«Привид» не може втекти

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Сільву Пєтухову шукали вже другий день. На ноги підняли всю міську міліцію. Тривога була недаремна: людина, яка не побоялася серед білого дня прийти в приміщення обласної прокуратури, вкрасти дівчину, могла зважитися на все. Наталя була певна, що Сільву викрав Шеф. Лежнєв не підтримав її, хоча й не відкинув цього припущення. Треба було за всяку ціну знайти, врятувати дівчину. Кравчук вважав, що викрадення Пєтухової — переломний момент у слідстві в справі про пожежу на Залісній. Лежнєв утримувався від коментарів, але цілу ніч пробув у міському управлінні міліції, куди з усіх вінців надходили донесення оперативно-пошукових груп. До дев’ятої години ці донесення були невтішні: минулого вечора Сільву ніхто не бачив; на квартиру, де вона жила останні місяці, ночувати не прийшла; у своєму рідному місті, яке було за півтори години їзди від Сосновсьного, не показувалась; на роботу не вийшла.

Та ось вранці в управління подзвонив черговий по Залізничному райвідділу міліції і повідомив, що до нього звернулася молода жінка, дуже пригнічена, спочатку сказала, що вона вбила людину, а потім, впавши в істерику, почала заперечувати це і просила, щоб її врятували від якогось суб’єкта.

В Залізничний райвідділ поїхали Лежнєв і Кравчук. Вони привезли Пєтухову (це була вона) не в міське управління міліції і не в прокуратуру, а в санчастину обласного управління МВС — у Сільви був нервовий шок.

Після істерики настала прострація: Сільва не відповідала навіть на запитання лікарів. Професор-невропатолог, якого запросив Лежнєв, констатував нервове потрясіння.

— Що може вплинути на хвору, щоб вона якнайскоріше заговорила? — поцікавився Лежнєв.

— Вивести її із стану прострації нелегко, але можна, — відповів професор. — Треба, щоб поруч була людина, з котрою Пєтухова раніше мала певний контакт.

Олександр Юхимович Трач у відрядженні, вся надія була на Наталю…

Сільва лежала в окремій палаті. Балконні двері й вікно були зашторені, в кімнаті панувала напівтемрява. Наталя вже. другу годину сиділа біля Пєтухової, але та не реагувала на її присутність. Байдужа до всього, лежала нерухомо, втупившись у якусь невидиму цятку. Однак професор, котрий увійшов до палати разом з Наталею і пробув там певний час, з якихось тільки йому помітних ознак зробив висновок, що присутність Супрун благотворно впливає на хвору. Певна річ, професорові видніше, але за півтори години Наталя не помітила якихось змін у поведінці Пєтухової. Якби не розплющені очі, можна було б подумати, що дівчина спить.

Володя Кравчук приніс Наталі чашечку кави, булочку і грубий журнал. Каву Наталя випила, а до булочки не доторкнулася — їсти зовсім не хотілося. Погортала журнал і відклала — не до читання. Чим далі вона дивилася на нерухому, наче закам’янілу Сільву, тим більше жаліла її. Заплуталася дівчина, занапастила себе.

До вчорашнього дня Сільва була винувата тільки перед собою. Але що сталося минулого вечора і минулої ночі? Про яке вбивство торочила вона?

До палати заглянув Лежнєв; у білому халаті він був схожий на професора.

— Як вона? — пошепки спитав.

— Так само. Я ще посиджу, — сказала Наталя. — Може, їй стане краще… Її батьків повідомили?

Лежнєв не встиг відповісти — Сільва підвелася, сіла на ліжку.

— Не треба писати мамі, — сказала вона. — Я вас дуже прошу: не треба.

Наталя підійшла до дівчини.

— Сільво!.. Не хвилюйся, все буде гаразд…

Неждано Сільва ткнулася в Наталине плече, беззвучно заплакала.

