Лицедії

XIII

Минуло кілька днів. Якось уранці, коли Джулія читала в ліжку п’єсу, їй подзвонили з першого поверху й запитали, чи відповість вона по телефону містеру Феннелу. Це ім’я нічого не говорило їй, і вона вже хотіла була сказати «ні», та раптом їй спало на думку, що це, можливо, той юнак. Зацікавлена, вона попросила, щоб їх з’єднали, і одразу ж упізнала його голос.

— Ви обіцяли, що подзвоните, — сказав він. — Мені набридло чекати, і я вирішив подзвонити сам.

— Останнім часом я страшенно зайнята.

— Коли я зможу вас побачити?

— Як тільки випаде вільна хвилинка.

— Може, сьогодні по обіді?

— Ні, сьогодні в мене денна вистава.

— То приходьте після неї на чашку чаю.

Джулія всміхнулася: «Ні, юний друже, вдруге ти мене вже не обдуриш».

— Не можу, — відповіла вона. — Між денною й вечірньою виставами я завжди відпочиваю в своїй убиральні.

— А можна мені прийти до вас у перерві між виставами?

Джулія на мить завагалась. Може, й справді варто, щоб він прийшов туди? Іві весь час буде десь поруч, а о сьомій прийде міс Філліпс, отже, він собі нічого не зможе дозволити, а вона матиме нагоду сказати йому, — дуже чемно й люб’язно, бо, зрештою, хлопець він дуже милий, але разом з тим цілком твердо, — нехай він не розраховує на продовження недавньої пригоди. Буквально в кількох словах Джулія пояснить йому: те, що було минулого разу, абсолютно несерйозно і навіть абсурдно, тому вона була б йому дуже вдячна, якби він про це забув.

— Гаразд. Приходьте о пів на шосту, і я почастую вас чаєм.

Найбільшою розрадою для Джулії в її неспокійному житті були ті три години, які вона проводила в своїй убиральні між денною й вечірньою виставами. Інші актори йшли додому; залишалася тільки Іві, завжди готова до її послуг, та сторож — для захисту її спокою. Вбиральня Джулії нагадувала тоді каюту корабля. Все на світі, здавалось, залишалося десь далеко збоку, і Джулія втішалася своєю самотністю. Це були години казкової свободи. Вона трошки дрімала, трошки читала або, лежачи на зручній канапі, давала волю своїм думкам: "обмірковувала роль, яку щойно зіграла, згадувала свої улюблені ролі минулих часів, а також думала про Роджера, свого сина. Приємні мрії, що полонили її уяву в такі хвилини, можна було б порівняти із закоханими, які бродять у зеленім лісі. Джулія любила французьку поезію й іноді повторювала у думці вірші Верлена.

Рівно о пів на шосту Іві принесла їй візитну карточку. «Містер Томас Феннел», — прочитала Джулія.

— Впусти його і принеси нам чаю.

Вона вже обміркувала, як поводитиметься з відвідувачем. Приязно, але стримано. Вона розпитає його про роботу, про наступний іспит. Відтак поговорить з ним про Роджера. Роджеру вже сповнилося сімнадцять, і за рік він вступить до Кембріджського університету. Таким чином, вона непомітно дасть зрозуміти цьому юнакові, що могла б бути його матір’ю. Вона поводитиметься так, наче між ними нічого не було, а потім вони розстануться, розстануться назавжди, бо віднині він бачитиме її тільки в світлі рампи, і він піде від неї майже впевнений, що недавня пригода — просто витвір його фантазії.

Та коли Джулія побачила його, стрункого, рум’яного, такого чарівно юного, коли побачила його голубі очі, серце в неї боляче защеміло.

Іві зачинила за ним двері.

Джулія лежала на канапі. Вона простягла йому руку й лагідно усміхнулася, мов мадам Рекам’є, але він не звернув на це уваги, а став навколішки й пристрасно поцілував її в губи. Не думаючи про те, що вона робить, Джулія обняла його за шию й відповіла таким же пристрасним поцілунком.

«Куди поділися мої добрі наміри? Боже, невже це можливо, невже я в нього закохалася?!»

— Ради бога, сідай. Іві зараз принесе чай.

— Скажи їй, щоб вона нам не заважала.

— Що ти надумав? —Та Джулія й сама це добре знала. Серце її закалатало. — Ні-ні, це просто смішно. Я не можу. І Майкл може зайти сюди першої-ліпшої хвилини.

— Я жадаю тебе.

— А що подумає Іві? Ні, ризикувати так — це безумство.

Ні-ні.

Почувся стукіт у двері, Іві принесла чай. Джулія звеліла їй поставити біля канапи столик і поруч стілець для гостя. Вона робила Іві якісь непотрібні зауваження, намагаючись затримати її, і весь час відчувала, що юнак не зводить з неї погляду. Очі його жадібно стежили за кожним її жестом і виразом обличчя; Джулія уникала їхнього погляду, але відчувала, скільки в них нетерпіння, пристрасного бажання. Її охопило збентеження. Мабуть, і голос у неї змінився.

«Та що це зі мною діється? Боже, мені аж дух сперло».

Коли Іві рушила до дверей, юнак зробив інстинктивний жест, і Джулія скоріше відчула, аніж помітила його. Мусила подивитися на юнака. Обличчя його пополотніло.

— До речі, Іві, — сказала вона, — цей джентльмен хоче побалакати зі мною про одну п’єсу. Отож подбай про те, щоб нам ніхто не заважав. Я подзвоню, коли ти будеш мені потрібна.

— Гаразд, міс.

Іві вийшла й зачинила за собою двері.

«Я ідіотка. Справжня ідіотка», — подумала Джулія.

