«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Офіцерська зала була на другому поверсі головного корпусу, куди з гардеробної вели широкі сходи з вигадливими поручнями, опори й плетиво яких зображали фігури звірів. Ведмежі чучела на площадках, вишкірені морди кабанів і оленячі роги на стінах настирливо нагадували, що це Мисливський замок.

Порівняно з унтер-офіцерським кабаком, тут додержувалися певних правил пристойності: жінки були у вечірніх, в міру декольтованих туалетах, чоловіки поводились більш-менш стримано. Була тут і розпорядниця — висока, пряма, як тичка, жінка з якимось значком на грудях. Проте й без цього значка її не важко було впізнати — найнепримітніша з її підопічних поруч з нею могла вважати себе за красуню. Розпорядниця тут не давала ляпасів, але, тільки-но вона підходила, у деяких «дам» зникали усмішки.

Все це Лежнєв помітив, за ті кілька хвилин, коли лавірував між танцюючими і вдавав, що шукає вільний столик. Двоє офіцерів-артилеристів, яких він запримітив ще в гардеробній, ходили за ним по п’ятах. Вони, певно, прибули до замку вперше, почували себе невпевнено, особливо молодший — ще зовсім хлопчисько з ніжним дівочим обличчям і округлими від хвилювання очима. Франтуватий самовпевнений обер-лейтенант, очевидно, викликав у них довір’я, і вони тягнулися за ним. Метка офіціантка каліченою німецькою мовою запропонувала офіцерам столик поруч з оркестром. Обер-лейтенант кивнув артилеристам, сів поруч і замовив каву..

Після невеличкої паузи оркестр заграв жваву мелодію, і на естраду випурхнули чотири дівиці в різноколірних трико і широкополих капелюшках. Оплески, якими їх зустріли, були не вельми бурхливі — дівиці виступали сьогодні не вперше і від них чогось особливого не ждали.

Неподалік од Лежнєва за великим столиком сиділа гомінка чоловіча компанія. Як зрозумів Лежнєв, то були офіцери, які відпочивали в замку, але завтра вже мали виїхати у свої частини. Тости за «нову блискучу перемогу», за фюрера і третій рейх лунали один за одним, та в проміжках між тостами Лежнєв підслухав цікаву розмову.

— Я готовий хоч зараз виїхати у свій полк, — казав лисий майор-піхотинець своєму сусідові, сухорлявому інтендантові з хворобливим рум’янцем на запалих щоках, — але в мене відкрилася торішня рана.

— Ви показували Фюмену? — поцікавився інтендант.

— Цей коновал запевняє, що я здоровий. Старий п’яниця, він розуміє в медицині не більше як дохлий осел!

— Не ремствуйте на лікаря, — всміхнувся інтендант, — кажуть, він дістав вказівку нікого не класти в лазарет. Фюмен виписав навіть бідолашного Реннера, хоча той кульгає на обидві ноги. Нічого не вдієш! Коли на фронті готуються до наступу — витрушують навіть лазарети.

Лежнєв насторожився, але розмову за столом перервали новим тостом.

— Пане обер-лейтенант, — звернувся до Лежнєва хлопчак-артилерист, — вам подобається ота висока шатенка в червоному? — і він показав очима на танцівницю.

— Непогана, — недбало кинув Лежнєв, допиваючи каву. — Непогана, — поблажливо усміхнувся Зінгер-Лежнєв і підвівся. — Дякую за компанію, панове.

Він твердо вирішив знайти санаторного лікаря, про якого чув сьогодні уже двічі, а потім діяти відповідно до обставин. Треба було як слід промацати самого Фюмена і запропонувати йому гроші або — на що Лежнєв розраховував більше — налякати його гестапівським жетоном. Однак візит у лазарет треба було якось виправдати, і Лежнєв для початку надумав звернутися до розпорядниці — зафіксувати, так би мовити, своє «нездужання».

У залі розпорядниці не було. Офіціантка сказала, що та пішла в Голубу кімнату. Ледь переступивши поріг цієї невеликої, пофарбованої в блакитні тони кімнати, Лежнєв зрозумів, що тут вирують інші пристрасті — за овальним зеленим столом грали в карти. Грали п’ятеро; двоє спостерігали за грою. Серед картярів сиділа гарна жінка в темному панбархатному платті. Що ця жінка не «ресторанна дама», можна було здогадатись уже по дорогому палантину, який прикривав її плечі. Згодом Лежнєв помітив на її платті значок члена націонал-соціалістської партії. Один із картярів — лисуватий блондин з тонкими нервовими губами — був у цивільному вбранні. Ще один штатський — літній товстун — стежив за грою. Всі інші — в офіцерських мундирах.