— Заспокойся, Сільво, — втішала її Наталя, поправляючи на дівчині лікарняну сорочку. — Не бійся, гірше не буде. Буде краще… Ти мені віриш?

Сільва кивнула головою. Лежнєв робив якісь знаки, але, бачачи, що Наталя його не розуміє, сказав пошепки:

— Не розпитуйте ні про що. Відкладемо розмову до завтра.

Сільва почула його шепіт.

— Ні. Я все розповім сьогодні, — сказала. — Зараз. Тільки ви записуйте, бо станеться, як учора.

— Не станеться, як учора, — запевнила її Наталя.

— Ні, — похитала головою дівчина, — він знайде мене скрізь. Ви його не знаєте. Він пройде крізь двері і стіни; його ніхто і ніщо не зупинить.

Дівчина говорила спокійно, уже не плачучи.

— Сільво, не мели дурниць, — обірвала її Наталя. — Ти тут у цілковитій безпеці.

— Все одно він уб’є мене, рано чи пізно, — мовила дівчина. — Та байдуже. Я розповім усе. Тільки ви неодмінно записуйте.

Наталя хотіла знову заперечити, та Лежнєв випередив її.

— Я запишу ваші свідчення, — сказав він Сільві і присунув стільця до тумбочки.

Медсестра принесла ліки, але Сільва відмовилася їх приймати.

— Я повинна встигнути розповісти все, — сказала вона серйозно, — а ці ліки, можливо, отруєні. Не подумайте, що я заговорююсь: я надто добре знаю Шефа — він здатний на все.

Наталя перезирнулася з Лежнєвим. Обоє подумали про те саме: треба дати Пєтуховій спокій — вона ще не зовсім оговталась. Та Сільва вже почала розповідати і зупинити її було неможливо.

— Коли ви, Наталю Сергіївно, кудись пішли, я сіла на лаву в коридорі. Сиділа і думала. Я вже зрозуміла, що вскочила в халепу, що справа не тільки в моїй поганій поведінці…

— Сільво, може, поговоримо ввечері? — скориставшись з першої паузи, запропонувала Наталя. — Ляж поспи, а ввечері ми прийдемо знову.

Пєтухова похитала головою.

— Я не знаю, що буде зі мною ввечері. Вислухайте мене до кінця… Я думала про своє життя. Не пам’ятаю, куди я дивилась, але Шефа побачила, коли він уже стояв поруч. Він з’явився так несподівано, що мені стало страшно. Я вирішила, що він уже все знав і вб’є мене тут, у коридорі: адже я розповіла про нього слідчому…

— Дурниці! — не витримала Наталя, — Подумай сама: звідки Шефові було знати, що ти мені розповідала?

— Міг підслухати під дверима, — серйозно сказала Пєтухова. — На щастя, він не встиг цього зробити. Та це я зрозуміла пізніше; як зрозуміла і те, для чого знадобилася йому. Ви не уявляєте, як мені було страшно: здавалося, він бачить мене наскрізь, читав мої думки. Я навіть перестала дихати. Він звелів, мені йти з ним. Коли проходили повз чергового, Шеф однією рукою боляче стиснув мені лікоть. На вулиці стояла «Волга», за кермом сидів Пашка — Трактор…

— Хіба Пашка в місті? — спитав Лежнєв.

— Тепер уже ні, — якось дивно всміхнулася Сільва.

— Шеф погрожував тобі? — запитала Наталя.

— Він тільки спитав, коли ми сіли в машину, чи називала я слідчому Пашчине прізвище. Я зрозуміла, що признаватися в цьому не можна. Сказала, що про Пашку мови не було. Тоді Шеф чомусь посміхнувся і дав мені сигарету. Він завжди частував сигаретами, коли був у доброму гуморі.

Сільва здригнулася, щільніше закуталась у ковдру, хоча в палаті було тепло.

