«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Пожежники тільки розводили руками: мовляв, нічого не можемо додати до вже сказаного й написаного. Не подавали надії спочатку й електрики, яких Наталя залучила до повторної експертизи. Та вона не відступала. Не тому, що за її спиною цього разу стояв Лежнєв, — у її суперечки з експертами він не втручався, — просто вона тепер була впевнена, що пожежа в будинку № 47 по вулиці Залісній сталася не внаслідок нещасливого випадку.

— А зумисне можна так зробити?.. — допитувалась вона в електриків. Ті поблажливо всміхалися.

— Чому ж, коротке замикання можна зробити й навмисне, — пояснював статечний інженер-електрик. — Загориться чи не загориться при цьому ізоляція — важко сказати. Це ж справа секунди, а потім полетіли пробки і вже струму немає.

— Ну, а як би ви вирішили таке завдання — зробити пожежу в потрібному місці? — стояла на своєму Наталя.

Експерт стенув плечима.

— Бачте, за двадцять років роботи в електромережах мені якось не спадало на думку щось подібне. Навіть важко збагнути. А втім, якби треба було…

— Уявіть, що це треба зробити, — наполягала Наталя.

— Викликати пожежу, але так, щоб ніхто не збагнув, з чого вона почалася?

— Так.

— Що ж, я, мабуть, поставив би замість пробки товстий дріт або якийсь металевий стержень, а потім зробив би коротке замикання. Мій «запобіжник» витримає високу напругу, яка виникне під час короткого замикання. А от дроти через деякий час розжаряться.

— Отже, виникне пожежа? — спитала Наталя.

— Неодмінно. Я поставив би замість пробки гвіздок. Але на щитку будинку № 47 стояли звичайні запобіжні пробки. Ось погляньте.

Він дістав із портфеля загорнуті в папір оплавлені пробки і подав одну Наталі. Потім узяв цю пробку і почав уважно розглядати.

— Дайте мені плоскогубці або кусачки, — сказав він.

Озброївшись ними, експерт зірвав нижній ковпачок пробки і здивовано крякнув: під ковпаком був металевий стержень — кусок товстого цвяха…

— Треба ж було до такого додуматися! — вигукнув він.

Поза всяким сумнівом, це була удача, перший крок по дорозі до розгадки трагедії. Але дорога ця була надто звивиста і заплутана.

… У Лежнєва Наталя застала майора Винника. Лежнєв показав їй на вільний стілець і кивнув Винникові:

— Розповідайте, Борисе. Леонідовичу. Наталі Сергіївні це теж треба знати.

— Тоді дозвольте коротко поінформувати Наталю Сергіївну про орієнтацію Союзного комітету, — зазираючи в свій записничок, сказав Винник.

Лежнєв знову кивнув. Винник стисло розповів Наталі про повідомлення органів безпеки Німецької Демократичної Республіки.

— Я спинився на тому, — звернувся Винник уже до Лежнєва, — що Ганс Енкель прибув до Риги шістнадцятого червня цього року в складі екіпажу вантажного пароплава «Фройндшафт».

— Так, так, — поквапливо сказав Лежнєв, одриваючись од документів, які він переглядав, поки Винник розповідав Наталі те, що йому було вже відомо. — Я слухаю вас, Борисе Леонідовичу.

— Вранці вісімнадцятого червня Енкель дістав звільнення на берег. Повернувся він на пароплав без запізнення, о двадцять четвертій нуль-нуль. Але як провів у Ризі свій вихідний буфетник Енкель, з’ясувати не пощастило. Встановлено інше: квиток аерофлоту від Одеси до Риги, який знайшли в квартирі Енкеля, він придбав у ризькому аеропорту як зворотний на ім’я якогось Мельникова В. С. Встановлено також, що через півтори години після того, як Енкель зійшов на берег, у ризькому аеропорту Мельников В. С. придбав квиток і вилетів рейсовим літаком на Одесу. Цей квиток було куплено разом із зворотним — тим, який знайшли на квартирі Енкеля.

— Виходить, Енкель під прізвищем Мельникова вісімнадцятого червня побував в Одесі, — зауважила Наталя. — Це ясно. Не збагну тільки, яке відношення має нелегальний вояж Енкеля-Мельникова до наших сосновських справ?

