«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Абверівців наче вимело в палати; зникла і фрау Ада. Оскар знеможено ліг на подушку, але ще знайшов у собі сили підморгнути Лежнєву.

— Ви з ними не церемоньтеся, — сказав він. — Бюлов у мене на гачку. Проте й не заривайтеся: він боягузливий, але хитрий. При першій же нагоді повідомте в Центр про цю зустріч…

У коридорі на обер-лейтенанта Зінгера чекав майор фон Бюлов. Вигляд у абверівця був кислий.

— Зінгер, мені треба з вами побалакати, — запобігливо сказав він.

— Не маю часу, — сухо відповів Лежнєв. — Зараз прийде автобус по полковника Шпітцмюллера. Я їду з ними.

— Вони підождуть, — швидко відказав Бюлов. — Я попередив полковника.

Лежнєв подивився на абверівця і, про всяк випадок, усміхнувся.

— Що ви хотіли, пане майор?

— Прошу, зайдіть на хвилинку до мене.

Кімната, до якої фон Бюлов привів Лежнєва, була опоряджена і вмебльована в староруському стилі: побілені стіни, настелена дощата підлога, широкі лави, грубо збитий стіл, образи в позолочених рамах. Була навіть піч з лежанкою.

— Тут нам не заважатимуть, — сказав фон Бюлов. — Ця стилізація не моя вигадка. Хоча кімната вважається моєю, але її так опорядили багато років тому колишні володарі замку, які не поминали нагоди підкреслити свою прихильність до всього російського, може, тому, що самі були німці.

Увійшла дівчина в строкатому ситцевому сарафані, червоних чобітках і кораблику. У неї була пишна руса коса і темні, здавалося, пофарбовані вії, яких вона не підіймала — чи то соромилась, чи боялася офіцерів. Дівчина принесла каву.

— Спасибі, Марфочко, іди, — по-російськи сказав Бюлов.

Дівчина вийшла.

— Одяг і ім’я служниці теж витримані в стилі, — всміхнувся Лежнєв.

— Признатися, це вже моя ідея, — розливаючи каву, сказав фон Бюлов. — Не терплю дисонансів. Спідниця і наколка офіціантки тут були б недоречні. Рекомендую каву, зварену за моїм рецептом. Враз витвережує.

— Ви думаєте, я п’яний? — насупився Лежнєв.

— Я цього не казав. Але гадаю, що вам не завадить освіжитися. Льотчики, з якими ви пили нарівні, лежать покотом. Пити і не п’яніти — це свого роду мистецтво, дуже цінне для нашої роботи.

— Ви помиляєтесь, — холодно зауважив Лежнєв. Натяк був надто недвозначний, щоб пропустити його повз вуха. — Я не маю честі бути офіцером абверу.

— Вам три чи чотири грудочки цукру? — не звертаючи уваги на його заперечення, спитав Бюлов.

— Чотири. Дякую, — Лежнєв присунув до себе каву.

— А я не люблю солодкої, — сказав фон Бюлов і додав, начебто між іншим: — Мої колеги працюють не тільки в абвері; співробітників імперського відділення безпеки я завжди вважав своїми товаришами.

Лежнєв мало не похлинувся — він зрозумів, що фон Бюлов приймає його за співробітника СД[4]. Зрозумів він і те, чому така думка виникла в абверівця.

— Я тільки штабний офіцер, — відказав Лежнєв.

Підтверджувати одразу «здогад» фон Бюлова було б необережно — працівники СД, тим більше ті, котрі маскувалися під офіцерів вермахту, як правило, виконували особливі завдання служби безпеки, про що абверівці не знали.

— Звичайно, — підхопив Бюлов, — обер-лейтенант Рудольф Зінгер, група армії «Південь». Я в цьому не сумніваюсь, як не сумніваюсь і в тому, що ваш товариш капітан Оскар Фріснер заступник командира 2І7 саперного батальйону. Коли два тижні тому ми зустрілися з ним у Харкові, я був підполковником медичної служби. А медицину я знаю так само, як Фріснер саперну справу.