— Ми довго петляли містом, — вела вона далі. — Їхали по якихось незнайомих мені вулицях. Згодом Шеф велів мені лягти на підлогу. Я спробувала заперечувати, але він ударив мене в лице, стягнув на підлогу, накрив брезентом. Але перед тим я встигла помітити, що ми під’їжджаємо до парку Слави. Не можу сказати, скільки ми їхали потім: півгодини чи годину. Їхали весь час прямо. Раптом Пашка загальмував і сказав, що попереду патруль автоінспекції. Шеф поставив мені на спину валізку. «Для маскування», — сказав він, а Пашка вилаяв мене. Коли машину почало підкидати і я застогнала, Пашка зажадав, щоб Шеф задушив мене. Шеф прибрав валізу, одгорнув брезент і сказав, що виконає Пашчине прохання, якщо я не замовкну. Більше я не стогнала… Наталю Сергіївно, можна, я ляжу? — спитала вона.

— Лягай, звичайно, лягай, — сказала Наталя. — Може, відпочинеш трохи?

— Ні, — мовила Сальва. — Відпочивати мені нема чого. Спина болить, але я не стомилася.

— Патруль зупиняв машину? — спитав Лежнєв.

— Не зупиняв. Коли ми поминули патруль, Пашка з полегкістю зітхнув.

— А чи скоро після того почало трясти?

— Хвилин через десять. Шеф сказав Пашці: «З’їжджай тут». Я відчула, що машина повернула ліворуч. Через деякий час ми зупинилися. Шеф і Пашка вийшли з машини, про щось порадилися. Потім Шеф велів мені вилазити. «Волга» стояла в лісі серед ялин. Коли ми вийшли з ялинника, я побачила порослі кущами і травою руїни невеличкого будиночка. Від нього лишилася тільки частина стіни, фундамент і кам’яні східці. Інших будівель поблизу я не помітила — кругом був ліс. А десь за деревами. лунали дитячі голоси. Я озирнулась. Пашка кинувся на мене з кулаками, але Шеф спинив його. «Не тут», — сказав він. А коли Пашка одійшов, шепнув мені: «Не бійся, я не дам тебе скривдити».

Обережно ступаючи, ввійшов Володя Кравчук, подав Лежнєву записку. Той прочитав, кивнув головою. Кравчук понишпорив у кишенях накинутого на плечі білого халата, дістав і поклав перед Сільвою паперовий кульок.

— Цукерки «Білочка», — сказав він. — Лікуйся, Пєтухова.

Сільва трохи розгубилася, потім боязко всміхнулась і чомусь глянула на Лежнєва.

— Беріть, беріть, — сказав той. — Якщо вони отруєні, то капітан помре перший: він, поки йшов сюди, добру половину з’їв.

— Тільки три штуки, — образився Кравчук.

Сільва всміхнулася сміливіше, взяла цукерки, подала Наталі. Лежнєв вийшов покурити. Пішов і Кравчук.

Коли Лежнєв повернувся, Сільва про щось пошепки розмовляла з Наталею. Побачивши його, обидві замовкли. Лежнєв удав, що нічого не помітив.

— Продовжимо? — спитав він діловито.

— Коли ми вийшли з машини, — знову почала Сільва, — Шеф прихопив із собою валізу. Біля руїн він вийняв із валізи ломик і ним відсунув горішню сходинку ганку. Це була навіть не сходинка, а камінна плита. Під нею зяяв вхід у підвал. Перший з ліхтариком опустився Пашка. За ним довелося лізти мені. Шеф поліз останній. Підвал був довгий і вузький. Ми пройшли кроків двісті і опинились у великому приміщенні, до половини заваленому землею.

— Ви не звернули уваги на стелю? — перебив її Лежнєв. — Вона була вища, ніж у боковому відгалуженні підвалу?

— Вища. Значно вища.

— А сходів у цьому приміщенні не помітили?

— Ні. Там був завал аж до стелі. Крім того, було темно: ліхтарик світив тільки на три-чотири кроки. Правда, потім Шеф засвітив другий, але я вже копала землю і мені було не до огляду приміщення.

