«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Анісімова-Рененкампф симулювала божевілля. І хоч нікого не переконали ні її осклянілий погляд, ні пришелепувата гримаса, ні безглузде белькотіння, а проте Лежнєв вирішив послати її на обстеження до спецвідділення психіатричної клініки. З цим погодилися всі, крім Наталі. Вона вважала, що новий трюк обвинувачуваної розрахований, як і всі попередні, на гальмування слідства, на виграш часу. Однак Лежнєв був іншої думки: не погодився він і з запропонованими екстраординарними заходами. Більше того, він дав Наталі відгул за роботу в минулі вихідні, хоча вона й не просила його про те.

— Поки нема нічого термінового, відпочивайте. У вас ще буде можливість витратити свою енергію і нерви: Рененкампф — не найміцніший горішок, який нам треба буде розкусити. Так що скористайтеся з перепочинку самі і дайте його мені.

Але який тут перепочинок! Спробуй відпочинь, коли на душі таке, що нікому не скажеш. Наталя мало не посварилася з матір’ю, намагаючись викликати її на відверту розмову. А потім лаяла себе за це. Савицького уникала: було соромно зізнатися, що обмовила його, а ще більше мучила її думка про те, що не може поділитися з ним іншою тривогою, якою вона каралась. Ця тривога не пекла, не лпхоманила серце — сиділа в ньому колючкою.

Наталя намагалася переконати себе, що Анісімова-Рененкампф збрехала: звела наклеп на її матір. Одного маминого слова було б досить, щоб заспокоїтися. Проте Ірина Дмитрівна не сказала цього слова. І Наталя приготувалася до найгіршого, хоча в глибині душі вірила — все не так страшно. Десь є пояснення; якщо воно й не виправдовує, то принаймні пояснює якесь безглуздя двадцятип’ятирічної давності.

Безглуздя… Вона не знаходила для цього іншого слова. Мама любила чоловіка, який став Наталиним батьком, любила, нічого не чекаючи для себе, ні на що не сподіваючись. Любила вже мертвого. Отже, він вартий такої любові. Цікаво, яким він був? Якщо в генах закладено код, що передає в спадщину родові прикмети, то в Наталі немає претензій до батька. Від нього їй дісталися не тільки темно-руде волосся, іскристі очі, міцна статура, але й гострий, спостережливий розум; вона не знала почуття страху; вона була непохитна у своїх рішеннях і вміла відстоювати їх; вона любила людей, дорожила їхньою доброзичливістю, ні в чому ніколи не зраджувала товаришів. Якщо все це від батька, то вона тільки вдячна йому. Він не міг бути поганою людиною. Мама не полюбила б поганого… І все-таки з ним пов’язана якась таємниця. Мама берегла її якось наївно-вперто, майже по-дитячому. Вона могла вже тисячу разів придумати більш-менш правдоподібну історію Наталиної появи на світ; історію, яка задовольнила б не тільки цікавих, але й саму доньку. Але не придумала. Не хотіла брехати. Пояснити це було важко, майже неможливо. А разом з тим розгадка лежала десь поруч. Треба було тільки знайти її. І Наталя вирішила почати розшуки.

Три вихідні дні Наталю гнітила вимушена бездіяльність. Вона була певна, що відповідь криється десь у матеріалах справи про пожежу на Залісній вулиці, а точніше, в передісторії цієї справи, яка сягає корінням у вже далекі сорокові роки. Лежнєву було відомо значно більше ніж їй; у курсі подій тих років був і Кулінич; дещо знав про них Бадюк. Наталя могла без особливих хитрощів, так, між іншим, завести розмову про Оскара Фріснера. Навряд чи така її цікавість викликала б здивування. Звісно, було б чесніше розповісти Лежнєву про випад Анісімової-Рененкампф. Наталя так і вчинила б — про себе, про своє самолюбство вона думала найменше, — якби не вперта мовчанка Ірини Дмитрівни. Наталя жаліла не себе — маму. Через це й надумала розібратися в цій історії без сторонньої допомоги. Але треба було ждати до понеділка, і вона не знаходила собі місця.

Бачити нікого не хотіла, навіть Савицького, який після конфлікту на вечірці наполегливо шукав примирення.

В суботу кілька разів дзвонив. Наталя не брала трубки.

В неділю, відчуваючи, що він неодмінно прийде, вона зранку пішла в спорткомбінат, де не була вже понад два місяці. У гімнастичній секції довелося пояснювати причину довгої відсутності, але до тренувань її все-таки допустили.

Кілька разів падала з колоди, на брусах теж гепнулася.

Тренер, докірливо похитавши головою, сказав:

— Не тут заспокоюють нерви. Сходи краще в басейн, поплавай.

Наталя зрозуміла, що тренер має слушність.

У плавальному басейні, розташованому по сусідству з гімнастичним залом, вона зустріла Аллочку Зарембу. Врятуватися од неї не пощастило навіть у воді. Аллочка дуже швидко заговорила Наталю до напівнепритомного стану. Вона придбала туристську путівку в Польщу і заздалегідь смакувала принадність майбутньої подорожі. Маршрут вона вже встигла вивчити, і тепер її цікавили деталі.

