«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Ніколи ще Наталя не готувалася так ретельно до допиту. Півдня витратила тільки на ознайомлення з документами. Жоден з них прямо не викривав звинувачувану, але взяті у взаємозв’язку вони складали те, що в кримінальному процесі називається непрямими доказами.

Переглянувши уже в котрий раз справу про утримання кубла розпусти, Наталя зрозуміла, що викликати на відверту розмову Анісімову буде нелегко. Такої ж думки був і Винник. Наталю насторожувало, що ініціатива розмова цього разу йшла від самої звинувачуваної.

— Готуйся до чергового «номеру», — всміхнувся Кравчук. — Мадам може таке утнути, що тільки держись. Ти за нею весь час стеж. А може, краще я на всякий випадок побуду на допиті?

— Ні, — рішуче заперечила Наталя. — Для початку побалакаємо з нею віч-на-віч. Вона так хоче, хай. А за мене ти не хвилюйся. Дуже прошу вас, товариші, поменше метушні в її присутності: не входьте, не заглядайте, не дзвоніть. Хай вона не думає, що ми надаємо цьому допиту якогось особливого значення.

Лежнєв в обговоренні плану допиту участі не брав — він зранку кудись поїхав. З’явився по обіді, та й то ненадовго.

— Тут планувати заздалегідь важко, — нетерпляче вислухавши Наталю, сказав він. — Зорієнтуйтеся по ходу допиту. Можливо, я потім надійду, але спеціально не ждіть.

Він узяв якісь папери, сховав їх у портфель і попрямував до виходу. Однак у дверях затримався, гукнув Наталю, якось дуже пильно подивився на неї і сказав:

— Не знаю, що вийде з однієї цікавої експертизи — іду по результат, — можливо, під кінець дня підкину вам солідне підкріплення.

Анісімову привезли о 14.10. Як було передбачено, з тюремної машини її вивели під посиленим конвоєм двох озброєних міліціонерів. Піднялися на третій поверх, пройшли коридором, де ниділи викликані на допит дівиці, яких півтора місяця тому затримали на квартирі в Анісімової. Повістки про виклик на допит їм вручили тільки сьогодні вранці, причому молоденький посильний, який вручав повістки, ніби ненароком дав зрозуміти одній із дівиць — манірній, хімічній брюнетці, що на неї чекає очна ставка. Зроблено це було зумисне — ще до викриття кубла розпусти брюнетка була на замітці в міліції. Сільву Пєтухову на очну ставку не викликали, і це теж було не випадково.

Щойно Анісімова порівнялась із свідками, хімічна брюнетка підбігла до арештованої, спробувавши передати їй пачку сигарет. Але конвоїр, що йшов слідом за Анісімовою, легко схопив сигарети.

— Назад! — крикнув він. — До арештованої не підходити.

— Подумаєш! — фиркнула брюнетка. — Не можна дати людині закурити.

— Не можна. Одійдіть.

— Сигарети поверніть.

— Одержите у слідчого.

Скориставшись із затримки, Анісімова окинула поглядом свідків і спитала в брюнетки:

— Де Сільва?

— Не знаю, — миттю відповіла та. — Я її вже три дні не бачила. Десь зникла. На роботу не виходить…

— Припинити розмови! — обірвав брюнетку конвоїр.

Конвоїри завели Анісімову у бокове відгалуження коридора, і старший, заглядаючи то в одні, то в інші двері голосно питав, де сидить слідчий Супрун. «Заблукав» він для того, щоб, не насторожуючи арештовану, дати знати слідчому про випадок у коридорі. Звелівши Анісімовій і своєму напарникові зачекати, він пішов «розшукувати» Супрун.

У кабінеті криміналістики, де його ждали Наталя, Кравчук і Винник, він поклав на стіл сигарети.

— «Мир», — оглянувши пачку, сказав Кравчук. — Шеф велів Пєтуховій при першій же нагоді, а така нагода могла випасти тільки під час очної ставки, передати Анісімовій пачку сигарет «Мир». Будь-яку пачку, але нерозпечатану. Фіксую вашу увагу на цій деталі. Нерозпечатану.

— Зафіксували, — в тон йому відповіла Наталя. — Але що з цього випливає?

— А те, що не далі як учора Анісімовій у камеру передали таку нерозпечатану пачку сигарет «Мир».

— Хто? — спитав Винник.

— Сусідка по камері, яка мала побачення із своєю сестрою.

— Можливо, сьогоднішня передача — тільки перестраховка, — зауважила Наталя. — Шеф давно намагався якось подати Анісімовій сигнал. Сусідка по камері могла не віддати їй сигарети.

— Можливо, це перестраховка, — кивнув Винник.

— Ні, — всміхнувся Кравчук, — сьогоднішня пачка розпечатана. Ось гляньте, — він показав сигарети. — Целофанова обгортка надірвана, паперова — розкрита. А тепер зверніть увагу на кількість сигарет — усі двадцять штук на місці.

— Цікаво, що це означає? — сказав Винник.

— Якщо ми правильно міркуємо, — тоном лектора мовив Кравчук, — це може означати тільки одне: з учорашнього дня змінилися якісь обставини, і Шеф повідомляє про це Анісімову.

