Лицедії

І

Двері відчинилися, і Майкл Госселін підвів очі. Зайшла Джулія.

— Хелло! Одну хвилиночку! Підпишу листи — і все.

— Гаразд, гаразд, не поспішай. Я тільки гляну, які квитки ми надіслали Деннорантам. А що тут робить отой хлопець?

Інстинктивно виконуючи раз і назавжди засвоєне правило сцени, вона супроводила запитання жестом — кивнула акуратно зачесаною головою в бік кімнати, через яку щойно пройшла.

— Це рахівник. З фірми Лоуренса й Гамфрі. Він працює у нас уже третій день.

— Такий молодий!

— Стажує на бухгалтера. І, здається, непогано знається на своїй справі. Він і досі захоплюється нашою бухгалтерією: каже, навіть не уявляв собі, що фінансові справи театру можуть бути в такому ажурі — справжня тобі ділова контора! А побачили б ви, каже, яке безладдя в конторських книгах деяких фірм у Сіті[1]! Посивіти можна, поки второпаєш що до чого.

Джулія посміхнулась, дивлячись на вродливе обличчя свого чоловіка, — воно аж сяяло від задоволення.

— Видно, цей хлопець вміє говорити приємні речі.

—; Сьогодні він закінчує. Я оце подумав — чи не запросити б нам його до себе на ленч? Поводиться він як справжній джентльмен.

— Ти вважаєш, цього досить, щоб запрошувати його на ленч?

Майкл не помітив легкої іронії в її голосі.

— Якщо не хочеш, то, звичайно, не треба. Просто я подумав, яка б то була для нього радість. Цей хлопець аж тремтить од захвату, коли говорить про тебе. Він уже тричі дивився нашу п’єсу і каже, що його найбільше бажання — познайомитися з тобою.

Майкл натиснув на кнопку дзвоника, зайшла секретарка.

— Візьми листи, Марджері. З ким я сьогодні зустрічаюсь?

Неуважно слухаючи Марджері, яка одне за одним називала прізвища, Джулія повільно обвела поглядом таку знайому їй кімнату. Помешкання було обставлене саме так, як належить кабінету директора першокласного театру. На стінах, обшитих панелями (купили їх за собівартістю), висіли гравюри Зоффані й де Вільда — сцени з різних вистав. Крісла в кімнаті великі й зручні. Майкл сидів у різьбленому чіппендейльському кріслі — щоправда, це була імітація, але виготовлена відомою фірмою, і чіппендейльський стіл перед ним, з ніжками у формі левових лап, справляв надзвичайно солідне враження. На столі стояв її фотопортрет у масивній срібній рамці і — для симетрії — портрет Роджера, їхнього сина. Між рамками стояла розкішна срібна чорнильниця — її подарунок Майклові на день народження, а за нею — поличка, обтягнута червоним у золотих візерунках сап’яном. На цій поличці завжди лежав поштовий папір — на той випадок, якщо Майкл забажає власноручно написати комусь листа. На кожному аркушику стояло: «Сіддонс-театр», а на конвертах красувався його фамільний герб — кабаняча голова й девіз: «Nemo me impune lecessit[2]» . Букет жовтих тюльпанів у срібній вазі, яку він одержав як приз за три перемоги підряд у щорічних турнірах з гольфа між командами лондонських театрів, свідчив про дбайливість Марджері. Джулія допитливо глянула на неї. Хоч коротко підстрижене волосся дівчини було знебарвлене перекисом водню, а губи яскраво нафарбовані, обличчя її зберігало нейтральний вираз, як і належить досвідченій секретарці. «Марджері працює у Майкла п’ятий рік і, певно, вже знає найменші його примхи, — подумала Джулія. — Невже вона така дурна, що могла закохатися в нього?»

Та в цю мить Майкл підвівся з крісла.

— Ну от, люба, тепер я до твоїх послуг.

Марджері подала йому чорного фетрового капелюха й відчинила перед ними двері. Вони зайшли до контори, і молодий чоловік, на якого Джулія звернула увагу, коли йшла до Майкла, підвівся.

— Я хотів би познайомити вас з міс Лемберт, — звернувся до нього Майкл. І проказав з виглядом посла, що рекомендує імператорові, при дворі якого він акредитований, нового аташе: — Це той самий джентльмен, який своєю працею навів лад у нашій бухгалтерії.