— Копала землю? — перепитала Наталя.

— Перекидала. Шеф вийняв із валізи дві лопати з короткими держаками і велике сито. Я і Пашка розчищали завал, кидаючи землю в сито. Землю просівав сам Шеф.

— Навіщо він це робив? — не втрималася, щоб не спитати, Наталя.

— Не знаю. Велів копати, показав де, от і все.

— Мабуть, щось шукав.

— Вони з Пашкою спочатку говорили про якийсь ящик. Невеликий металевий ящик, наче шкатулку, вони знайшли швидко. Але він був порожній. Потім Шеф підняв подерту торбинку, схожу на кисет. Усе це сховав у валізу. Працювали довго. В мене уже боліло все тіло, коли Шеф низько нахилився і почав щось роздивлятися. Пашка, що весь час стежив за ним, одразу спитав: «Знайшли? Скільки? Два, три?..» Але Шеф мовчки взяв із сита якийсь предмет, загорнув у газету і поклав у кишеню. Пашка зажадав частку. Шеф ударив його навідліг. Пашка враз захникав, почав виправдуватись. Тоді Шеф дістав із валізи пляшку горілки і вони з Пашкою випили її нахильці. Потім Пашка одвів Шефа вбік, щось зашепотів йому. Я дуже злякалась і, не тямлячи себе від страху, кинулася тікати, хоча там і тікати було нікуди. Пашка наздогнав мене, жбурнув на долівку, почав місити ногами. Потім вони з Шефом зв’язали мене і почали допитувати…

— Допитував Шеф? — спитала Наталя, бачачи, що Сільва замовкла і похнюпилась.

Дівчина відповіла не одразу, вона потяглася за склянкою з водою, та тільки пригубила і поставила її назад.

— Спочатку Шеф питав, про що зі мною розмовляв слідчим; чи не влаштовував очну ставку з Анісімовою… Спитав і про вас.

— Про мене? — здивувалася Наталя.

— Так. Він назвав ваше прізвище, ім’я, по батькові; навіть зовнішність описав.

— І що ж ви йому сказали? — швидко спитав Лежнєв.

— Я подумала, що заперечувати зовсім розмову з Наталею Сергіївною небезпечно: Шеф міг бачити, як вона виходила разом зі мною з кабінету. Сказала, що Наталя Сергіївна цікавилася тим же, що й Олександр Юхимович, старший слідчий, який веде справу: Анісімовою, Джоном, фотографіями. І що Наталя Сергіївна питала мене про дружину машиніста Щербака. Може, цього й не треба було казати, але я подумала, що коли скажу про дружину Щербака, то Шеф мені більше повірить.

— І він повірив? — спитала Наталя.

— Наче повірив, а Пашка не повірив. Усе допитувався, чи не проговорилася я про нього. Я сказала, що про нього мене ніхто не питав. Тоді Пашка закричав, що я брешу, бо йому, мовляв, відомо, що й на автобазу, де він працює, приходили з міліції. Я зміркувала, що коли міліція шукає його, то мої свідчення тут ні до чого: я їх тільки-но дала і скористатися з них ще не встигли. Пашка не вгавав, кинувся бити мене, але Шеф його зупинив, сказавши, що від кулаків лишаються сліди. Тоді Пашка почав кричати вже на Шефа, що той, мовляв, захищає мене, що коли вони мене не знищать, то він, Пашка, сам піде в міліцію і про все розповість.

Сільва трохи підвелася на подушці, підперла голову рукою.

— Сама дивуюся, — мовила вона, — як я оце розповідаю. Мабуть, у підвалі відбоялася, тепер уже нічого не боюся. Нічого. Навіть тих фотокарток! Хай він їх хоч по місту розклеює. Я тепер на все піду, щоб з ним поквитатися, відплатити за все. Він у мені все розтоптав.

— Не все, — сказав Лежнєв. — І те, що ви прийшли до нас, — найкращий доказ.