— Знаєте що, — запропонувала Наталя. — Я віддам їй ці сигарети. Певна річ, не відразу — спершу вислухаю її, а потім оддам. Як ви гадаєте?

— Хто його знає, — похитав головою Винник. — Тут є певний риск. Треба зачекати Лежнєва.

— Навіщо? Хіба я неправильно міркую?

— Наталя має слушність, — підтримав її Кравчук. — Одержавши розпечатану пачку в кінці допиту, Анісімова змушена буде зробити якийсь новий, суперечливий з її попередньою грою хід. Цим вона викриє себе.

Винник почухав потилицю.

— Арештована питала про Пєтухову, — скориставшись із паузи, сказав конвоїр, який усе ще був у кабінеті.

— Сподіваюся, ти не перешкодив відповіді? — спитав його Кравчук.

— Особливо теревенити я їм не дозволив, але дівиця встигла сказати, що Пєтухова вже три дні не виходить на роботу.

Кравчук весело підморгнув Наталі:

— Усе йде як слід. Можеш починати.

До кабінету Лежнєва, куди прийшла Наталя, конвоїр ввів Анісімову.

— Підслідну приведено на допит, — офіційно доповів він. — У коридорі їй намагалися передати сигарети. Ось.

Ставши до Анісімової спиною, він дістав із кишені і віддав Наталі сигарети. Вона поклала їх у шухляду столу.

— Гаразд, — кивнула Наталя конвоїру. — Чекайте на підслідну в коридорі. Сідайте, Анісімова.

Це був початок поєдинку, в наслідку якого Наталя не сумнівалась. Їй здавалося, що все враховано, все передбачено. У сусідній кімнаті були Винник і Кравчук; у коридорі — конвоїри, невдовзі мав надійти Лежнєв. На якусь мить їй навіть стало шкода Анісімову. Немолода жінка вже понад місяць сиділа в камері попереднього ув’язнення. Тепер її охороняють наче якогось хижака. Може, все це даремно? Може, вона просто жінка, що заплуталась і безнадійно опустилась?

Одначе треба було починати допит, і Наталя постаралася зосередитись. Як вона й чекала, Анісімова попросила сигарети.

— Я не терплю диму, — сказала Наталя. — Після допиту віддам їх вам.

Анісімова не стала сперечатися. Вона поводилася незвичайно: сиділа згорбившись, розмовляла тихо. На її спотвореному обличчі алкоголічки застигла гримаса, що ледь нагадувала усмішку.

Наталя сказала, що прохання Анісімової про допит порушило план слідства: на сьогодні призначено очні ставки і вже викликали свідків.

— Те, що я хочу сказати, їх не стосується, — махнула рукою Анісімова.

— Тим краще. Тоді давайте спершу виконаємо цю, як ви самі розумієте, необхідну формальність, а потім я уважно вислухаю вас, Дарино Федорівно.

Анісімова не заперечувала. Чотири очні ставки пройшла швидко, оскільки нічим, крім іще чотирьох протоколів, не доповнили справи. Ні звинувачена, ні свідки не відмагалися, не викручувалися. Що було — те було. Свідки недобрим словом згадали Пашку-Трактора, який запропонував їм і їхнім приятелям зібратись у той нещасливий вечір на квартирі в Анісімової і навіть дав гроші на випивку, але сам не прийшов. До Анісімової особливих претензій не мали. Підтвердили свої попередні свідчення про те, що господиня тільки пила з ними горілку, а потім пішла спати. Всі визнавали аморальність вчиненого, присягалися більше такого не повторювати і слізно благали не повідомляти, що сталося, на місце їхнього проживання, роботи і навчання.

Кілька разів згадували ім’я Сільви Пєтухової. Хімічна брюнетка сказала, що Сільва була ініціатором тієї гидоти, яка мала місце після випивки. Анісімова цього свідчення не підтвердила, зіславшись на те, що дуже сп’яніла і пішла на кухню. Вона навіть обірвала брюнетку:

— Чого ти на Сільву гребеш? Вона непогана дівчина: добра, не нахабна — не така, як ти. Не пофортунило їй у житті, і в цьому вся причина… Жаліла я вас, через те й страждаю. Мені ж не було ніякого навару з усього цього. Склянка горілки та порожні пляшки.

Коли брюнетка пішла, Анісімова важко зітхнула і сказала Наталі:

— Знаю, осуджуєте мене. Мовляв, і така Дарина, і сяка. А ви в душу мою загляньте, життя моє розберіть. Може, тоді й по-іншому думатимете. Пияцтво? Розпуста? Правда — не заперечую. Але коли це почалося? Не знаєте? Тож-бо й воно! Ви на обличчя моє подивіться: рот скривлений, ніс набік, ліва щока до правої тягнеться. Потвора. Мара! Плюнути в таку пику, та й то не кожен захоче. А я ж не завжди була така. Скажу — сміятися почнете, я була красива. По-справжньому красива. Не вірите?

— Чому ж, вірю.

