«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Обер-лейтенант Зінгер, мабуть, сподобався полковникові, а певніше, той просто сподівався гульнути за чужий рахунок. Як би там не було, щойно Лежнєв увійшов до офіцерського залу, полковник одразу підбіг до нього.

— Нарешті! Не питаю, де були. Ви перемогли! Я маю на увазі не ваш поєдинок з фон Бюловим, а те, що було потім. Я одразу зрозумів, до якого приятеля ви пішли — фрау Ада зникла слідом за вами. О, ви пройда, Зінгер! Та облишмо це, справжні мужчини не патякають про такі речі. Краще вип’ємо! Ми будемо серйозні вранці, коли настане час роз’їжджатися по своїх частинах. А тепер я забороняю вам бути серйозним. Веселіше, Зінгер!

Він потягнув Лежнєва до столу, де сиділа галаслива компанія льотчиків. Бачачи, що йому не одкараскатися від полковника, Лежнєв вирішив використати ситуацію в своїх інтересах.

Досить було обер-лейтенантові Зінгеру в яскравих барвах змалювати «романтику» унтер-офіцерського кабака, а заодно натякнути, що він хоче почастувати своїх нових знайомих екзотичним російським напоєм, що зветься «самогон», як уся компанія на чолі з полковником посунула у східну прибудову замку.

Хоча все йшло якнайкраще, Лежнєва не покидало внутрішнє напруження. Його вкрай загострена свідомість майже з фотографічною точністю фіксувала як загальний план, так і деталі строкатої обстановки розважального закладу, яким того вечора був офіцерський санаторій. Безтурботність і довірливість нових знайомих не заспокоювала його — те, що він задумав, було надто ризиковане, щоб покладатися тільки на атмосферу п’яного розгулу, яка панувала довкола. Небезпека могла чатувати на нього будь-якої хвилини. І тому для Лежнєва зараз не було дрібниць. Як солдат перед атакою придивляється до місцевості, до кожного горбочка, що за хвилину може врятувати йому життя, так і розвідник, опинившись у незнайомій обстановці, де йому треба діяти, повинен швидко зібрати якомога більше найрізноманітнішої інформації, — дев’яносто дев’ять відсотків її, мабуть, і не знадобиться, але один може забезпечити успіх операції чи врятувати від провалу.

Ідучи широкими сходами, обер-лейтенант Зінгер жваво гомонів із полковником, робив компліменти його дамі — гостроносій, манірній блондинці, перекидався репліками а іншим льотчиком — кремезним моторним майором, а старший лейтенант Лежнєв майже автоматично фіксував у пам’яті, здавалося, найнезначніші деталі, обмовки, навіть погляди. Ось, обігнавши їх, до гардеробу поспішили двоє офіцерів-артилеристів. Старший глянув на годинник, похитав головою, а молодший сумовито озирнувся, помахав рукою танцівниці… У вестибюль із двору ввійшло чоловік десять щойно прибулих офіцерів. А ось спіткнувся і повис на руці своєї приятельки, нафарбованої шатенки з пишною куделею на голові, п’яний капітан-льотчик.

— Грето, — пробурмотів він, — ти славна дівчина. Я подарую тобі золоті сережки. Але ти потанцюєш, як минулого разу.

— А ти, як минулого разу, покажеш мені дулю? — хмикнула дама. — Ні, дзуськи.

В унтер-офіцерському залі солдат-шофер і пишногруда дівиця з напіврозпущеною косою танцювали «бариню» під акомпанемент балалайки та губної гармошки. Солдати, утворивши півколо, плескали в такт музиці. П’яний коротконогий фельдфебель, намагаючись приєднатися до танцюючих, раз у раз падав на підлогу.

Ця картина викликала в льотчиків і їхніх дам неабиякий ентузіазм. Моторний майор, вскочивши у півколо і наказавши розгубленим музикантам грати далі, почав підстрибувати навпочіпки довкола пишногрудої дівиці, гадаючи, що саме так танцюють росіяни. У нього знайшлися послідовники. Сам полковник скочив на стілець і, вихопивши з піхов кортик, почав ним диригувати. Лежнєв гукнув товстомордого буфетника і, моргнувши, зробив замовлення, підкріпивши його новенькими рейхсмарками. Буфетник засміявся і запевнив веселого обер-лейтенанта, що все буде гаразд.

