«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Лежнєв опритомнів не скоро. Спершу до його свідомості долинув якийсь невиразний шум. Та згодом шум став чіткіший. Одначе минуле ще кілька хвилин, поки він збагнув, що чує розмову. Розмовляли поруч, але не збоку, а десь угорі. Лежнєв зрозумів, що лежить на спині, а ті, що розмовляють, стоять над ним.

— Дивись, дивись, приходить до тями, — почув він дівочий голос.

Він справді вже опритомнів, але очей не розплющив, а тільки глухо застогнав.

— О, — прогудів густий бас. — А я вже думав, що йому каюк. Добре, що на ньому був льотний шолом. Інакше ти б розчерепила йому довбешку, Ольго.

— Я ще встигну це зробити, — хмикнула дівиця. — Він Кузьмича і Ванька цокнув, сволота. Всіх пошмаляли б, якби Кранц із солдатами не підоспів.

— Спеціально навчені, — немовби виправдуючись, сказав господар баса. — Як ті, котрі в урочищі висадилися.

— Ті живцем не далися, — вставив верескливий. — А цих, що не кажи, приголубили.

«Чи не про групу Архимовича згадують?», — насторожився Лежнєв. Він усе ще не розплющував очей, хоча дуже хотілося розплющити їх і роззирнутися довкола.

— Досить теревенити, — обірвала чоловіків Ольга. — Кранц іде.

Лежнєв почув швидку ходу, а потім голос того, що підійшов, — м'який, веселий, з ледь помітним акцентом.

— Ну, як ваш хрещеник, фрейлейн?

— Живий, пане капітан, — відрапортувала Ольга. — Голова ціла, я дивилась. Навіть шкіру не пошкоджено…

— О, ви великий спеціаліст, фрейлейн! Мені розповідали про вас, але я, признатися, не вірив, що така чарівна дівчина може бути такою… е-е… таким спритним мужчиною.

Ольга засміялася.

— У нього, мабуть, памороки відбито, — обережно вставив верескливий. — Ніяк до тями не приходить.

— Це ми зараз перевіримо, — мовив Кранц.

У ніс Лежнєву вдарив ядучий запах нашатирю. Прикидатися далі не було сенсу, і Лежнєв розплющив очі. Перший, кого він побачив, був Кранц — моложавий, гладенько поголений німець. Лежнєв одразу здогадався, що це він, хоча на капітанові був наглухо застебнутий комбінезон без нашивок.

— Як ви почуваєте себе, Василю Тимофійовичу? — схилившись над ним, майже співчутливо спитав Кранц.

Лежнєв не відповів, намагаючись збагнути, звідки Кранцу відомо його ім'я.

— Я розумію ваш стан, — мовив Кранц. — Але наша професія, — а ми з вами колеги, — на жаль, має ряд негативних моментів. І з цим доводиться миритися.

— Ви мене з кимось плутаєте, — сказав Лежнєв.

— Ні, — весело всміхнувся Кранц, — не плутаю, Василю Тимофійовичу.

Обернувшись, він кинув поліцаям:

— Залиште нас!

Коли поліцаї і Ольга зникли, Кранц відстебнув од пояса флягу і приязно спитав:

— Хочете пити?

Лежнєв підвівся, взяв флягу, кілька разів ковтнув, потім облив водою голову. Біль у скроні трохи вщух. Озирнувшись, він побачив, що перебуває на тій же галявині, де приземлився, тільки на її південно-східному боці, біля самого лісу. Неподалік поміж деревами помітив людей.

— Я мушу вдатися до не дуже приємної процедури, — сказав Кранц. — Доведеться зв'язати вам руки. Це не завадить, коли маєш справу з таким супротивником, як ви, пане старший лейтенант.

«Невже хтось із хлопців проговорився?» — подумав Лежнєв.

Кранц усміхався, не в змозі приховати своєї радості. Ще б пак, адже за цю операцію він матиме щонайменше «Залізний хрест».

«Але як де могло статися? — болісно думав Лежнєв. — Як вийшло, що ми попали в пастку? Де і в чому помилилися?» Був певен, що помилку зробив не він, Лежнєв, і не його товариші, а все-таки прискіпливо шукав промаху у своїх вчинках, у своїх розрахунках.

Кранц зв’язав йому руки — безглуздо було чинити опір. Опустивши очі, Лежнєв помітив, що лівий борт його куртка акуратно розпорото.