— Запевняю вас, пане майоре, до розвідки я не маю ніякісінького відношення, — всміхнувся Лежнєв. Ця усмішка — Лежнєв на те й розраховував — свідчила про протилежне.

— Розвідник, контррозвідник — по суті, одне й те саме, — розуміюче кивнув фон Бюлов. — Тільки не треба запевняти мене, Зінгер, що гестапівський жетон, який ви сьогодні показували полковникові Шпітцмюллерові, дрібничка, подарована вам друзями на день народження… Хочете коньяку чи ще кави?

— Ще кави.

— Думаю, я не перебільшу, коли скажу, що найблискучіші перемоги німецької зброї підготували своєю відданою працею наші розвідка і контррозвідка, — перейшов на більш загальну тему фон Бюлов. — Кажучи про розвідку і контррозвідку тисячолітнього рейху, я маю на увазі як абвер, так і імперську службу безпеки. Нам не треба лаврів, правда ж, Зінгер? Досить того, що фюрер знає і цінує нашу скромну працю. Та якщо німецькій розвідці коли-небудь піднесуть лавровий вінок, то я б поділив його порівну між абвером і СД. А ви як гадаєте?

— Я ніколи не думаю про нагороди, виконуючи свій обов’язок, — ухилився од прямої відповіді Лежнєв.

— Похвалено. Дуже похвально! Але я хочу сказати інше. На жаль, є люди, котрі, виходячи з якихось незрозумілих мені і в кожному разі не державних інтересів, намагаються загострити стосунки між абвером та імперською службою безпеки. Я вважаю цих людей принаймні не далекоглядними…

Він замовк і вичікувально подивився на Лежнєва. Той незворушно попивав каву, яка — треба віддати належне господареві — і справді витвережувала.

— Те гідне жалю непорозуміння, яке сталося між мною і штурмбанфюрером Фріснером, — вів далі майор, не дочекавшись підтримки співбесідника, — наслідок інсинуацій, які поширюють безвідповідальні люди і які тільки шкодять нашій спільній справі. А втім, судіть самі.

Він підвівся, натиснув якусь кнопку на стіні, і в кутку ритмічно загув вентилятор. На Лежнєва повіяв приємний вітрець — у кімнаті було душно; вікна зачинені, певно, з міркувань світломаскування.

— У лютому-квітні, під час планомірного відходу наших військ з Північного Кавказу, — почав розповідати фон Бюлов, — у район Барвінкове — Лозова — Синельникове ринув потік біженців, серед яких були колишні радянські громадяни, що активно співробітничали з німецькою владою. Побоюючись, що енкаведе використає переміщення великої кількості людей, аби засилати в наш тил свою агентуру, а також спробує ізолювати деяких німецьких військовослужбовців, деморалізованих почасти сталінградською трагедією, почасти пропагандою так званого «Комітету вільної Німеччини», абвер вжив відповідних заходів. Одним із таких заходів було відрядження на допомогу обер-командам і частинам південної дільниці досвідчених офіцерів-контррозвідників. Я прибув до Полтави 30 березня і одразу поринув у роботу. Після того, як наші війська знову зайняли Харків, я зі своїми колегами переїхав туди. Повірте, Зінгер, від своєї нової роботи я не мав задоволення: не дуже приємно з ранку до пізнього вечора допитувати отупілих від страху бургомістрів, старост, поліцаїв, їхніх жінок, коханок. Коли мені і щастило викрити радянського агента, то цю заслугу одразу ж приписували собі мої нові колеги. Та господь з ними…

Фон Бюлов повернувся до столу, дістав з кишені знайомий Лежнєву золотий портсигар.

— Куріть, — запропонував він і додав цілком серйозно — Я не вдавався по допомогу до цього портсигара в Голубій кімнаті. Придивіться до його кришок — вони вимережені візерунками; такі поверхні не відбивають. До того ж я короткозорий. Так що ваші підозри були безпідставні.

Лежнєв узяв сигарету, і хоча йому здалося, що це інший портсигар, сказав те, що хотів почути фон Бюлов:

— Я ні в чому не підозрював вас, пане майор. Гра була чесна.