— А ось яке, — сказав Винник, — квиток він придбав до Одеси, але до Одеси не долетів, вийшов із літака раніше.

— У Сосновському? — спитала Наталя.

— Так, у Сосновському. І звідси ж, через шість годин десять хвилин, вилетів у Ригу. Таким чином, Енкель-Мельников перебував у нашому місті вісімнадцятого червня з тринадцятої години двадцять хвилин до дев’ятнадцятої години за московським часом.

— Чому ви так беззастережно ставите знак рівності між Енкелем і Мельниковим? — спитав Лежнєв. — Те, що на квартирі Енкеля знайдено квиток Аерофлоту на прізвище Мельникова, ще нічого не означає. Це міг бути чужий квиток.

— В той день з ризького аеропорту серед інших пасажирів різними рейсами вилетіло чотири Мельникови, — незворушно пояснював Винник. — Троє з них, на відміну від Мельникова-Енкеля, живі й здорові.

— Зрозуміло, — мовила Наталя. — Він придбав квиток до Одеси для того, щоб заплутати слід у ризькому аеропорту, де лишився корінець квитка.

— Але ж і назад він придбав квиток на той самий маршрут, — сказав Лежнєв.

— Тільки для того, щоб у Сосновському видати себе за транзитного пасажира, — сказав Винник.

— Який начебто відстав од літака, що летів з Одеси в Ригу, — мовила Наталя. — Цим маршрутом щодня летить кілька машин. Завбачливий пасажир: транзитників не реєструють.

— Одначе реєструють номери їхніх квитків, — відказав Винник. — А тут сталося ще й так, що в Ригу Енкелю-Мельникову довелося повертатися тим самим літаком, яким він прилетів сюди. Іншого виходу в нього не було: того дня з цього маршруту зняли дві машини. На нього звернула увагу бортпровідниця: не кожного дня трапляються пасажири, які летять вранці туди, а ввечері назад, та ще й химерують з квитками. Бортпровідниця докладно описала прикмети Мельникова. Вони збігаються з прикметами Ганса Енкеля.

— Все зрозуміло, — сказала Наталя.

— За винятком одного, — озвався Лежнєв. — Що привело Енкеля в Сосновське?

— По-моєму, це теж зрозуміло, — заперечила Наталя. — Його викликав «Привид».

— Той самий «Привид», котрий двадцять п’ять років тому покінчив з собою? — усміхнувся Лежнєв. — На таке здатний, либонь, тільки привид.

— А хто ж він був, цей «Привид»? — звернулася Наталя до Винника.

Той глянув чомусь на Лежнєва і тільки після цього сказав:

— Це кличка відомого абверівського агента, який у сорок другому році видав гестапівцям сосновське підпілля. Ще недавно була думка, що влітку сорок третього цей агент, під страхом викриття, покінчив життя самогубством.

— Тепер ця думка похитнулася? — спитала Наталя.

— Не те щоб похитнулась, а потребує деякого уточнення, — відповів за майора Лежнєв.

— Василю Тимофійовичу, — сказала Наталя, помовчавши, — а чи немає зв’язку між візитом Енкеля в Сосновське і тими грошима, які бачив у дружини Іван Гаврилович Щербак?

— Які гроші? — поцікавився Винник.

— За чотири дні до пожежі Щербак бачив у дружини пачку грошей — п’ятсот карбованців, — пояснила Наталя. — Вона сказала чоловікові, що це місцевкомівські. Та, як ми встановили, ніхто не доручав Ганні Щербак грошових операцій.

— Над цим варто подумати, — мовив Лежнєв.

Винник пішов, і Василь Тимофійович несподівано сказав:

— Мене запросив до себе місцевий журналіст — Ігор Семенович Бадюк. Ви знайомі? От і чудово! Давайте підемо до нього разом, якщо, звісно, у вас немає інших планів на сьогоднішній вечір.

Наталя відповіла не одразу. Саме сьогодні вона збиралася до театру. Савицький обіцяв купити квитки. Невдовзі мав подзвонити.

Лежнєв по-своєму зрозумів Наталине мовчання.