— Не туго? — поцікавився Кранц, спритно перехопивши кисті його рук тонкою, але міцною вірьовкою.

— Ні, не туго, — посміхнувся Лежнєв. — Ви дуже люб'язні, капітане Кранц.

— О! — На випещеному обличчі Кранца знову засяяла усмішка. — Ви прочитали мов ім’я в моїх очах?

— У всякому разі я не підпорював для цього борт вашого комбінезона.

Кранц засміявся і вийняв з бокової кишені клаптик шовку, на якому було надруковано посвідчення Лежнєва.

— Досвід, — знову засміявся Кранц. — Одяг вашого попередника довелося покремсати на клаптики.

Раптом він замовк. Усмішка зникла з його обличчя. Зате усміхнувся Лежнєв.

— Я не повинен був казати це, — поморщився Кранц, — але так чи інакше, вам доведеться зустрітися з капітаном Архимовичем. Ми взяли його сім днів тому.

«Оце вже ти брешеш, — подумав Лежнєв. — Архимович загинув».

— Ходімо! — вже іншим тоном сказав Кранц.

Лежнєв підвівся. Кроків за п'ятдесят за групою гінких сосон, притулившись спинами до дерев, сиділи Олійник Терьохін, Манукайтіс лежав. Руки у всіх було зв'язано. Лежнєв насилу впізнав хлопців. Особливо сильно побили Яна Манукайтіса: його обличчя було геть синє. Лежнєву навіть здалося, що Ян мертвий.

— Яне! — гукнув він і ступив крок до радиста.

Височенний унтер-офіцер недбало смикнув поводок вівчарки, що сиділа біля його ніг. Пес, загарчавши, рвонувся до Лежнєва. Унтер натягнув поводок, коли вівчарка була вже за півметра від Лежнєва.

— Цурюк! — крикнув унтер.

— Він живий, — сказав Лежнєву Кранц. — Звичайно, красенем його тепер не назвеш; але сутичка є сутичка. Йому дісталося більше. Стійте тут і не пробуйте підійти до них. Вони, як бачите, живі. А-а, ви шукаєте п’ятого! Не хвилюйтеся, його скоро приведуть. Ви ж самі наказали розшукати й привести його. Не знаю, на що він здатний, але я бачив, як він стрибав — парашут зумів розкрити тільки біля самісінької землі, через це й сів десь кілометрів за два звідси. Якщо він не поламав ноги, то хай дякує тому болоту, в яке гепнувся. Мої хлопці, мабуть, врятують його.

Лежнєв подумав, що Оскар мав рацію; коли б він довірився йому, все було б інакше. Лежнєв дивився на тіні від дерев і приблизно визначив час, що минув відтоді, як вони приземлилися. Близько двох годин. Для людини, котра добре знає місцевість, цього досить, щоб утекти від переслідувачів. А що його переслідуватимуть, що група попала в засідку, Оскар повинен був догадатися, почувши стрілянину на галявині. А втім, він передчував це ще в літаку. Коли б йому пощастило втекти! Хоч один із групи вціліє. Можливо, він навіть розшукає Бородатого і розповість про те, що трапилось… Але одразу ж Лежнєв згадав, що Оскар не знає обумовлених місць зустрічі, не знає пароля, та й про Бородатого йому невідомо теж…

Неподалік солдати розпорювали великий довгастий тюк із цупкого брезенту — той самий, що штурман літака скинув услід Лежнєву на вантажному парашуті. В тюку — Лежнєв це чудово знав — було чотири рюкзаки і в одному з них рація… Кранц пішов до солдатів, доручивши Лежнєва білявій Ользі. Та підійшла до полоненого, безцеремонно оглянула його з ніг до голови, неквапливо дістала з кобури новісінького «вальтера», поставила на бойовий взвод. Лежнєв глянув у її блякло-голубі примружені очі й посміхнувся.

— Смієшся, чекістська сволото? — розтягуючи слова, процідила Ольга. — Смійся, смійся, скоро на кутні засмієшся!

Лежнєв не відповів. Ліворуч за деревами почулося хрипле гавкання, і на галявину вибігло троє солдатів з вівчарками. Вигляд у них був жалюгідний; вони були обдерті й забрьохані по самісінькі вуха. Кранц кинувся назустріч. Солдати зупинилися кроків за п'ятнадцять од Лежнєва, і він чув усю розмову.

