«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Не можна сказати, що Наталя Супрун з дитинства мріяла про слідчу роботу. Але її завжди вабили «чоловічі» професії. Мабуть, далося взнаки те, що вона росла без батька. Змалку була оточена материнською увагою і любов'ю. Рано зрозуміла, що мама самотня. Скромна, навіть сором’язлива, Ірина Дмитрівна, здавалося доньці, була дуже беззахисною. І Наталя вирішила внести чоловіче начало в їхню суто жіночу сім’ю. Вона покинула художню гімнастику і почала займатися спортивною — треба передусім бути сильною. Потім удосконалила свої знання в галузі електротехніки, — столярної та слюсарної справи. Серйозно і надовго захопилася фотографією, перетворивши ванну кімнату в лабораторію. І все-таки аж до десятого класу Наталя вагалася у виборі майбутньої професії. Вона мріяла про морське училище; хотіла стати льотчицею, а потім лікарем-хірургом. Улітку 1961 року твердо надумала, що стане геологом. Але наприкінці того ж року їй до рук попав підручник із судової фотографії, і геологія втратила свого палкого прихильника. Наталя перечитала в міській бібліотеці всі книжки з криміналістики і навіть познайомилася з жінкою-слідчим. А незабаром їй запропонували працювати на громадських засадах у фотолабораторії прокуратури.

Наталя погодилась. У старшого слідчого Трача Олександра Юхимовича вона працювала в лабораторії, у нього проходила практику, а пізніше стажирувалася. Наталя багато чого навчилася в нього, а насамперед перейняла мистецтво вести допит.

— Розумієш, Наталі, — коли Трач був у доброму гуморі, він чомусь називав свою ученицю на французький кшталт, — допит, як і слідство в цілому, це своєрідний поєдинок, і не вір тому, хто запевняє, що слідство — це тільки складання протоколів. Коли ти допитуєш свідка, того, кого підозрюєш, а тим більше звинувачуєш, забудь, що вмієш писати. Можливо, ти згаєш більше часу — записати все-таки доведеться, — але й шансів виграти цей поєдинок у тебе буде більше.

Іншим разом він напучував її:

— Готуючись до допиту, ти повинна не просто продумати запитання, а в першу чергу з’ясувати для себе, кого допитуватимеш, — чим живе, чим дихає ця людина. Ти маєш збагнути її психологію; її стан як у даний момент, так і в момент події, котра тебе цікавить. Тут немає стандартних рецептів, як немає стандартних людей. І друге — не менш важливе: шукай і знаходь контакт із тим, кого допитуєш, але не підробляйся під нього.

Наталя була багато чим зобов’язана Трачеві. З його легкої руки і за його рекомендацією її призначили на самостійну роботу. Але й потім, уже будучи слідчим Жовтневої райпрокуратури, вона не раз приходила до Олександра Юхимовича, радилася з ним. Однак в історії з Нетребою Трач не підтримав Наталю, і вона здивувалася, навіть розгубилася, коли він сказав:

— Хоч ти і спортсменка, але вище за себе не стрибай — ноги поламаєш. І взагалі менше мудруй, бо, я бачу, тебе вже заносити почало.

Цього разу Олександр Юхимович не мав рації. Так, Наталя припустилася помилки, але не тому, що хотіла похизуватися своїми здібностями, довести те, чого не можна було довести, — просто в неї не вистачило витримки, хоча напрям стратегічного удару, визнав сам Трач, Наталя визначила правильно. І ось тепер, коли пожежно-технічна експертиза підтвердила її основний висновок, треба було пройти ще раз етапи розслідування; скрупульозно перевірити вже відомі факти, глянути на них під іншим кутом зору.

Після відвертої розмови з Іваном Гавриловичем Щербаком Наталю не залишала думка про самозвану сестру Гургаля. Поки що знайти її не пощастило, хоча Кравчук буквально збився з ніг. Мнима сестра дільничного не випадково обрала для зустрічі з Іваном Гавриловичем вечірню пору і кепсько освітлений сквер за кінотеатром «Комсомолець». Єдиною особливою прикметою, котру помітив Щербак, був шрам на руці дівчини, який лишається після виведення татуювання. Іван Гаврилович звернув увагу на цей шрам тільки тому, що і в нього був такий самий — колись, молодий та дурний, він виколов на передпліччі якусь дурницю, потім насилу вивів її. Шрам у дівчини був невеликий, овальний. Спробуй знайти її за такою прикметою! Та саме цей шрам наштовхнув Наталю на думку, якою вона не забарилася поділитися з Лежнєвим.

