Лицедії

VIII

Як тільки війна закінчилась, Майкл демобілізувався й одразу ж дістав хорошу роль. На сцену він повернувся кращим актором, ніж був до війни. Цьому значною мірою сприяла засвоєна в армії безтурботна легкість манер. Люди бачили в ньому стрункого, здорового й бадьорого хлопця, який умів так весело й щиро сміятися. Він немов створений був спеціально на роль у салонній комедії. Легковажний тон, яким він звик розмовляти, надавав особливого ефекту якійсь жартівливій репліці, і хоч йому ніколи не вдавалося переконливо зіграти закоханого, в любовних сценах його виручало гумористичне ставлення до подій: він пропонував руку й серце так, немов це був жарт, а в коханні освідчувався, немовби сміючись з себе, і публіці це подобалось. Він завжди грав тільки самого себе, ніколи і не намагаючись навіть створити якийсь інший образ. Спеціалізувався він на ролях світських денді, азартних гравців благородного походження, гвардійців і молодих негідників, з яких, проте, ще можуть бути люди. Режисери ставилися до нього прихильно. Працював він чесно й старанно, завжди розумів, чого від нього вимагають. Йому було однаково, в якій саме ролі він виступить, — головне, була б робота. Звичайно, він вимагав, щоб йому платили стільки, скільки, на його думку, він заслуговує, але якщо це було неможливо, погоджувався й на меншу плату, аби тільки не байдикувати.

Плани на майбутнє він складав надзвичайно обережно, бо не любив ризикувати. По закінченні війни, взимку, прокотилася епідемія іспанки. Батько й мати Майкла померли. Він успадкував майже чотири тисячі фунтів, і тепер, разом із заощадженнями Джулії та його власними, їхній загальний капітал зріс до семи тисяч. Але на цей час орендна плата за театральні приміщення страшенно підскочила, підвищилися й заробітки акторів та обслуговуючого персоналу, отже, утримання театру коштувало значно більше, ніж до війни. Сума, якої колись цілком вистачило б для організації власної трупи, тепер була аж ніяк не достатньою. Єдиний вихід полягав у тому, щоб знайти багатого компаньйона, який би міг їм допомогти в разі тимчасової невдачі. Як часто вони чули, що в Лондоні зовсім не важко знайти багатія, готового виписати чек на постановку п’єси! Та, на жаль, на практиці виявилося, що в обмін на чек треба було виконати одну умову, а саме: віддати головну роль у п’єсі якійсь гарненькій актрисі, до якої пан благодійник виявляє певний інтерес. Кілька років тому Майкл і Джулія частенько мріяли жартома про яку-небудь багату стару леді, яка б закохалася в Майкла й допомогла йому заснувати власний театр. За час, що минув відтоді, вони мали змогу переконатися, що на світі не існує багатих старих леді, готових допомагати акторові, одруженому з актрисою, та ще й цілком відданому своїй дружині. І все ж таки вони знайшли багату леді, і навіть не стару, але зацікавилася вона не Майклом, а Джулією.

Це була місіс де Фріс, вдова, низенька дебела жінка з гарним єврейським носом і гарними єврейськими очима, по-чоловічому енергійна, з манерами експансивними й водночас боязкими. Театр був її пристрастю. Коли Джулія і Майкл вирішили спробувати щастя в Лондоні, Джіммі Ленгтон, якого місіс де Фріс кілька разів рятувала від неминучого банкрутства, написав їй листа з проханням допомогти молодятам. Вона бачила гру Джулії в Міддлпулі.

Місіс де Фріс влаштувала кілька прийомів, щоб дати молодим акторам змогу познайомитися з режисерами, і деякий час на її запрошення вони гостювали в її шикарному котеджі коло Гілдфорда, живучи в розкошах, про які не мали доти ані найменшого уявлення. Про Майкла вона була не дуже високої думки. Джулія приймала квіти, якими Доллі де Фріс буквально засипала її квартиру й артистичну вбиральню, з належною палкістю дякувала за подарунки — сумки, пудрениці, намиста з самоцвітів, брошки; але удавала, ніби не розуміє, що щедрість Доллі викликана аж ніяк не пошаною до її таланту, а чимось зовсім іншим. Коли Майкл пішов на війну, Доллі спробувала була умовити Джулію переїхати до неї на Монтегю-сквер, але Джулія відмовилася, так щиро дякуючи, що Доллі залишилось тільки пустити сльозу й пройнятися до неї ще більшою любов’ю. Коли народився Роджер, Джулія попросила її стати його хрещеною матір’ю.