— Де обер-єфрейтор Шпейт? — спитав Кранц.

Солдат виструнчився.

— Обер-єфрейтора Шпейта вбито, пане капітан.

Солдат кивнув кудись назад. Кранц відштовхнув його і швидко пішов до двох поліцаїв, які несли щось на плащ-наметі. Вони опустили свою ношу перед Кранцом, і Лежнєв побачив мертве тіло. Кранц нахилився над убитим, а коли випростався, в руці в нього був кинджал.

— Ідіоти, навіть ножа не витягли, — накинувся він на солдатів.

— Ми думали, що він живий, — невпевнено виправдувався солдат, — і не наважувалися виймати кинджал.

— А де десантник?

— Не знаю, пане капітан. Ми його не бачили.

— Як же він убив Шпейта, коли ви його не бачили?

— Не знаю, пане капітан. Там болото. Собаки не взяли сліду. Ми прочісували чагарник, обер-єфрейтор ішов позаду. Ми навіть не помітили, як де сталося. — Солдат похнюпився. потім стиха додав — Ми знайшли Шпейта вже з кинджалом у грудях. Чекіст заколов його, забрав його автомат, гранати. Ми шукали, але впав туман.

— Тварюка, — прохрипів Кранц. — Полохлива тварюка! — І, обернувшись, загорлав — Унтер-офіцер Вульф, беріть своїх людей, собак, провідників і марш на болото! Зі мною лишаться тільки поліцаї. Без десантника не повертайтеся!

Здоровило клацнув каблуками:

— Яволь![2]

Хоч як старався Лежнєв, але не міг приховати хвилювання, і Кранц помітив це.

— Ну, ну, не радійте, старший лейтенанте. Якщо вашому другові пощастило втекти, то недалеко…

Вони йшли один за одним по широкій стежці. Попереду клешняв поліцай-провідник. Позаду гордо ступала «чарівна фрейлейн» Ольга, яка, тільки-но Лежнєв уповільнював ходу, із садистською жорстокістю била його носком чобота по щиколотці. Олійник, Терьохін і Манукайтіс ішли поміж конвоїрів. Досі їм не вдалося перекинутися жодним словечком. З драговини на ліс наповзав попелястий туман, і капітанові це не подобалось. Лежнєв намагався зібратися з думками, простежити за ходом подій, що передували висадці групи в Русанівському лісі.

Що ж він знав?

До середини червня 1943 року становище в Сосновському і в Русанівському районах лишалося неясним. Після грудневого розгрому зв'язок із міським підпіллям обірвався, хоча за окремими даними, які надходили із Сосновського, можна було зробити висновок, що підпільники не склали зброї. Ненабагато кращими були справи і на Совиних болотах, куди відступили уцілілі підрозділи партизанів під командуванням Бородатого. Бородатий мав поганеньку рацію, та вряди-годи вона працювала. Однак інформація, що надходила в Центр із Совиних боліт, була не тільки нерегулярна, а часто ще й суперечлива. І, зрештою, щоб уточнити обстановку на місці і допомогти місцевим патріотам, Штаб партизанського руху послав у район Русанівського лісу рейдовий загін на чолі з членом бюро обкому партії Дроботом.

Дробот обрав кружну, безпечнішу дорогу — серединою Русанівського лісу. На час висадки в Лисичанському урочищі групи капітана Архимовича загін Дробота перебував далеченько від цього місця. Ось чому комісар держбезпеки Шкрабатов, зв'язавшись з Архимовичем, рекомендував йому орієнтуватися на загін Бородатого. Що трапилося потім — встановити не змогли. В останній радіограмі, яку передав Архимович, не було нічого, що могло б насторожувати. Однак на наступний радіосеанс він не вийшов. Майже одночасно Штаб партизанського руху втратив зв’язок із загоном Дробота. А через п’ять днів Бородатий повідомив про загибель групи Архимовича в бою з бандою націоналістів. Хоч який несподіваним було це повідомлення, йому повірили — у Штаб партизанського руху не раз надходили сигнали про розбійницькі напади націоналістів у Русанівському і прилеглих районах. Але тепер Лежнєв знав, що повідомлення Бородатого було принаймні неточне — не націоналісти, а переодягнені поліцаї разом з гітлерівцями вбили Архимовича і його товаришів. Певно, Бородатий не перевірив даних, проте не виключено, що він зумисне перекрутив факти. Хто такий Бородатий? Лежнєв знав, що справжнє його прізвище Савицький. Михайло Юзефович Савицький до війни керував Русанівським райземвідділом, і в перші ж дні окупації пішов у партизанський загін «Месник», де невдовзі став командиром взводу зв'язку. Після грудневого розгрому Бородатий очолив нечисленні вцілілі підрозділи загону і повів їх у глибину Совиних боліт. Людина він, подейкували, деспотична, самолюбива, неврівноважена, хоча й мужня. Характерно, що в своєму повідомленні про загибель Архимовича Бородатий недвозначно дорікав Центру за ігнорування місцевої обстановки і мало не вимагав, щоб надалі операції в районі Русанівського лісу погоджували з ним. Тон цієї радіограми був повчально-розв’язний. Так принаймні вважали в Штабі партизанського руху. Проте Шкрабатов мав свою думку.