Чи не чула, бува, Наталя про тамтешні ціни на одяг? Наталя не чула. Все одно Аллочка пообіцяла їй привезти модний купальник і заодно попросила позичити сто карбованців.

Із спортивного комбінату вони вийшли разом.

— Тебе терпляче ждуть, — сказала Аллочка, показуючи очима на протилежний бік вулиці.

Наталя глянула туди і побачила «Волгу» Савицького.

— Я зникаю, — мовила Аллочка і миттю щезла.

Наталі нічого не лишалося, як підійти до машини. Савицький зустрів її мов нічого й не було: всміхнувся, спитав про якийсь дріб’язок, запропонував поїхати до ресторану. Наталю дивувало його вміння якось одразу забувати всі прикрощі. Іноді їй здавалося, що він береже нерви; не вважає за потрібне хвилюватися через кожну дрібницю.

Та тільки тепер зрозуміла, як нелегко переживав Савицький кожну їхню сварку. За ті дні, що вони не бачилися, він помітно змарнів. Потемнілі повіки, глибші, ніж звичайно, зморшки робили його усмішку вимученою, майже жалюгідною. Та й тон, яким він говорив, був надто неприродний. І Наталі раптом стало соромно за все разом — не тільки за свої підозри, але й за те, що було раніше: за свої численні вибрики, за зухвалі слова, за нікчемну браваду, яку вона вважала запорукою своєї незалежності і яка, певно, завдавала йому великих прикрощів…

Вона одразу забула про свої тривоги, заметушилася, заторохтіла не згірше за Аллочку:

— Ніяких ресторанів. Купимо все в гастрономі і поїдемо до нас… Суп і компот у нас є, картоплі насмажимо, так що обід буде. У мене навіть десь була пляшка «Тетри». Пам'ятаєш, ми в Криму пили? Чудове вино… Ти вибач, що я не подзвонила — була страшенно зайнята. Довго ждав мене? Розумієш, два місяці не була на тренуваннях, думала, вже вигнали… Я з цією справою зовсім збожеволіла. Але я виправлюсь. Чесне слово! Хочеш, поїдемо зараз до загсу, подамо заяву? Спершу до загсу, потім у гастроном, а тоді до нас обідати. Гаразд?

— Гаразд, — розсміявся Савицький. Рисочки зморщок на його обличчі розійшлися веселими промінцями, а згодом і зовсім розгладилися.

Із загсом їм не пощастило — саме була перерва. Чекати не захотіли — поїхали в гастроном. Купили чого треба, чого й не треба. Коли все принесли додому, Ірина Дмитрівна спитала:

— Гості будуть?

— Ніяких гостей, — сказала Наталя, — самі все з’їмо.

Сказала весело, та одразу й замовкла — зустрілася очима з Іриною Дмитрівною, зрозуміла: мама не забула вчорашньої розмови. І знову туга зчавила Наталине серце. Правда, вона ще всміхалася до Костянтина Михайловича, метушилася на кухні, ввімкнула радіолу і навіть потягла його танцювати. Але тривожні думки знову обсіли її. Савицький одразу помітив переміну в її настрої. Після обіду, коли вони лишилися самі, спробував з’ясувати, що з нею всі ці дні коїться.

— Дівочі думи та сумніви мучать. Раніше не мучили, а тепер почали мучити, — буркнула Наталя.

— Не вельми дотепно, — сказав Савицький.

Наталя не встигла відповісти — задзвонив телефон. Голос у трубці був їй незнайомий.

— Наталю Сергіївно, вас турбує Петров. У мене до вас незвичайна справа. Вислухайте до кінця — це в ваших інтересах. Якщо ви в кімнаті не самі — утримайтеся від запитань. Усе, що треба, я скажу… Ви мене слухаєте?..

— Слухаю.

— Тільки не хвилюйтеся. Усе не так страшно, як може здатись.

— А коротше можна? — перебила його Наталя, думаючи, що її хтось розігрує.

Та невідомий не збирався жартувати.

— Можна й коротше, — відповів голос у трубці. — У мене е конфіденційні матеріали про Оскара Фріснера. Це прізвище що-небудь говорить вам?

— Так, — після деякої паузи сказала Наталя.

Вона вже зрозуміла, що означає цей дзвінок: виклик, кинутий Анісімовою-Рененкампф, був серйозніший, ніж вона гадала, — за ним стояла погроза. Яка — Наталя ще не знала. Знала тільки, що прийме цей виклик, хоч би що. І, дивна річ, нерви якось одразу вгамувалися, тривога поступилася місцем зосередженості. Вона майже спокійно вислухала Петрова. Власне, говорив він недовго — запропонував зустрітися в літньому кафе, яке було в міському парку. Він не квапив Наталю, сказав, що можна зустрітися й пізніше — ввечері.

— Ввечері я не можу, — відповіла Наталя. — Зустрінемося через півгодини, де домовилися.

Вона поклала трубку і звернулася до Савицького:

— Вибач, Костю, мені треба піти… в справі. Коли повернусь, не знаю.

Савицький пильно подивився на неї, але нічого не сказав.