— До двадцяти восьми років я всього зазнала: голод, холод, війну; але мені було все байдуже: я була красива, — підперши рукою щоку, вела далі Анісімова. — Пішов од мене той, кого любила. Думала, кінець усьому. Їду на річку топитись, а зустрічні чоловіки очей з мене не зводять. Ці погляди тоді нове життя подарували. Веселе, відчайдушне. І полетіло моє життя на крилах срібних: усе погане, горопашне пропливало десь унизу, не торкаючись мене. Багатою не була — щасливою була. Таланило в усьому, будь-які двері одчиняла; куди хотіла повертала — не було мені перепони. Бо красива була! Я тоді не розуміла того — думала, випадково мене підхопив щасливий вітер; зрозуміла, коли обличчя втратила… Думаєте, брешу, вигадую?

— Я цього не думаю, — каже Наталя.

Вона й справді вважає, що цієї миті Анісімова говорить щиро. У коленкоровій папці, в тій, що передав їй Винник і що лежить у шухляді, є фото Анісімової двадцятирічної давності. Обличчя майже таке саме спотворене, хоча значно приємніше: не брезкле, без зморщок; коли уважно придивитися, можна знайти сліди колишньої принадності. І статура — на знімку Анісімова стоїть — зовсім інша: плаття, яке тріпотить на вітрі, підкреслює бездоганні лінії, поставу, жіночність. Так, вона була гарна. Через те дуже важко, майже неможливо повірити тюремному лікареві, що ця потворність — наслідок невдало зробленої пластичної операції. Невже молода жінка могла з власної волі — хоч би які були на те причини — піти на таку складну операцію?..

— Це сталося взимку сорок четвертого, — розповідає тим часом Анісімова. — Попала я в аварію поїзда. Вдарило мене фізіономією у віконне скло, та так, що я його вибила. Спочатку не відчувала болю. Рачки виповзла з вагона, уткнулася обличчям у сніг, щоб кров угамувати, і знепритомніла. Прийшла до тями в лікарні, вся в бинтах. Довго мені дзеркала не давали. Та якось уночі я тихенько витягла у сусідки пудреницю з дзеркальцем, вискочила в коридор, на світло, глянула… Матінко моя, — аж страшно стало. Так страшно, що й сказати не можу. Не доведи господи нікому таке пережити… Дайте закурити, Наталю Сергіївно.

Вона опускає голову, змахує сльозу. Наталя мимоволі відчиняє шухляду, де лежать сигарети, але одразу ж, немовби обпікшись, засовує її.

— Закурите потім, Дарино Федорівно. Гомоніти нам ще довго, а в мене голова паморочиться від тютюнового диму.

Анісімова крадькома кидає на Наталю вивчаючий погляд і знов похнюплюється, притуляє до очей носовичок. Наталя удала, що нічого не помітила. Насправді ж спритно обставлене жалібними словами прохання звинуваченої, її скоса кинутий погляд стривожили Наталю: вона мало не попалася на гачок. Поєдинок почався.

— Я слухаю. Слухаю вас, Дарино Федорівно. Розповідайте.

— Що ж тут розповідати! — перестає витирати сльози Анісімова. — Після того нещастя втекла я від самої себе, від усього, що могло нагадати моє колишнє обличчя. Була в Сибіру, на Далекому Сході, потім у Магаданську область завербувалася. Працювала де попало: була продавцем, буфетницею, кухаркою, комірницею. Почала пити. Горілка хоч і ненадовго, а все-таки дає забуття… Чоловіки? Були й чоловіки. Такі, що на обличчя не дивляться. Навіщо, спитає? — вони були потрібні мені? Розважити себе хотіла: ось, молив, не така вже ти страхолюдина, якщо на тебе ще й охочі є. Знаю — все це самообман. Та мені тоді він був потрібен, без нього не вижила б. А потім зустріла одного, який не злякався мого обличчя. Брехати не буду — не подобався він мені, навіть бридкий був попервах. Крім усього, сім’я в нього була. Та хто ж у моєму становищі вибирає? Покликав за собою — побігла, як бездомне цуценя. На новому місті найняв мені квартиру, приходив потай, щоб жінка не прочула. Хай і так. З усім змирилася. Через нього перший раз у тюрму потрапила: в магазині, яким він завідував, нестачу виявили. То він на мене, продавщицю, все звалив. Сам правда, теж не викрутився — більше за мене схопив. У таборі й помер од якоїсь хвороби…

Наталя уважно слухає. Все це правда: і Сибір, і Далекий Схід, і Магаданська область, і завмаг-розкрадач, котрий помер у виправно-трудовій колонії. Все перевірено, все збігається. Брехня в чомусь іншому. Але в чому? Може в тому, що не так уже нещасливо жила Анісімова після війни? У неї були дорогі убори: модні пальта, костюми, плаття, хутра, золоті дрібнички. Часто бувала на курортах, пила-гуляла по ресторанах. Залицяльники? Навряд чи вони її утримували. Скоріше навпаки. Тоді звідки ж вона брала гроші? Працювала в торгах, на базах; була нечиста на руку. На полюбовника-завмага даремно верне — до зустрічі з ним жила не гірше. Тут іще питання, хто кого втягнув у махінацію з «лівим» товаром. І все-таки не про це тепер мова. Що привело її минулого року в Русанівку, де вона деякий час була кухарем у чайній? Чому в січні того року переїхала в Сосновське, найнялася двірником сімнадцятого домоуправління?

— У Сосновському одразу не могла прописатися. Тимчасово жила в Русанівці. Потім Анюта через одного свого знайомого влаштувала мене двірничкою на Вітебській. Я на цю роботу із-за квартири пішла. Двірникові належить службова житлоплоща…

І це правда. За винятком, либонь, одного — не Ганна Щербак допомогла їй переїхати в Сосновське. Та цього не доведеш — Щербак мертва.

