Лицедії

X

В двері постукали.

— Зайдіть, — сказала Джулія.

Це була Іві.

— Ви хіба не будете спочивати сьогодні, міс Лемберт? — Тут вона побачила, що Джулія сидить на підлозі посеред купи фотографій. — Що це ви робите?

— Мрію. — Вона взяла дві фотокартки. — Подивись ось на ці два фото.

На одному був Майкл в ролі Меркуціо, в усій сліпучій красі своєї юності, а на другому — Майкл у своїй останній ролі, в білому циліндрі й візитці, з польовим біноклем на ремінці через плече. Вигляд у нього був страшенно самозакоханий.

Іві пирхнула.

— Ну, що минуло, того не вернеш.

— Я оце згадувала минуле і зовсім засмутилася.

— Ще б пак. Коли людина починає думати про минуле, то це означає, що в неї більше немає майбутнього, правда?

— Заткни пельку, стара корово! — сказала Джулія, яка вміла бути дуже грубою, коли їй цього хотілося.

— Ну-ну, ходімо, адже вам сьогодні виступати. Я потім сама тут усе приберу.

Іві — її костюмерка й покоївка — прислуговувала Джулії ще в Міддлпулі і переїхала разом з нею до Лондона. Кокні за походженням, Іві була худа, незграбна жінка з червоним обличчям і рудим волоссям, завжди розпатланим і, здавалось, давно немитим; їй бракувало двох передніх зубів, і Джулія вже багато років поспіль пропонувала їй гроші на те, щоб уставити нові, але Іві щоразу відмовлялася.

— Я ж їм так мало, що мені й своїх зубів вистачає. А якісь слонячі ікла мені тільки заважатимуть.

Майкл давно хотів, щоб Джулія взяла собі покоївку, зовнішність якої більше відповідала б їхньому становищу, і він намагався переконати Іві, що у неї надто багато обов’язків, але та й слухати про це не хотіла.

— Можете казати собі що завгодно, містер Госселін, але, поки в мене є сила й здоров’я, я нікому не дозволю ходити коло міс Лемберт.

— Але ж у всіх нас уже не той вік, Іві. Ми вже не такі молоді, як були колись.

Іві провела вказівним пальцем під носом і пирхнула.

— Поки міс Лемберт буде досить молода, щоб грати двадцятип’ятирічних жінок, я буду досить молода, щоб одягати її. І ходити коло неї. — Тут Іві гостро глянула на нього. — І взагалі, навіщо вам платити двом, коли ту саму роботу вам може робити одна?

Майкл добродушно засміявся.

— А знаєш, Іві, люба, ти таки маєш рацію.

Іві одвела Джулію нагору, в спальню. Коли не треба було виступати в денних виставах, Джулія вдень відпочивала якусь годину в ліжку, а потім їй робили легкий масаж. Вона роздяглася й лягла, укрившись простирадлом.

— Ото лиха година, моя грілка зовсім прохолола.

Вона глянула на годинника. Нічого дивного. Вона затрималась там принаймні на годину. Вона й не підозрювала, що так довго просиділа у Майкловій кімнаті, розглядаючи всі оті фотографії й віддаючись спогадам.

— Сорок шість. Сорок шість. Сорок шість. Я зійду зі сцени, коли мені буде шістдесят. В п’ятдесят вісім — турне по Південній Африці та Австралії. Майкл каже, що там — золоте дно. Гарантованих двадцять тисяч фунтів. Там я зможу грати всі свої старі ролі. Звичайно, навіть у шістдесят років я зможу грати сорокап’ятирічну жінку. От тільки ролі… де їх узяти, ті ролі? До біса б отих драматургів!

Намагаючись згадати хоч би одну п’єсу, в якій була б пристойна головна роль для сорокап’ятирічної жінки, вона заснула. Спала вона міцно, і Іві довелося будити її, бо прийшла масажистка. Іві принесла їй вечірню газету, і поки масажистка розтирала її живіт і стрункі ноги, Джулія, в чому мати народила, але з окулярами на носі, читала ті самі повідомлення з театрального життя, з якими вже знайомилася вранці, а потім — світську хроніку й сторінку для жінок. Незабаром у кімнату зайшов Майкл і сів біля її ніг. Він часто приходив до неї в цей час, щоб побалакати.

— То як його звуть? — спитала Джулія.

— Кого?

— Ну, отого хлопця, що сьогодні снідав з нами?

— Не маю уявлення. Я одвіз його назад до театру і зовсім забув про нього.

Міс Філліпс, масажистці, Майкл подобався. Надійна людина, з таким приємно мати справу. Він завжди казав одні й ті самі речі, і ти точно знала, що саме треба йому відповідати. Ніяких тобі викрутасів. А вродливий який. Справжній красунь, слово честі.