Вона пішла до своєї кімнати, зачинила двері. Все, що вона зробила потім, було продумано до найменших деталей. Виглянувши у вікно і відзначивши, що спека пересілася, а небо обклали хмари, Наталя швидко переодяглася — наділа модні штанці, куртку. Потім одімкнула шухляду туалетного столика, дістала ремінь з маленькою кобурою. З кобури стирчала рукоятка семизарядного пістолета. То був подарунок Володі Кравчука. Наталя вперше брала пістолет не для стрільби в тирі. Під бахматою курткою кобуру було непомітно. Наталя вийняла пістолет, загнала патрон у ствол, підняла запобіжник. Кобура була відкрита. Останнє вона зробила спеціально. Пересунула кобуру на живіт, куртку застебнула по-чоловічому на правий бік, опустила руки, а потім правою вихопила з-під куртки пістолет. Вийшло здорово, а головне — майже блискавично. Засунувши пістолет назад у кобуру і осмикнувши куртку, повернулася до Савицького.

Савицький зустрів її вивчаючим поглядом.

— Тобі не буде жарко в цьому костюмі? — спитав він.

— Ні, — відказала Наталя. — Збирається на дощ.

Вона зняла з вішалки й перекинула через руку легкий плащ.

— Я підвезу, — запропонував Савицький.

Наталя завагалась, потім згодилася!

— Підвези.

Вирішила схитрувати — попросила їхати на Московську. Вона знала на Московській прохідний двір, через який можна було вийти прямо до міського парку.

Неподалік од цього двору вийшла з машини, махнула Савицькому.

— До завтра.

Перш ніж увійти в двір, озирнулася. Блакитна «Волга» рушила з місця. Наталя югнула в під’їзд…

Якби вона озирнулася ще раз, то побачила б, що, від’їхавши кілька метрів, «Волга» зупинилася, Савицький вийшов, замкнув машину і побіг до того ж під’їзду, в якому зникла Наталя…

Літне кафе містилося в кінці міського парку поруч з Київським шосе. Столики стояли на відкритій веранді під деревами. Відвідувачів було мало — не працювала кухня. Наталя сіла в кутку спиною до дощаної стіни так, щоб бачити всю веранду і почала гортати досить скромне меню. Замовила морозиво, воду й одразу розрахувалася.

До умовленого часу лишалося ще п’ять хвилин, коли до столика підійшов хлопець у квітчастій сорочці на випуск і франтівських захисних окулярах, які затуляли мало не половину обличчя.

— Можна? — спитав він, беручись за бильце стільця.

— Ні, — сказала Наталя. — Я жду товаришів.

Хлопець усміхнувся:

— Ви ждете мене, Наталю Сергіївно!

І, вже не питаючи дозволу, сів поруч, узяв меню. Хоч як готувалася Наталя до цієї зустрічі, відбулася вона все-таки несподівано. Хлопець зосереджено вивчав меню. Наталя крадькома стежила за ним. Здавалося, вона десь бачила це обличчя, хоча великі темні окуляри заважали роздивитися його як слід. Та ось він одклав меню, підвів голову. Світло пробилося крізь димчасті скельця окулярів, і вона нарешті побачила його очі. «Джон! — упізнала. — Джон Палій!» Наталя схилилася до розетки з морозивом, щоб упоратися з хвилюванням.

Треба зібратися з думками. Поява Джона міняє плани. Треба відкинути все особисте, емоційне — все те, що привело її сюди. Розумно чи по-дурному вона вчинила, не попередивши товаришів про це «побачення», — думати пізно. Розкаюватися, виправдуватись чи шкодувати за свою легковажність вона буде потім, а тепер треба думати тільки про одне — як бути? Перед нею сидить злочинець. Вона повинна, зобов’язана його затримати. Практично зробити це неважко — вона озброєна, до того ж поблизу е люди, можна покликати на допомогу. Та чи треба зараз затримувати Палія? Сам по собі він не багато вартий. Хтось досвідченіший і небезпечніший стоїть за ним. Можливо, цей «хтось» десь поруч, стежить за ними. Ні, зараз не можна затримувати Джона. Але й дозволити йому вислизнути вона теж не має права. Що ж робити?

Наталя не одразу знайшла відповідь на це запитання.

— Що будемо пити? — розв’язно спитав Палій.

— Я — ситро.

— Ви непитуща? — усміхнувся він.

— Так.

— Виходить, і не п’єте, і не курите?

— Не п’ю і не курю.

— А як відносно третього гріха?

— Я зараз дам тобі в пику, — пообіцяла Наталя.

— Фі, як негарно: незнайомому мужчині сказати «ти», — знову посміхнувся він.

— Ну от що, Палій, — сказала Наталя, — коли ти прийшов, щоб спокушати мене, можеш забиратися геть.

Розв’язність миттю злетіла з нього.

— Ви мене знаєте?

— Знаю. Адже й ти мене знаєш.

— Коли ви приходили в інститут, я не думав, що ви Супрун.

— А потім тобі описали мене, — усміхнулася Наталя. — Чи, може, фото показали?

— Не треба, Наталю Сергіївно, на бога брати. Негарно. Ми не у вашому кабінеті. Та якщо ви цікавитесь фотографіями — подивіться в меню. Там лежить дуже цікавий знімок.