До Лежнєва нетвердою ходою підійшов капітан і, повиснувши у нього на плечі, попросив обер-лейтенанта допомогти вмовити норовисту Грету станцювати пікантний танець.

— Це дурниці, що вони танцюють, — показуючи на танцюючих, белькотів капітан. — Грета їх усіх за пояс заткне. Попросіть, вона вам не відмовить.

— А чим я повинен підкріпити своє прохання? — всміхнувся обер-лейтенант Зінгер.

— Триста марок. Дрібниці. Не скупіться, обер-лейтенанте, ви, я чув, сьогодні виграли купу грошей.

— Через те я й хочу почастувати вас і ваших друзів, — сказав Лежнєв, — не тільки Гретиним танцем.

Саме в цей час на прилавок поставили півтора десятка келихів, по вінця наповнених самогоном.

— Панове офіцери, фрейлейн, — голосно вигукнув Лежнєв, — пропоную тост за рейхсмаршала Герінга!

Музика змовкла, льотчики і їхні дами обліпили стойку.

— О! — ковтнувши, крякнув полковник. — Це варте шампанського! За рейхсмаршала, панове!

Льотчиків не треба було умовляти.

— Пісню! — зажадав обер-лейтенант Зінгер і тицьнув пальцем у бік лисого єфрейтора. — Співай! Не соромся, я чув — у тебе гарний голос.

Єфрейтор спробував відмовитись, але полковник підтримав обер-лейтенанта.

— Співай, єфрейторе!

Єфрейтор схопився на ноги і високим пискливим голосом почав тірольську пісню. Її підхопили два шофери і сам полковник.

До Лежнєва знову підійшов капітан.

— Грета згодна танцювати за двісті. Це таке видовище! Ви не пошкодуєте.

Лежнєв узяв його під руку і повів до дверей у коридор східної прибудови.

— Ось вам триста, — даючи капітанові гроші, сказав він. — Але хай це буде за півгодини. Мені треба ненадовго відлучитися. Невеличке рандеву. Тільки це між нами.

— Німуватиму, як риба, — поспішив запевнити капітан, ховаючи в кишеню гроші.

Лежнєв ляснув капітана по плечу і вислизнув у коридор. У його розпорядженні було 15–20 хвилин. П’яні льотчики служили йому чудовим прикриттям, і це прикриття не можна було втрачати.

У коридорі нікого не було. Тільки в кінці, біля опухлі, чулися голоси. Лежнєв швидко дійшов до повороту, озирнувся. Звернути у напівтемний тупик і опуститися кам'яними сходами до масивних, окованих залізом дверей було ділом кількох — секунд. Перш ніж Петро Олійник озвався на умовний стук, Лежнєв устиг ще раз глянути на годинника. За п’ять хвилин дванадцята. Отже, відтоді, як він залишив підвал, минуло трохи більше двох годин.

Петро зустрів його схвильованим шепотом:

— Нарешті! Ми вже бозна-що подумали..

— Як Оскар? — спитав Лежнєв.

— Кепсько, — зітхнув Петро, підсвічуючи Лежнєву ліхтариком. — Кровотеча начебто припинилась, але він зовсім ослаб. Марив. Тепер спить. Ми його поголили, переодягай в чисте. Німецьку форму приготували. Все, як домовилися.

У підвалі горів акумуляторний ліхтар з господарства Яна Манукайтіса. Ян сидів на ящику і, прихилившись до стіни, дрімав. Із трьох інших ящиків було зроблено щось на зразок тапчана, на якому лежав Оскар.

Трохи далі стояв Терьохін, чистив свій автомат.

— Це ви, товаришу старший лейтенант? — схопився Ян. — Де ж лікар?

— Тутешній лікар на виклики не ходить. Приймає в себе, — спробував пожартувати Лежнєв, схиляючись над пораненим. — Оскаре, просніться, Оскаре!

Той насилу розплющив очі.

— Швиденько одягніть його, — наказав Лежнєв товаришам. — Оскаре, слухайте уважно…

Поки Терьохін і Ян одягали Оскара, Лежнєв виклав свій план.

— Ви приїхали півгодини тому автобусом із групою офіцерів і пішли побродити замком. У коридорі східної прибудови підвернули ногу, у вас розійшлися шви на рані, пішла кров, і ви втратили свідомість. Зрозуміло?

