Лицедії

XXV

Прокинувшись наступного ранку, Джулія не покликала відразу Іві, а кілька хвилин лежала в ліжку й думала. Згадавши вчорашню пригоду, вона схвалила своє самовладання. Звичайно, навряд чи можна було стверджувати, що неминучу поразку вона обернула на перемогу, але якщо вважати це стратегічним відступом, то провела вона його просто блискуче. І все ж у неї було неспокійно на душі, бо для дивної Чарлзової поведінки могло існувати ще й інше пояснення. Цілком імовірно, що він не запалав пристрастю до неї саме тому, що Джулія його вже не збуджує. Це спало їй на думку ще вночі, і, хоч вона одразу ж відкинула таку можливість як малоймовірну, проте зараз, уранці, ця страхітлива думка знову повернулася до неї й забрала спокій.

Джулія подзвонила. Оскільки Майкл часто заходив до неї в спальню, коли вона снідала в ліжку, Іві, як правило, розсунувши на вікнах завіси, перш за все подавала їй дзеркало, гребінь, пудру й помаду. Цього разу, замість похапцем розчесати волосся й злегка припудрити щоки, Джулія стала старанно чепуритися. Вона акуратно підфарбувала губи, трохи нарум’янила щоки, поправила зачіску.

Іві принесла на таці сніданок і поставила на ліжко.

— Якщо бути відвертою і безсторонньою, — сказала Джулія, все ще дивлячись на себе в зеркало, — то чи могла б ти, Іві, назвати мене гарненькою?

— Ви спочатку скажіть, що мені буде, коли я говоритиму правду.

— Ах ти ж. дурепа, — обурилася Джулія.

— Принаймні ви — не красуня.

— Жодна велика актриса не була красунею.

— Ну, коли ви розмальовуєте себе й наряджаєтесь, мов та пава, як учорашнього вечора, та ще коли світло падає ззаду, то ви не з найгірших.

«Дідька лисого це мені вчора допомогло».

— Я от що хочу знати: якби мені раптом закортіло спокусити чоловіка, то чи змогла б я це зробити, як ти гадаєш?

— Зважаючи на те, що чоловікам — аби тільки спідниця, я б не дуже здивувалася, якби це вам удалося. А кого ви маєте на прикметі?

— Нікого. Це я так, взагалі.

Іві чмихнула й провела вказівним пальцем під носом.

— Не чмихай. Якщо хочеш висякатися, то висякайся.

Джулія повільно їла варене яйце, поринувши в свої думки. Потім глянула на Іві. Яка вона кумедна, ця Іві, а втім, хтозна…

— Послухай, Іві, чи до тебе хто-небудь чіплявся колись на вулиці?

— До мене? Хай би спробував. Хотіла б я побачити, що в нього із цього вийшло б.

— Я б теж хотіла глянути. А одна знайома розповідала, що чоловіки так і ходять скрізь слідом за нею й заглядають їй у вічі, коли вона зупиняється біля вітрин. Кажуть, іноді дуже важко дати таким причепам одкоша.

— Фе, як це гидко!

— Гидко? Не знаю, не знаю. Я б скоріше сказала, що це тішить самолюбство. Та от що дивно — до мене ніхто не чіплявся на вулиці. Я не пам’ятаю жодного такого випадку.

— О, ви спробуйте хоч один разок прогулятися ввечері по Еджвер-роуд. До вас одразу ж причепляться, будьте певні.

— Але ж я навіть не знаю, що в такому випадку треба робити!

— Покликати полісмена, — рішуче відповіла Іві.

— Я знаю одну дівчину, яка стояла й дивилася на вітрину крамниці капелюшків на Бонд-стріт. До неї раптом підійшов якийсь чоловік і спитав, чи не хоче вона такого капелюшка. «До смерті хочу, я вже навіть наглянула собі один», —: відповіла вона, і вони зайшли досередини. Дівчина вибрала собі капелюшок, який їй сподобався, дала своє прізвище та адресу, щоб їй прислали його додому. Чоловік заплатив за капелюшок, вона красно подякувала йому, і, поки він брав здачу, вийшла з крамниці.

— Це вона вам так розповідала, але хто знає, як воно було насправді. — Іві скептично чмихнула й уважно глянула на Джулію. — А що ж ви все-таки надумали?