Розпорядниця, поштиво схилившись до жінки, щось шепотіла їй. Але та слухала неуважно — її погляд був прикутий до рук блондина, який тасував колоду карт. Судячи з уважних облич картярів і застиглих поз «уболівальників», у банку зібралася чимала сума.

— Потім, потім, Маріє, — відмахнулася жінка.

Розпорядниця позадкувала до дверей і вислизнула з кімнати. Лежнєв не знав, як бути: іти за розпорядницею чи трофей підождати. А втім, на нього не звертали уваги.

— Ваша ставка, Адо, — сказав тонкогубий блондин у цивільному, спритно тасуючи колоду.

Жінка в палантині силувано всміхнулася, розкрила свою сумочку, поклала на стіл гроші.

— Дві тисячі, — сказала.

Полковник авіації із стрічкою «Рицарського хреста за військові заслуги» і парадним кортиком з інкрустованою рукояткою на поясі зробив застережливий жест.

— Ви знов випробовуєте долю, фрау Адо.

— Стережіться, фрау, — підхопив круглопикий товстун.

— Я не з полохливих, — роблено весело мовила жінка. — Прошу, майоре.

Майор здав собі й Аді. Коли карти відкрили, фрау Ада зблідла. Тонкогубий блондин виграв.

— Мені сьогодні щастить, — усміхнувся він.

— І не тільки сьогодні, — багатозначно, як здалося Лежнєву, сказав товстун. — Ви взагалі щасливчик, фон Бюлов.

«Фон Бюлов, фон Бюлов», — майнуло в голові Лежнєва. Це прізвище він чув у Москві.

— Негарно, майоре, оббирати господиню, — пробасив льотчик.

— Гра є гра, — усміхнувся майор. — Отже, в банку десять тисяч. Хто бажає, панове?

Офіцери мовчали. Лежнєв помітив, що фрау Ада стягує з пальця перстень з брильянтом. Помітив він і інше: на столі перед майором фон Бюловнм лежав портсигар, на полірованій кришці якого при бажанні можна було розгледіти відображення лицьової сторони карти, Лежав портсигар під лівою рукою, в якій майор, здаючи карти, тримав колоду… Можливо, Лежнєв помилявся, але прогавити такий момент не можна було. Зрештою, він нічим не ризикував, а завоювати прихильність цієї жінки міг. Ада вже скинула перстень. Лежнєв ввічливо спинив її.

— Не робіть цього, фрау.

Вона зміряла його гнівним поглядом. Та він уже кинув на стіл гроші.

— На ваше щастя, фрау…

Офіцери здивовано перезирнулися.

— Оце по-фронтовому! — вигукнув льотчик.

— Нарікайте на себе, обер-лейтенанте, — скривив губи фон Бюлов, розриваючи обгортку нової колоди. — А втім, фортуна прихильна до сміливих.

— Саме так, — добродушно всміхнувся Лежнєв і безцеремонно простягнув руку до майорового портсигара. — Дозвольте закурити?

Погляд, який кинув на нього фон Бюлов, не можна було назвати люб’язним. Тонкі губи майора затремтіли, розповзлися в нервовій гримасі.

У кімнаті запала тиша. Лежнєв хвилювався. Піднявши карти, не одразу зрозумів, що виграв, і тільки громовий крик полковника: «Банк ваш, обер-лейтенанте!» — переконав його в цьому.

Розрядка була бурхлива: видерши з рук Лежнєва портсигар, фон Бюлов вискочив з кімнати. Полковник з властивою льотчикам фамільярністю вдарив Лежнєва по плечу, поздоровив його і сказав, що в таких випадках фронтовики ставлять дюжину шампанського. Товстун у сірому піджаку — його всі називали паном Трібо — теж поздоровив Лежнєва, а потім, одвівши його вбік, спитав:

— Гадаєте, фон Бюлов махлював?

— Цього я не можу твердити.

— Не хитруйте, обер-лейтенанте, — сказав Трібо з ледь помітним акцентом. — Я зрозумів ваш маневр з портсигаром. Зроблено було тонко. Тонко і сміливо.

Живі веселі очі товстуна, як і все його добродушне рум’яне обличчя, приваблювали, а проте Лежнєв був насторожі.

— Майорові бракує витримки, — обережно сказав він. — Його виїдають не руки — губи, ними він не володіє…

Товстун міцно стиснув йому лікоть.

— Спасибі, обер-лейтенанте. Ви мені подобаєтесь, а тому хочу попередити: остерігайтеся фон Бюлова. Він не простить вам портсигара.

— Росіяни кажуть: «Бог не видасть — свиня не з’їсть».