Наталя взяла меню, розгорнула й побачила фото розміром дев’ять на дванадцять. На ньому було двоє: молода жінка в накинутому наопашку легенькому пальті і чоловік років двадцяти семи-тридцяти в гестапівській формі. Вони стояли біля ганочка якогось дерев’яного будинку. І хоча гілка куща, що ріс поблизу, перекреслювала весь передній план, їхні обличчя було видно досить виразно. Схоже, що їх фотографували потай за допомогою телеоб’єктива. Жінка, очевидно, щойно збігла з ганочка: під накинутим на плечі пальтом було видно домашній халатик. Маленька, тендітна, вона стояла перед кремезним гестапівцем, підвівши голову, і щасливо всміхалася. Чоловік бережно тримав її за плечі і теж усміхався.

Наталя одразу впізнала маму, хоча на жодному фото не бачила її такою молодою і щасливою. У гестапівця було приємне обличчя: чисто поголене, гладке, навіть пещене. Він був стрункий, підібраний; зловісна чорна форма гарно сиділа на ньому. Саме такими Наталя уявляла собі гітлерівців. Такими вона бачила їх на інших фото: коло шибениць, ровів смерті, перед шеренгами приречених в’язнів. А цей стояв перед мамою і обнімав її.

Наталя закрила меню, спитала майже спокійно:

— Це Фріснер?

— Здається, — посміхнувся Палій. — Я з ним не був знайомий. Але мене послала людина, яка знала його. Його і вашу лібер муттер[11]. Я правильно сказав по-німецьки?

— Правильно, — мовила Наталя, насилу стримавши бажання жбурнути в Палія вазочку з морозивом.

— Ця людина, — вів далі Палій, відкидаючись на спинку стільця і розгойдуючись на ньому, — не заперечує проти зустрічі і розмови з вами.

Наталя не відповіла: це могла бути пастка. Проте відступати вона не хотіла. Тільки думала про те, як поводитися далі.

— Що треба цій людині од мене? — спитала.

— На жаль, я не вповноважений вести переговори, — відповів Палій. — Не бійтеся, це буде тільки ділова розмова.

— Коли я можу з нею зустрітися?

— Зараз, але не тут. Візьмемо таксі й поїдемо.

— Куди? — насторожено спитала Наталя.

— Туди, де на вас чекають.

Видно, він був певен, що Наталя злякалася. Вона не стала переконувати його в протилежному, а навпаки, ще нижче опустила голову.

— Їдьмо, їдьмо. Це в ваших інтересах.

Палій підвівся і, не оглядаючись, пішов до виходу. Наталя рушила за ним не одразу — якусь мить ще посиділа, вдаючи замішання, а потім, помацавши під курткою пістолет, пішла слідом за Палієм.

Біля виходу з міського парку їй здалося, що в боковій алеї майнула і зникла за деревами постать Савицького. Вона подумала, що в таку вирішальну мить їй привидівся не хто інший, а саме Костянтин Михайлович. Хоч як була впевнена в собі Наталя, але зараз вона пошкодувала, що немає поруч Савицького. Та одразу ж інші думки охопили її. Палій зупинив таксі. Треба було приймати рішення. І Наталя прийняла його. Трохи постояла на тротуарі, переступаючи з ноги на ногу, а потім рішуче попрямувала до машини.

— Май на увазі, за місто я не поїду, — тихо сказала вона.

— Не хвилюйтеся, — мовив Палій. — Ви повернетесь живі й здорові. Що ж до всього іншого, то ми знайдемо спільну мову.

Палій не називав адреси — казав шоферові, як їхати: прямо, праворуч, ліворуч… Наталя не втрачала орієнтації. Палій зупинив машину в провулку недалеко від міських залізничних кас. Розплачуючись за проїзд, нарочито недбало вийняв з кишені пачку грошей, але шоферові дав рубля і зачекав здачі.

Вийшовши з таксі, Палій безцеремонно взяв Наталю під руку і, остаточно знахабнівши, сказав поблажливим тоном:

— Не дрейф. Ти на цьому ділі ще можеш добряче заробити.

— Яким чином?

— Сама побачиш. Людина, яка на тебе чекає, грошовита. Але я тобі нічого не казав. Скумекала?

Вони пройшли ще з півкварталу, і Палій показав на парадні двері старого триповерхового будинку.

— Сюди.

Перш ніж увійти в будинок, Наталя озирнулася, і їй знову здалося, що на повороті — там, де провулок вигинався дугою, — майнула постать Савицького. «Якась мана», — подумала Наталя.

В просторому парадному працювало два маляри.

— Дівчино, котра година? — спитав один.

— За п’ять хвилин четверта, — зиркнувши на годинник, відповіла Наталя.

Підіймаючись по широких сходах, Наталя подумала, що збуваються найгірші припущення — її заманюють у пастку. Та одразу ж заспокоїлася. Нема чого боятись у великому населеному будинку, розташованому мало не в самому центрі міста.

Від просторої площадки третього поверху розходилися три відкриті коридори.

— Праворуч, — кинув Палій і легенько підштовхнув Наталю.