Оскар кивнув.

— Кров у нього й так піде, — пробурмотів Петро. — Як тільки ступне кілька кроків.

— У лазареті вам переллють кров, — вів далі Лежнєв, — оброблять рану, а там щось придумаємо. Як у вас із документами?

— Документи в мене є, — сказав Оскар, підводячись.

— Навіть довідка німецького військового госпіталю є, — підхопив Петро. — Запасливий товариш.

Він подав Лежнєву довідку німецького госпіталю.

— «Каштан 217-го саперного батальйону Оскар Фріснер, — прочитав Лежнєв, — перебував на лікуванні після поранення…»

Лежнєв оглянув інші Оскарові документи. Все було гаразд.

— Не дуже вдале прізвище підібрали — Фріснер, — зауважив Лежнєв. — Та й Оскар не типово німецьке ім’я.

— Виписував ці документи не я, — кволо всміхнувся Оскар.

Лежнєв помітив, що він насилу стоїть на ногах.

— Ходімо, — квапився Лежнєв.

До дверей Оскара підтримували хлопці. Далі він мав іти сам.

— Вийдете через три хвилини після мене, — велів Лежнєв. — Я постараюся відвернути увагу п’яної компанії. Впадете біля останніх дверей. Вони будуть прочинені.

Оскар кивнув.

За час відсутності обер-лейтенанта Зінгера веселощі в кабаку помітно спали. Льотчики пили чай. Полковника і його дами не було. Капітан якимось чудом ще тримався на ногах. Побачивши Лежнєва, він зрадів.

— О, можна починати! Грета згодна.

— Вимкніть світло і засвітіть свічки, — запропонував Лежнєв.

— Чудова думка! — гукнув капітан. — Вальтере, заводь патефон! Панове, увага! Танцює Грета.

Розпорядниця послужливо запалила свічки, вимкнула світло. Вальтер поставив пластинку. Хтось побіг у двір кликати полковника. Гримнула музика, і пишноволоса капітанова подруга кицькою стрибнула на стойку, скинувши ногою келихи. До залу з усіх боків посунули цікаві. П’яного полковника привели під руки, він посварився на Лежнєва, гепнувся на стілець, потім зажадав, щоб і його дама вилізла на стойку. Жінка рішуче відмовилася. Тоді полковник вийняв з кишені браунінг і націлився в неї.

— Лічу до трьох, — прохрипів він. — Раз…

Жінка стояла наче скам’яніла.

— Два…

Лежнєв підскочив до полковника, вихопив пістолет.

— Як ти посмів, молокосос! — заволав полковник, намагаючись підвестись із стільця.

Два льотчики рушили на Лежнєва. Це був той випадок, коли все могло загинути. Часу на роздуми не було, і Лежнєв вдався до крайнього засобу: дістав з кишені гестапівський жетон, який завжди носив із собою, і ткнув його під ніс полковникові.

— Візьміть свої слова назад. Інакше ми розмовлятимемо про вашу поведінку в іншому місці.

Полковник миттю протверезів.

— Вибачте, Зінгер… — пробурмотів він. — Я очманів од нашого коктейлю.

Конфлікт було влагоджено. Лежнєв подивився на годинника. Минуло десять хвилин. Невже Оскар не зміг підвестися?

— Панове, в коридорі лежить офіцер! — пролунав чийсь голос.

Лежнєв ледве стримався, щоб не побігти. Та ось Грета стрибнула за стойку, увімкнули світло. Голос біля дверей повторив ту саму фразу. Цього разу її почули всі.

— Вальтере, поглянь, чи не з наших хто, — сказав полковник. І до Лежнєва: — Забудьте сварку, Зінгер. Повірте, я не знав…

Його перервав крик.

— Панове, допоможіть!

Усі побігли в коридор. Оскар лежав обличчям до дверей. Було схоже, що він справді знепритомнів.

Дальші події розгорталися навіть швидше, ніж того сподівався. Лежнєв. Офіцери зірвали зі столу скатертину, поклали на неї Оскара, дружно вхопили за краї. По дорозі до лазарету моторний майор — він теж ніс Оскара — висловив припущення, що в капітана, очевидно, відкрилася рана. Лежнєву лишилося тільки підхопити цю думку, посилаючись на аналогічний випадок, який нібито стався з ним, обер-лейтенантом Зінгером, невдовзі після польської кампанії.