— Тільки не подумайте, чого доброго, — всміхнувся він, — що це спроба приїжджого розважитися. Візит до Бадюка можна назвати діловим. У нього є деякі матеріали з історії сосновсько-русанівського підпілля, а я вважаю, що певні епізоди цієї історії мають якесь відношення до нашої справи. Сподіваюся, вам буде цікаво ознайомитися з архівом Бадюка.

— Я нічого не маю проти, — поквапилася запевнити його Наталя. — Треба — значить, треба.

Кості Савицькому, який подзвонив за півгодини, вона сказала, що ввечері буде зайнята.

Бадюк жив у центрі міста, на тихій вуличці. Наталя знала, що він одинокий, і немало здивувалася, коли Бадюк, навстіж розчинивши двері, привітно сказав:

— Наталю Сергіївно, і ви наважились відвідати нашу оселю? Ласкаво просимо. Чи це щасливий збіг обставин, Чи, можливо, передчуваючи ваш візит, Женя сьогодні цілий вечір сидить дома.

Наталя ввійшла до скромно вмебльованої, але досить затишної кімнати. За шаховим столиком, куйовдячи волосся, сидів власкор Євген Горін, якого Наталя найменше сподівалася побачити тут і якого, правду кажучи, не хотіла бачити. Горін теж збентежився, одразу ж вийшов, згодом повернувся, але в розмову не втручався.

Бадюків архів ледве вміщався у трьох пухлих канцелярських папках. У них була сила-силенна всіляких паперів: вирізки з німецьких газет і журналів двадцятип’ятирічної давності; пожовтілі од часу накази сосновського гебітскомісаріату і розпорядження міської управи; оголошення поліції безпеки про розшук ворогів «нового порядку», звернення націоналістів до «свідомих громадян»… Однак у папках були й інші документи: текст партизанської присяги на зшитковому аркуші в косу лінійку; донесення юних розвідників, які рясніли граматичними помилками, зате були навдивовижу зрозумілі й лаконічні; записані від руки зведення Радінформбюро; відозви підпільного міськкому, листівки і, нарешті, листи. Листи, поспіхом написані олівцем на партизанських аеродромах за ті короткі хвилини, коли розвантажували літак з Великої землі.

«Дорога мамо! Спішу повідомити, що я живий і здоровий. Перебуваю в партизанському загоні, активно борюся проти заклятих ворогів нашої Батьківщини — фашистів. Живу надією зустрітися з вами…»

«Альошо, пишу тобі здалека. Злигодні військової служби закинули мене — запеклого моряка — в абсолютно сухопутні краї. Як бачиш, незважаючи ні на що, я живу. І не тільки живу, а й б’ю гітлерівську сволоту під ліве ребро…»

«Шановний Іване Петровичу! Ми, бойові товариші вашого сина Георгія, з глибоким сумом повідомляємо, що Жора поліг смертю хоробрих у нерівній і запеклій сутичці з гітлерівськими загарбниками…»

Наталя обережно розгортала складені трикутниками і квадратами партизанські листи, боячись пошкодити ветхий од часу папір…

«Добрий день, Кіро! Льотчик, який передав од вас вітання і з яким я надсилаю цього листа, сказав, що ви вже одужали і почуваєте себе добре. Ми з хлопцями раді за вас. Шкода, що вас лишають у Москві, — хотілося зустрітися, побалакати… Кіро, я нещодавно дізнався про обставини загибелі моїх рідних. Батька, матір і сестричку гестапівці арештували в грудні, коли постраждали і ви. Батько допомагав підпільникам, і його продав той самий негідник, який виказав вас і багатьох інших товаришів. Шкодую, що цей «Привид» — навіть прізвища його справжнього не хочу називати — прийняв смерть не від моєї руки…»

— Василю Тимофійовичу, подивіться, — Наталя подала Лежнєву листа.

Лежнєв узяв, прочитав, потім показав Бадюкові. Той зазирнув в акуратно складений реєстр.

— Це лист Ярослава Нетреби, командира взводу партизанського загону «Месник», — сказав він. — Так, того самого Нетреби, з яким у Наталії Сергіївни нещодавно сталося непорозуміння.

І хоча Бадюк доброзичливо всміхнувся, Наталя почервоніла.

— Кому адресовано листа? — все-таки спитала вона.