В кінці коридора він зупинився перед масивними високими дверима, двічі натиснув кнопку дзвінка і, не дочекавшись, коли їм відчинять, штовхнув двері. Вони були незамкнуті. В останню мить Наталя зупинилась, але Палій, схопивши її за руку, втягнув у передпокій, зачинив двері, замкнув на ключ.

— Нащо ти замикаєш? Негайно відімкни, а то я закричу!

Палій сунув руку в кишеню, вийняв ніж, клацнув пружиною.

— Бачила? — піднісши ножа до Наталиного обличчя, просичав він. — Я тобі так закричу, що потім і пошепки розмовляти не зможеш. Скумекала?

— Скумекала, — мовила Наталя, насилу втримуючись від спокуси вибити з його рук ножа. Та цього не можна було робити: у квартирі, певно, не тільки Палій. Наталя позадкувала, притиснулася до стіни.

— Іди в кімнату! — звелів Палій.

У великій кімнаті з високою ліпною стелею і вікнами, закритими важкими старомодними віконницями, горіло електричне світло. Меблів майже не було — посередині стояв незграбний, побитий шашелями стіл, три стільці з різьбленими спинками; до однієї стіни було присунуто допотопний комод з багатьма шухлядами, біля другої стояла кушетка, вкрита потертим килимом. Наталя на око прикинула товщину стін, масивність дверей, віконниць і подумала, що кликати на допомогу — марна річ. Сусіди не почують. Перехожі на вулиці теж. І хоча вона не збиралася кликати на допомогу, їй стало тоскно.

Палій кинув на стіл фотографію — милуйся, мовляв, — і вийшов. Майже одразу ж до кімнати зайшов бритоголовий сухорлявий чоловік років сорока п’яти. У нього була м’яка котяча хода. Наталя навіть не почула, як він увійшов.

— Доброго здоров’я, Наталю Сергіївно, — чемно привітався він. — Я — Шеф. Чули про такого?

— Так, — по-справжньому розгубилася Наталя.

— Здивовані? Розумію. Ви гадали, що під цією кличкою криється Савицький. Але ви помилялися. Шеф — це я… Дивитесь на мою лисину і дивуєтесь — де ж сивий чуб? Поголив. Літо, знаєте, спека. До того ж це зміцнює коріння волосся. А ви сідайте, сідайте, прошу.

Він говорив серйозно, на його обличчі не було й тіні усмішки. Це насторожувало і водночас збивало з пантелику. Наталя промимрила щось невиразне, відсунула найближчий стілець, сіла.

— А плащик дайте сюди, — сказав Шеф.

Наталя віддала плащ. Шеф вийшов з ним у передпокій. Наталі почулося, що він з кимось розмовляв. Вона напружила слух, але розібрала тільки кінець фрази.

— …дрейфить так, що коліна тремтять.

Голос належав Палієві. Наталя мимоволі обмацала під курткою рукоятку пістолета і всміхнулася. Та коли повернувся Шеф, знову опустила голову.

— Ви здивувалися, коли я назвав себе? — сідаючи напроти і підсовуючи до Наталі вигадливу сигаретницю, сказав він. — Я це зробив не для того, щоб приголомшити вас. Просто дотримуюся правила, у якому сказано, що найвитонченіша хитрість — це відвертість.

— Що вам треба? — спитала Наталя.

— Ви неправильно поставили запитання. Спитайте краще, що я хочу за негатив цього фото. — Шеф узяв із столу знімок. — Коли вас цікавить пов’язана з ним історія, я можу розповісти.

— Не треба, — сказала Наталя.

— Ви маєте слушність, — кивнув Шеф. — Фото свідчить само за себе.

— Що ви хочете за негатив?

— Небагато: відповіді на кілька запитань.

— Запитуйте.

— Що ви знайшли в підвалі під руїнами каплиці?

— Мертвого Пашку-Трактора і ніж, яким його вбили.

— Ще що?

Наталя вагалася: сказати про знайдену косинку і тайник? Вирішила сказати про косинку — цікаво, як він реагуватиме.

— Косинку.

— Яку?

— Ганни Щербак.

— Косинку, — повторив Шеф і потягнувся по сигарету. — Ви певні, що то косинка Ганни Щербак?

— Ганнин чоловік упізнав косинку.

Шеф закурив, підвівся, пройшовся по кімнаті. Потім вийняв з шухляди комода фотоплівку, підійшов до столу, кинув поряд з фотографією.

— Після того як ми закінчимо розмову, робіть з цим усе що завгодно. Можете навіть спалити тут на столі. Ось сірники. — Він якусь мить помовчав, потім вийняв з кишені і поклав перед Наталею пачку грошей. — А це раджу не палити, а взяти.

— Навіщо? — здивувалася Наталя.