— Що ж, ідея непогана, — сказав той, — Треба спробувати…

Трач скорчив невдоволену гримасу:

— Замість морочити мені голову, взялися б самі за це діло. Я вже й так усі терміни порушив. Тобі треба? От і викликай анісімовських красунь, милуйся їхніми руками… На якій кисті, кажеш, у неї шрам? На правій? Стривай-но. У когось я, здається, бачив такий шрам. У Довнер? Ні, по-моєму, у Пєтухової. Словом, хай буде по-вашому, викличу всіх.

І ось перед Наталею сидить гарненька дівчина. Усе, як передбачено «стилем»: на голові начіс, повіки і губи нафарбовані, нігті бузкового кольору, спідниця вище колін, блузка з накрохмаленим коміром, що підпирає вуха. Та й ім’я підходяще — Сільва. Сільва Пєтухова. Проте Наталю цікавить тільки шрам.

— Що в тебе в руці? Покажи. — З такими нічого церемонитися: надто вже розв’язно поводяться вони.

— Запальничка. Західнонімецька.

Сільва подала Наталі запальничку і… Наталя побачила шрам.

— Ти що, куриш?

— Курю. У вас можна курити?

— Ні.

— А Олександр Юхимович дозволяє курити в його кабінеті.

— А я не дозволяю… Ти коли познайомилася з Анісімовою?

— Весною.

— Де?

— На вулиці. Я з одним хлопцем біля під’їзду стояла. Вона проходила мимо, до себе запросила.

— Так з доброго дива й запросила?

— Так і запросила. Джон їй потім на півлітра дав.

— Твого хлопця Джоном звати? — насторожується Наталя.

— Він уже не мій. Був, та загув.

— Ти часто приходила до Анісімової?

— Не рахувала.

— Із Джоном приходила?

Сільва стенає плечима, потім усміхається.

— Попервах із ним…

— Ти знаєш, як це називається?

— Хоч би як називалося, за це строк не дають.

— Бачу, ти вчена. Хто це тебе просвітив? Твої клієнти?

— Ніяких клієнтів у мене не було! Я грошей не брала.

— Ну звісно, тебе просто поїли і дарували всяку мізерію, на зразок цієї запальнички.

У Сільви на очах сльози.

— Не маєте права ображати!

— Хто ж тебе ображає? Хіба я кажу неправду?

— Неправду! — Сільва одвертається, щоб приховати сльози, і Наталя бачить її спаленілі вуха. — Ви нічого не знаєте! Він силоміць. Він мене побив!

— Хто, Джон?

— Інший. Джона, коли хочете знати, я любила!.. Попервах любила…

— А другого?

— Я його навіть не знала… До тих пір не знала.

— Як же вийшло з тим, другим? — майже співчутливо запитує Наталя.

— Ніяк! — Сільва уже не одвертається, хоча сльози течуть по її щоках, змиваючи пудру.

— Це сталося на квартирі Анісімової? — Наталя підходить до дівчини, кладе їй руку на плече.

— Так. Але я вам нічого не підпишу! Він мене вб’є. Йому вбити людину, що муху задавити!

— Це він тебе до Щербака підіслав? — так само співчутливо запитує Наталя.

— Він… Ні! Я не знаю ніякого Щербака!

— Знаєш, Сільво. Чудово знаєш. Сідай, чого схопилась? І Щербак тебе впізнає.

Сільва перестає плакати, дивиться на Наталю з непідробним жахом. Потім каже чомусь пошепки:

— Що мені буде за це? Посадять?

— Усе залежить од тебе.

