Лицедії

XII

Забравшись у ліжко і зручно вмостивши ноги на грілці, Джулія окинула щасливим поглядом свою кімнату — всю в рожевих та блакитних тонах, із золотими херувимчиками над дзеркалом туалетного столика, і задоволено зітхнула. «Зовсім у стилі мадам де Помпадур!» — подумала вона. Потім вимкнула світло, але спати їй зовсім не хотілося. Вона пішла б зараз на який-небудь грандіозний бал і там танцювала б, танцювала… Але не з Майклом, ні, вона б танцювала з Людовіком XV, або Людвігом Баварським, або Альфредом де Мюссе. Вона подумала про Клерон[26], Bal de l’Opéra[27]. Згадала мініатюру, колись подаровану їй Чарлзом. Саме так вона почувала себе зараз — як Клерон. Таке з нею траплялося вже хтозна й коли. Востаннє таке було вісім років тому. Правду кажучи, їй слід було б добряче соромитися від згадки про ту історію; боже, як вона боялася, як вона боялася тоді! Але згодом цей спогад викликав у неї чомусь не сором, а веселу усмішку.

Тоді це теж сталося несподівано. Перед тим вона довгий час грала в одному спектаклі, перевтомилася, і їй страшенно хотілося відпочити. П’єса йшла вже при напівпорожньому залі, і вони саме збиралися розпочати підготовку до нового спектаклю, коли Майклові трапилася нагода здати приміщення театру на півтора місяця в оренду одній французькій трупі. Джулія вирішила скористатися з цього і влаштувати собі відпочинок. Доллі в той час саме найняла на весь сезон будиночок у Канні, і Джулія могла б пожити у неї. Виїхала вона невдовзі перед Великоднем, і всі поїзди на південь були такі переповнені, що їй не вдалося дістати квиток у спальне купе, але в бюро подорожей їй пообіцяли, що в Парижі вона зможе перейти в спальний вагон. Прибувши в Париж, вона, проте, з жахом переконалася, що купе для неї ніхто не зарезервував, і начальник поїзда сказав їй, що всі спальні місця вже зайняті. Єдине, мовляв, на що вона може сподіватися, — це те, що хто-небудь в останню мить відмовиться від квитка. Перспектива просидіти всю ніч у кутку на лавці вагона першого класу зовсім не приваблювала її, і обідати вона пішла засмучена. У вагоні-ресторані її посадили за столик на дві персони, і незабаром до нього підсів якийсь чоловік. Вона не звернула на нього уваги. Згодом до неї підійшов начальник поїзда й сказав, що, на жаль, із спальним купе нічого не вийшло. Джулія розхвилювалася, розкричалася, хоч і добре знала, що це не допоможе. Коли начальник поїзда пішов, сусід по столу заговорив до неї. Хоч він розмовляв по-французьки цілком вільно, вона з вимови його зразу визначила, що він не француз. У відповідь на його чемне запитання вона розповіла йому всю історію, висловивши заодно все, що думає про бюро подорожей, залізничну кампанію і загальну недоладність цілого роду людського. Він їй дуже співчував. Він сказав, що після обіду сам пройде всі вагони й подивиться, чи не можна чого-небудь придумати. З провідниками, мовляв, самі знаєте, як буває — може, як комусь з них заплатити, то для неї знайдеться вільне купе.

— Я вкрай стомлена, — сказала вона, — і залюбки дала б п’ятсот франків за спальне місце.

Вони розговорилися, і він розказав їй, що служить аташе в іспанському посольстві в Парижі й їде на свята в Канн. Досі, хоч вони вже розмовляли з чверть години, вона не звертала уваги на його зовнішність. А тепер, розглядаючи його, побачила, що він має бороду,, чорну, кучеряву бороду, і чорні кучеряві вуса, причому борода росте якось дивно — так, що під кутками губ залишаються голі місця. Це надавало його обличчю якогось дивного виразу. Обрамлене чорним волоссям, з важкими навислими повіками й досить-таки довгим носом, воно видавалося їй трохи знайомим. Раптом вона згадала, і це було так несподівано, що вона не втрималася й бовкнула:

— Знаєте, я ніяк не могла зрозуміти, на кого ви схожі. А тепер зрозуміла: ви ж викапаний Тіціанів портрет Франціска І в Луврі.

— На Франціска? З його свинячими оченятами?