— Кірі Назаренко, яку в грудні сорок другого року разом з іншими сосновськими підпільниками схопили гестапівці. Її засудили до розстрілу й повезли на роз’їзд двадцять сьомого кілометра, де гітлерівці звичайно розстрілювали в’язнів. Але партизани напали на конвой і визволили її та ще кількох дівчат. У загоні «Месник» вона пробула кілька місяців, потім занедужала і її літаком відправили на Велику землю.

— Що ви знаєте про «Привида»? — спитала Наталя.

— Тільки те, що він був провокатором і виказав у грудні сорок другого велику групу підпільників та партизанів.

— Кіра Назаренко жива? — спитала Наталя.

— Жива. Тільки вона вже не Кіра, а Кіра Матвіївна. Солідна, але й досі ще вродлива жінка, — відповів Бадюк. — Цього листа вона передала Григорію Сидоровичу кілька років тому, коли він почав збирати матеріал про історію сосновсько-русанівського підпілля.

— Можна взяти цього листа на два-три дні? — спитав Лежнєв. — За його цілість можете не турбуватися.

— Що з вами поробиш!

— Тоді я попрошу у вас на тих же умовах і цей твір, — Лежнєв вказав на документ німецькою мовою.

— Втративши голову, за волоссям не плачуть, — засміявся Бадюк. — Беріть.

Незважаючи на заперечення Лежнєва, Бадюк приніс із холодильника і відкоркував пляшку вина, поставив на стіл фрукти. Довелося випити по чарці. Горін сидів недовго. Пішов на кухню писати якусь статтю. На випад Наталі — «Щось новеньке про Феміду?» — він не відповів. Лежнєв і Бадюк дружно розсміялися.

— Не за те батько сина бив, що журналістом став, а за те, що фейлетони писати почав, — усе ще сміючись, сказав Бадюк, та, помітивши, що Наталя насупилася, додав уже серйозно: — Ви не ображайтеся на нього, Наталю Сергіївно. За цього фейлетона він од мене дістав не менше ніж ви на оперативній нараді. А взагалі Женя непоганий хлопець; до того ж дуже здібний. Правда, запальний, упертий.

— У нього багато спільного з однією моєю знайомою, — всміхнувся Лежнєв.

— У нас, журналістів, взагалі багато спільного із слідчими, — підхопив Бадюк. — Змістовній статті, нарису, фейлетону завжди передує певний пошук, розслідування. Одначе нам на це дають значно менше часу, ніж вам. Адже газета живе тільки один день і разом з тим вона повинна жити кожен день. Звідси в газетярів і певна поквапливість — «сьогодні в житті, завтра в газеті», почасти дилетантство — сьогодні пишеш про математика, завтра про селянина, післязавтра про поета. Висвітлюючи конфліктні питання, я завжди дотримуюся чудового правила давньоримських юристів: «Вислухай і другу сторону». Причому, винну сторону, по-моєму, треба вислухати терплячіше, уважніше, ніж потерпілу. Правда теж різна буває. Ви згодні зі мною?

— Не зовсім, — сказав Лежнєв. — Правда — це істина, а двох істин одночасно не буває.

— А ви як гадаєте, Наталю Сергіївно?

— З мене нікудишній філософ, — ухилилася од відповіді Наталя.

— А хочете, я розповім вам історію, яка має безпосереднє відношення до нашої суперечки? — сказав Бадюк. — Не заперечуєте?

— Ми з Наталією Сергіївною, признатися, того, й прийшли, щоб послухати ваші історії, — усміхнувся Лежнєв.

— Це справді моя історія, — почав Бадюк. — Хоча стосується вона не так мене самого, як людей, що колись були моїми друзями. Багатьох із них уже немає на світі, і тому, виносячи їхнє життя на ваш суд, я дозволю собі не називати їхніх справжніх імен. Зробити це мені неважко, бо головні герої історії, про яку я хочу розповісти, довгий час називали себе іменами персонажів відомого роману Дюма: Атос, Портос, Араміс, д’Артаньян. Так, то було велике братерство мушкетерів, хоча ними цього разу стали четверо сосновських хлопчаків із восьмої середньої школи імені Рози Люксембург. Нашими гербами були латки на старих батьківських штанях, а кулаки довгий час замінювали нам шпаги. Походження ми були в основному робітничо-селянського. Одначе був і прошарок службовців. Із службовців походив Атос, він же, як відомо, граф де ля Фер, — найрозсудливіший і найстатечніший серед нас: коли він давав у морду комусь із городенківських хлопчаків, з якими ми частенько билися, то незмінно казав при цьому: «Я дуже шкодую, месьє, але в мене не було іншого виходу». Ми ніяк не могли перейняти в нього цю вишуканість — не вистачало витримки, та й виховання, як то кажуть, було не те: батько Портоса був вантажник; д’Артаньян виріс у селянській родині; ну, а батьки Араміса, сиріч — мої, все життя працювали на тартаку. Де вже нам було таким «штилем» розмовляти!