Розповідь дівчини глибоко вразила Наталю. Сільва народилась і виросла у невеликому районному містечку. Батьки — люди забезпечені — ні в чому не відмовляли доньці. До чогось певного дівчину не вабило, але, закінчивши десятирічку, вона вирішила вступити до хіміко-технологічного інституту. На стаціонарне відділення не витримала конкурсу, вступила на вечірнє. Оселилася на квартирі у родички-манікюрші. Та влаштувала її ученицею в перукарню. А що? Хіба спеціальність перукаря гірша за інші?.. Спочатку все йшло як слід: робота, навчання. А згодом закортіло розважитись, погуляти. З’явилися подружки; почала ходити на танці. Гроші, які одержувала в перукарні і які висилали батьки, витрачала в основному на убори. Влаштовували вечірки; траплялося, що й випивали, А хіба що? Вона ж повнолітня… Про навчання вже не думала. Її виключили з інституту. Тоді вперше в житті вона напилася до нестями. Точніше, її напоїли. Хто? Джон. Він в інституті чи то асистентом, чи то методистом був, усе залицявся до неї, тільки вона давала йому одкоша. Чого? Бо надто вже нахабний. Але того вечора їй було все одно. Потім? Потім Джон обіцяв допомогти перейти в технікум. Він іще багато чого обіцяв, навіть одружитися, коли йому дадуть квартиру… Звісно, вона дурепа, що вірила. Потім пішли ресторани, заміські прогулянки, вечірки… Хто платив за розваги? Іноді він, а більше вона — у нього взимку була скрута з грошима, а їй усе-таки мати щомісяця п’ятдесят карбованців висилала, та й сама ж вона заробляла… Ні, в технікум Джон її не влаштував. Він виявився базікою і шелихвостом. На жаль, вона пізно це зрозуміла. Анісімову зустріли випадково. Підійшла, завела розмову. Сказала, що розуміє їх, що сама була молодою і так далі… Квартира у неї в напівпідвальному приміщенні; в першій кімнаті невелике вікно, друга — зовсім темна. Вони з Джоном приходили до неї кілька разів. Якось на початку червня Анісімова зайшла в перукарню і сказала, що бачила Джона і що він буде в неї ввечері. Того вечора їх частувала господиня. Джон багато пив і примушував пити Сільву. Він був чимось схвильований; часто поглядав на годинник, ходив по кімнаті. А тоді сказав, що йому треба ненадовго піти, просив Сільву зачекати. Коли він пішов, їй стало зле — перепила. Анісімова поклала її в темній кімнаті. Що було потім, Сільва пам’ятає кепсько. Прийшов якийсь мужчина. Вона одбивалась, але він скрутив їй руки… Вранці сказав, що Джон продав її. Сільва не повірила. Тоді мужчина — Анісімова називала його Шефом — показав їй розписку Джона, де було вказано, за скільки він поступається Сільвою. А ще Шеф показав їй фотографії, на яких Сільва побачила себе у непристойному вигляді, і пригрозив, що коли вона комизитиметься, то він пошле ці фотографії її родичам і знайомим. Вона злякалась і погодилася приходити до Анісімової… Ні, вона не знає, хто її фотографував. Можливо, сама Анісімова. Тільки не Джон — він не вміє фотографувати. Ні, вона не захищає його. Чого їй захищати цього покидька! Вона каже правду. І коли вже на те пішло, вона розповість і інше. Якось Шеф звелів їй привести до Анісімової одного хлопця, якого вона знала ще по танцювальному майданчику. Його звали Павлом, а на прізвисько Трактор. Вона привела Павла і лишилася з ним в Анісімової. Серед ночі у квартиру вдерся Шеф, накинувся на Павла і по-звірячому побив його за те, що той нібито знеславив його небогу. Це її, Сільву, він видав за небогу. Павло плакав, повзав на колінах. Що сталося потім, вона не знає, бо Шеф звелів їй забиратися геть. А через деякий час після того Шеф навіть заприятелював з Павлом. Принаймні вона їх часто бачила разом… До машиніста Щербака її послав Шеф. Він навчив, як і про що говорити з машиністом; де з ним зустрітися, як поводитися. Що за цим стояло, вона не знає. Дуже боялася Шефа. Він погрожував, що уб’є, коли вона десь прохопиться хоч словом про ту розмову з машиністом… Ні, коли міліція нагрянула до Анісімової, Шефа там не було. Джон і Павло теж не прийшли того вечора. Були якісь хлопці і дівчата — вона їх раніше не бачила. Чому вона опинилася в цій компанії? Так звелів Шеф. Коли прийшла міліція, Анісімова встигла сказати їй: «На допиті вали все на мене — я дозволяю. Та коли пікнеш про Шефа — ремствуй на себе…» Так, вона бачила після того Шефа. Він двічі дзвонив у перукарню, призначав зустрічі. Слідством цікавився: про що і як її допитували; попереджав, що їй неодмінно влаштують очну ставку з Анісімовою і звелів на цей випадок мати нерозпечатану пачку сигарет «Мир». Цю пачку вона мала передати Анісімовій на очній ставці. Шеф їй не давав сигарет, сказав, щоб купила. Але тільки «Мир». Очевидно, тому, що Анісімова курить тільки такі сигарети. Про наступну зустріч з Шефом не домовлялися — він сказав, що подзвонить… Де він живе, вона не знає. Який із себе? Літній, але підібраний. Зовнішність інтелігентна, розмовляє культурно, ніколи не подумаєш, що це така страшна людина. Високий, волосся сиве, але красиве, густе, хвилясте… Джон? Вона його вже місяців зо два не банила і не хоче бачити… Жінку на ім’я Ганна в Анісімової не зустрічала. При чому тут машиніст Щербак? Ні, вона не знає, як звали його покійну дружину…