Юнак уже відсунув столик і став навколішки. Вона потрапила в його обійми.

Джулія попрощалася з ним незадовго до того, як мала прийти міс Філліпс. Коли він вийшов, вона покликала Іві.

— Ну що, хороша п’єса? — запитала та.

— Яка п’єса?

— Ну та, про яку ви балакали.

— Цей хлопчина недурний. Але він ще дуже юний.

Іві стояла, уважно приглядаючись до туалетного столика. Джулія любила, щоб кожна її річ завжди стояла на своєму місці, і якщо слоїк з маззю чи фарба для вій опинялися десь не там, де слід, вона гнівалася.

— А де ваш гребінець?

Юнак поправляв її гребінцем свою зачіску, а потім недбало поклав його на чайний столик. Побачивши його там, Іві здивовано витріщила очі.

— Як він, до дідька, туди потрапив? — з байдужим виглядом вигукнула Джулія.

— Я теж дивуюсь — як?

В Джулії похололо на серці. Ні, дозволяти собі такі речі в артистичній — справжній ідіотизм. Боже, вони навіть не замкнули дверей. Адже ключ до них був у Іві.

І все ж таки цей риск мав свою принаду. Вона ніколи навіть не думала, що здатна зважитися на таке. Як би там не було, а вони домовилися про наступну зустріч. Том, — Джулія запитала юнака, як його називають дома, і він відповів: «Томас», але так звати його вона не могла, — Том хотів запросити її куди-небудь повечеряти, кудись, де можна було б потанцювати, адже Майкл їде на цілу добу до Кембріджа на запрошення студентів, які готують вечір одноактівок. Отже, вони зможуть провести кілька годин разом.

— Повернешся додому на світанку, — сказав Том.

— А як же я гратиму наступного дня?

— Ет, навіщо нам про це зараз думати.

Джулія сказала, щоб він не приходив по неї до театру. Вони домовилися зустрітись у холі ресторану. Коли вона туди прийшла, Том уже чекав на неї. Побачивши її, він весь аж засяяв од радості.

— А я вже гадав, що ти не прийдеш.

— Пробач, після спектаклю до мене за куліси прийшло кілька нахаб, і я ніяк не могла здихатися їх.

Але це була неправда. Весь вечір вона хвилювалася, як дівчисько перед першим балом. Хвилювалася — і раз по раз дорікала собі за безглуздість своєї поведінки. І коли, знявши театральний грим, вона почала гримуватися знову — тепер уже для зустрічі з Томом, — у неї нічого не виходило. Джулія підмалювала синім повіки, але тут же невдоволено стерла фарбу; нарум’янила щоки — і знову витерла їх.

— Що це ви робите? — запитала Іві.

— Молоджуся, хіба не бачиш. Хочу виглядати на двадцять років молодшою.

— А ви потріть отак іще трохи, то від вашої моложавості взагалі нічого не залишиться.

Джулія вперше побачила Тома у вечірньому костюмі. Він весь аж сяяв. Хоч юнак був середній на зріст, проте завдяки своїй стрункості здавався високим. Джулія помітила, що, незважаючи на свої великосвітські манери, він ніяковів перед метрдотелем, коли замовляв вечерю. Вони танцювали, і хоч Том танцював не дуже добре, його легка незграбність видавалася їй чарівною. Дехто вітався з Джулією, і вона відчувала, що він просто блаженствує у промінні її слави. Після одного з танців до їхнього столика підійшла молода парочка — привітатися з Джулією. Коли вони пішли геть, Том запитав:

— Це були лорд і леді Деннорант?

— Так. Я знаю Джорджа ще з тих часів, коли він навчався в Ітоні.

Том подивився їм услід.

— А донедавна вона була леді Сесілія Лостон, правда ж?

— Здається. Точно вже не пам’ятаю.

Джулію це явно не цікавило. За кілька хвилин ще одна пара пройшла повз їхній столик.

— Поглянь, це ж леді Лепард.

— А хто вона така?

— Невже ти не пам’ятаєш? Вона і її чоловік кілька тижнів тому влаштували прийом у своєму Чешірському маєтку, і серед інших гостей був сам принц Уелльський. Про це детально писала «Байстендер».

Он воно що… Тепер зрозуміло, чому він про все так обізнаний. Сердешний. Він читає про всіх цих вельмож у газетах, а потім у ресторані чи в театрі бачить їх, так би мовити, у плоті й крові. І для нього це, звичайно, немала подія! Справжня романтична пригода. Але якби він тільки знав, які це насправді нудні типи! Це невинне захоплення особами, чиї фотографії з’являються в ілюстрованих тижневиках, робило його страшенно наївним у її очах, і вона з ніжністю дивилася на нього.

— Тобі вже доводилося коли-небудь запрошувати до ресторану актрису?

Том зашарівся.

— Ні, ніколи.

Джулії неприємно було дивитися, як він розплачується за вечерю — сума, яку треба було заплатити, напевно, дорівнювала його тижневому заробіткові, але вона розуміла, що образила б його, якби запропонувала свої гроші. Раптом вона спитала його, котра година, і Том машинально підняв руку.

— Я забув годинник удома.

Вона пильно глянула йому в вічі.

— Ти заставив його?

Він знову почервонів.

— Ні. Просто я сьогодні дуже поспішав.

Та Джулія поглянула на його краватку й відразу ж зрозуміла, що це не так. Він брехав їй. Тепер вона не сумнівалася, що він заставив свого годинника, аби провести з нею вечір у ресторані. До горла їй підкотив клубок, і вона ледве стрималася, щоб не пригорнути Тома й не поцілувати його блакитні очі.

— Ходімо, — сказала вона.

І вони поїхали до нього на Тевісток-сквер.