар. Що ж, починайте. Ви ж для того й прийшли.

Улінгер. Зараз мені не лишається нічого іншого. Ви ліквідували Магду, приручили російську медичку настільки, що вона буває з вами в ресторанах. Фрау Рененкампф так залякали, що вона втекла, прихопивши з собою цінності, які їй не належали. Ви збираєтесь повідомити в Берлін про якісь мої зв’язки з паном Трібо, котрого я знаю не більше ніж ви. Хочу вас розчарувати: я не злодій і не шахрай. Усе, що я роблю, мені наказують. А людей, які віддають ці накази, я вважаю далекоглядними. Після трагічної поразки наших військ на Орловсько-Курському виступі Німеччина повинна готуватися до найгіршого.

Оскар. Тепер мені зрозуміло, чому пан Трібо затримався в Сосновському. Від наслідків битви на Східному фронті залежав характер іншої операції.

Улінгер. Не фантазуйте. З Трібо я не маю ніякого діла. Що ж до певних заходів абверу, то не тіште себе надією перешкодити нам.

Оскар. «Нам»? Кого ви маєте на увазі?

Улінгер. Людей, які виступають од імені Німеччини в найважчі дні.

Оскар. Чи слід розуміти, що серед них не буде фюрера?

Улінгер. Не провокуйте мене. Це нечесно. Скажу одне: я був і лишуся вірним солдатом своєї батьківщини. Таким же, як і ви, Фріснер.

Оскар. Моя батьківщина — Росія.

Улінгер. Я це й мав на увазі.

Оскар. Комедія. Наскільки я зрозумів, ви звинувачуєте мене у зраді рейху?

Улінгер. Зрадити можна тільки першу присягу. Ви не зраджували її.

Оскар. Послухайте, Улінгер, можливо, я перевищу свої повноваження, якщо арештую вас. Але я це зроблю. Ви не стільки шантажист, скільки небезпечний базіка.

Улінгер. Щоб не здаватися ним, я перейду до фактів. Не заперечуєте?

Оскар. Ці факти стосуються мене?

Улінгер. Почасти.

Оскар. Мене тішить така увага. Ви, очевидно, немало потрудилися, збираючи дані, які компрометують мене.

Улінгер. Це не моя заслуга. Що ж до самих фактів, то вони торкаються не стільки вас, скільки вашого покійного батька.

Оскар. Уже легше… Вам легше, Улінгер. Покійник — усе-таки покійник. Йому важко виправдуватись. Я вас слухаю.

Улінгер. Те, що ваш батько був вихідцем із Росії, відомо. Відомо також, що до першої світової війни він був лісничим маєтків полковника царської служби Рененкампфа. Мобілізований восени 1914 року в російську армію, Фріснер-старший хоробро воював на Турецькому фронті і в чині поручика зустрів революцію, на бік якої невдовзі перейшов. Командир загону Червоної гвардії, начальник штабу полка, кавалерійський комбриг. Це теж відомо і можна пояснити: молодість, революційний порив, знищення старого світу, примарні перспективи, які п’янили. Навряд чи можна звинуватити в тому вашого батька. Тим більше, що уже в двадцятому році він розчарувався в революції і захопився гарненькою француженкою, небогою секретаря союзницької місії у Владивостоку. З нею він їде в Японію. Потім — Сполучені Штати Америки, Франція. У країну своїх предків приїжджає двадцять шостого року багатого людиною. Його захоплює націонал-соціалістський рух. І він грошима підтримує його лідерів. Таке не забувається. У двадцять восьмому він знайомиться з фюрером і завойовує його симпатії. Він не марнославний, завжди в тіні. Але незмінно потрібен. У 1934 році він попереджає Гітлера про змову Рема[10], за що одержує від фюрера орден, а від штурмовиків — кулю. Його ховають як національного героя. Ви тоді жили вже в Німеччині і були на похороні. Ваша промова біля батькової домовини сподобалася фюрерові, хоча її можна було витлумачити по-різному: ви поклялися присвятити своє життя справі, за яку боровся батько.

О скар. Я дотримав своєї клятви.

Улінгер. За це я поважаю вас, хоча Фріснер-старший був радянський розвідник.

Оскар. Докази?

Улінгер. Їх небагато, але вони істотні. Погляньте, це одна сибірська газета двадцятип’ятирічної давності. Звичайний для тих часів номер: фронтові зведення, наказ про трудову мобілізацію, звернення робітників-ливарників до пролетаріату Японії. А ось повідомлення місцевої Чека про ліквідацію білогвардійського заколоту. Зверніть увагу, хто підписав повідомлення: «За голову Губернської Надзвичайної Комісії по боротьбі з контрреволюцією Г. Фріснер». Вашого батька звали Германом… Ви розумієте самі, одне діло бути завзятим рубакою — комбригом, інше — заступником голови ЧК.

Оскар. Що ще?

Улінгер. Друга дружина вашого батька, яка померла в двадцять п’ятому році від сухот, була членом французької компартії.

Оскар. Все?

Улінгер. А ось давнє фото: груповий знімок співробітників Особливого відділу фронту. Погляньте на людину в центрі. Це один з організаторів радянської військової розвідки Ян Берзін. Праворуч біля нього ваш батько. Правда, знімок нечіткий, та при бажанні можна впізнати Германа Фріснера.