Ірина зустріла їх діловито. На Лежнєва вона навіть не глянула, і той подумав, що дівчина переграє. Вибравши момент, він пошепки сказав їй:

— Не удавайте, що не знаєте мене.

Вона ледь стенула плечима.

Прибіг санітар-німець, допоміг роздягти Оскара. Ірина перевірила пульс, заходилася обробляти рану.

— Що з ним? — голосно спитав Лежнєв.

— Надто рано виписали з госпіталю, — не дивлячись на нього, відповіла Ірина, — розійшлися шви, лопнула судина.

Оскар не приходив до тями. Потупцявши біля дверей, один за одним льотчики пішли. Із сторонніх у лазареті лишився тільки Лежнєв. Час од часу Ірина крадькома поглядала на нього, але її погляд був далеко не доброзичливий. Лежнєв насторожився. Що сталося?

— Переллємо йому кров, — тим часом сказала вона санітарові. — Подивіться його документи. В них має бути вказано групу крові.

— У нього друга група, — відповів санітар і показав на п’яту пораненого. — Ось витатуйовано його особистий номер і група крові. Має бути ще під пахвою. — І, немовби бажаючи показати свою обізнаність, він підняв на Оскарові сорочку, одвів його руку. У Лежнєва по спині забігали мурашки — він побачив есесівську мітку. Есесівець!

— Вам краще піти, — холодно сказала Ірина Лежнєву. — Я обробила рану, наклала шви, зараз ми переллємо кров і йому стане краще. Небезпеки немає. Гадаю, за два тижні він буде здоровий.

— Я піду в офіцерський вал. Другий столик ліворуч. Коли щось знадобиться — покличте мене.

— Гаразд, — сказала вона.

Лежнєв вийшов. Наступні півтори години він провів у компанії моторного майора — всі інші льотчики розбрелися хто куди. Незабаром за ними мав прийти автобус. Це влаштовувало Лежнєва. Не бажаючи ще раз випробовувати долю, він домовився з Петром, що з якоюсь групою офіцерів поїде автобусом — для цього прихопив і сховав під мундир пілотку, — а за півтора-два кілометри од замку під якимось приводом вийде. Тим часом його товариші повинні залишити підвали замку, перетнути шосе і чекати на Лежнєва біля труби водозливу. Місяць уповні, компас і вже знайома місцевість полегшували завдання.

О пів на третю Лежнєв пішов у лазарет. Подумавши, він вирішив, що Оскарові ніщо не загрожує і можна лишити його тут до цілковитого одужання. Треба було тільки домовитися про дату і місце зустрічі.

Оскара перенесли в палату. Ірина сиділа поруч на табуретці. Санітар-німець спав у приймальному покої на тапчані. Обережно ступаючи, щоб не розбудити санітара, Лежнєв зайшов до палати, причинив за собою двері. Ірина підвела голову.

— Як він? — спитав Лежнєв.

— Опритомнів, потім заснув.

— Залиште нас удвох.

— Не треба його будити, — відказала Ірина.

— А ви не вчіть мене, — обірвав її Лежнєв. — Вийдіть ї зачиніть двері.

Вона підкорилася. Хоч як не хотілося будити Оскара, а все-таки довелося. Прокинувшись, той заговорив перший:

— Вам краще піти звідси, поки не розвиднілося. За сім кілометрів по дорозі до міста ліворуч од шосе є фільварок Франца Гімпеля. Він був колись єгерем, добре знає ці місця. До того ж через ряд обставин користується заступництвом керівництва місцевого відділення СД. Та хай вас це не бентежить — зверніться до нього від мого імені. Він допоможе вам. Ось візьміть і передайте йому. — Оскар вийняв з-під подушки свій бумажник, дістав звідти невеличке фото. — Це моя мати — його сестра.

Вони домовилися про зустріч, і Лежнєв уже зібрався йти, коли до палати, не постукавши, ввійшла Ірина.

— Фрау Ада, — самими губами сказала вона, а голосно мовила: — Пане обер-лейтенант, вас просять вийти в приймальню.

Лежнєв перезирнувся з Оскаром.

— Хто ця Ада? — тихо спитав Оскар.

— Начальниця санаторію, — відповів Лежнєв.