Про виліт групи Лежнєва Бородатого повідомили заздалегідь…

— Шнель, шнель! — підганяв Кранц.

Лісова стежка помітно ширшала, зате дерева і чагарник обабіч неї густішали, утворюючи подекуди непролазні хащі.

Кранц курив сигарету за сигаретою. Очевидно, він не дуже покладався на конвоїрів-поліцаїв, котрі теж відчували себе в лісових хащах не вельми впевнено — їх лякало будь-яке шарудіння.

Порівнявшись з Лежнєвим, Кранц силувано всміхнувся і сказав:

— Незабаром вийдемо на просіку. Тут уже недалеко…

Він хотів іще щось додати, та його перервав стривожені голос поліцая-провідника.

— Пане капітан! Пане капітан, ідіть-но сюди!

Кранц вихопив пістолет і, різко скомандувавши «Стій!», підбіг до провідника. Обидва схилилися над якимось предметом. Що то був за предмет, Лежнєв не міг розгледіти, бо саме тут стежка круто повертала ліворуч. Оглянувши знахідку, Кранц повернувся і гукнув:

— Фрейлейн, до мене!

Ольга дзигою підскочила до нього, зірвала з плеча автомат.

— П'ятий? — нетерпляче спитала вона, і очі в неї побільшали.

— Мабуть, так, — кивнув Кранц. — На стежці валяється льотний шолом, такий самий, як у цих. Шолом закривавлений. Кров свіжа. Цього Швейка поранено, далеко він не міг утекти. Сліди ведуть у ліс од повороту праворуч.

Ледве дослухавши капітана, Ольга подалася до повороту стежки і зникла в хащах. Кранц пішов за нею. Та раптом з протилежного боку із-за дерев ударила автоматна черга. Кранц і провідник упали. А наступної миті Лежнєв почув за спиною крики, лайку і глухі удари. Інстинктивно відскочивши вбік, він врятував собі життя, бо саме в цю мить один із конвоїрів вистрелив йому в спину. Двоє інших уже не могли стріляти — одного дужим ударом ноги збив Терьохін, на другого навалились Олійник та Манукайтіс. Усе це Лежнєв побачив, озирнувшись назад. Побачив і те, що третій поліцай цілиться в нього з автомата. Лежнєв рвучко присів, і кулі просвистіли в нього над головою. Він хотів кинутися поліцаєві під ноги — із зв'язаними руками іншого не придумаєш, — але зачепився за якусь ламань і впав обличчям у мох. «Тепер каюк!» — майнуло в голові. Та нової черги не було. Один за одним бабахнули три пістолетні постріли, а за кілька секунд Лежнєв відчув, що вірьовка вже не стягує йому руки.

«Невже Бородатий?» — ще встиг подумати Лежнєв і ривком скочив на ноги. За два кроки од нього лежав мертвий конвоїр-поліцай з автоматом, трохи поодаль — другий, а з кущів видно було чоботи третього. Товариші Лежнєва звільнялися від пут, підбирали зброю, ранці. Усі були живі. Але хто це? Невідомий у мокрій, виквацюваній у болото куртці десантника знімав з убитого поліцая ранець, у якому була рація. Ось він випростався, легко закинув ранець за спину, поправив на плечі німецький автомат, одкинув з чола темно-руде пасмо волосся. І хоча дорога була кожна секунда, Лежнєв підбіг до нього, схопив за плечі.

— Оскар! Спасибі…