— Все одно, я вже не людина, — схлипнула Сільва.

— Так будь нею, — сказала Наталя. — І перестань пхинькати.

— Зробимо перерву, — запропонував Лежнєв.

— Ні! — Сільва знову сіла на ліжко і зробила рух рукою, немовби хотіла когось відштовхнути. — Нікого сюди не пускайте! Я ще не сказала найголовнішого.

— Розповіси після обіду.

— Ні, зараз, — наполягала Сільва.

— Хай розповідає, — кивнув Лежнєв.

— Шеф велів Пашці копати яму. Той викопав біля стіни, притягнув мене до неї. Підійшов Шеф, вийняв ножа, дав Пашці. «Твоя ідея, — сказав, — ти й працюй». Я закричала як навіжена. Пашка злякався, позадкував. «Гаразд, — мовив Шеф, — Я зроблю це сам, а ти бери лопату і вирівнюй краї…» Навряд чи Пашка розумів щось у цю мить краще за мене. Йому й на думку не спало — навіщо вирівнювати яму. Та коли він нагнувся по лопату, Шеф ударив його ножем у спину. Пашка навіть не крикнув. «Його вбив не я, а власне боягузтво, — сказав Шеф. — Очманів од страху так, що насмілився погрожувати мені». Ці слова я запам’ятала точно… Потім Шеф розв’язав мене, велів закопати Пашку і витерти ніж. Як ми вибралися з підвалу, я пам’ятаю кепсько. Була вже ніч. Знайшли машину. Шеф сів за кермо, а я знову лягла і вкрилася брезентом. Підвестися дозволив тільки в місті, коли ми зупинилися в якомусь провулку, недалеко від вокзалу. «Ну от, — сказав він, — тепер нас лишилося двоє: Анісімова в тюрмі, Пашка — в землі. Ти мені ще знадобишся. Допоможеш де в чому». Дав мені двісті карбованців і звелів купити на них формений офіцерський костюм, погони підполковника і картуз. Ці речі я повинна була сховати у себе на квартирі, поки він прийде по них…

Сільва замовкла, заплющила очі. І хоча Наталя бачила, що вона стомилася, все-таки спитала:

— Де ти ночувала?

— Ніде. Ніч просиділа на вокзалі.

На роздоріжжі машина зупинилася. Радилися, не виходячи з кабіни, по радіотелефону. Вирішили роз’їхатися в трьох напрямках. Винник із своїми оперативниками повернув на Київське шосе, Кравчук — на Мінську автостраду, а Лежнєв і Наталя взяли напрям на Русанівку. На всіх трьох дорогах патрулювали автоінспектори; всі три дорога так чи інакше ішли лісом і на перших 20–25 кілометрах не мали крутих поворотів (Пєтухова твердила, що від парку Слави до з’їзду з шосе Пашка весь час їхав по прямій). Наталю бентежив тільки час, який назвала Сільва: півгодини-година. Якщо навіть брати до уваги мінімальний час (враховуючи становище Сільви, треба було зробити чималу скидку на точність) і середню швидкість руху 60–70 кілометрів на годину, — то виходить, що Пашка до повороту в ліс проїхав 30–35 кілометрів. А Київське шосе виходило з лісу вже на вісімнадцятому кілометрі, до Русанівки ще ближче. Напевне, руїни, про які розповідала Сільва, були десь у районі Мінської автостради. Але треба було перевірити всі дороги.

Прокурорський «Москвич» їхав повільно. Наталя придивлялася до придорожніх кущів. Лежнєв ввіряв свої спостереження із потертою на згинах картою — півверстівкого. Від нової великомасштабної карти області, котру йому запропонував Володя Кравчук, Лежнєв одмовився і прихопив потерту, змережану давніми позначками. Невдовзі озвався радіотелефон. Доповідав Кравчук: на дев’ятому кілометрі Мінського шосе помічено слід лівостороннього з’їзду машини. Слід заглиблювався в ліс.