Трібо захихикав, а потім серйозно мовив:

— Свиня, може, не з’їсть, але місцеві абверівці вам її неодмінно підкладуть. Ви у відпустці?

— Так, — сказав Лежнєв. — Обер-лейтенант Зінгер, армійська група «Південь».

— Тоді ще півбіди. Завтра ви поїдете, і — шукай вітра в полі.

— А при чому тут абверівці? — у свою чергу поцікавився Лежнєв.

— Я сказав і так більше, ніж треба, — усміхнувся Трібо.

— Дякую за попередження, — клацнув каблуками Лежнєв. — Я ваш боржник.

— Розрахуйтеся краще в фрау Адою. Повірте, це дасть вам більше користі.

Лежнєв підійшов до жінки, відрекомендувався.

— Ада, — подаючи йому випещену руку, — сказала вона.

— Я грав на ваше щастя, — мовив Лежнєв слова, яких вона так чекала, — половина виграшу ваша.

— Що ви, що ви, Рудольфе! — не приховуючи радості, лебеділа Ада. — Я програла тільки три тисячі.

— І все-таки ви повинні взяти половину виграшу, — якомога люб’язніше наполягав Лежнєв.

Умовляти фрау Аду довго не довелося.

— Вважатимемо, що мені пощастить у коханні, — ні до кого не звертаючись, сказала вона по-російськи і заховала гроші в сумочку. Після цього підійшла до серванта, дістала пляшку коньяку, налила дві чарки, подала одну Лежнєву.

— За вашу перемогу, Рудольфе, — вже по-німецьки мовила вона.

Підступив полковник-льотчик і, не питаючи дозволу, взяв третю чарку, налив собі.

— Цим не відбудетесь, панове, — загримів він, звертаючись до Лежнєва й Ади. — Я переживав за вас і маю право на винагороду.

— Замовляйте шампанське, — засміявся Лежнєв. — Я частую.

Поки ходили по шампанське, фрау Ада вельми люб’язно розмовляла з обер-лейтенантом Зінгером. Однак за грайливими, приязними словами Лежнєв угадував гостру цікавість до себе.

— Ви проїздом?

— Так. У Сосновському в мене були деякі справи. Довелося заїхати.

— У вас є знайомі в Сосновському?

— Я домовився зустрітися на сосновському вокзалі з одним знайомим капітаном.

— І зустрілися?

— Так. Він буквально зняв мене з поїзда і привіз до вас, запевняючи, що я не пошкодую.

— Де ж ваш приятель?

— Пішов гуляти. Він нещодавно виписався з госпіталю і ще кепсько себе почуває.

Лежнєв сказав це про всяк випадок.

— Йому треба було зайти у лазарет, — мовила Ада, закурюючи сигарету. — Правда, нашого лікаря зараз нема. Але в лазареті є медсестра. Хоча вона і росіянка… — Ада замовкла, немов шукала якесь слово, що найточніше характеризувало б медсестру, та, видно, не знайшовши його, додала — Одначе діло своє знає.

На цьому їхня розмова урвалася — принесли шампанське. Полковник-льотчик почав розповідати якийсь анекдот. Лежнєв удавав, що слухає його, а думав про своє. Безлюдний лазарет і медсестра-росіянка… медсестра… Чи зуміє вона перелити Оскарові кров? А коли примусити її спуститися в підвал?.. Власне, чому ж у підвал? В Оскара є форма саперного капітана і відповідні документи; він вільно володіє німецькою мовою. До того ж сьогодні в замку багато гостей… Ні, тільки не поспішати. Невідомо, що являє собою ця медсестра…

Вибравши слушну мить і пославшись на те, що йому треба розшукати товариша, Лежнєв залишив Голубу кімнату.

Лазарет він знайшов швидко. Його зустріла невисока тендітна дівчина в акуратному білому халаті і такій же косинці, з-під якої вибивалося чорне, мов смола, волосся. Погляд карих очей трохи притіняли довгі вії.

— Що ви хотіли, пане обер-лейтенант? — досить пристойною німецькою мовою спитала вона.

— У мене болить голова, — сказав Лежнєв, безцеремонно роздивляючись дівчину.

Медсестра підійшла до шафи, знайшла потрібні ліки, налила в склянку води, поставила перед Лежнєвим. Усе це вона робила мовчки, не дивлячись на пацієнта.

— А хто поручиться, що ви не підсунули мені отруту? — розвалившись на стільці, спитав Лежнєв.

Дівчина йому сподобалась, але самий факт перебування її в німецькому лазареті насторожував.

— Це пірамідон, — спокійно мовила вона.

Певно, обер-лейтенантове запитання анітрохи не зачепило її.

— Російська медсестра працює в лазареті для німецьких офіцерів? — так само розв’язно спитав Лежнєв.