— Ні, очі у вас великі, не такі, як у нього, але бороди у вас однаковісінькі.

Джулія глянула на шкіру під його очима; вона мала світло-фіолетовий відтінок і була гладенька, без жодної зморшки. Незважаючи на бороду, що старила його, перед нею сиділа ще зовсім молода людина — йому було, мабуть, не більше тридцяти років. «Може, він якийсь іспанський гранд», — подумала вона. Вдягнений він був не дуже добре, але іноземці часто вдягаються погано, і його костюм міг коштувати силу грошей, навіть якщо пошитий був невдало. Коли їм подали каву, він попросив у Джулії дозволу почастувати її лікером.

— Спасибі. Може, я краще спатиму.

Він запропонував їй сигарету. Портсигар у нього був срібний, і це трохи насторожило її, та коли він защіпнув кришку, вона помітила в кутку її маленьку золоту корону. Мабуть, він якийсь граф. Гм, срібний портсигар із золотою короною — якщо подумати, в цьому є якийсь шик! Шкода, що на ньому сучасний одяг! Коли б він був убраний, як Франціск І, то й вигляд мав би, напевно, дуже благородний. Джулія вирішила виявляти до нього максимальну люб’язність.

— Мушу вам признатися, — сказав він незабаром, — що я знаю, хто ви така. І дозвольте додати, що я схиляюсь перед вашим талантом.

Вона подарувала йому чарівний погляд своїх прекрасних очей.

— Ви бачили мене на сцені?

— Так, минулого місяця я був у Лондоні.

— Цікава п’єска, правда?

— Тільки тому, що в ній грали ви!

Коли офіціант приніс рахунок, вона ледве наполягла на тому, що сама заплатить за свій обід. Іспанець провів її аж до її вагона, а потім сказав, що пройде поїзд з кінця в кінець і подивиться, чи ніде нема вільного купе. Він повернувся за чверть години з провідником і сказав, що знайшов вільне купе і готовий провести її туди, а речі перенесе провідник. Джулія невимовно зраділа. Він поклав свого капелюха на місце, яке вона звільнила, і Джулія пішла слідом за ним. Коли вони ввійшли в спальне купе, він звелів провідникові однести валізку й папку, що лежали на полиці, до вагона, з якого вони щойно прийшли.

— Стривайте, ви ж віддаєте мені своє купе? — вигукнула Джулія.

— Це єдине вільне місце в усьому поїзді.

— Ні-ні, я навіть слухати про це не хочу.

— Ідіть, — сказав іспанець провідникові.

— Ні-ні!

Та незнайомець кивнув, і провідник вийшов з його багажем у руках.

— За мене не хвилюйтеся. Я можу спати будь-де, але не зімкнув би очей, думаючи про те, що така велика актриса змушена коротати ніч у задушному купе з трьома незнайомими особами.

Джулія все ще протестувала, але не надто енергійно. Він зробив їй таку ласку. Вона просто не знала, як віддячити йому. Він навіть не дозволив їй повернути йому різницю у вартості квитка. Він благав її,, майже із сльозами на очах, учинити йому велику честь — прийняти цей жалюгідний подарунок. У Джулії була з собою тільки сумка з косметикою, нічною сорочкою й речами першої необхідності, і іспанець поставив цю сумку на стіл. Єдине, чого він прохав у неї, — це дозволу посидіти з нею й викурити одну-дві сигаретки, поки їй не захочеться спати. Вона, звичайно, не могла відмовити йому. Койка була вже застелена, і вони сіли на неї. За кілька хвилин провідник повернувся з пляшкою шампанського й двома келихами. Вся ця пригода була несподівана й незвичайна, і Джулія втішалася нею. Він поводився так чемно, так ввічливо — і взагалі ці іноземці знають, як виявляти увагу уславленій актрисі. Певна річ, саме такі історії щодня траплялися з Сарою Бернар. А коли Сіддонс заходила до вітальні, то всі підводилися, неначе вона була королева. Він висловив захоплення її чудовою французькою мовою. Мадам народилася на Джерсі, а освіту здобула у Франції? А, тоді все зрозуміло. Але чому вона грає на англійській, а не на французькій сцені? Виступаючи у Франції, вона здобула б собі не меншу славу ніж Дузе. Вона нагадує йому Дузе — такі самі прекрасні очі й бліда шкіра, а в її грі — така ж сила пристрасті й дивовижна природність.