— Огляньте прилеглу ділянку, — звелів Лежнєв.

Потім його викликав Винник і доповів, що ділянку Київського шосе, яка проходить через ліс, обстежено. Видно чотири лівосторонні з’їзди, але то були два «Москвича», «Запорожець» і газик.

— Доганяйте нас, — наказав йому Лежнєв.

На одинадцятому кілометрі їх зустрів автоінспектор — той самий, який чергував на цьому шосе вчора з 17-ї до 20-ї години. Автоінспектор — молоденький лейтенант — по-військовому чітко доповів про всі порушення, які він помітив учора на цій ділянці. Голубу «Волгу» він не зупиняв. Ні, він не весь час стояв на цьому місці: кілька разів проїжджав до роздоріжжя… Так, між 16 і 17 годинами він стояв тут…

Лежнєв подякував лейтенантові і звелів шоферові їхати далі. Поглянувши ще раз на карту, сховав її в портфель і почав уважно вдивлятися в ліс. Двічі зупиняв машину. Третій раз не вагаючись сказав:

— Тут, — і, вийшовши з машини, заглибився в ліс.

Хвилин через п’ять він повернувся, збиваючи галузкою пилюку з черевиків, і, чомусь усміхнувшись, сказав Наталі:

— Очевидно, востаннє цю дорогу ремонтували ще до війни; принаймні її водостоки відтоді не очищали. Приблизно за сто п’ятдесят метрів звідси, он за тими деревами, — Мисливський замок.

— Основний корпус відбудували років двадцять тому, — сказала Наталя.

— Що там тепер?

— Будинок відпочинку матері й дитини.

— Отже, дитячі голоси Пєтухова могла почути тут?

— Могла, — погодилася Наталя.

— Тоді давайте шукати місце спуску. Якщо мене не підводить інтуїція… — він покосував на Наталю, — … Інтуїція, яка грунтується на певних спостереженнях, то вони повернули з шосе десь тут. Зверніть увагу на галявини: грунт твердий, і сліди на ньому малопомітні. Шеф не настільки дурний, щоб пертися навпрошки через кущі.

Слід спуску «Волги» з шосе помітив шофер, який теж почав шукати. Він побачив його за тридцять метрів од того місця, де зупинився «Москвич». Саме в цей час під’їхав Винник з оперативниками. У ліс пішло п’ятеро: Лежнєв, Наталя, Винник і два оперативники. У лісі сліди проступали чіткіше — очевидно, тут Пашка вже не вибирав дороги: їхав навпростець через невисокий чагарник, чавив колесами молоді саджанці. І хоча напрям руху «Волги» не викликав сумнівів, в одному місці Лежнєв зупинився, нахилився над замшілим камінням. Постояв трошки, потім вибачився за затримку.

Ялинник і сліди стоянки «Волги» знайшли швидко. Далі довелося трохи попетляти: низькорослі ялинки, збившись докупи, закривали руїни будиночка. Все було так, як розповіла Сільва: і зруйновані майже до фундаменту стіни, і вцілілий високий цоколь, і широкі вищерблені східці.

Винник повернувся на шосе, щоб викликати по радіотелефону Кравчука та експертів, котрі чекали в міському управлінні міліції. Крім того, він мав поїхати в Русанівку взяти понятих. Ждати довелося недовго. Першим примчав Кравчук, за ним — експерт і фотограф; поняті теж прибули порівняно швидко. Потім приїхав полковник Кулінич.

Винник і Кравчук підняли й одсунули кам’яну плиту, відкривши вхід до підземелля. Заклацав апаратом фотограф.

Слідчо-оперативна бригада працювала злагоджено і швидко. Могилу Павла Чухна знайшли одразу. Судмедексперт Буханов — Лежнєв чомусь викликав його, а не Савицького, — оглянувши труп, констатував смерть від ножової рани, завданої навдивовижу точно і сильно — прямо в серце. Ніж, яким було вбито Чухна, валявся тут же. Винник знайшов навіть вірьовку, якою Сільві зв’язували руки. Усе збігалося в свідченнями Пєтухової настільки, що Кравчук навіть висловив припущення — а чи не підстроєно все це з метою заплутати слідство.