— Якось у середині червня, — після недовгої паузи почав знову розповідати абверівець, — мене запросив до себе генерал Остер, що саме приїхав з Берліна. Сподіваюся, це прізвище ви знаєте?[5] Він повідомив, що в Головному управлінні імперської безпеки поширюються чутки, ніби барвінково-синельниківська акція абверу має на меті реквізувати коштовності у біженців. Причому ці коштовності абвер хоче приховати від Міністерства фінансів. Для перевірки цих чуток на місці виїхав офіцер з особливих доручень при штабі рейхсфюрера СС. Хто цей офіцер, генерал Остер не знав, але йому було відомо, що той уже в Харкові і встановив контакт із шефом місцевого відділення поліції безпеки та СД. Повірте, Зінгер, усе це мене не обходило: термін мого відрядження минав, а до реквізицій, якщо їх хтось і вів, я не мав ніякісінького відношення. Проте генерал Остер був мій начальник, і я не міг відмовити йому в проханні знайти офіцера СД і спробувати переконати його в безпідставності інсинуацій, які поширювалися в Берліні. Пізніше я догадався, що Остер збрехав, сказавши, ніби не знає особливоуповноваженого СД — адже не випадково він доручив знайти його саме мені. Як ви вже, певно, здогадалися, цим офіцером був штурмбанфюрер Фріснер, з котрим я колись учився на юридичному факультеті Берлінського університету. Шукати Фріснера мені довго не довелося — ми чудово знали один одного. І скажу чесно: я завжди поважав його, дорожив його прихильністю. Він — один з небагатьох офіцерів секретної служби СС, з яким я не боявся говорити відверто. Був відвертий зі мною і він. Оскар одразу ж сказав мені, що вся ця історія йому неприємна, що він не сумнівається в порядності більшості співробітників абверу і буде радий, коли його місія не спричиниться до погіршення стосунків між нашими відомствами.

— Нащо ви розповідаєте мені про це? — спитав Лежнєв.

— Не хочу, щоб у вас склалася неправильна думка про мене.

— І заради цього ви відкриваєте незнайомому вам офіцерові найважливіші таємниці армійської розвідки? — примружився Лежнєв. — А якщо ця розмова не лишиться між нами і я передам її зміст третій особі?

— Я буду тільки вдячний вам, — Бюлов дістав із портсигара сигарету, закурив не затягуючись. — Я зустрічався з Оскаром Фріснером у Харкові кілька разів і майже переконав його в безпідставності підозр з боку служби безпеки. Оскар навіть допоміг нам залагодити один конфлікт з командуванням СС. Йшлося про дуже важливу дезінформацію, яку генерал Остер вирішив надіслати через надійний канал, щоб завести в оману російський генштаб. Усе, здавалося, було гаразд, і росіяни мали клюнути на цю приманку. Однак сталося непередбачене — у прифронтовій смузі нашого агента затримав пост ваффен СС[6]. Агент мав із собою надзвичайно важливі дані, які вміло сфальсифікувала наша контррозвідка. Командування СС прийняло все за щиру правду, а нашого агента — за радянського шпигуна. Ніякі докази не бралися до уваги — есесівці швидше схильні були звинуватити в зраді самого генерала Остера, ніж визнати свою помилку. Конфлікт уладнав Фріснер, і генерал Остер вдячний йому за це й досі. Та буквально на другий день стався скандал: два офіцери абверкоманди в Синельниковому реквізували у якогось ділка чорного ринку партію брильянтів і намагалися їх привласнити. Про це якось дізнався Фріснер: він зателефонував генералові Остеру і сказав, що вилітає на місце. Остер одразу ж викликав мене і попросив супроводжувати Фріснера в Синельникове…

Раптом різко задзвонив дзвінок. Фон Бюлов підняв трубку. Вислухавши того, хто дзвонив, він скоса глянув на Лежнєва і сказав:

— Хвилин за десять-п’ятнадцять. Передайте полковникові, щоб він через десять-п’ятнадцять хвилин зайшов у російську кімнату. — Поклавши трубку, Бюлов усміхнувся до Лежнєва: — Приїхав автобус. Полковник Шпітцмюллер питає, чи довго ви затримаєтеся. Нічого, підожде! Постараюся бути лаконічнішим… Я побачив Фріснера на аеродромі, але він не взяв мене з собою, посилаючись на те, що в літаку немає місця. Справа, звісно, не в вільному місці — хтось підбурив Фріснера проти мене і генерала Остера. Я зрозумів це одразу. Завжди витриманий і коректний, Фріснер того ранку був у нестямі. Він не вірив нікому, всіх підозрював. Таким я його ще не бачив ніколи. Як дізнався я потім, він навіть відмовився од літака ланки зв’язку, якого люб’язно запропонував йому начальник харківського аеродрому, і викликав «юнкерс» однієї з фронтових ескадрилей, вказавши при цьому, який саме пілот повинен вести машину, — у СД скрізь свої люди. Погода того дня була нельотна, і «юнкере» насилу приземлився в Харкові. Пілот спочатку навіть відмовлявся летіти в Синельникове, та з особливоуповноваженим штабу рейхсфюірера, як ви самі розумієте, не сперечаються. Що сталося потім, я не знаю. Мабуть, вони збилися з курсу і попали в смугу зенітного вогню чи то наших, чи російських батарей. Фріснер, не розібравшись у чому річ. радирував командуванню СС, що в літаку вибухнула міна уповільненої дії і що «юнкере» падає. На цьому зв’язок з літаком обірвався. Пошуки не дали наслідків. Усі прийшли до висновку, що штурмбанфюрер Фріснер загинув. Командування СС створило спеціальну комісію, яка допитувала причетних до цієї справи, у тому числі і мене. Та. як бачите, мене не розстріляли і навіть не розжалували. Повірте, Зінгер, я безмежно радий, що Фріснер живий і дуже прикро почути звинувачення, яке він сьогодні кинув мені у вашій присутності.

— То порозумійтеся з ним, — сказав Лежнєв.

— Навряд чи він захоче вислухати мене, — усміхнувся фон Бюлов. — Зрозумійте правильно, Зінгер. Я не прошу посередництва, але буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви при нагоді передасте Фріснеру зміст нашої розмови.

— Боюся, що найближчим часом ми не побачимося з ним, — сказав Лежнєв.

— Розумію, — мовив фон Бюлов, — у вас свої справи, у нього — свої. Які — не питаю: співробітникам СД не задають запитань. Однак Фріснер ваш товариш і ви, очевидно, провідаєте його хоча б для того, щоб дізнатися про його здоров’я.

— Можливо.

— Отоді і розкажіть йому про нашу розмову, — Бюлов знову дістав золотий портсигар, але не закурив, а поклав його перед Лежнєвим. — У Голубій кімнаті мені здалося, що вам сподобався цей портсигар. На Сході в звичай дарувати гостеві річ, яка йому сподобалася. Росія — це теж Схід, то дотримуймося ж місцевих звичаїв.

— Ви пропонуєте мені хабара? — холодно спитав Лежнєв, водночас роздумуючи над тим, як учинив би на його місці справжній есесівський офіцер.

— Зовсім ні, — відказав фон Бюлов. — Зрештою, що таке портсигар? Звичайна річ курця.

— Не в багатьох курців я бачив портсигари вартістю кілька тисяч марок, — усміхнувся Лежнєв.

— Ви помиляєтесь, він не золотий, — знітився Бюлов, — це імітація під золото.

— Припустімо, я повірив, — сказав Лежнєв. — Дякую за увагу. Але свої сигарети я не тримаю в портсигарах.

Він сказав це таким тоном, що фон Бюлов розгубився.

— Вибачте, — пробурмотів абверівець.

У двері постукали.

— Це Шпітцмюллер, — зрадів фон Бюлов. — Прошу вас, полковнику!

Льотчик тримався на ногах більш-менш твердо.

— Їдемо, Зінгер? — звернувся він до Лежнєва. — Автобус у дворі.

Лежнєв відповів не одразу, вдаючи, що роздумує над пропозицією полковника.

— Мабуть, до міста я вже не встигну, — поглянувши на годинник, сказав він і після паузи додав: — А втім, мені все одно по дорозі з вами. Висадите мене на шосе. Їдьмо.