— З цього приводу є різні думки. Більшість людей ставляться до грошей як до засобу мати певні блага: новий костюм, пальта, телевізор. Я не звинувачую таких людей у тому, що їм бракує фантазії. Вони просто не знають, що таке гроші, — ті суми, якими вони оперують у мріях, можна не брати до уваги — це дрібниці, про них не варто й говорити. Але я зустрічав людей, які знали ціну грошам і вміли їх здобувати. Проте й вони по-різному дивилися на цей всеосяжний еквівалент. Одних охоплювала жадібність, других острах, третіх скнарість. І ті, і другі, і треті, як правило, ховали гроші під мостини, зашивали в матраци, а самі ходили в латаних штанях і намагалися проїхати «зайцем» у трамваї. Правда, серед них трапляються й такі, які час од часу кидаються в гульбища, пиятики. Та це привертає увагу, не кажучи вже про те, що надмірна пиятика шкодить здоров’ю… Треба вміти витрачати гроші, Наталю Сергіївно. Це свого роду мистецтво. Тільки той, хто володіє ним, пізнає силу грошей… Приклад? Будь ласка! Візьміть Джона. Якби півроку тому я підійшов до нього на вулиці і запропонував тисячу карбованців за те, щоб заманив вас сюди, він у найкращому разі відмовився б або ж побіг би у міліцію. А тепер я витратив на нього менше тисячі, і він привів вас, погрожував ножем. Я накажу йому, і він поб’є вас, навіть заріже… Ось що роблять гроші, коли знаєш, як з ними поводитись.

— А навіщо ви даєте гроші мені? — не зводячи з нього очей, спитала Наталя. — Хочете купити?

— Я вже купив вас. — Шеф недбалим рухом посунув фотографію. — І ви коштували недорого. А ці гроші, в сумі, яка дорівнює вашому річному заробітку, даю для того, щоб ви не вважали мене за дрібного шантажиста. До того ж мені цікаво, як ви їх витратите. А втім, у таких справах жінки винахідливіші за чоловіків…

Наталя зціпила зуби, промовчала.

— Коли хочете, я можу порадити, як використати гроші, — вів далі Шеф. — Ви можете навіть збільшити цю суму. Та про це потім. А зараз давайте повернімося до ділової розмови, — він знову сів за стіл навпроти Наталі. — Про Пєтухову не питаю. Вона розкололася. Це поза всяким сумнівом. Мене цікавить Анісімова.

— Вона в психолікарні, — сказала Наталя.

— Симуляція?

— Не знаю.

— А що очна ставка?

— Анісімова підтвердила свої попередні свідчення.

— І все?

— Розповіла про мого батька.

— А ще?

— Все.

Шеф устав, підійшов до Наталі, посміхнувся — вперше за весь час — і раптом схопив її за волосся, задер голову.

— Зі мною не треба темнити. Не рекомендую. Я повинен знати все, що відомо Лежнєву. І я витягну з вас усе, якщо навіть доведеться завдати вам болю. Я вмію робити боляче, Наталю Сергіївно. Дуже боляче. Ви вірите?

— Так, — сказала Наталя, відчуваючи нестерпний біль у потилиці.

Він одпустив її і знову заходив по кімнаті. Ходив за Наталиною спиною, і це пригнічувало, викликало неприємне почуття безпомічності.

— Отже, Анісімова нічого нового не сказала?

— Ні.

— У неї були сигарети?

— Які? — насторожилася Наталя.

— Звичайні. Вона ж курить.

— Ні, — повторила Наталя. — Одна жінка із свідків намагалася передати їй пачку сигарет, та конвоїр забрав і оддав мені.

— І що ж ви, не дозволили їй курити?

— Ні. — Наталя якусь мить вагалась, а потім сказала — Я не віддала їй пачку. Там могла бути записка. Але тепер, якщо треба, можу передати…

— Про це ми ще поговоримо, — Шеф так само ходив за Наталиною спиною. — Чому не арештовано Савицького?

— Не знаю, — розгубилася Наталя. Вона не ждала такого запитання.

— Не знаєте, — повторив Шеф.

Він підійшов збоку, наступив їй на ногу і, перш ніж Наталя встигла щось зрозуміти, вдарив в обличчя раз, вдруге, втретє. У Наталі задзвеніло у вухах. Рука сама рвонулася до пістолета, але Наталя стрималась і цього разу.

— Лежнєв не певен, що Савицький Шеф, — ледь чутне сказала вона, закриваючи обличчя руками і відчуваючи у роті присмак крові. Ліктем другої руки вона прикривала пістолет.

— Не певен, — повторив Шеф, сідаючи на стіл перед Наталею і закурюючи нову сигарету. — А може, Пєтухова не признала в ньому мене?

— Їй не показували Савицького.

— Гадаєте, що я вам повірив. А тепер таке запитання: кого Лежнєв вважає причетним до пожежі на Залісній вулиці — здається, так вона називається?

— Вас, Савицького, покійного Павла Чухна, Палія, Анісімову.

— Ще?

— Більше нікого.

Помітивши, що Шеф зробив погрозливий рух, Наталя ривком схопилась і, крутнувшись під його рукою, відбігла в далекий куток кімнати.

— Злякались? Боїтесь? — посміхнувся Шеф. — Але ви ще не досить боїтеся мене. Я постараюся, щоб ви боялися мене по-справжньому. У вас іще багато самолюбства, впертості, Наталю Сергіївно. Я звільню вас од цих інстинктів. Ви їх залишите тут, у цій кімнаті… Джон! — гукнув він.

До кімнати ввійшов Палій. У нього в руці була вірьовка.

— Прив’яжи її до стільця! — наказав Шеф.