Юнак густо почервонів. Він силувано всміхнувся у відповідь на її теплу, легку посмішку; Джулія сердечно потиснула йому руку й відчула, що долоня його мокра від поту. Його ніяковість зворушувала. Так поводилися люди, коли їх рекомендували Сарі Сіддонс[3]. У Джулії майнула думка, що даремно вона так холодно поставилася до пропозиції Майкла запросити хлопця на ленч. Вона зазирнула юнакові в очі. Її власні очі були величезні, темно-карі й променисті. Підсвідомо, сама того не помічаючи — як не помічаєш, скажімо, власного руху, коли відганяєш настирливу муху, — вона надала своєму обличчю трошки пустотливого, але теплого виразу.

— Я оце подумала… чи не погодилися б ви з’їсти котлетку в нашому товаристві? А після ленчу Майкл одвезе вас назад.

Юнак знову зашарівся, і на його худій шиї сіпнувся кадик.

— Це така честь для мене…— Він занепокоєно глянув на свій костюм. — Але я такий брудний.

— А ви зможете помитись і причепуритись, коли приїдемо до нас.

Автомобіль чекав на них коло службового входу — великий, чорний з нікелем автомобіль, із сидіннями, обтягнутими сріблястою шкірою, з фамільним гербом Майкла на дверцятах. Джулія сіла.

— Ідіть сюди, сідайте зі мною. Майкл поведе машину.

Вони мешкали на Стенхоуп-плейс. Коли вони приїхали,

Джулія звеліла дворецькому показати юнакові, де можна помити руки, а сама пішла до вітальні. Вона підфарбовувала губи, коли зайшов Майкл.

— Я сказав йому, щоб ішов сюди, коли опорядиться.

— До речі, як його звуть?

— Навіть не уявляю.

— Але ж, любий, ми повинні дізнатися. Я попрошу, щоб він розписався у нашій книзі відвідувачів.

— Далеко йому до нашої книги! — Майкл запрошував розписуватися в їхній книзі тільки вельми визначних осіб. — Адже ми ніколи більше не зустрінемося з ним.

В цю мить хлопець зайшов до кімнати. По дорозі додому Джулія всіляко намагалася розвіяти його скованість, але він усе ще ніяковів. Коктейлі вже стояли на столі, і Майкл налив чарки. Джулія взяла сигарету, хлопець запалив сірника для неї, але рука його тремтіла, і вона мусила притримати його руку своєю, щоб прикурити.

«Сердешне ягнятко, — подумала вона, — це, напевно, найпрекрасніша мить в його житті. З якою гордістю він розповідатиме потім про це своїм знайомим! І всі його задрипані співробітники дивитимуться на нього як на героя і вмиратимуть від заздрощів».

Джулія, розмовляючи сама з собою, вживала іноді досить колоритні слівця. Вона з насолодою затяглася сигаретою. А справді, якщо подумати, то це таки здорово: досить комусь поснідати в її товаристві й побалакати з нею якусь годину, і він уже підноситься на недосяжну висоту в очах людців, що оточують його!

Хлопець нарешті спромігся вимовити кілька слів:

— Яка чудова кімната!

Вона вмить подарувала йому чарівну посмішку, трошки підвівши при цьому тонкі брови, — цю посмішку і цей рух брів він бачив, напевно, вже не раз, стежачи за її грою на сцені.

— Я дуже рада, що вам у нас подобається. — Джулія промовила це тихим, ледь хрипким голосом. Можна було подумати, що після цих його слів їй полегшало на серці. — У нашій сім’ї всі вважають, що у Майкла — бездоганний смак.

Майкл задоволено оглянув кімнату.

— Ну, в цьому я вже маю певний досвід. Я завжди сам роблю ескізи декорацій для наших вистав. Чорнову роботу, звичайно, виконують інші, але ідеї — завжди мої.