— Ну як, міс Філліпс, жирок потроху сходить?

— Та що ви, містер Госселін, на міс Лемберт немає й унції жиру. Я просто дивуюсь, як вона зберігає свою фігуру!

— Шкода, міс Філліпс, що ви не можете зробити масаж мені. Може, я хоч трошки схуд би.

— Як ви можете таке казати, містер Госселін. Та у вас фігура — як у двадцятилітнього юнака! Просто не знаю, як вам це вдається, слово честі, не знаю!

— Секрет тут дуже простий, міс Філліпс: скромне життя і багата фантазія!

Джулія не прислухалася до їхніх розмов, але останні слова міс Філліпс привернули її увагу.

— Звичайно, немає нічого кращого за масаж, я це кажу завжди, але дієти також треба дотримувати!

«Дієти! — зітхнула в думці Джулія. — От коли мені мине шістдесят, я забуду про всяку дієту. Їстиму стільки хліба з маслом, скільки схочеться. На перший сніданок замовлятиму гарячі булочки, на другий — картоплю і на обід картоплю. А також пиво. Боже, як я люблю пиво! Гороховий суп і суп із помідорами; пудинг із патокою й вишневий торт. Вершки, вершки, вершки. І клянуся, більше ніколи в житті не їстиму шпинату!»

Після масажу Іві принесла їй чашку чаю, шматочок шинки (без сала!) і кілька грінок. Поївши, Джулія одяглася і поїхала з Майклом до театру. Вона любила з’являтися в театр за годину до початку спектаклю. Майкл залишив її в театрі, а сам поїхав до свого клубу обідати. Іві приїхала трохи раніше на таксі, і коли Джулія увійшла до вбиральні, там усе було вже готове. Вона знов роздяглася й накинула халат. Сівши за туалетний столик, щоб загримуватися, вона помітила у вазі свіжі квіти.

— Хто це їх прислав? Місіс де Фріс?

Доллі завжди надсилала їй величезний кошик з квітами в день прем’єри, в день сотої вистави і двохсотої теж, якщо вона була; крім того, у звичайні дні, замовляючи квіти для себе, ніколи не забувала про букет і для Джулії.

— Ні, міс.

— Від лорда Чарлза?

Лорд Чарлз Темерлі був найдавнішим і найвірнішим поклонником Джулії. Побачивши на вулиці крамницю, в якій продавалися квіти, він частенько заходив і замовляв для Джулії букетик троянд.

— Тут є візитна картка, — сказала Іві.

Джулія взяла карточку і прочитала: «Містер Томас Феннел. Тевісток-сквер».

— Ого, який глухий закуток! Як по-твоєму, хто він, цей тип?

— Певно, якийсь хлопець, уражений в самісіньке серце вашою чарівною красою.

— Ці квіти коштують не менше фунта. А на Тевісток-сквер, здається, багаті не живуть. Хто зна, може, він цілий тиждень відмовлявся від обіду, аби купити ці квіти.

— Навряд.

Джулія накладала на обличчя грим.

— Ах, у тобі немає ані трошечки романтики, Іві. Тільки тому, що я не шансонетка, ти не можеш зрозуміти, чого мені дарують квіти. А тим часом, — бог тому свідок, — у мене ніжки кращі, ніж у більшості дівчат.

— Оце знайшли чим хвалитися.

— І знаєш, що я тобі скажу? По-моєму, це зовсім непогано, коли мені в моєму віці якийсь хлопець надсилає квіти. Це щось-таки та значить!

— Якби він побачив вас зараз, то більше не присилав би, можете бути певні.

— Іди ти під три чорти.

Коли Джулія загримувалася і Іві допомогла їй надягти панчохи та взути черевички, вона скористалася кількома хвилинами, які ще залишались до початку спектаклю, і, сівши за секретер, написала своїм розгонистим, чітким почерком записку містерові Томасу Феннелу, щедро й пишномовно дякуючи йому за квіти. Джулія була чемна від природи і до того ж поклала собі відповідати на всі листи поклонників. Таким чином вона підтримувала контакт із своїми глядачами. Надписавши конверт, Джулія викинула візитну карточку в кошик для сміття. Тепер можна вже було надягати костюм, у якому вона виступала в першій дії. Хлопчик, що запрошував акторів на сцену, ішов коридором і стукав у двері артистичних вбиралень:

Прошу на вихід!

Ці слова Джулія чула вже бозна-скільки разів, але вони й досі діяли на неї, мов якийсь тонізуючий засіб. В цю хвилину життя для неї набувало певного змісту, вона готувалася перейти із світу гри у світ реального.