— О, нічого. Мені просто стало дивно, чому це до мене ніхто ніколи не чіплявся на вулиці. Немов я якась потвора.

І Джулія вирішила негайно перевірити, потвора вона чи ні.

Уставши підвечір після сну, вона підфарбувала брови й губи трохи яскравіше, ніж звичайно, і, не викликаючи Іві, одягла плаття — не дуже просте й не дуже дороге — та червоний солом’яний капелюх із широкими крисами.

— Я не повинна скидатись на повію, — сказала вона сама до себе, дивлячись у дзеркало, — але й надто респектабельного виду не хочу мати.

Навшпиньках, щоб ніхто не почув, Джулія спустилася сходами вниз і тихенько причинила за собою двері. Її охопив легкий страх і приємне збудження водночас. Що сказали б її знайомі, коли б довідалися про її намір!

Перетнувши Коннот-сквер, вона пішла по Еджвер-роуд. Було вже біля п’ятої. Вулицею плив густий потік автобусів, таксі, вантажних машин; велосипедисти, ризикуючи життям, обганяли авто. Тротуарами сунув натовп. Джулія повільно попленталась на північ. Вона спочатку йшла, дивлячись просто перед себе, але незабаром зрозуміла, що так нічого не доб’ється. Якщо хочеш, аби люди дивилися на тебе, треба й собі на них дивитися. Двічі чи тричі, помічаючи невеликі групи людей біля вітрин крамниць, вона зупинялася коло них, але ніхто не звертав на неї уваги. Вона йшла далі. Всі перехожі, здавалось, кудись поспішали, і ніхто й не думав дивитися на неї. Джулія сміливо зазирнула у вічі якомусь чоловікові, але він байдуже пройшов повз неї. Джулія вирішила, що в неї надто серйозний вираз обличчя, і на її устах заграла легка усмішка. Двоє чи троє чоловіків вирішили, що вона всміхається до них, і швидко відвернулися. Вона озирнулася, коли один із них пройшов повз неї; він теж озирнувся, але, побачивши, що вона дивиться на нього, наддав ходи. Джулія ображено зітхнула й вирішила більше не оглядатися. Вона не раз чула, що в Лондоні перехожі поводяться пристойніше, ніж у будь-якому іншому місті світу, але те, як поводилися перехожі сьогодні, здавалося їй просто-таки обурливим.

«Ні, в Парижі, Римі чи Берліні такого не було б», — ображено думала вона.

Джулія вирішила дійти до Мерілібоун-роуд і повернути назад. А що, як ніхто так і не зачепить її і вона повернеться додому ні з чим? Це буде для неї страшним ударом. Вона йшла дуже повільно, і деякі перехожі штовхали її. Джулію це дратувало.

«Треба було піти по Оксфорд-стріт, — казала вона в думці. — Послухалася цієї пришелепуватої Іві. Еджвер-роуд — явно безнадійна».

Раптом серце її радісно закалатало. Вона перехопила погляд молодого чоловіка і ладна була заприсягтися, що очі його загорілися! Він пройшов повз неї, і Джулія ледве здолала в собі бажання озирнутися. Та за хвилину він знову пройшов повз неї; він повернувся — і цього разу вже одверто зазирнув їй у вічі! Джулія стрельнула в нього поглядом, потім соромливо опустила очі. Він трохи уповільнив ходу, але Джулія відчувала, що йде за нею назирці. Ну, нарешті, слава богу! Вона зупинилась перед вітриною крамниці; він також зупинився. Вона вже знала, як поводитись далі. Вдала, ніби уважно розглядає виставлені у вітрині товари, але, перш ніж піти далі, метнула на нього погляд злегка усміхнених очей. Цей чоловік був досить-таки невисокий на зріст і в своєму сірому костюмі та коричневому велюровому капелюсі скидався на клерка або продавця. Вона, звичайно, воліла б, щоб до неї підійшов хтось статечніший, але нічого не вдієш…

Джулія забула про втому і напружено думала, чим це все скінчиться. Певна річ, вона зовсім не збирається заходити надто далеко, але цікаво, що ж він робитиме далі? Що скаже їй? Вона почувала себе щасливою. Їй наче камінь із серця зсунувся. Вона повільно йшла далі, відчуваючи, що цей чоловік не відстає од неї ані на крок. Вона зупинилася перед іншою вітриною, і цього разу він зупинився поряд з нею. Серце її гучно калатало. Ні, це вже схоже було на справжню пригоду!