— Поживемо — побачимо, — сказав на це Лежнєв.

Коли труп Чухна повезли, Наталя висловила думку, що можна б і кінчати протокол огляду місця події, та Лежнєв не поспішав. За його вказівкою двоє оперативкиків, узявши лопати, почали розкопувати частину осипу, що заповнив добру половину великого підвалу. Невдовзі вони відкопали стіну, в якій на висоті півтора метра від підлоги зяяв отвір; камінь, який колись закривав цей отвір, лежав неподалік. За отвором зяяла невелика ніша. Але в ній нічого, крім промасленої ганчірки, не було. Лежнєв узяв ганчірку і перед тим, я» упакувати свою знахідку, продиктував Наталі її детальний опис і навіть зазирнув у протокол — чи саме так записано. Проте він не заспокоївся й на цьому. Велів привезти і опустити в підвал решето. Мобілізувавши цього разу всіх присутніх, Лежнєв примусив перелопатити всю свіжоосипану землю і просіяти її. Ця робота забрала багато часу, але наслідків не дала. Зненацька Володя Кравчук звернув увагу на світлий корінець, що виглядав з-під каменя, на який він сів відпочити. Корінець виявився ріжком жіночої косинки. Оглянувши косинку, Лежнєв подав її Наталі:

— Що скажете?

Наталя одразу пригадала останню розмову з Іваном Гавриловичем Щербаком. Але відповіла обережно:

— Судячи з того, що косинка злежалася під каменем, подекуди взялася пліснявою, загубили її не вчора. Схожа на косинку Ганни Щербак.

— Схожа, — погодився Лежнєв.

Більше в підвалі нічого не знайшли.

Того ж дня Наталя і Кравчук побували в Івана Гавриловича Щербака і показали йому три різні жіночі косинки. Іван Гаврилович безпомилково впізнав жінчину косинку.

А ввечері до кабінету криміналістики заглянув Олександр Юхимович Трач, який щойно повернувся з відрядження. Лежнєв розповів йому про останні події і спитав, що він про все це думає. Трач довго і зосереджено тер щоку, а потім сказав:

— Я певен, що історія з кублом розпусти на Вітебській вулиці — це якийсь хід у зовсім іншій грі.

— Чому ви так думаєте? — поцікавилась Наталя.

Анісімова оселилася на Вітебській на початку січня цього року. Чотири місяці сиділа, як миша під віником. І тільки наприкінці травня організувала кубло розпусти. Але й тоді, зауважте, діяла дуже обережно. А ось двадцять сьомого липня — того самого вечора, коли до неї нагрянула міліція, — влаштувала справжню оргію. Наче на показ — заходь і складай протокол. Та й міліція прийшла до неї не випадково — батьки однієї дівчини заявили. А їм — і це теж симптоматично — за кілька годин до того підкинули в поштову скриньку конверт з фотографіями, які компрометували їхню доньку. Потім хтось зателефонував і повідомив про наступне зборище на Вітебській. Аналогічні попередження, як я встановив, одержали ще дві матері, — їхніх дочок теж запросили того вечора до Анісімової.

— По телефону щоразу дзвонив той самий чоловік? — поцікавився Кравчук.

— Дзвонив чоловік, а чи той самий — важко сказати. Себе він не називав.

— Схоже на те, що це справді заздалегідь продуманий хід в іншій грі, а точніше — в злочині, — мовив Лежнєв.

— Виходить, Анісімовою вирішили пожертвувати? — спитала Наталя.

— Вона щось на жертву не схожа, — всміхнувся Трач. — Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…

Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.

— В чому саме? — спитав той.

— У тому, що вона Анісімова…