— Якщо спитає, скажіть, що я ваш знайомий. Ми разом відзначали Новий сорок другий рік у Берліні в ресторані напроти Гедехніхскірхе. А тут зустрілися випадково.

Ірина не зводила з них очей — вона чула все, що казав Оскар, але нічого не розуміла.

— Швидше одужуйте, Фріснер, — голосно мовив Лежнєв і вийшов у приймальню.

Неприємний холодок пробіг у нього по спині, коли поруч фрау Ади він побачив майора фон Бюлова. Біля дверей у коридор стояв якийсь здоровило у цивільному. Майор фон Бюлов теж був у цивільному. Ірині звеліли вийти з лазарету. Тільки-но вона вийшла, фон Бюлов швидко спитав у Лежнєва:

— Капітан Фріснер ваш приятель?

Лежнєв помітив, що на столі, накритому білою скатертиною, лежить довідка військового госпіталю.

— Я знаю його по Берліну, — спокійно мовив Лежнєв, відзначивши про себе, що фрау Ада причинила двері, які вели в палату.

— Ваші документи, — зажадав абверівець.

Лежнєв подав йому посвідчення.

— Отже, ви знайомі з Фріснером по Берліну? — перепитав фон Бюлов, роздивляючись посвідчення обер-лейтенанта Зінгера.

— Ми зустрічали в одній компанії Новий рік. Але чому ви про це питаєте? — дозволив собі обуритися Лежнєв.

— Бо мені, — скривив тонкі нервові губи майор, — як офіцерові абверу, надано право запитувати.

— Зводите картярські рахунки? — посміхнувся Лежнєв, вирішивши, що треба бути трохи нахабнішим.

— Що?! — обличчя майора зсудомила лють. — Цього я вам не подарую, Зінгер!

— Яке звання мав Фріснер, коли ви з ним познайомилися? — спитала Лежнєва фрау Ада.

— Якщо не помиляюся, він уже тоді був капітаном.

— Помиляєтеся, Зінгер, — посміхнувся фон Бюлов, — він ніколи не був капітаном: ні тоді, ні потім.

— Я не питав у нього документів, — відказав Лежнєв, — але пам’ятаю, що він носив капітанські погони.

— Можливо, — знову скривив губи фон Бюлов. — Але дивно, що Фріснер тут появився. Дуже дивно! Бо наш спільний знайомий Оскар Фріснер два тижні тому загинув під Харковом під час авіаційної катастрофи.

— Дурниці! — опанувавши себе, але в думках проклинаючи Оскара за таку легковажність, сказав Лежнєв. — Це якась помилка!

— Можливо, — єхидно посміхнувся фон Бюлов і подав знак здоровилові, що стояв біля дверей. Не виймаючи рук із кишені, той підійшов до Лежнєва.

— Можливо, — повторив майор і відчинив двері в палату.

Здоровило в цивільному підштовхнув Лежнєва. Фон Бюлов увімкнув у палаті світло. Оскар лежав обличчям до стіни. Майор підійшов до нього і торкнув за плече.

— Просніться, пане Фріснер.

— Я не сплю, — не повертаючись, відповів Оскар.

Хоч як були напружені нерви у Лежнєва, однак він помітив, що Бюлов здригнувся.

— Тоді, може, ви поясните нам, пане Фріснер, — не своїм голосом мовив майор, — з якою метою ви залишили потойбічний світ?

— Щоб віддати деякі борги, — сказав Оскар і повернувся.

— Фріснер?! — відсахнувся фон Бюлов.

— Оскар! — ахнула фрау Ада.

Лежнєв рвонув комірець мундира. Ковзнувши поглядом по остовпілому фон Бюлову, Оскар глянув на начальницю санаторію і раптом трохи підвівся.

— Ада?! Ти — тут?

Фрау Ада позадкувала до дверей. Несподівано Оскар розреготався.

— Оце так компанія! І найголовніше — всі давні знайомі. Зінгер, дозвольте відрекомендувати вам: моя давня приятелька баронеса Рененкампф, вона ж, якщо не помиляюся, директриса цього борделю, і мій товариш по університету Адольф фон Бюлов. Місяць тому на відзначення нашої десятирічної дружби він вирішив відправити мене з харківського аеродрому на той світ.

— Облиште ці безглузді жарти, штурмбанфюрер Фріснер! — заверещав фон Бюлов.