Полковник Шпітцмюллер встав, але одразу ж сів, явно не поспішаючи: Лежнєв помітив, що фон Бюлов зробив якийсь знак льотчикові. Той почервонів, засовався на стільці і чогось поліз до кишені.

— Я ваш боржник, Зінгер, — сказав він. — Хто знає, коли ми зустрінемося та й чи зустрінемося взагалі. Ви платили за всіх. Скільки я вам винен?

— Облиште, полковнику, — вирішив бути великодушним Лежнєв.

— Мені ніяково, Зінгер, — пробурмотів льотчик, ховаючи, проте, гроші. — Я ж знав, що ви…

Він осікся, силувано всміхнувся, розвів руками. Зачепившись за лаву, дзвякнув його кортик. Полковник раптом зняв його і подав Лежнєву:

— Тоді візьміть це на знак дружби, Рудольфе. Погляньте на рукоятку.

— «Sequi її tuo corse, е lascia dir le geuti», — насилу прочитав Лежнєв викарбуваний на рукоятці напис. — Не розумію. Якою це мовою? Чи не італійською?

— Італійською, — підтвердив Шпітцмюллер. — «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть». Добре сказано, правда ж? Цей кортик мені подарував один італієць. Ми були з ним в Іспанії в тридцять восьмому. Льотчик він був нікудишній, хоча корчив із себе аса. А напис мені подобається.

— Мудро сказано, — підхопив фон Бюлов. — Власне, це девіз усіх справжніх мужчин.

— Мені не лишається нічого іншого, як прийняти подарунок, — усміхнувся Лежнєв, — хоча б для того, щоб довести свою приналежність до справжніх мужчин.

Полковник Шпітцмюллер зареготав. Потім сам прикріпив кортик до пояса обер-лейтенанта Зінгера.

Фон Бюлов пішов їх проводжати. Це було не до речі, бо Лежнєву треба було ще надіти пілотку, яка лежала в нього за пазухою. У коридорі, в залі, на сходах цього не зробиш — головні убори здають і беруть унизу — в гардеробній, а в гардеробній теж не так просто це зробити — не витягуватимеш із-за пазухи пілотку на очах у фон Бюлова. Та все обійшлося.

У дворі було так темно, як буває тільки перед світанком. Свіжий вітрець приніс пахощі лісу, і Лежнєв на повні груди вдихнув чисте, напоєне хвоєю нічне повітря; одразу стало якось легше дихати і думати; зникла нервова напруга, яка ось уже кілька годин підряд сковувала його. Нічна тиша дзвеніла у вухах. Та ось неподалік, розриваючи тишу, загурчав мотор, сліпуче спалахнули фари автобуса. Лежнєв подивився на годинник. Було близько четвертої. Скоро світатиме. Товариші, мабуть, ждуть не діждуться його біля водостоку. Але минулий вечір і ця швидкокрила ніч варті будь-яких хвилювань…

Лежнєв уже прощався з фон Бюловим, коли хтось у темряві вимовив прізвище Оскара.

— Здається, небезпеки немає, — відповіла фрау Ада. Лежнєв упізнав її голос.

— Я привіз хірурга, — сказав її співбесідник, перетинаючи смугу світла від автобусних фар.

Лежнєв тільки на мить побачив чіткий, наче вирізьблений профіль — тверде підборіддя, прямий ніс, але запам’ятав це обличчя… Фрау Рененкампф і чоловік із вольовим обличчям увійшли в замок.

— Хто це? — проводжаючи їх поглядом, спитав Лежнєв у фон Бюлова.

Той не відповів.

— Ця людина назвала прізвище мого товариша, — наполягав Лежнєв.

— У вас чудовий слух, — скривив губи фон Бюлов.

— І все-таки, хто цей чоловік?

— Полковник Улінгер.

Це була ще одна дуже важлива новина. Хто такий полковник Улінгер, Лежнєв знав: це прізвище неодноразово згадували в Москві.

— Ваш шеф завжди приїздить на шапкобрання?

— Ні, не завжди, — розгубився фон Бюлов.