— … Ось і все моє життя, Наталю Сергіївно. Судіть як хочете.

Наталя задля годиться якусь мить мовчить, а тоді питає:

— Дарино Федорівно, що це за хлопець жив у вас на квартирі?

— Анютин знайомий.

— Прізвища не пригадаєте?

— Звали Джоном, а прізвища я не питала. Він жив у мене без прописки. Недовго, правда, місяців півтора.

Наталя задоволено хитає головою, а про себе думає:

«А це вже ви брешете, Дарино Федорівно: Джон Палій ніколи не жив у вас. Приходив — це правда. Тільки не з Ганною Щербак, яка йому в матері годилась, а з Сільвою Пєтуховою». Наталя дивиться на годинник.

— Забалакалися ми з вами, Дарино Федорівно. Незабаром кінець робочого дня. Але я постараюся швидко записати ваші свідчення.

Анісімова знову кидає на Наталю вивчаючий погляд, і Наталя знову удає, що не помічає його.

— А що записувати? — всміхнулася Анісімова. — Ніякої користі для вас у моєму базіканні немає. Я все це так, знічев’я, розповіла, трохи душу перед вами розважила. Не з цим на допит просилася.

— А з чим?

Анісімова деякий час мовчить, немовби збирається з думками, а потім каже:

— Совість мене замучила, Наталю Сергіївно. Я ж старшому слідчому громадянину Трачеві не все розповіла. Не хотілося брати ще один гріх на душу. А тепер зрозуміла — мучитимуся, коли про ту людину не розповім. Знаю, підозрюєте ви, що Анюта не своєю смертю померла. Не поділяла я, скажу чистосердо, вашої думки. Та останнім часом сумніви в моє серце вкрались: а що коли ваша правда? У камері, знаєте, всього передумаєш. Був у Анюти один постійний полюбовник. З ним вона найчастіше приходила. Гарний, хоча й сивий. Дуже статечний чоловік. Машина у нього своя, грошей завжди повні кишені. Він Анютою крутив як тільки хотів. І не те, щоб вона його любила — боялась більше. Чого — не знаю. Пам’ятаю, одного разу розсердився він і при мені надавав їй ляпасів. Навідліг бив так, що аж у мене в вухах лящало. А вона сиділа, наче паралізована, не підвела, щоб захиститися, рук. Ну та я в їхні справи не втручалася — мало що може бути між людьми. Але що мене збентежило — це його поведінка після Анютиної смерті. Зайшов він якось до мене, пам’ятаю, було це ввечері, сказав, що Анюта померла, і просив нікому не розповідати, що він у мене з нею бував. Десять карбованців на стіл поклав. Це мені, значить, щоб я мовчала.

Анісімова замовкла і глянула на Наталю, чекаючи запитання. І Наталя спитала — надто вже не терпілось їй спитати:

— А після цього він приходив до вас?

— А що йому в мене робити? Стара я для нього, — ухилилася від прямої відповіді Анісімова.

— Але ж у вас бували дівчата, — нетерпляче мовила Наталя. — Сільва Пєтухова, наприклад.

Цього не треба було казати. Наталя одразу ж зрозуміла свою помилку, та було вже пізно. По обличчі Анісімової немовби пробігла тінь.

— З дівчатами? — ще більше скривила рота Анісімова. — З дівчатами, правда, він приходив. І з Сільвою приходив.

— Хто ж він? — роблено байдуже спитала Наталя, бо це запитання давно вже треба було задати. — Як його звати? Може, ви прізвище знаєте?

— Прізвища не знаю. Імені він теж не казав. Анюта його Шефом називала. Так і я, так і Сільва його величали, — Анісімова трохи помовчала, а потім додала — Начебто медик. Як я зрозуміла, навіть лекції студентам читав. От тільки де — не знаю. У нього своя «Волга». Здається, блакитна.

Наталі стало весело. Спочатку навіть не зрозуміла, чого. В тому, що Анісімова брехала, брехала обдумано, хитро, — Наталя не сумнівалася. Вона чудово розуміла також, що мета цієї брехні — повести слідство по фальшивому сліду, в кінці якого — тут уже не треба бути особливо проникливим, — стояв Костянтин Михайлович Савицький…

— Викладіть свої свідчення у письмовій формі, — поклавши перед Анісімовою папір і олівець, сказала Наталя.

Поки вона писала, Наталя стояла біля вікна спиною до обвинуваченої, щоб Анісімова не бачила, як вона усміхається. Усміхається тому, що після болючих роздумів і страшних підозр зрозуміла всю їх безпідставність. Вона ще не була впевнена в цілковитій непричетності Савицького до цієї історії, але після «зізнання» Анісімової інтуїтивно відчула — не він! І якось одразу з плечей звалився важкий тягар. Мабуть, через те і стало їй весело. Мабуть, через те і усміхається.

Мельки глянувши на писанину Анісімової, Наталя сховала папір у стіл, а потім спитала ніби між іншим:

— Отже, Костянтин Михайлович приходив до вас із Сільвою?