Майкл уже не раз думав, чи не спробувати позичити потрібну суму у Доллі де Фріс, але він був досить догадливий, щоб розуміти, що Доллі охоче зробила б це заради Джулії, але й пальцем не ворухне заради нього. А Джулія відмовлялась звертатися до неї з таким проханням.

— Вона вже й без того зробила для нас так багато, я просто не можу просити у неї ще чогось, до того ж, якщо вона відмовить, це буде так неприємно!

— Але ж справа варта заходу. І потім, навіть якщо вона втратить гроші, то не збідніє через це. Я певен, що ти б умовила її, якби спробувала.

Джулія також була певна цього. Де в чому Майкл був надто простодушний; вона не вважала за потрібне пояснювати йому цілком очевидні факти.

Але він був не з тих людей, що легко відмовляються від задуманого. Однієї суботи після вистави вони виїхали в Гілдфорд — провести неділю в гостях у Доллі. Майкл сидів за кермом нової машини, подарованої йому Джулією до дня народження. Ніч була тепла, чудова. Напередодні Майкл придбав право на постановку трьох п’єс, які їм обом дуже сподобалися (щоправда, чеки він виписував з болем у серці), наглянув він і театральне приміщення, яке можна було б найняти за досить помірковану суму. Все було наготові для здійснення давнішнього плану — бракувало тільки капіталу. І зараз Майкл умовляв Джулію скористатися з нагоди, що давала їм ця поїздка.

— От і звертайся до неї сам, — сказала нарешті Джулія роздратовано. — А я, повторюю, не буду цього робити.

— Та для мене вона цього не зробить. А ти могла б обкрутити її навколо свого мізинця.

— Але ж ми тепер уже знаємо, за яких умов люди погоджуються фінансувати постановки. Вони дають гроші з двох причин — або тому, що хочуть зажити слави, або ж тому, що закохані в когось. Про мистецтво базікає хто завгодно, але спробуй знайти людину, яка погодилася б заплатити готівкою, не діставши нічого взамін!

— Гаразд, ми прославлятимемо Доллі на кожному розі!

— Річ у тім, що не це її цікавить.

— Тобто як? Що ти хочеш цим сказати?

— Невже ти не розумієш?

Враз він догадався і так здивувався, що мимоволі загальмував. Невже підозри Джулії мають під собою грунт? Він ніколи не припускав навіть, що може подобатися Доллі, а щоб вона в нього була закохана — боже, таке йому й на думку не спадало! Звичайно, у Джулії очі гострі, вона бачить таке, чого інший не помітить, але вона надто ревнива, сердешна, їй завжди здається, що жінки липнуть до нього. Щоправда, Доллі подарувала йому на різдво запонки, але він тоді подумав, що Доллі це робить лише для того, щоб він не образився — адже водночас вона піднесла Джулії брошку, яка коштувала принаймні двісті фунтів! А втім, то, можливо, просто жіноча хитрість. Що ж, він може чесно заявити, що ніколи не давав Доллі приводу для таких речей. Джулія захихотіла.

— Ні, любий, вона закохана не в тебе.

Ну, от знову. І як це Джулії вдається читати його думки! Від цієї жінки нічого не приховаєш…

— Тоді чому ж ти мене наштовхуєш на такі думки? Ради бога, кажи так, щоб тебе можна було зрозуміти!

І Джулія сказала.

— Вперше чую такі нісенітниці, — вигукнув він. — Які в тебе брудні думки!

— Облиш, облиш, любий.

— Я не вірю, що в цьому є хоч крихта правди. Зрештою, я сам маю очі. Невже ти гадаєш, що я не помітив би цього? — Вона ще ніколи не бачила його таким роздратованим. — І навіть якби це була правда, то, я певен, ти не дозволиш себе скривдити. Для нас це один шанс на тисячу, і яка це була б дурниця не скористатися з нього.

— Чи не нагадує це Клаудіо та Ізабеллу в «Мірі за міру»?

— Казати таке просто підло, Джуліє. Зрештою, я джентльмен, чорт забирай!

— Nemo me impune lacessit..

Всю дорогу далі обоє мовчали. Місіс де Фріс чекала на них у вітальні.

— Я не хотіла лягати, доки не побачу вас, — сказала вона, обіймаючи Джулію й цілуючи її в обидві щоки. Майклові вона енергійно потиснула руку.

