«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Надвечір Лежнєв заїхав в обласне Управління КДБ до Кулінича і від нього викликав Москву. Генерала Олійника на місці не було, Лежнєва з’єднали з його заступником. Лежнєв попросив спішно взяти матеріали, які стосуються абвер-частини 115, а також розшукати фонограму регіональної наради керівників абвер-частин і команд, яка відбулася в Сосновському влітку 1943 року.

— Така фонограма повинна бути у військових розвідників. Надішліть її мені в Сосновське.

— Постараємося, — сказав заступник. — Сподівайсь, військові розвідники нам не відмовлять. Трохи важче з другим проханням, Василю Тимофійовичу. Я вже дзвонив полковникові Куліничу — виліт сосновської туристської групи можна затримати тільки до сімнадцятого серпня. Ми й так ламаємо графік «Інтуристу».

— Зрозуміло, — сказав Лежнєв і поглянув на настільний календар, — лишилося десять днів. Небагато. Але нічого не вдієш — доведеться вкладатись у цей термін.

У прокуратурі Лежнєв ще застав Супрун. Вона переглядала якісь змережані цифрами відомості. Це заняття так захопило її, що вона ледь кивнула Лежнєву. Та вже за п’ять хвилин підвела голову.

— Зарилася, — немовби вибачаючись, мовила. — Це відомості про реалізацію ефіру сосновськими аптеками в червні. Місяць тому ми з Кравчуком почали цю справу, але не закінчили. І ось тепер маємо повну картину. Ефір відпускають виключно по рецептах чи заявках лікувальних закладів. Причому лікувальним закладам ефір, як і інші ліки, відпускають по безготівковому розрахунку. Але дев’ятнадцятого червня четверта аптека відпустила два літри ефіру за готівку. Я зажадала заявку. Ось погляньте.

Наталя подала Лежнєву документ. Це була не заявка — лист з проханням відпустити для потреб лабораторії хіміко-технологічного інституту два літри етилового ефіру. Листа підписав проректор.

— Підпис справжній? — спитав Лежнєв.

— Справжній. Я вже розмовляла з проректором. Як підписав листа, не пам’ятає, певен, що його підсунули з іншими документами. Етиловий ефір, як і інші хімікати, інститутські лабораторії за готівку не купують. А в червні лабораторії взагалі ефір не був потрібен.

— Так, це шахрайство Палія, — погодився Лежнєв і одразу спитав: — Не пам’ятаєте, на чому ви припинили перевірку аптек місяць тому?

— Саме на четвертій аптеці, — чомусь усміхнулась Наталя. — Увечері почали перевіряти, але не закінчили. А вранці наступного дня Дубовий одібрав у мене справу.

— Мабуть, збіг такий, — сказав Лежнєв. Він не хотів настроювати Супрун проти Дубового. Навряд чи Дубовий зробив це з якимось таємним наміром. Певно, йому подали цю історію під якимось легкотравним соусом. І він проковтнув той соус, не задумуючись…

Супрун хотіла ще працювати, та Лежнєв відіслав її додому.

— Ідіть, ідіть.

— Кравчук просив повідомити, коли ви приїдете, — сказала Наталя, прибираючи свій стіл.

— Я подзвоню йому…

Ірина Дмитрівна відчинила Наталі двері і якось збентежено подивилася на доньку.

— Тебе ждуть, — сказала вона багатозначно.

Наталя зазирнула в кімнату і побачила Савицького. Досі він не наважувався приходити до неї, коли знав, що Ірина Дмитрівна дома. Наталі стало ніяково перед матір’ю, і вона спробувала трохи згладити безцеремонність свого знайомого.

— Доброго здоров’я, Костянтине Михайловичу, — мовила з награною люб’язністю. — Мамо, ти знайома?

— Ми познайомилися, — відповіла Ірина Дмитрівна. — До того ж я нещодавно слухала лекцію Костянтина Михайловича. І хоча я далека від судової медицини, проте мені було дуже цікаво.

Савицький нервово кусав губи.

— У нас із Костянтином Михайловичем… справа, — збиваючись і червоніючи, промимрила Наталя.

— Я вам не заважатиму, — захапалася Ірина Дмитрівна. — Мені треба йти. Наталочко, обід на кухні. Костянтине Михайловичу, пообідайте з Наталею.

— Дякую, — підвівся Савицький. — Я обідав… Прошу, не йдіть, Ірино Дмитрівно. Я хочу побалакати з вами.

— Костянтине Михайловичу, мама тільки із ввічливості каже, ніби любить судову медицину, — відчуваючи, що Савицький прийшов неспроста, поквапилася перебити його Наталя. — Насправді ж вона боїться навіть розкрити підручник Авдєєва — її лякають ілюстрації. Отже, краще її тримати подалі од наших справ.

— Я дотримуюсь іншої думки, — з якоюсь відчайдушною рішучістю сказав Савицький, — і вважаю, що Ірина Дмитрівна повинна знати про всі наші справи.