Анісімова кивнула головою, але одразу ж, зрозумівши свою помилку, впилася в Наталю сповненим ненависті поглядом.

— Який Костянтин Михайлович?

— Савицький, доцент кафедри судової медицини і обласний судмедексперт. Ви ж про нього розповідали. І про його «Волгу» блакитного кольору, — глумливо мовила Наталя.

— Не знаю я ніякого Савицького! — вигукнула Анісімова. — Шеф він.

— Звісно, ви хотіли, щоб ми прийняли його за Шефа, — жорстко мовила Наталя. — Тільки він не Шеф, Дарино Федорівно, і ніколи ним не був.

— Полюбовника свого хочеш вигородити? — крізь зуби процідила Анісімова.

— Хочу, — розсміялася Наталя. — Ось бачите, Дарино Федорівно, як багато ви знаєте про нього. Про нього і про мене. Скажу по секрету: він уже мій чоловік. Як же мені не вигороджувати його, самі подумайте. Ви вигороджуєте Шефа, а я — Савицького. Кожен вигороджує того, хто йому ближчий. Правда ж?

Наталя помітила, що Анісімова тягнеться до важкого прес-пап’є. Вона вчасно перехопила її руку, і Анісімова, зойкнувши, сіла на підлогу. Це був її черговий «номер».

— Встати! — наказала Наталя, дивлячись прямо в очі обвинувачуваній.

Та неквапливо підвелася, позадкувала до стіни.

— Збиткуєшся, руда? Зраділа, що на слові мене підсікла? Очі свої рисячі батьківські запалила. Блимай ними скільки завгодно! Не боюсь я тебе! Батька твого боялась, а тебе не боюсь, хоч ти й схожа на нього: і волосся, і очі, і голос — викапаний батечко. Тільки він ніколи горлом не брав — говорив тихо, але так, що в людей кров у жилах крижаніла.

— Що ви белькочете, Анісімова? — зблідла Наталя. Звідки Анісімова знає її батька? Невже вона каже правду? Ні, це чергова провокація. Яка негідниця! Знає, куди цілити. Із Савицьким не вийшло, то з другого боку вдарила — з того, який нічим не захищений…

— Ну от що, Анісімова, — насилу стримуючись, мовила Наталя. — З мене досить ваших інсинуацій. Розмовляти з вами я більше не бажаю. Та це не означає, що з вами не розмовлятимуть інші.

— Стривайте, Наталю Сергіївно, — блискавично змінила тон Анісімова. — Не поспішайте викликати конвой. Встигнете. Мені відомо, що означає латинське слово інсинуаціо — наклеп, брехня, вигадка. І якщо давати оцінку моїй заяві про Савицького, то її справді можна охарактеризувати як інсинуацію. Але зрозумійте й мене: нове звинувачення, яке ви ладні мені пред’явити, надто серйозне, щоб я не спробувала одвести його… Пер фас ет нефас[8], якщо ми вже перейшли на латинь…

Наталя не вірила своїм вухам: це говорить Анісімова — двірничка, що утримувала кубло розпусти, спекулянтка, п’яничка? Та сама Анісімова, мова якої звичайно була пересипана жаргонними, напівграмотними словечками?..

— Але те, що я в хвилину надмірного хвилювання сказала про вашого батька, зовсім не інсинуація, — примруживши одне око, вела далі Анісімова. — Ні-ні, я більше нічого не скажу. Ви мені все одно не повірите. Найкраще про все це може розповісти вам сама Ірина Дмитрівна, ваша матінка.

— Звідки ви знаєте мою маму?! — не тямлячи себе, закричала Наталя.

— Спокійно, Наталю Сергіївно. Спокійно. Не треба хвилюватись. Якщо це так зацікавило вас, спитайте свою матір: «Ким доводився б мені Оскар Фріснер, особливо уповноважений Головного управління імперської безпеки, штурмбанфюрер СС, якби він, певна річ, лишився живий?»

Наталя не ввійшла — влетіла в кабінет криміналістики. Її била пропасниця. Кравчук і Винник кинулися до неї.

— Наталю Сергіївно, що трапилось?

— Наталю, що таке?

Наталя сіла на стілець, затулила обличчя руками.

— Де Анісімова? — спитав Кравчук.

— У кабінеті Лежнєва з конвоїрами.

— Та поясни, в чому річ?

Але Наталя нічого не могла пояснити — слова Анісімової так глибоко вразили її, що вона ще не могла збагнути страхітливість інсинуації, до якої вдалися злочинці. Наталя аніскілечки не повірила Анісімовій — просто не могла повірити. Вона зрозуміла тільки одне: Анісімова щось знає про її батька, знає і намагається шантажувати. Але про це не можна нікому казати: ні Володі Кравчукові, ні тим більше Лежнєву. Це не тільки її, Наталина, таємниця, не тільки її, Наталин, біль; це таємниця і біль її мами. Ні, про це нікому!.. Вона сама в усьому розбереться.

Кравчук і Винник, одійшовши вбік, про щось пошепки розмовляють. До Наталі долинають уривки фраз.

— Треба їй сказати…

— Але ж Лежнєв…

— Я беру на себе, — каже Винник. — Це наша справа, і я за неї відповідаю.

Винник і Кравчук підходять до неї разом.