Вони оселилися в цьому будинку два роки тому; і він, і Джулія чудово пам’ятали, що було це напередодні їхнього від’їзду в гастрольне турне й вони доручили ремонт і умеблювання будинку відомому майстрові-декоратору; той погодився все зробити до їхнього приїзду з умовою, що вони сплатять йому тільки собівартість ремонту й меблів, але, повернувшись, візьмуть його на посаду художника в театрі. Та чи варто переказувати такі нудні подробиці цьому абсолютно незнайомому юнакові? Будинок був обставлений з смаком — декоратор сполучив у добре продуманій пропорції антик з модерном, і Майкл, звичайно, мав рацію, коли повторював: «Одразу видно, що в цьому будинку живе джентльмен!» Джулія, проте, виговорила собі право умеблювати свою спальню за власними уподобаннями, а що її цілком задовольняла спальня в їхньому старому будинку в Ріджент-парку, де вони мешкали після війни, то вона перевезла геть увесь гарнітур сюди. Ліжко й туалетний столик у її спальні були обтягнуті рожевим шовком, шезлонг і крісло — голубим; над ліжком пурхали товстенькі визолочені херувимчики, підтримуючи лампу з рожевим абажуром, і такі самі товстенькі визолочені херувимчики сонмом юрмилися навколо дзеркала на туалетному столику. На тумбочках з червоного дерева у важких дорогих рамках стояли помічені автографами фотопортрети акторів і актрис, а також членів королівської сім’ї. Оглядаючи її спальню, декоратор зневажливо-іронічно підводив брови, але це була єдина кімната в будинку, де Джулія почувала себе по-справжньому вдома. Свої листи вона писала за секретером з червоного дерева, сидячи на визолоченому «гамлетівському» стільці.

Дворецький оголосив, що ленч подано, і вони ввійшли до їдальні.

— Сподіваюсь, вам вистачить їжі, — сказала Джулія. — Ми з Майклом не відзначаємося особливим апетитом.

Ленч,, власне, складався із смажених морських язиків, відбивних котлет із шпинатом і компоту. Саме стільки, скільки треба, щоб угамувати голод, не набувши й унції ваги. Марджері попередила куховарку, що за ленчем буде гість, і та нашвидкуруч підсмажила трохи картоплі. Хрумкі на вигляд картопляні кружальця апетитно пахли. Але тільки юнак їв картоплю, Джулія сумно подивилася на неї й похитала головою, відмовляючись. Майкл втупився в страву серйозним поглядом, немов не розуміючи, що це перед ним, власне, таке, а тоді, стрепенувшись — немов опам’ятавшись після якихось похмурих думок, — сказав: «Дякую, не треба». Вони сиділи за обіднім столом, — Джулія навпроти Майкла, — на пишних стільцях з високими прямими спинками, а гість — посередині — на стільці іншого фасону, хоч і незручному, але витриманому в стилі всіх інших меблів в їдальні. Джулія помітила, що хлопець чомусь поглядає на буфет, і, мило посміхаючись, нахилилася до нього:

— Вам щось потрібно?

Він густо почервонів.

— Чи… чи не можна скибку хліба?

— Ну звичайно ж.

Вона багатозначно глянула на дворецького, який саме наливав Майклові білого сухого вина, і той вийшов з кімнати.

— Ми з Майклом ніколи не їмо хліба. І як отому недогадливому Джівонсу не спало на думку подати його вам?

— Вживання хліба це, безперечно, тільки звичка, — сказав Майкл. — І ви навіть не уявляєте собі, як швидко можна її позбутися, якщо захотіти.

— Але ж він такий худесенький, Майкле!

— А я не вживаю хліба не через те, що боюсь розтовстіти. Я не їм його, бо вважаю, що він просто непотрібний. Зрештою, я роблю стільки фізичних вправ, що можу дозволити собі їсти все, що мені заманеться.

В свої п’ятдесят два роки Майкл зберіг струнку постать. Замолоду він був дуже гарний — мав кучеряву каштанову шевелюру, прекрасний колір шкіри, великі сині очі, прямий ніс і маленькі вуха — одне слово, вважався найвродливішим актором на англійській сцені. Тільки тонкі губи трошки псували його обличчя. Він був високий на зріст — шість футів — і стрункий. Майкл і актором став, власне, через вроду (а міг би обрати традиційну в його сім’ї військову кар’єру). Тепер його каштанове волосся посивіло, і він коротко підстригав свої, колись довгі, кучері; обличчя його вкрилося зморшками, а густо-червоні щоки вже не можна було б порівняти з ніжною шкуркою персика. Але, завдяки своїм прекрасним очам і стрункій постаті, він усе ще був дуже гарний. Після п’яти років, проведених на війні, він перейняв військову поставу, отже, якби ви не знали, хто він такий (а таку ситуацію важко собі уявити, бо з тієї чи іншої нагоди його фотографії регулярно друкувалися в ілюстрованих журналах), то могли б подумати, що перед вами якийсь старший офіцер. Майкл пишався тим, що його вага залишається незмінною відтоді, як йому стукнуло двадцять, і вже багато років у будь-яку погоду він підводився о восьмій, вдягав шорти й светр і виконував свій ранковий моціон — оббігав увесь Ріджентс-парк.