«Цікаво, чи запросить він мене до готелю? Хоча навряд, щоб в нього було стільки грошей. Ні — він запропонує піти в кіно: Так! Ой, як це буде здорово!»

Вона подивилася йому просто в вічі, майже не приховуючи своєї усмішки. Він зняв капелюха.

— Ви — міс Лемберт, правда ж?

У Джулії потьмарилося в очах від несподіванки. Вона так розгубилася, що навіть не подумала заперечити це.

— Я вирішив, що це ви, як тільки побачив вас, а потім повернувся й пішов слідом за вами, щоб перевірити, чи не помилився. Я одразу сказав собі: «Якщо це не Джулія Лемберт, то я — Рамсей Макдональд»[35]. Потім ви зупинилися перед вітриною, і я зміг, нарешті, добре придивитися до вас. А вагався я тому, що побачив вас на Еджвер-роуд. Це було для мене дуже дивно… гадаю, ви розумієте, що я хочу сказати?

Дивно? Цікаво, що б він сказав, якби знав усе, що вона задумала… В усякому разі, яке це має значення — знає він її чи ні? Джулія просто забула, що в Лондоні їй не можна й кроку ступити — її всі знають. Незнайомець мав вимову кокні, в нього було бліде, одутле обличчя, але Джулія подарувала йому приємну, ніжну усмішку. Хай він не думає, що вона горда.

— Вибачте мені, що я отак просто заговорив з вами, не відрекомендувався і таке інше, але я не міг пропустити такої нагоди. Чи не змогли б ви дати мені свій автограф, якщо ваша ласка?

Джулії перехопило подих. Невже він заради цього йшов за нею цілих десять хвилин? Ні, він, напевно, вигадав цей привід для того, щоб заговорити з нею. Що ж, вона підтримає гру.

— Охоче. Але ж я не можу дати його вам тут, посеред вулиці. На нас оглядатимуться перехожі.

— Маєте рацію. Послухайте, я саме йшов випити склянку чаю. Тут за рогом є закусочна. Може, ми зайдемо туди?

Джулія все зрозуміла. Після того, як вони вип’ють чаю, він, напевно, запропонує їй піти в кіно.

— Гаразд, — сказала вона.

Вони зайшли до закусочної й сіли за маленьким столиком.

— Будь ласка, міс, дві склянки чаю. Ви хочете їсти? — звернувся він до Джулії. — Ні? Тоді один коржик з маслом, міс.

Тепер Джулія могла пильніше придивитися до цього юнака. Він був худий і невисокий, але гарний з виду; волосся чорне, прилизане; очі гарні, зате зуби — не дуже рівні, лице бліде — і весь його вигляд якийсь хворобливий. Манери в нього були досить розв’язні, і Джулії це не сподобалося, але потім вона вирішила, що не можна ж від того, хто підчепив тебе на Еджвер-роуд, вимагати скромності невинного ягняти!

— Ну, перш за все давайте покінчимо з автографом, добре? Я звик нічого не відкладати.

Він вийняв з кишені авторучку, потім товстого блокнота, в якому лежала велика картка.

— Це в нас такі реклами, — пояснив він. — Ну, та нічого, підійде.

Джулія подумала, що він надто вже великого значення надає цьому приводові, але з добродушним виглядом розписалася на зворотному боці картки.

— Ви збираєте автографи? — запитала вона його.

— Я? Ні, що ви. Я вважаю, що це дурниці. Але моя дівчина збирає. У неї вже є автографи і Чарлі Чапліна, і Дугласа Фербенкса, і ще там інших знаменитостей. Хочете — я покажу вам її фото.

Він вийняв з блокнота фотокартку дівчини з досить нахабними очима й усмішкою, як у актриси кіно.

— Гарненька, — сказала Джулія.

— Атож! Сьогодні я поведу її в кіно. Ото здивується, коли я дам їй ваш автограф! Як тільки я побачив вас, то одразу сказав собі: «Головою накладу, але дістану для Гвен автограф Джулії Лемберт». Ми одружимося в серпні, коли я дістану відпустку. Медовий місяць ми проведемо на острові Уайт. Ну й сюрприз піднесу я їй сьогодні! Вона нізащо не повірить, коли я їй скажу, що ми з вами пили чай; отоді я й покажу їй ваш автограф, розумієте?