— Наталю, — обережно торкаючи її за плече, звертається Винник, — Анісімова казала щось про Савицького?.. Ми так і думали. Це не що інше як провокація. Вони скористалися з певних моментів, яких зараз не торкатимемось, і намагалися подати нам Савицького як Шефа. Тонко було задумано — нічого не скажеш. Але й ми не сиділи склавши руки. Лежнєв з товаришами цілий тиждень вивчали все, зв’язане з Савицьким — не тільки тебе збивали вони на цей слід. Твердо поки що можна сказати одне: Савицький — не Шеф і до вбивства Щербак ніякого відношення не має.

Наталя кивнула головою, чи то погоджуючись із ними, чи то дякуючи за відвертість. Вона подумала, що Винник і Кравчук хороші товариші: побачивши, в якому вона стані, пішли на те, на що, відверто кажучи, не мали права: без дозволу Лежнєва розповіли їй про ще незакінчену, очевидно, секретну справу. Розповіли тому, що знали — Савицький їй не чужий. Але вони не знали іншого… Хоча про це інше вони й не повинні знати. Може, потім, коли все з’ясується… А тепер — нікому!

— І все-таки треба, щоб його впізнала Пєтухова, — зібравшись з думками, сказала Наталя.

Винник стримано всміхнувся, а Кравчук зареготав:

— Наталко, ти мені нагадуєш анекдот з філософом, який запізнився на поїзд. — І, переставши сміятися, додав — Ще два дні тому твоя Сільва розмовляла з Савицьким, я і Лежнєв були присутні.

— А ви не спитали її, чи схожий він на Шефа? — несамохіть вирвалось у Наталі.

Винник і Кравчук, самі того не знаючи, нагадали їй про те, що поєдинок триває, що веде його не тільки слідчий Супрун і що, нарешті, цей слідчий не має права виходити з бою, хоч би як важко йому довелося.

— Наталко, ти, здається, вважаєш нас за хлопчаків, — образився Кравчук. — Пєтухова каже, Савицький і Шеф трохи схожі. Але Шеф старший за Костю, вужчий у плечах, а крім того, Савицький значно цікавіший. Зваж, Пєтухова сказала це сама. І їй можна повірити: в чому, в чому, а в чоловіках вона розбирається.

— Не патякай, Володю, — кволо всміхнулася Наталя.

Час передишки минав, треба збиратися з силами — чи вистачить їх? — допит буде продовжено.

До кабінету Лежнєва входять усі втрьох. Анісімова зустрічає Наталю вивчаючим поглядом, але Супрун витримує його. Кравчук підступає до письмового столу, заглядає в шухляду.

— Десь у Лежнева мають бути сигарети, — ні до кого не звертаючись, каже він. — Ага, ось вони.

Він удає, що дістає з шухляди, а насправді — спритно виймає з кишені пачку сигарет «Мир» і закурює.

— Куріть уже й ви, Анісімова, — дозволяє Наталя, дістаючи з шухляди другу пачку сигарет.

Анісімова бере сигарети, просить у Кравчука сірник. Те, що пачка розпечатана, здається, не бентежить її, вона не звернула на це уваги. Та це тільки здається. Сигарети Анісімова поклала перед собою — отже, не сумнівається, що це та сама пачка, яку їй намагалися передати в коридорі. Сидить спокійно, мабуть, аж надто спокійно, з насолодою затягується димом. На Наталині слова: «Продовжимо нашу розмову, Дарино Федорівно?» — реагує не одразу. Тільки тоді, коли Наталя повторює цю фразу, Анісімова ледь помітно здригається, а потім, примружившись, дивиться на Супрун.

— Я вам усе сказала, — після деякої паузи каже вона.

Цю паузу, ледь помітну заминку перед тим і підкреслено байдужий тон треба поставити в один ряд з розпечатаною пачкою сигарет — обвинувачувана вирішувала, що їй робити.

— Так-таки все і сказали? — втручається Кравчук.

— Все, — спокійно відповідає Анісімова. Вона вже має якесь рішення. — Коли чогось не зрозуміли, можу повторити.

Вона дивиться на Наталю, і її рот кривиться в посмішці. Це виклик, і Наталя приймає його.

— Де ви познайомилися з Ганною Щербак?

— Я вже казала, в поїзді.

— В якому?

— Москва — Сочі. У неї і в мене була пересадка в Ростові. Сіли в один вагон. Там і познайомилися.

— Коли це було?

— У липні минулого року.

— Куди їхала Щербак?

— До моря. Відпочивати.

— А ви?

— І я їхала відпочивати. Тільки у неї була путівка в санаторій, а я — дикуном.

— Де ви відпочивали?

— В Сочі.

— Де там зупинялися?

— У господаря на квартирі.

— Де саме?

— Не пам’ятаю. Десь на горі.

— У Сочі зустрічалися з Ганною Щербак?

— Кілька разів. Були навіть у ресторані.

— В якому?

— В «Приморському».

— Коли вам Щербак сказала, що вона збирається переїжджати з Рівного в Сосновське?

— Тоді ж і сказала.

— А її чоловік твердить, що питання про переїзд у Сосновське виникло значно пізніше — в листопаді.

— Чоловікові вона могла і в листопаді сказати, а мені казала в липні.

— Одначе ви опинилися в Сосновському раніше за Щербак.

— Я жила спочатку в Русанівці.