Згодом до нашої компанії пристав і представник справдешнього дворянського роду. Ми прийняли його у свої ряди тільки через те, що він був особою жіночої статі, а жінкам, як відомо, прощають багато, навіть експлуататорське походження. Тим більше, що титуловані батьки нашої «дами», чкурнувши від більшовиків, лишили свою малолітню доньку напризволяще. Її прихистив і виховав колишній єгер її батька — простий, але дуже добрий чоловік Франц Гімпель. Ми всі називали його дядьком Францом, хоча дядьком він доводився тільки одному з нас. Вихованка дядька Франца взяла і його прізвище, хоча від неї ніколи не приховували, що вона донька обрусілого німецького барона Миколи Ернестовича Рененкампфа. А втім, титул баронеси нашу «даму» не задовольняв: графинею де ля Фер вона не схотіла бути по причині делікатного характеру. Після смерті матері Атос деякий час жив у свого дядька — Франца Гімпеля і підозрював, що наша «дама» мала до нього далеко не сестринські почуття. Вирішили назвати її панею Бонасьє — камеристкою королеви, хоча вона претендувала безпосередньо на титул королеви. Здається, вам не цікаво слухати?

— Що ви, Ігоре Семеновичу! — замахала руками Наталя. — Ви так цікаво розповідаєте.

— Коли прийшли гітлерівці, — вів далі Бадюк, — вона прибрала титул і прізвище своїх батьків, сподіваючись одержати батьківський маєток. Та її падіння почалося раніше. От ви кажете, що правда — це істина. Можливо, я, як і Наталя Сергіївна, не підкований у філософії. Для мене правдою — безхитрісною, чесною — були і лишаються ті наші «мушкетерські» роки, хоча фантазії і вигадки тоді буквально володіли нами. А фантазії і вигадки, як відомо, антиподи істини. З правдою, у вашому тлумаченні, ми зустрілися в тридцять другому році, коли нам було вже по сімнадцять і коли пані Бонасьє заявила, що залишає мушкетерський клан і дім свого названого батька, щоб вийти заміж за працівника «Торгсину». Вона знехтувала нашими шпагами і нашою дружбою заради літерного пайка і двокімнатної квартири в центрі міста. Це була її правда, не наша. А через півроку городенківські куркулі по-звірячому вбили нашого силача Портоса-ватажка комсомольської агітбригади. І це теж була правда.

Два тижні ми в складі групи сприяння ганялися за бандитами Гнучича-Мозгового — вбивцями наших товаришів. Зіткнулися з ними на п’ятнадцятий день, коли дістали наказ повертатися. Нас було шестеро: я, Атос, д’Артаньян і троє чекістів; а бандитів — удвічі більше. І якби не Атос, я б не сидів тепер із вами. Ми зіткнулися з бандитами в Лисичанському урочищі випадково і буквально віч-на-віч. Врятувати нас могли тільки витримка, швидкість. Ці якості мав, певно, тільки Атос. Він вистрелив перший. Я ніколи — ні доти, ні потім — не бачив і не чув, щоб залпом із мисливської двостволки вбивали одразу двох. А він убив. І вбив самого Гнучича — верховоду городенківських куркулів та його помічника — осавула Мозгового. А через місяць Атос прийшов у міськком комсомолу і поклав на стіл секретаря свій квиток. «Знайшовся мій батько, — сказав він так, ніби йшлося про якусь дрібничку. — Він живе в Берліні і є підданим німецької держави. Я їду до батька. Чому? Та хоча б тому, що я німець, як і мій батько». Це теж була правда… Через десять років він знову з’явився в місті мого дитинства. На ньому був зловісний чорний мундир із свастикою, есесівські блискавки в одній петлиці, плетені квадрати штурмбанфюрера[3] — в другій. На сосновському вокзалі гестапівці, що зустрічали його, вишикували почесну варту. І це теж була правда…

Бадюк замовк. Потім наповнив чарки вином.

