«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Секретар комітету комсомолу хіміко-технологічного інституту, статурний хлопець з інститутським значком на спортивній куртці, спитав Наталю:

— Це ви слідчий Супрун?

— Так. Не схожа?

— Та ні, — знітився секретар, — не в тому річ. Просто я вас знаю… Ви вчилися в сорок другій школі.

— Справді.

— А я в тридцять четвертій. Бачив вас на тренуванні. Якщо не помиляюся, ви були в гімнастичній секції.

— Був такий гріх, — усміхнулася. Наталя.

— Сідайте, будь ласка. Я такий неуважний, навіть не запросив сісти!

— І не відрекомендувалися, — усе ще всміхаючись, мовила Наталя.

— І справді! Роман… — він затнувся, а потім додав: — Роман Корнійович Білан.

— Супрун Наталія Сергіївна, — подала вона йому руку і розсміялася. — Який ви офіційний. Я вас теж пам’ятаю, Ромо! Ще з шкільних років.

— Як летить час! — вигукнув Роман. — Одне одного на ім’я й по батькові величати стали.

— Не кажи, — переходячи на «ти», мовила Наталя. — Вузи вже закінчили. Жах! Ти давно тут секретарюєш?

— Четвертий рік, — скрушно зітхнув Білан, — наче в казані… Сім тисяч комсомольців!

— Зате приємно, що тобі сім тисяч виявляють довір’я.

— Приємно то приємно, але ж доводиться крутитись, як білці в колесі. Та всяка писанина заїдає. — Він згріб зі столу купу паперів, запхнув їх у шухляду. Потім якось спідлоба зиркнув на Наталю, насторожено спитав: — Ти в якійсь справі до мене?

— Минулого року у вас тут була історія на вечірньому відділенні…

— Вечірників у нас немає на обліку, — швидко і, як здалося Наталі, з полегкістю сказав Білан.

— Я знаю. І все-таки допоможи мені.

Вона коротенько розповіла про Сільву Пєтухову.

— Джон, кажеш? Щось не пригадую. Інститут, звісно, великий, але таке ім’я я б запам’ятав.

— Співробітника з таким ім’ям у вас немає, — сказала Наталя. — Мабуть, це кличка.

— Кличка — річ непевна.

— За словами Пєтухової, він чи то асистент, чи методист.

Білан скуйовдив волосся.

— Канікули тепер. Майже всі співробітники у відпустці; про студентів і казати нічого. Навіть не знаю, як тобі допомогти.

— Ну що ж, нема то й нема, — спроквола мовила Наталя. — Вибач, що потурбувала.

— Стривай-но, — затримав її Білан. — Ми зробимо ось що: ти посидь тут, а я скочу в четвертий корпус. Там наш комсомольський будівельний загін орудує — лабораторію полімерів власними силами будуємо. Побалакаю з хлопцями, може, щось узнаю. Подивись поки що журнали, газети.

Білана не було з півгодини. За цей час Наталя встигла подзвонити в прокуратуру області і міський карний розшук. Та ні Лежнєва, ні Кравчука на місці не було.

Переглянула всю підшивку «Смены», доки повернувся Білан.

— Є такий! — ще з порога крикнув. — Лаборант кафедри колоїдної хімії Георгій Палій.

— Ти певен, що це він?

— Абсолютно! І Джоном його називають. Встановлено точно! Якщо хочеш, можу запросити його сюди. Він в інституті.

— Навіть не знаю, — розвела руками Наталя.

Вона й справді не знала, як бути. Не сподівалася так швидко знайти Джона. Якби не Білан, хто знає, скільки б ще тривали ці пошуки.

— Я можу викликати його в якійсь справі, — запропонував Білан, наче вгадавши Наталині сумніви. — Тобі не обов’язково представлятися.

— З тебе вийшов би непоганий оперативник, Ромо, — всміхнулася Наталя.

— А що ти думаєш! — підхопив він. — Ну то як?

— Запрошуй, — сказала Наталя.

Всупереч сподіванням Наталі, Георгій Палій був звичайний собі молодик. Поводився скромно: на Наталю глянув мельки, не сів. «Дарма, я постою, насидівся в лабораторії». Завдання, яке дав йому Білан, занотував у блокнот, од сигарети, яку йому запропонували, відмовився. Та коли задзвонив телефон і Білан узяв трубку, Наталя відчула на собі погляд Палія: навдивовижу нахабний, оцінюючий, слизький. Так безсоромно і нахабно на неї ще ніхто не дивився. Та ось Білан поклав трубку, і Палієві очі знову стали байдужі.

Коли він вийшов, Наталя подякувала Біланові.

— Нема за що: все-таки давня знайома. Треба допомогти! До речі, це тобі дзвонили з управління міліції. Передавали, що Пєтухова знайшлася…