— Що ви хочете робити? — вдавано перелякано спитала Наталя, задкуючи до комода.

Вона вигравала час, а точніше — позицію. Палій ще був біля дверей. Та ось він, зловтішно усміхаючись, почав підходити до Наталі. Шеф теж наблизився. Вони були за якихось п’ять-шість кроків од неї, коли вона рвонула з-під куртки пістолет. Вона не збиралася стріляти, але забула, що запобіжник спущено і в ствол дослано патрон.

Постріл лунко вдарився в стіни. Шеф завмер. Палій зблід, випустив вірьовку, кинувся до дверей.

— Стій!!! — крикнула Наталя.

Він зупинився, зігнувся, повільно підняв руки.

— Ви, Шеф, три кроки назад!

Шеф відступив.

— Стрілятиму без попередження, — вже спокійно і твердо сказала Наталя, — сподіваюся, ви не сумніваєтесь, що я саме так зроблю.

Шеф мовчав.

— Руки за голову! — скомандувала Наталя.

Шеф підкорився.

— Це, піжон, стосується й тебе, — крикнула вона Палієві. — Виходити спиною вперед. Дивитися мені в очі.

Губи Шефа сіпнулися в посмішці.

— Я недооцінив вас, Наталю Сергіївно.

— Мовчати.

Першим, задкуючи, вийшов у передпокій Палій. Наталя стежила за Шефом. Палія вона вже не брала до уваги — він аж почорнів од страху. В передпокої Наталя наказала йому відчинити двері. Він довго вовтузився з ключем. Та ось клацнув замок і двері прочинилися, пропускаючи в передпокій денне світло. Наталя мимоволі подивилася в той бік. Кинула тільки один погляд; на якусь частку секунди випустила з поля зору Шефа. То був прорахунок. В наступну мить два сильних удари, завданих майже одночасно, збили її з ніг. Непритомніючи, вона натиснула на курок пістолета. Постріл, якого вона вже не чула, рвонувся у відчинені двері, загримів на площадці сходів третього поверху…

Отямившись, Наталя відчула гострий біль у грудях, потилиці. Вона не одразу збагнула, скільки минуло часу — хвилина чи година (як потім з’ясувалося, вона була непритомна лише кілька секунд). Десь поруч було чути глухі удари, притишену лайку, хекання. Наталя хотіла схопитися на ноги, та біль звалив її знову. Вдалося тільки трохи підвестись. Але й цього було досить, щоб побачити двох чоловіків, що борюкалися на площадці біля розчинених дверей. Третій — Палій — з ножем у руці крутився біля них. Ось один ударив його ногою, і Палій одлетів до стіни. Наталя крикнула, впізнавши Савицького. Він уже підім’яв під себе Шефа, заломив йому руку, став на коліно. І тієї ж миті до нього метнувся Палій. Пересилюючи біль, Наталя схопилася, кинулася вперед. Але запізнилась… Палій ударив Савицького ножем. Вдруге вдарити не встиг — Наталя перехопила занесену року і щосили крутнула кисть. Ніж покотився по сходах, а Палій несамовито заволав, притискаючи руку до живота. Наталя кинулася на допомогу до Савицького, — той уже ледве втримував Шефа, що гадюкою звивався під ним. Та її випередили: до прихожої вбігли два маляри в заляпаних спецівках. Вони скрутили Шефові руки. Та це вже пропливло повз її свідомість. Вона хотіла підняти пораненого Савицького, але змогла тільки посадити його.

— Бач, як не до ладу вийшло, — знічено усміхався Костянтин Михайлович. — Стривай-но, я зараз встану. Щось паморочиться голова… Ти, звісно, не винна. Він заманив тебе. Він майстер на такі справи. Це Вукалович, Лежнєв його знає… Я пішов за тобою. Почув, як ти у своїй кімнаті клацала пістолетом. Зараз має приїхати Володя. Я йому подзвонив…

До передпокою ввійшло ще кілька чоловік. Серед них був і Кравчук. Він допоміг Наталі підняти Савицького.

— Нічого, я зараз, ось тільки трохи перепочину, — мовив Савицький. — Не турбуйся, Володю. І ти, Наталю, не турбуйся. Бачиш, я стою…

Проте ноги його підламувалися. І раптом з рота хлинула кров…

У машині «швидкої допомоги» він сказав Наталі:

— Ти не переживай. Все одно у нас нічого путнього не вийшло б. Черев десять років мені було б п’ятдесят, а тобі тільки тридцять чотири. Вікова арифметика — річ невблаганна.

— Що ти кажеш, Костю!

— Знаю, що кажу, — всміхнувся він. — Я ж лікар. Який не є, а лікар…

— Не смій навіть думати про таке! Зараз тобі зроблять операцію, і все буде гаразд…

Але врятувати Савицького не пощастило. Він помер на операційному столі.