Наступного ранку Джулія розкошувала, читаючи в ліжку недільні газети. Спочатку вона читала повідомлення з театрального життя, потім великосвітську хроніку, після цього — сторінки для жінок і, нарешті, перебігала очима заголовки міжнародних повідомлень. Книжкові огляди вона проминала: вона ніколи не могла зрозуміти, навіщо їм приділяють так багато місця. Майкл, який ночував у сусідній кімнаті, заглянув до неї, щоб побажати доброго ранку, і вийшов у сад. Незабаром у двері її спальні легенько постукали і зайшла Доллі. Її великі чорні очі сяяли. Вона сіла на краю ліжка і взяла руку Джулії в свою.

— Люба, я щойно розмовляла з Майклом. Я дам вам гроші на заснування власного театру.

Джулія відчула, як серце її підскочило в грудях.

— О, не треба. Майкл не повинен був просити в тебе. Я не візьму цих грошей. Ти вже й без цього зробила для нас так багато.

Доллі подалася вперед і поцілувала Джулію в губи. Її голос звучав тихіше ніж завжди, і в ньому вчувалося легке тремтіння.

— Ах, серденько моє, невже ти не знаєш, що заради тебе я готова на все? Це ж буде просто чудово; це ще більше зблизить нас, і я так пишатимуся тобою.

Вони почули, як Майкл, насвистуючи, йшов по коридору, і коли він зайшов до кімнати, Доллі обернулася до нього. Її великі очі були затуманені сльозами.

— Я розповіла їй.

Його аж трусило від збудження.

— Яка ж це чудова жінка! — Він сів з другого краю ліжка і взяв Джулію за вільну руку. — А ти що скажеш, Джуліє?

Вона задумливо глянула на нього.

— Vous l’avez voulu, Georges Dandin[24].

— Це що таке?

— Мольєр.

Коли угода з Доллі була підписана, Майкл найняв театральне приміщення на осінній сезон і одразу ж запросив на роботу агента по рекламі. В усі газети полетіли оголошення про відкриття нового театру, і Майкл із своїм новим помічником організував для себе й Джулії кілька прес-конференцій. Їхні портрети — окремо й разом, з Роджером і без нього — з’явилися на шпальтах тижневих журналів. В усіх статтях всіляко розписувалось їхнє щасливе подружнє життя.

Вони ніяк не могли вирішити, з якої саме з придбаних трьох п’єс їм починати. Та одного дня, коли Джулія сиділа в своїй спальні, читаючи якийсь роман, Майкл зайшов до неї з рукописом у руці.

— Я хотів би, щоб ти прочитала оцю п’єсу. Вона щойно прибула з одного агентства. Я вважаю, що вона забезпечить стопроцентний успіх. Тільки читай швидко, бо ми повинні дати відповідь негайно.

Джулія відклала роман.

— Зараз прочитаю.

— Я почекаю внизу. Коли закінчиш — поклич мене, і ми її детально обговоримо. Там є чудова роль для тебе.

Джулія читала швидко, тільки перебігаючи очима сцени, які її не цікавили, і зосереджуючи всю увагу на головній жіночій ролі, яку, звичайно, гратиме вона. Перегорнувши останню сторінку, вона дзвінком викликала свою покоївку (яка була водночас і її костюмеркою) і звеліла передати Майклові, що чекає на нього.

— Ну, то що ти скажеш?

— П’єса хороша. Вона безумовно варта уваги.

Але в її голосі він почув нотки сумніву.

— То в чому ж річ? Роль чудова: і комедійність, і емоцій скільки завгодно. Саме для тебе — краще, ніж ти, її ніхто не зіграє.

— Щодо своєї ролі я не сумніваюсь; вона справді чудова. Мене бентежить головна чоловіча роль.

— Чому? Як на мене, вона також непогана.

— Це так; але героєві — п’ятдесят років, і якщо ти зробиш його молодшим, то п’єса багато втратить. А ти ж не схочеш грати роль літнього чоловіка.

— А я й не збирався її грати. Це роль знаєш для кого? Для Монта Вернона. І ми заманимо його до себе. А я гратиму Джорджа.

— Та це ж епізодична роль! І ти візьмеш її?

— А чому б і ні?

— Я досі вважала, що ми організуємо власний театр для того, щоб нам грати головні ролі.