Наталя не вела протоколу допиту, щоб не бентежити дівчину — оформити протокол можна й потім. До того ж Наталі не терпілося розповісти про цей допит Лежнєву. Певно, у нього будуть якісь запитання.

Звелівши Пєтуховій зачекати в коридорі біля кабінету криміналістики на лаві для відвідувачів, Наталя пішла до Лежнєва. Там вона застала Володю Кравчука. Він щойно допитував Анісімову. Був збуджений, ходив по кімнаті, розмахував руками.

— Отже, нічого не вийшло? — запитав Лежнєв.

— Як це «нічого не вийшло»? — образився Кравчук. — За кого ви мене маєте?

— Це вона була з Ганною Щербак у лісопарку?

— Вона. Невеликий пікнік з випивкою з малознайомими мужчинами. Так би мовити, виїзд закладу на лоно природи.

— Ти певен, що Щербак відвідувала кубло розпусти? — спитала Наталя.

— Слухай, Наталочко, я, певна річ, розумію, що, незважаючи на тіньові сторони нашої професії, ми не повинні втрачати віру в добре, вічне, чесне. Але свята простота теж не найкраща риса слідчого.

— Які мужчини були з ними? — спитав Лежнєв.

— Двоє, середні на зріст, без особливих прикмет. Анісімова запевняє, що це Анютині знайомі. В одного з них власна машина. Виїзд організовували на «Волге».

— Василю Тимофійовичу, — втрутилася Наталя, — мені здається, що Анісімова хитрує.

— Ну, — знаєш! — обурився Кравчук.

— Чого ви так думаєте? — спитав Лежнєв.

Наталя коротко розповіла про свідчення Пєтухової. Кравчук навіть присвиснув.

— Молодець, Наталю! — вперше назвав її на ім’я Лежнєв. — А я, признатися, не дуже вірив в існування цього Джона. Виходить, Анісімова не збрехала. Точніше, збрехала наполовину — фотографувати він усе-таки не вміє.

— Хіба це важливо?

— Дуже. Ви навіть не уявляєте, як важливо! Давайте сюди вашу Пєтухову. Подивимося на неї.

Наталя вийшла в коридор. Однак на лавці біля кабінету криміналістики Пєтухової не було. Не було її і на сходах, куди звичайно виходять покурити відвідувачі. Не було Сільви і внизу — у вестибюлі.

Вислухавши Наталю, вахтер перепитав:

— Патлата, в короткій спідниці? Хвилин п’ять як вийшла. Якби попередили заздалегідь, я б затримав. А я ще звернув увагу: чого це вона іде як нежива, наче причмелена. Подумав, що перепало дівці на горіхи. З якимсь чоловіком ішла. Сивоголовий, показний такий. Він її під руку підтримував. Мабуть, батько… Куди ви? Не наздоженете. Вони на машині поїхали…