— Як же Щербак, живучи в Рівному, допомогла вам влаштуватися в Русанівці?

— Допоміг її знайомий, якому вона передала зі мною листа.

— Хто цей знайомий?

— Механік з автобази. Чухно його прізвище.

— Він же Пашка-Трактор, — вставляє Кравчук. — Між іншим, таке прізвисько йому дали через те, що він тягнув усе, що погано лежало.

Анісімова не удостоює Кравчука навіть поглядом.

— Щось у вас кінці з кінцями не сходяться, Дарино Федорівно, — мовить Наталя. — Приїхали ви в Русанівку в вересні минулого року, а Чухно, котрий, за вашими словами, допоміг вам там влаштуватися, тоді й поняття про вас не мав. Пєтухова на допиті показала, що познайомила вас із Павлом Чухном тільки в травні цього року.

— А ви не вірте цій шльондрі.

— Нащо ж так грубо, Дарино Федорівно? — вступав у розмову Винник. — Не кажучи вже про все інше, падіння Пєтухової не обійшлося без вашої участі.

— Бреше вона!

— Припустімо, — не відступає Винник. — А як ви познайомилися з Пєтуховою?

— Її привів до мене Джон.

— Той хлопець, що деякий час у вас жив?

— Він.

— Це він фотографував жінок у непристойному вигляді?

— Він.

— Як його прізвище?

— Не пам’ятаю.

— Я нагадаю: Палій. Георгій Зіновійович Палій, лаборант хіміко-технологічного інституту.

Анісімова совається на стільці, закурює нову сигарету.

— Можливо, — каже вона, кутаючись димом. — Я не з цікавих, біографію його не питала.

— А ми поцікавилися, — підхоплює Винник, — і з'ясували, що він ніколи у вас не жив.

Анісімова мовчить, курить.

— Дарино Федорівно, — ніби не надавши значення її мовчанці, веде далі Винник, — ви коли-небудь займалися фотографією?

— Цього мені ще не вистачало! — знизує плечима Анісімова.

Винник дістав з шухляди столу ту саму папку, яку він уранці передав Наталі, розкрив її.

— Ось довідка відділу кадрів Хабаровського міськкомунгоспу про те, що ви, Дарино Федорівно, з жовтня 1953 року до серпня 1954 року були ретушером, а потім фотографом— моменталістом в одному з тамтешніх фотоательє. Правда, у вашій трудовій книжці такого запису немає. Чому?

— Не працювала я там. Це якась помилка.

— Помилка, — незворушно повторює Винник. — Тоді погляньмо на інший документ.

В цей час у двері зазирає Лежнєв.

— Ви довго ще працюватимете? — запитує він Наталю.

— Та ось… — не одразу зметикувавши, що треба відповісти, розводить руками Наталя.

— Коли закінчите, подзвоніть мені в кабінет криміналістики, — каже Лежнєв.

— Я подзвоню, — випередив Наталю Кравчук.

Лежнєв зникає, чим немало дивує Наталю: іде такий важливий допит, а він, бачте, не хоче бути присутній на ньому.

Тим часом Винник бере з папки телеграму.

— Це пояснення колишній завідуючий ательє Ван Ю-зі дав тиждень тому співробітникам Хабаровського управління державної безпеки. Читати? — звертається до Анісімової.

— Читайте.

— «Цим пояснюю, що пам’ятаю Анісімову Дарину Федорівну, яка в 1953–1954 роках працювала у фотоательє на посаді спочатку ретушера, а потім — фотографа. Була старанна, акуратна. Фототехніку знає добре. Після переводу її на. посаду фотографа-моменталіста працювала самостійно в окремому приміщенні. Претензій і скарг на неї з боку клієнтів не було. План виконувала. Я звільнив Анісімову після того, як побачив у її столі негативи і відбитки фото порнографічного змісту. Вона просила не розголошувати цієї справи, запевняла, що знімки робила на прохання деяких клієнтів. У той час Анісімовій було близько сорока років. Вона середнього зросту, повнувата, шатенка, обличчя в неї…» Читати далі?

— Не треба, — Анісімова старанно тушить у попільничці сигарету. — Я була фотографом у Хабаровську. Все, що свідчить Ван Ю-зі, правда. На Вітебській дівчат фотографувала я. Не Джон, а я. Задоволені?

— Не зовсім, — усміхнувся Кравчук. — Нащо ви сфотографували Ганну Щербак?

— Для того, для чого й інших: такі знімки мають у декого великий попит.

— Але ж Щербак була ваша приятелька.

— Ну то й що?

— Соромити вас, мабуть, марна річ? — каже Наталя.

— Авжеж, — кривить рота Анісімова.

— Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.

— Стаття 211, — примружується Анісімова, — рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.

— А ви непогано обізнані!

— Треба ж знати, на що йдеш, — посміхається Анісімова.

— Оскільки ми вже торкнулися минулого, — каже Винник, — давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?

— В лютому 1944 року.

— Де це було?

— Між Аткарськом і Саратовом.

— Яким поїздом ви їхали?

— Москва — Саратов.

— Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, — Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.

Анісімова закурює ще одну сигарету.

— Не хочете відповідати? — питає Наталя. — Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?

— Підожду, — кривить рота Анісімова. — Мені нема куди поспішати.

Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.