— Давайте вип’ємо, але без тосту — кожен за своє.

Лежнєв випив, закурив сигарету, встав, підійшов до вікна.

— Ви бачилися з Атосом? — спитав він Бадюка. — Адже в період окупації ви лишалися в Сосновському.

— Не зовсім так, — усміхнувся Бадюк. — Коли почалася війна, я був на зборах запасників. Двадцять третього червня нас кинули в бій північніше Луцька, а через два дні мене поранило. Тільки чудом не попав у полон. Товариші лишили мене непритомного під опікою старого поромника. Поки відлежувався в нього, гітлерівці дійшли до Києва. До Сосновського я добрався наприкінці вересня сорок першого, коли вони тут уже господарювали, як хотіли. З підпільниками зв’язався аж у листопаді, хоча намагався зробити це одразу. Але товариші спершу придивлялися до мене, перевіряли. Це й зрозуміло…

— Ви не відповіли на запитання, — різко, як здалося Наталі, сказав Лежнєв. — Зустрічалися ви чи не зустрічалися з Атосом в Сосновському під час окупації?

— У місті не зустрічався, — похитав головою Бадюк. — Бачив його разів зо два здалеку, — обставини складалися так, що підійти ближче не можна було. Зустрілися ми в іншому місці —в добре знайомому нам обом Лисичанському урочищі, де пан штурмбанфюрер полював на качок. З ним була охорона — п’ять автоматників. Нас було удвоє менше, і озброєні ми були гірше… Символічний збіг, чи не правда?

— Хто ж вистрелив перший? — не витримала Наталя.

Бадюк невесело всміхнувся, покрутив у руках чарку, потім поставив її на стіл ніжкою догори.

— Перший вистрелив я.

Лежнєв необережно зачепив і перекинув стілець.

— Вибачте, — знітився він, підіймаючи стілець.

— Що? — відірвався од своїх невеселих спогадів Бадюк. — Ет, пусте.

— А що сталося з вашим першим коханням, Ігоре Семеновичу? — з’явившись у дверях, спитав Євген Горін.

Очевидно, він усе чув — двері на кухню були відчинені.

— Кого ти маєш на увазі?

— Баронесу Рененкампф, певна річ.

— Пані Бонасьє? — всміхнувся Бадюк. — Втекла з гітлерівцями. Але чого ти думаєш, що я був у неї закоханий?

— Певно, вона була гарненька, — сказав Євген. — Перед поганими не схиляються, а вона зуміла завоювати серця чи принаймні симпатії чотирьох мушкетерів одразу.

— Так, вона була вродлива, — погодився Бадюк. — Але мені не подобалась її манірність, а її забаганки просто дратували. Потім я, мабуть, інстинктивно вгадував пороки, які дрімали в ній, — додав він.

— Пороки? — перепитав Лежнєв.

— Назвіть це як завгодно. Ще до війни вона змінила чотирьох чоловіків. Останньою її жертвою, пам’ятаю, був Михайло Юзефович Савицький, завідуючий райземвідділом.

— Батько Костянтина Михайловича? — вихопилося в Наталії.

— Костянтина Михайловича? — спочатку не зрозумів Бадюк. — А, Кості Савицького? Так, його батько.

— А що робила Гімпель-Рененкампф під час окупації? — спитав Євген Горін.

— Те саме, що й до окупації, — міняла чоловіків. Згодом, за деякими даними, зв’язалася з гітлерівською розвідкою: вербувала дівчат у школу абверу. Цікаво відзначити, що сосновські абверівці робили ставку на агентів із жінок. Агенток закидали до партизанів і в частини Червоної Армії.

— Як, по-вашому, — несподівано спитала Наталя, — «Привид» міг бути жінкою?

Бадюк здивовано поглянув на неї, потім розвів руками:

— Важко сказати. Хоча це не виключено.