Ховали його у вівторок. Було багато людей: лікарі, студенти, працівники міліції, держбезпеки, суду, прокуратури, його знали як доброго спеціаліста, гарного викладача, хорошу людину. Але за труною ішли й ті, хто не стикався з ним по роботі, ніколи не слухав його лекцій, рідко бував у нього вдома — люди різних професій, характерів, уподобань, вони були зв’язані з ним передчасною сивиною і прикріпленими до піджаків планками бойових орденів. Для них він був не лікар, не вчений, не обласний судмедексперт — вони прийшли віддати останню шану хлопцеві, який колись був зв’язковим міського підпілля, партизанським мінером, кулеметником комсомольської роти…

На кладовищі біля могили виголошували промови. Найкраще сказав Ігор Семенович Бадюк:

— Вибач, Костю, що ми іноді думали про тебе не так. Ти посивів у п’ятнадцять років, але в сорок був ще молодий. Через це молодь тягнулася до тебе. Ти розумів її краще за нас, старих буркотунів. Ти стояв між нами і ними, не роз’єднуючи, а зв’язуючи покоління батьків і дітей. У тебе був наш досвід, наша впертість, але ти не хотів ділити з нами наші помилки, вважав за краще помилятися з молодими. У тебе був їхній запал, їхня непримиренність. Та водночас ти лишився вірний нашим принципам, хоч іноді ми й недобачали цього…

Промови, траурна музика, від якої щеміло серце, і весь сумовитий обряд похорону, здавалося, проходили повз Наталину свідомість як щось нереальне, примарне. У голові не вкладалося, що Кості Савицького нема. Та її вже охопило відчуття непоправного — такого, перед яким відступають усі дріб’язки життя, хвилювання, страх, образи.

Коли вийшли з кладовища, Наталі запропонували сісти в машину, але вона відмовилася — пішла пішки. З нею йшли Володя і Ляля Кравчуки, потім їх наздогнав Лежнєв. Згодом Кравчуки відстали, Лежнєв узяв Наталю під руку.

— Вукалович і компанія, використовували його машину не випадково, — неждано мовив він. — Ще в травні Пашка-Трактор запропонував йому за невелику плату орендувати гараж у місті. Запропонував з певним розрахунком і, звісно, не з власної ініціативи. Доти Савицький, як ви, певно, знаєте, тримав машину за містом і Пашчина пропозиція влаштовувала його. Він знав Пашку як механіка, котрий не раз ремонтував його «Волгу», і нічого не підозрював.

— А потім?

— Потім він здогадався, що Пашка їздить на його машині. Та, на жаль, злочини вже було вчинено. Жертвою одного з них став сам Пашка.

— А згодом і господар машини, — сказала Наталя.

— Я попереджав, щоб він не втручався, спеціально Кравчука до нього приставив. А бач, як сталося… — журно зітхнув Лежнєв.

— Я підвела вас, — сказала Наталя. — Шефа ви розшукали без моєї допомоги, стежили за ним, а я… — вона махнула рукою.

— Не треба про це. Оперативна ситуація останнім часом склалася так, що сам дідько заплутався б.

Вони пройшли ще трохи, і Наталя спитала:

— Кравчук розповідав вам про допит, який учинив мені цей Шеф-Вукалович?

— З ваших слів. Із самим Вукаловичем я не розмовляв. Ще встигну. Правда, на його відвертість не дуже розраховую.

— Фототеку знайшли?

— У Вукаловича її не було.

— Ви певні? — усумнилася Наталя.

— Певен. Вукалович, при всьому його інтелектуальному позерстві, навряд чи зміг би обдумати і здійснити такий масштабний злочин. Убивця, садист, провокатор — він за своєю суттю досить примітивний. Крім чорнової роботи, його вистачало хіба що на те, щоб рядитися під Савицького та залякувати таких покидьків, як Чухно і Палій. До того ж він не тутешній, жив напівлегально, а той, хто керував цією справою, довгі роки сидів у Сосновському чи принаймні час од часу приїздив сюди.

— Кого ви підозрюєте?

— «Привида», — стримано мовив Лежнєв.

Наталя не допитувалася, — Лежнєв надто відверто ухилився од відповіді. І вона спитала про своє особисте:

— Вам передали фотографію Фріснера і… — Наталя проковтнула клубок, який застряг у горлі, —… І моєї мами?

— Так, — кивнув Лежнєв, — фотографію і негатив. Коли Кравчук розповів, що воли намагалися шантажувати вас цією фотографією, я, чесно кажучи, отетерів. Для мене це була несподіванка. Хоча при першій зустрічі з вами мені здалося, що ви схожі на Фріснера. Та потім я якось забув про це. А може, просто не міг припустити, що ви…

— Донька Фріснера? — перебила його Наталя.

— Донька Ірини і Оскара.

— Ви його знали?

— Він був моїм товаришем.

Наталя зупинилася, провела рукою по обличчю, потім гірко всміхнулася.

— Я й забула, що він з місцевих. Якщо не помиляюся, навіть учився в одній школі з Бадюком і Куліничем.

— Вони були друзями дитинства. Я зустрівся з ним значно пізніше — в сорок третьому.

Наталя знову зупинилася.

— Вибачте, Василю Тимофійовичу, але, мабуть, я недочула… Ви сказали, що він був вашим товаришем?

— Так.

— Ви кажете про штурмбанфюрера Фріснера?!

Лежнєв здивовано глянув на неї.

— Я кажу про радянського розвідника Оскара Фріснера — вашого батька. Невже мама нічого не розповідала вам?