— Секретарка сказала мені, що у вас сьогодні вранці була репетиція, міс Лемберт, — промовив хлопець. — Отже, чи не готуєте ви нову п’єсу?

— Ні в якому разі, — відповів Майкл. — Наша нинішня вистава іде при переповненому залі[4].

— Майкл вирішив трохи освіжити гру і призначив репетицію.

— І я дуже радий, що зробив це, бо вони вже почали виробляти на сцені таке, про що ми зовсім не домовлялися на попередніх репетиціях. До того ж вони дуже вільно поводяться з авторським текстом. Я завжди казав, що актор повинен точно триматися тексту п’єси, хоч, бог тому свідок, те, що пишуть зараз драматурги, класикою не назвеш.

— Якщо б ви схотіли подивитися нашу п’єсу, — приязно сказала Джулія, — то, я певна, Майкл з радістю залишив би для вас кілька місць.

— О, я дуже хотів би подивитися її ще раз! — захоплено промовив юнак. — Хоч і бачив її вже тричі.

— Та невже? — здивовано вигукнула Джулія, хоч вона чудово пам’ятала, що Майкл уже казав їй про це. — Звичайно, це непогана п’єса, і вона цілком виправдала наші надії, але мені просто не віриться, що хтось захоче дивитися її тричі.

— Але я ходив дивитися не так саму п’єсу, як вашу гру.

«Ну от, таки дочекалася комплімента», — подумала Джулія, а вголос сказала:

— Прочитавши цю п’єсу, Майкл довго вагався — брати її чи ні. Він вважав, що для мене там роль надто слабенька. Та й справді, роль ця не дуже яскрава. Але я вирішила все ж таки спробувати щось із неї зробити. Ну звичайно, другу жіночу роль довелося істотно скоротити під час репетицій.

— Я не сказав би, що ми переписали п’єсу заново, — втрутився Майкл, — але, в усякому разі, те, що ви чуєте зі сцени, дуже відрізняється від того, що приніс нам автор.

— Ви просто чудово зіграли цю роль, — сказав юнак.

(«А в ньому є щось привабливе»).

— Я рада, що сподобалася вам, — відповіла вона.

— Якщо ви здобудете прихильність Джулії, то вона, може, подарує вам на прощання свій портрет.

— Справді подаруєте?

Хлопець знову зашарівся, і його голубі очі засяяли. («Ні, він таки дуже гарненький»). Власне, назвати його вродливим не можна було б, але він мав щире, приємне обличчя і дуже симпатично ніяковів. Волосся — світло-каштанове, кучеряве, але він старанно зачісував його, і Джулія подумала, як виграла б його зовнішність, коли б замість того, щоб змащувати свої кучері брильянтином, він дозволив їм витися. До всього — свіжий, здоровий колір обличчя, біла шкіра, дрібні, гарної форми зуби. Джулії було приємно відзначити собі, що

костюм на ньому сидить добре, він уміє носити одяг. І взагалі весь він якийсь чистенький і свіжий.

— Певно, ви вперше в житті знайомитеся із закулісною стороною театрального життя? — спитала вона.

— Так, уперше. Тому я так хотів, щоб мені доручили цю роботу. Ви навіть уявити собі не можете, яке це щастя для мене!

Майкл і Джулія приязно посміхнулися до нього. Його захоплення тішило їх, підносило у власних очах.

— Я ніколи не дозволяю стороннім особам приходити на наші репетиції, та, оскільки ви наш бухгалтер і тому майже належите до нашої трупи, я міг би зробити для вас виняток, якщо це вам цікаво.

— О, спасибі, це було б так чудово! Я ще ні разу в житті не бував на репетиції. А ви гратимете в наступній п’єсі?

— Навряд. Акторська гра вже не вабить мене так, як колись. І мені тепер дуже важко знайти роль для себе. Розумієте, я в такому віці, що вже не можу грати молодих закоханих, а драматурги чомусь не створюють більше образів, які вони так полюбляли в дні моєї молодості, — образів, що їх французи називають raisonneurs[5]. Ви знаєте, що саме я маю на увазі — серед персонажів п’єси є який-небудь герцог, чи міністр, чи, скажімо, уславлений адвокат, красномовний розумник, який обкручує всіх круг пальця. Не знаю, що сталося з нашими драматургами. Скидається на те, що вони просто розучилися писати. Примушують нас, акторів, товкти воду в ступі, але вдячності від них — годі й сподіватися. Ви б мені, певно, не повірили, якби я розповів вам, які умови висувають деякі з них.