Джулія ввічливо слухала його, але усмішка поволі зникла з її обличчя.

— Ну, мені вже треба йти, — нарешті сказала вона. — Я й так запізнююся.

— Та я теж поспішаю. Розумієте, в мене ж сьогодні побачення, і я не хотів би тут довго затримуватися.

Офіціантка принесла їм рахунок разом з чаєм, і, коли вони підвелися, Джулія вийняла з сумки шилінг.

— Ну що ви робите? Невже ви думаєте, що я дозволю вам заплатити? Адже це я запросив вас сюди.

— Ви дуже люб’язні.

— А знаєте, чим ви могли б мені віддячити? Дозвольте коли-небудь привести до вас за лаштунки мою дівчину. Просто, щоб вона потиснула вашу руку, га? Для неї це було б справжнє свято. Вона потім усе життя всім розповідала б про це.

Обличчя Джулії набрало холодного виразу, і вона трохи згорда відповіла:

— На жаль, це неможливо. Ми ніколи не пускаємо сторонніх за лаштунки.

— Шкода. То ви, будь ласка, не ображайтеся на мене. Я ж, так би мовити, не за себе просив.

— Звичайно. Я розумію.

Вона зупинила, таксі, що повільно їхало вздовж тротуару, і подала юнакові руку.

— До побачення, міс Лемберт. Бувайте здорові, бажаю вам щастя і таке інше. Дякую за автограф.

Джулія сіла в самому кутку, не тямлячи себе од люті.

«Нахабні тварюки. І він, і його дівка. Ще й вистачило зухвальства запитати, чи можна привести її до мене!»

Повернувшись додому, Джулія зірвала з голови капелюх і сердито пошпурила його на ліжко. Потім підійшла до дзеркала і втупила погляд у своє відображення.

— Стара, стара, стара, — прошепотіла вона. — Це факт: я аж нітрохи не збуджую чоловіків. Просто не віриться. Як це не безглуздо, але інакше цього не поясниш. Я проходжу Еджвер-роуд з кінця в кінець належно вдягнена й нафарбована, і жодний чоловік не звертає на мене ніякісінької уваги, за винятком цього жалюгідного, нікчемного продавця, якому потрібна не я, а мій автограф — сюрприз для його дівки! Який жах! Ні, це не чоловіки, а імпотентні ідіоти. Просто не знаю, що буде з Англією, з Британською імперією!

Якби ці її зневажливі слова почули міністри кабінету, то схопилися б за голови.

Джулія почала жестикулювати.

— Смішно навіть подумати, що я могла б стати відомою актрисою, якби не могла збуджувати чоловіків. Чому вони приходять до театру дивитися на актрису? Тому що хотіли б переспати з нею. Може, ви скажете, що я змогла б протягом трьох місяців забезпечувати аншлаги, граючи в бездарній п’єсі, якби я не впливала сексуально? І взагалі що, зрештою, таке сексуальність? — Вона на мить замовкла, замислено дивлячись на себе в дзеркало. — Певна річ, я можу її зобразити. Я можу зобразити що завгодно.

Джулія почала згадувати актрис, які дуже сексуально грали. Ось хоч би й Лідія Мейн, яку завжди ангажували на роль спокусниці. Актриса вона досить посередня, але в деяких ролях буває надзвичайно ефектна. Джулія почала зображати Лідію Мейн перед дзеркалом. Похітливо звиваючи усім тілом, вона напівзаплющила очі, і погляд її став такий же хтивий, як у Лідії. Потім вона заговорила голосом Лідії, мляво розтягуючи слова, неначе вкладаючи у них якийсь непристойний підтекст.

— Ох, любий мій, мені вже стільки разів це пропонували. Я не хочу розладу у вашій сім’ї. І чому ці чоловіки так липнуть до мене?

Це була жорстока, нищівна пародія. Джулія задоволено засміялася.

— Ну, одного я певна: може, мені вже й не викликати сексуальних почуттів, але той, хто побачив би мене зараз, навряд чи подумав би, що це може робити Лідія Мейн.

Після цього в неї полегшало на душі.