Оскар (після паузи). Мені важко повірити в це, так само як і в те, що таку солідну каменюку керівники абверу носили за пазухою стільки років. Ні, полковнику, ви мене не переконали! Якби мій батько справді був зв’язаний із ЧК і радянською розвідкою, то чому ваші шефи не повідомили про це фюрера?.. Мовчите? Тоді скажу я — фюрер не повірив би їм, так само, як не вірю вам я. Це липа, Улінгер! І виготовлено її в тій же лабораторії, де ви фабрикуєте порнографічні листівки!

Улінгер. Я не дозволю себе ображати!

Оскар. А я не дозволю себе шантажувати.

Улінгер (після паузи). Ви певні, що групенфюрер Мюллер знайде той госпіталь, у якому ви лежали після авіаційної катастрофи?

Оскар. Не розумію запитання.

Улінгер. А ви подумайте, Мюллер ще на Східному фронті. Його цікавить, яким чином росіяни дізналися про час нашого наступу і напрям основних ударів на Орловсько-Курському виступі. Ви, здається, мали доступ до оперативної карти генштабу за кілька днів до початку наступу і за кілька годин до того, як попали в авіаційну катастрофу. Я маю на увазі випадок під Харковом, коли командування ваффен СС прийняло підготовлену абвером дезінформацію за щиру правду, а нашого агента за зрадника. Виступивши посередником у цьому конфлікті, ви дістали можливість ознайомитися з цілком секретною документацією і картами… Зрозумійте мене правильно, Фріснер. Я не збираюся допомагати Мюллерові в його розслідуванні.

Оскар. Навряд чи він потребує вашої допомоги.

Улінгер. І все-таки подумайте про це. Так рекомендує марксистська діалектика, яку ви, безумовно, вивчали.

Оскар. Забирайтеся геть, інакше я справді перевищу свої, повноваження! І передайте Гаррі Бломбергу, тобто панові Трібо, щоб він теж забирався, але без багажу.

Улінгер. Ви граєте з вогнем, Фріснер…

Ірина Дмитрівна була ні жива ні мертва. Вона чула все і потерпала за Оскара так, як ніколи не потерпала за себе. Їй здавалося, що Улінгеру достоту відомо все і що Оскарові загрожує смертельна небезпека. Тільки-но Оскар увійшов — це було вже після того, як Улінгер залишив особняк, вона кинулася до нього.

— Я все чула!

— Знаю, — сказав Оскар.

— Тобі треба тікати. Негайно! Поки не пізно, — сама того не помічаючи, вона говорила йому «ти».

Він обережно взяв її за плечі, немов боявся завдати їй болю.

— Заспокойся. Це не що інше, як шантаж.

— Але ж це правда? Так?

Оскар усміхнувся, та вона бачила, що усмішка була силувана.

— Правда. Тільки Улінгер і його шефи не впевнені в цьому. Історію з моїм батьком абверівці не наважаться ворушити. Вони могли б зробити це давно, але не зробили. Докази в них слабенькі, тому ніхто й не рискнув, а тепер тим більше не рискне сказати Гітлеру, Герінгу і Шахту. що багато років вони вважали радянського розвідника за свого соратника. Що ж до оперативної карти генштабу, то тут в Улінгера самі тільки припущення. Тепер, коли керівництво СС вирішило використати момент і покласти всю відповідальність за невдачу під Орлом на абвер, такі здогади навряд чи візьмуть до уваги. Тим більше, що я, здається, спіймав Улінгера на крамольних — з погляду СС — махінаціях. Мене тільки турбує армійський госпіталь, де я ніколи не лежав. Але товариші в Москві обіцяли залагодити й це.

— А якщо їм не пощастить?

— Тоді Мюллер арештує мене, — всміхнувся Оскар.

— Хто цей Мюллер?

— Начальник імперського гестапо.

— Ні. — Ірина Дмитрівна рвучко обняла Оскара. — Краще мене — не тебе! Ти тікай — я залишусь!

Вона не розуміла, що каже; не розуміла, чому цілує його. Зрозуміла потім, коли сталося те, що мало статися. Вона ні про що не шкодувала. Їй було хороше з ним. Вона ніколи не думала, що може бути так хороше, що можна так кохати…

Невдовзі їхні стосунки перестали бути таємницею для товаришів, і той, кого Ірина Дмитрівна знала як обер-лейтенанта Зінгера, зустрівшись, сказав їй:

— Оскар уже одужав. Вам треба переходити на якусь квартиру в місті і влаштовуватись на роботу. Як лікар ви вже тут не потрібні, а ваше подальше перебування в особняку може скомпрометувати Оскара. У партизанський загін вас не візьмуть з тієї ж причини. Ви розумієте мене? Певна річ, те, що вам дали волю за врятування життя високопоставленого гітлерівського чиновника, поставить вас у дещо двозначне становище. І чим швидше ви покинете особняк, тим менше буде пліток. Надалі вам не слід зустрічатися з Оскаром з тих же міркувань. Проте якщо ваші взаємини… — Зінгер зам’явся.

— Наші взаємини не мають ніякого значення, — швидко сказала Ірина Дмитрівна. — Я зроблю все що треба для нього.

— Я не хочу розмовляти з Оскаром на цю тему, — зізнався Зінгер. — Точніше, я вже пробував розмовляти, але він нічого не хоче чути. Ніколи не думав, що він може бути такий легковажний. Наказати йому я не можу, а доповідати начальству не хочу. Краще хай це йде од вас.

— Гаразд, — сказала Ірина Дмитрівна.