Винник і Кравчук переглядаються.

— Начебто все, — обзивається Винник.

Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.

— Капітан Кравчук, — басом каже він у трубку. — Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.

Він кладе трубку і звертається до Наталі:

— Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.

— Я стомилася, — підводиться з стільця Анісімова. — Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.

— Це ненадовго, Дарино Федорівно, — підбадьорює її Винник. — А йти нам три кроки по коридору.

Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.

Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…

А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:

— Не впізнаєте мене?

Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.

— Не пригадую, — каже. — А взагалі обличчя знайоме.

— Ми давно не бачилися з вами, — киває Лежнєв. — Чверть віку минуло відтоді — немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.

Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.

— Не вийде, — цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. — Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!

Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.

— Справді, — згоджується він, — нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.

— Ви не маєте права! — верещить Анісімова. — Це образа!

— А колись ви були красива, Адо. Дуже красива.

— Я вам не Ада!

— Свого часу ви дозволили мені називати вас Адою.

— Я вас не знаю. Вперше бачу! Нічого у вас не вийде.

— Що ж, побачимо, а точніше, послухаємо, вийде чи ні, — каже Лежнєв.

Він підходить до одного з столів — у кабінеті криміналістики їх кілька — ставить на нього магнітофон; з допомогою Винника поправляє плівку звукозапису, вмикає мотор. Спершу в динаміку лунає характерне шипіння, але потім перешкоди зникають, і ось уже бринить голос:

«… Не брала я за це гроші, громадянине слідчий. Що пускала їх до себе іноді — правда, але грошей не брала. Горілкою коли почастують, та й тільки. Просто жаліла я їх, молодих, безпритульних…»

Лежнєв зупиняє магнітофон.

— Це ваш голос, обвинувачувана?

— Мій, — переводячи насторожений погляд з магнітофона на Лежнєва, визнає Анісімова.

— Це ваші свідчення, дані старшому слідчому Трачу?

— Так, мені казали, що запишуть на звукову стрічку.

— Отже, ви підтверджуєте, що це ваш голос.

— Не заперечую.

— Чудово. Тепер перш ніж відтворити другий запис я повинен сказати вам, що є фонографічна експертиза. Маючи кілька фонограм людського голосу, фахівці порівнюють їх, таким чином безпомилково визначають тотожність різночасових записів одного й того ж голосу. Простіше кажучи, якщо ваш голос колись було записано на звукову плівку, то навіть через багато років можна науково довести, що це саме ваш, а не чийсь інший голос. Ви зрозуміли?

— Зрозуміла.

Поки Лежнєв говорив, Винник поставив другу плівку і знову ввімкнув магнітофон. Цього разу пролунала німецька мова. Наталя не одразу розібрала, що говорить жінка. А потім, схопивши високі дзвінкі ноти, не могла зрозуміти змісту — німецьку мову вона знала кепсько. Та ось у динаміку пролунав чоловічий голос:

— Фрау капітан, розмовляйте по-російському, вам буде легше. Це не докір — порада. Усі присутні або розмовляють російською мовою, або розуміють її. До того ж про російські справи краще вести мову по-російськи. Так?

— Так точно, пане полковник, — відрубав високий жіночий голос. — Панове, я торкнулася тільки деяких аспектів вербовки і використання агентів-жінок. Тут, у Росії, це питання має свої особливості. Випробуваний на Заході метод збору інформації через агенток-проституток у Росії застосовувати не можна. В тилу ворога це взагалі виключено, оскільки більшовики переслідують проституцію. Що ж до приєднаних до рейху колишніх радянських територій, де зусилля нашої агентури спрямовано на боротьбу з комуністичним підпіллям, партизанами і розвідувально-диверсійними групами енкаведе, то тут ми маємо певні можливості. Засилка в партизанські загони дівчат і жінок як таких, що нібито втекли з тюрем, таборів та етапів; знайомство і подальший флірт на танцях, у поїздах, кінозалах з узятими на підозру чоловіками — уже дало позитивні наслідки. Та я хочу сказати про інше. Присутніх цікавлять перспективи укорінення і робота за лінією фронту так званої постійнодіючої агентури. Мені здається, що для цього жінки-агенти підходять найбільше. Зовнішні дані і певним чином підготовлена поведінка мають у даному разі першорядне значення. Молода красива жінка за одну ніч може стати генеральшею, не заповнюючи при цьому ніяких анкет… Директори заводів іноді довіряють гарненьким секретаркам більше, ніж своїм заступникам… Гарненькій домробітниці під час прибирання кабінету господаря неважко підібрати ключі до шухляд письмового столу… Але, панове, я підкреслюю, не кожна жінка-агент придатна для такої ролі…

На цьому запис урвався. Винник вимкнув магнітофон. Лежнєв підійшов до письмового столу і поклав перед Анісімовою пачку сколотих аркушів з машинописним текстом.

— Це висновки фонографічної експертизи про тотожність голосів на двох прослуханих нами плівках, — сказав він, звертаючись до Анісімової. — Перша плівка з вашими звинуваченнями, свідченнями; друга — ваш виступ на регіональній нараді керівників абверчастин і команд 5 серпня 1943 року в місті Сосновському… Я правильно назвав дату і місце наради, капітане Рененкампф?

Анісімова похнюпилась і нічого не відповіла.