— Ет, мені це байдуже. Головне — знаходити п’єси з ролями для тебе, а про мене турбуватися не доводиться. До того ж, може, в наступній п’єсі й для мене знайдеться що-небудь пристойне.

Джулія відкинулася на спинку крісла, і сльози, завжди готові сльози, затуманили їй очі й покотилися по щоках.

— Ах, яка ж я підла бестія!

Він посміхнувся, і посмішка ця була чарівна, як завжди. Потім підійшов до неї і, ставши на коліна біля крісла, обняв її.

— Боже, боже, чого ж ти, серденько, плачеш?

Тепер, дивлячись на нього, Джулія часто дивувалася: що вона знайшла в ньому? Чим міг він її приворожити, збудити в ній ту безтямну жагу? Від однієї думки про близькість з ним її починало нудити. На щастя, він звик до своєї комфортабельної спальні, до подарованої Джулією обстановки. Він був не з тих мужчин, для яких секс — головне. Переконавшись з часом, що Джулія більше не має до нього претензій, Майкл відчув велику полегкість. Він із задоволенням констатував, що народження дитини заспокоїло Джулію, і тепер шкодував тільки, що дитина не з’явилася у них раніше.

Коли два чи три рази, спонукуваний скоріше добродушністю своєю, а не жагою, він пропонував їй відновити подружні зносини, а вона відмовлялася під різними приводами, посилаючись то на втому, то на нездужання, то на два спектаклі, в яких вона мала брати участь завтра, не кажучи вже про ранкову репетицію, — він анітрохи не ображався. З Джулією було тепер значно легше порозумітися, вона більше ніколи не робила йому сцен, і він почував себе щасливішим, ніж будь-коли. Ні, він таки вдало одружився, чорт забирай, і дивлячись, як живуть інші, він знову й знову повторював собі, що йому просто пощастило. Джулія — дуже порядна жінка і до того ж розумна достобіса! З нею цікаво поговорити на будь-яку тему. Кращого супутника життя й не придумаєш. Та що там казати — йому приємніше провести день дома, в її товаристві, аніж на майданчику для гри в гольф!

Джулія здивовано відкрила, що тепер, коли вона більше не любить його, Майкл викликає у неї почуття жалю. Вона була дуже доброю і розуміла, що його самолюбство зазнало б страшного удару, якби він здогадався, як мало він тепер важить для неї. Отже, вона й далі лестила йому. Джулія вже давно помітила, як самовдоволено слухає він її, коли вона захоплюєтеся його вродою. Тепер вона навіть розважалася, експериментуючи — скільки ще солодких слів він зможе знести? — і не шкодувала патоки. Але тепер вона частіше дивилася на його прямий, тонкогубий рот. В міру того, як Майкл старішав, губи його вужчали, і видно було, що ось-ось рот його перетвориться на холодну бездушну щілину. Його ощадливість, яка раніше видавалася їй дивною, навіть зворушливою рисою вдачі, тепер викликала у неї тільки огиду. Коли люди зазнавали скрути — а з акторами це часто буває, — від Майкла вони діставали лише співчуття й добрі, дружні слова, але дуже мало грошей. Він вважав себе страшенно щедрим, коли давав комусь гінею, випустити ж з рук п’ятифунтовий папірець — то для нього було вже верхом марнотратства. Він дуже скоро дійшов до висновку, що Джулія не вміє хазяйнувати, і під приводом того, що хоче звільнити її від зайвого клопоту, взяв цю справу на себе. Після цього непродуктивні витрати відразу припинилися. Жоден пенні не витрачався марно. Джулія дивувалася, чому слуги не тікають од них. Пояснювалося це тим, що Майкл ставився до них дуже добре. Його веселі, щирі, приязні манери викликали у них бажання віддячити й догодити йому, й куховарка раділа разом з ним, доповідаючи, що знайшла м’ясника, котрий бере за фунт м’яса на пенні менше, ніж інші. Джулія не могла без сміху думати про те, як дивно його ощадливість контрастує з безтурботною екстравагантністю отих типів, що їх він так уміло вдає на сцені. Як часто вона думала, що він неспроможний на самозречення, на благородний вчинок! І ось тепер, поводячись так, ніби він робить найприроднішу річ у світі, Майкл заявляє про свою готовність відійти на задній план, щоб дати дорогу їй! Зворушена до глибини душі, вона в цю мить не могла й слова мовити і тільки гірко дорікала собі за те, що весь час так погано про нього думала.