Останню фразу він сказав таким тоном, що Наталю наче приском обсипали.

— Я знаю, — після деякої паузи тихо мовила Ірина Дмитрівна.

— Мамо! — вигукнула Наталя. — Костю, перестань!

— Ірино Дмитрівно, — не дивлячись на Наталю, вів далі Савицький. — Можете думати про мене все, що завгодно. Скажу одне — я люблю Наталю. Я дуже завинив перед нею і перед вами. Але порадьте, що робити.

— Ти не на суді, — вибухнула Наталя, — і тебе ніхто не просив виступати.

— Наталю, помовч, — строго сказала Ірина Дмитрівна.

— Я взагалі можу вийти, — обурилась Наталя. — Тут розмовляють не зі мною, а про мене.

Вона кинулася до дверей, але Ірина Дмитрівна зупинила її.

— Сядь.

Наталя розгублено подивилася на матір. Вона ще ніколи не розмовляла з нею таким тоном — жорстким і владним. І, несамохіть підкоряючись їй, сіла.

Ірина Дмитрівна теж сіла.

— Слухаю вас, Костянтине Михайловичу…

— Ірино Дмитрівно, — як і раніше не дивлячись на Наталю, сказав Савицький, — я так більше не можу. Я люблю Наталю і гадаю, що і їй не байдужий.

— Це добре, що ви так гадаєте, — всміхнулася Ірина Дмитрівна. — Інакше поведінку моєї доньки можна було б охарактеризувати не вельми приємними словами.

— Мамо, як ти можеш! — простогнала Наталя.

— Я давно хотіла спитати тебе про те саме, — не обертаючись до неї, мовила Ірина Дмитрівна. — Але зараз я розмовляю не з тобою.

— Ірино Дмитрівно, — Савицький був блідий. — П’ять років тому ми з вашою дочкою зробили велику дурницю.

— А вам не спадало на думку, Костянтине Михайловичу, що вона любила вас? Чи ви саме це і вважаєте дурницею?

— За останній рік я разів двадцять освідчувався їй, — схопився з місця Савицький. — Хай вона сама скаже!

— Мабуть, уся справа в тому, що це було останній рік, — похитала головою Ірина Дмитрівна.

Савицький закусив губу.

— Ваша правда, — нарешті озвався. — Я повинен був зробити це значно раніше. Але як мені бути тепер?

— А про це спитайте Наталю, — сказала Ірина Дмитрівна і підвелася з-за столу. — Мені справді треба йти. До побачення, Костянтине Михайловичу.

Тільки-но мати вийшла, Наталя впала на диван і заридала. Савицький сидів за столом, курив сигарету за сигаретою. Виплакавшись, Наталя підвелася, витерла сльози, спідлоба глянула на Савицького.

— Ну, освідчись мені в двадцять перший раз. Я подумаю, може, дам згоду.

— Я прошу тебе стати моєю дружиною, — тихо мовив Савицький. — Певна річ, я старший за тебе…

— Гаразд, — перебила його Наталя, — це я чула вже більше ніж двадцять один раз. Відчини вікно: накадив, наче в корчмі.

О дев’ятій вечора подзвонив Володя Кравчук.

— Наталко, я став уже склеротиком; забув тобі сказати, що сьогодні знаменна дата — моєму Альошці минув рік. Гайда до мене. Ніяких подарунків. Ще малий подарунки приймати. Давай приїжджай. Тільки не переодягайся і зачіску не роби, бо це до ночі буде. Збираються всі свої: Саша Воронцов, Гриць, Марик, Аллочка, Ігор Семенович. Тільки Савицького ніде не знайду.

— Він у мене, — сказала Наталя, розуміючи, що Володя неспроста згадав про Савицького.

— От і добре, — мовив Кравчук. — Бери його і їдьте до мене.

— Ну, що, поїдемо, жених? — спитала Наталя.

— Як хочеш.

— Ти ба, який у мене буде поступливий чоловік, — посміхнулася Наталя і пішла переодягатися.

— Виклич таксі, — гукнула вона, — бо до Володі двома трамваями треба добиратися.

— Моя машина внизу, — сказав Савицький.

— А-а…

Наталя чудово знала машину Савицького, бо не раз їздила на ній і навіть сама водила. Але чомусь тільки тепер згадала, що «Волга» Савицького — блакитного кольору. А що як… Вона підступила до машини, попросила у Савицького ключі і підійшла до лівих передніх дверцят. Одімкнула замок, смикнула ручку. Дверцята не відчинялися.

— Заїдає, — сказав Савицький. — Підніми трохи вгору… От і відчинилися.

— Вони давно несправні? — одерев’янілим голосом спитала Наталя.

— Уже місяців зо три. Ніяк не зберуся відремонтувати… Але ти сідай праворуч; у місті я сам поведу.