— І все ж, на жаль, без них ми не можемо обходитися, — посміхнулася Джулія. — Та коли п’єса погана, то ніякі геніальні актори не врятують її.

— А пояснюється це тим, що публіку, власне, цікавить не вистава. В епоху розквіту англійського театру люди ходили дивитись не п’єси, вони ходили дивитись на великих акторів. В якій саме ролі виступали Кембл[6] і місіс Сіддонс — не мало жодного значення. Публіка ходила дивитися на них самих. Та навіть зараз — я не хочу, звичайно, заперечувати той факт, що коли п’єса погана, то все летить шкереберть, — але навіть зараз, коли п’єса хороша, то, я переконаний, публіка приходить дивитися не п’єсу, а гру акторів.

— Ну, цього, звичайно, ніхто ке міг би заперечити, — сказала Джулія.

— Єдине, що потрібно такій актрисі, як Джулія, — це точка опори. Дайте їй точку опори, а решту вона вже зробить сама.

Джулія усміхнулась юнакові, немовби вибачаючись за чоловіка.

— Майкл, звичайно, тут перебільшує. Гадаю, що в тих випадках, коли йдеться про мене, він стає необ’єктивним.

— Коли цей юнак справді такий розумний, як мені здається, то він мусить розуміти, що на сцені не існує нічого такого, що було б тобі понад силу.

— О, таке враження склалося у людей тільки тому, що я ніколи не беруся за те, чого я не зможу зробити.

Майкл глянув на свого годинника.

— Ну, юначе, допивайте свою каву, бо нам уже час іти.

Хлопець швиденько допив те, що залишалося в його чашці, і Джулія підвелася з-за столу.

— Ви не забули про портрет?

— Здається, Майкл зберігає наші фото в своєму кабінеті. Ходімо, виберемо для вас.

Вона завела його до досить великої кімнати, що межувала з їдальнею. Хоч це приміщення вважалось особистим кабінетом Майкла («Потрібна ж чоловікові кімната, де він може залишитися на самоті й покурити!»), його використовували, головним чином, як гардеробну, коли до них приходили гості. Там стояв письмовий стіл із червоного дерева, на якому красувалися портрети Георга V й королеви Марії з їхніми факсиміле. Над каміном висіла стара копія картини Лоуренса[7] — Кембл в ролі Гамлета. На маленькому столику лежала купа п’єс, надрукованих на машинці. На стінах висіли книжкові полиці, а під ними стояли шафи. З однієї з них Джулія вийняла пачку своїх останніх фотографій. Одну вона подала юнакові.

— Здається, ця — не зовсім погана.

— Який прекрасний портрет!

— Тоді, виходить, я тут менше схожа на себе, ніж гадала.

— Що ви! На цьому фото ви точнісінько така, як у житті.

Джулія знову усміхнулася до нього, цього разу трошки кокетливо; на мить вона опустила повіки, потім підвела їх і подарувала йому свій знаменитий «оксамитовий погляд».

Вона зробила це без будь-якого наміру — якщо не механічно, то від якогось інстинктивного бажання бути ласкавою. Він такий молодий, такий соромливий і, певно ж, такий чистий душею; вона, напевно, ніколи більше не побачить його — то чому б не зробити його щастя повним? Вона хотіла, щоб він запам’ятав цю мить як прекраснішу в своєму житті. Джулія знову глянула на свій портрет. Їй приємно було почути, що вона виглядає саме так як на цьому фото. Фотограф обрав для неї — з її допомогою, звичайно, — найвигідніший ракурс. Ніс у Джулії був трошки ширший, ніж їй хотілося б, але на фото, завдяки майстерному освітленню, він виглядав дуже гарненьким; жодна зморшка не псувала гладеньку шкіру її обличчя, а погляд прекрасних очей міг би вразити і найбайдужішого.

— Гаразд. Це фото ваше. А взагалі, знаєте, я зовсім не красуня, і навіть гарненькою мене не назвеш; Коклен[8] любив повторювати, що я маю beautie du diable[9]. Ви розумієте по-французьки?

— Цю фразу принаймні зрозумів.

— Я надпишу вам портрет.

Вона сіла за письмовий стіл і своїм чітким, розгонистим почерком написала: «Щиро ваша. Джулія Лемберт».