Вони наполовину спорожнили пляшку шампанського, коли Джулія подумала, що час уже дуже пізній.

— Ой, мені, мабуть, вже пора лягати.

— Я залишаю вас.

Він підвівся й поцілував їй руку. Коли він вийшов, Джулія защепнула двері й роздяглася. Вимкнувши всі лампочки, за винятком тієї, що була в неї над головою, вона почала читати. Незабаром у двері постукали.

— Хто там?

— Прошу пробачення за те, що турбую вас. Я забув свою зубну щітку в туалеті. Можна взяти її?

— Я вже лягла.

— Але я ніколи не лягаю спати, не почистивши зуби.

«Ет, він порядна людина», — знизавши плечима, подумала Джулія. Вона простягла руку до дверей і відкинула клямку. Було б просто безглуздо вдаватися до надмірної соромливості за подібних обставин. Він увійшов, пройшов до вбиральні і за мить вийшов звідти, розмахуючи рукою, в якій тримав зубну щітку. Вона помітила її раніше, коли чистила зуби, але вирішила, що ця щітка належить пасажирові, що їде в сусідньому купе. В той час у спальних вагонах було по одній вбиральні на два суміжні купе. Іспанець зупинив погляд на пляшці з шампанським.

— Мене мучить спрага, чи не дозволите ви мені випити чарку шампанського?

На якусь частку секунди Джулія замислилася. Власне, це було його купе і його шампанське. Ет, справді, чого їй боятися?

— Що ж, будь ласка, прошу.

Він наповнив чарку, запалив сигарету й присів на краєчок койки. Вона трохи відсунулася, щоб дати йому більше місця. Він поводився так, наче вважав усю цю ситуацію цілком нормальною.

— Ви не могли б спати в тому купе, — сказав він. — Один з пасажирів, що їде там, важко дихає уві сні. Краще б він уже хропів. Якби він хропів, його можна було б розбудити.

— Я дуже шкодую, що так вийшло.

— О, це не має значення. В крайньому разі я посплю, зібгавшись калачиком, на підлозі в проході — під вашими дверима.

«Ще, чого доброго, попросить зараз дозволу заночувати тут, — подумала Джулія. — Скидається на те, що він влаштував усе це з самого початку. Не вийде, хлопчику мій». Вголос вона сказала:

— Це було б вельми романтично, звичайно, але не дуже зручно.

— Ви неймовірно приваблива жінка.

«Добре, що на мені гарна сорочка і що я не намастила кремом обличчя», — подумала вона. Власне, вона не змила перед сном денну косметику з лиця. Губи її були яскраво-червоні, і від такого освітлення — з лампочкою позаду — обличчя її тільки вигравало. Але відповіла вона іронічно:

— Може, ви гадаєте, що через те, що ви поступилися мені своїм купе, я дозволю вам переспати зі мною? Коли так, то ви глибоко помиляєтеся.

— Воля ваша, звісно. Але чом би й ні?

— Я не належу до отих ««неймовірно привабливих жінок».

— До яких же жінок ви належите?

— Я вірна дружина й віддана мати.

Він зітхнув.

— Що ж, гаразд. Тоді мені залишається тільки сказати вам на добраніч.

Він роздушив недокурок сигарети в попільничці, взяв її руку в свою й поцілував. Потім повільно провів губами по руці — до плеча. Джулію охопило якесь незвідане, дивне почуття. Борода трохи лоскотала їй шкіру. Він нахилився й поцілував її в губи. Його борода мала трохи затхлий запах, який видався їй дивним; вона ніяк не могла добрати, подобається їй цей запах чи викликає огиду. А дивно, якщо подумати, — її ще ніколи не цілував бородатий чоловік! В цьому поцілунку було щось дивно непристойне. Він вимкнув лампочку.

Іспанець не пішов з її купе, аж доки промінь світла, що пробився з-за опущеної шторки на вікні, не сповістив їх про те, що починається день. Джулія була розбита, розчавлена — морально і фізично.

«Коли ми приїдемо в Канн, на мені лиця не буде».