— Я обслуговую допоміжний персонал санаторію. Німецьких військовослужбовців лікує німецький лікар. Сьогодні лікар Фюмен поїхав до міста, а фельдшер трохи випив і пішов спати. До того ж у лазареті немає хворих.

— Ви б хотіли лікувати німецьких офіцерів?

Дівчина промовчала.

— А скільки вам тут платять? — запиваючи порошок водою, ніби між іншим, спитав Лежнєв.

І знову мовчанка.

— Я не почув відповіді!

— Стільки, скільки ви платите іншим військовополоненим.

— Ви — військовополонена? — щиро здивувався Лежнєв.

Вона невиразно стенула плечима, відійшла до шафи, почала перебирати інструменти.

— Яке у вас звання? — уже лагідно спитав Лежнєв.

— Старший лейтенант медичної служби.

— Медсестра?

— Лікар. Я закінчила чотири курси медичного інституту.

— О, вас мобілізували, не давши довчитися, — майже співчутливо сказав Лежнєв.

— Я пішла добровільно!

Вона обернулась і вперше глянула на безцеремонного обер-лейтенанта.

— Як вас звати? — якомога м’якше спитав Лежнєв.

— А вам не все одно?

— Мені треба знати.

Вона не відповіла.

За шафою хтось застогнав. Дівчина зробила мимовільний рух, немовби хотіла затримати цей звук.

— То як же вас звати? — знову спитав Лежнєв, удаючи, що не почув стогону.

— Ірина… Ірина Дмитрівна, — швидко відповіла вона, відходячи од шафи і тим самим намагаючись відвернути увагу офіцера.

— Ірина, — повторив Лежнєв, підводячись із стільця. — Гарне ім’я. У мене була знайома, яку звали Ірина. Вона загинула на початку війни.

В ніші знову почувся стогін. Випередивши Ірину, Лежнєв пішов за шафу. Там на низькому тапчані долілиць лежала дівчина. Спина дівчини була густо змащена чорною маззю.

— Що з нею? — спитав Лежнєв.

Ірина відповіла не одразу.

— Вона відмовила офіцерові в тому, в чому не повинна була відмовляти. Офіцер поскаржився, і її покарали. Били батогом. Тут це називають «приборканням непокірних».

Лежнєв зціпив зуби. Відійшов до невеликого столу, дістав, але одразу ж сховав сигарети.

— Вибачте, Ірино Дмитрівно, — неголосно сказав він по-російськи. — Я не думав… Не знав… Чим я можу допомогти цій дівчині?

Ірина оторопіла.

— Ви росіянин?!

— Чому ви так вирішили?

— Ви дуже чисто… надто чисто розмовляєте по-російськи, — хвилюючись сказала вона.

— Фрау Ада розмовляє не гірше.

— Фрау Ада? — гірко посміхнулась Ірина. — Вона з місцевих німкень. І не просто з місцевих — цей замок колись належав її батькові.

— Он як? — підвів брови Лежнєв. — І все-таки, чим я можу допомогти цій дівчині?

— Її мали віднести в карантин. Але в такому стані вона там довго не протягне. Не знаю…

— Може, гроші?

Ірина невпевнено похитала головою.

— Мені розповідали, що старша першого поверху за гроші переховує дівчат, — сказала вона. — Бере на кухню і дає відлежатись. Це краще, ніш у карантині.

— Скільки треба грошей?

— Багато. П’ятсот марок… Може й більше.

Лежнєв дістав гаманець.

— Візьміть. Тут вісімсот.

— Спасибі, пане обер-лейтенант. Ви, бачу, дуже гарна людина.

— Не такий гарний, як ви думаєте, — всміхнувся Лежнєв.

Він знову подивився на шафу, за якою лежала знівечена дівчина.

— Ось що, Ірино Дмитрівно, — почав він. — Особисто мені нічого од вас не треба. Та може статися, що за годину-півтори до вас принесуть пораненого німецького офіцера, якому треба буде негайно перелити кров. Зумієте це зробити?

— Авжеж. На фронті я не раз переливала кров.

— Та це ще не все. Ви повинні констатувати — чи як це у вас називається, — що в офіцера відкрилася давня, скажімо місячної давності, рана на стегні, навіть якщо побачите, що це не так. Ви зрозуміли мене?

— Хто ви? — самими губами спитала Ірина.

— Обер-лейтенант Рудольф Зінгер, армійська група «Південь», — суворо відповів Лежнєв і додав трохи лагідніше: — Отже, послуга за послугу. Домовились?

— Домовились, — насилу проковтнувши клубок, що застряв у горлі, мовила Ірина. — А що буде потім з тим офіцером?

— То вже не ваш клопіт.