Як нерозважливо вона повелася! Він міг убити її або вкрасти її перлове намисто. Від думки про те, на яку небезпеку вона себе наражала, її кидало то в жар, то в холод. І він теж їде в Канн. Що, як він афішуватиме там своє знайомство з нею — як вона пояснить це своїм друзям? Вона була певна, що Доллі він не припаде до вподоби. І потім, він ще може спробувати шантажувати її. Або вимагати повторення того, що було вночі. Він, безперечно, пристрасний чоловік, вона переконалася в цьому, і він питав, де вона мешкатиме; хоч вона й не сказала йому, він однаково зможе знайти її, якщо захоче. В такому місті, як Канн, просто неможливо не здибатися де-небудь знову — цілком випадково. Він може переслідувати її. Якщо він кохає її так, як він запевняв, то не можна сподіватись на те, що він дасть їй спокій, а іноземці такі невитримані, він може робити їй жахливі сцени. Добре хоч те, що він їде в Канн тільки на свята, — вона удасть, ніби дуже втомлена, і скаже Доллі, що воліла б якийсь час побути в неї на віллі, нікуди не виходячи.

«І як я могла дозволити собі таку дурницю?» — сердито лаяла вона сама себе в думці.

Доллі зустрічатиме її на станції, і якщо він виявиться настільки нетактовним, що підійде до неї прощатися, вона пояснить Доллі, що він поступився їй своїм купе. В цьому не буде нічого негожого. І завжди краще обирати версію, найближчу до правди.

Однак у Канні з поїзда сходило дуже багато пасажирів, і Джулія пройшла через вокзал і сіла в автомобіль Доллі, так і не побачивши його.

— Я на сьогодні нікого не запрошувала, — сказала Доллі. — Я подумала, що ти, мабуть, стомишся, і вирішила, що хоч день проведу вдвох з тобою.

Джулія вдячно стиснула їй руку.

— Це буде просто чудово. Ми зробимо собі косметичні маски й тихенько сидітимем у будиночку, обмінюючись плітками!

Але вже наступного дня вони мали піти в гості — на сніданок до знайомих Доллі. Спершу товариство, як було домовлено, збиралося в одному з барів на Круазетт попити коктейль. День видався чудовий — ясний, теплий, сонячний. Коли вони вийшли з машини, Доллі затрималася на кілька хвилин, щоб сказати шоферові, коли він має приїхати за ними. Джулія чекала її. І раптом серце її підстрибнуло в грудях, бо вона побачила, що до неї наближається отой іспанець, попідруч з якоюсь жінкою й ведучи за руку маленьку дівчинку. Джулія не встигла відвернутися. В цю мить Доллі підійшла до неї — вони мали перетнути пішохід. Іспанець порівнявся з ними, глянув на Джулію як на абсолютно незнайому людину й пішов далі, жваво розмовляючи із своєю супутницею. І Джулія збагнула, що, так само як вона, він зовсім не бажає, щоб вони зустрічалися. Жінка і дитина були, очевидно, його дружиною й дочкою, і в Канн він приїхав, щоб провести з ними свята. Вона відчула величезне полегшення. Тепер вона могла розважатися, нікого й нічого не боячись. Йдучи разом з Доллі до бару, Джулія вже думала про зовсім інше — про те, які все ж таки огидні істоти ці чоловіки. Їм не можна довіряти ні на секунду. Ну, справді, чи не ганебно це, що чоловік, який має таку чарівну дружину й таку гарненьку доньку, кидається в поїзді на першу-ліпшу жінку? Ні, ці чоловіки просто не знають, що таке порядність, вони абсолютно позбавлені її…

Та з часом обурення Джулії слабшало, і вона дедалі частіше згадувала про свою пригоду з єдиним почуттям — приємності. Зрештою, це була таки приємна історія. Іноді, даючи волю уяві, вона перебирала в пам’яті подробиці тієї незвичайної ночі. Цей іспанець був чудовий коханець. Їй буде що згадати, коли стане старенькою. І найбільше враження на неї справила тоді його борода, її охопило дивне почуття, коли він торкнувся нею її обличчя і коли вона вдихнула той трохи затхлий запах, водночас відразливий і напрочуд збудливий.

І згодом ще довго-довго її хвилювали бородаті чоловіки, і вона відчувала, що коли б хтось з них почав упадати коло неї, вона просто неспроможна була б відмовити йому. Та бороди на той час стали вже рідкістю — на її щастя, бо щоразу, помічаючи бородате обличчя, вона починала тремтіти — і жоден бородань не підступався до неї з любовними пропозиціями. Їй дуже кортіло дізнатися, хто ж він такий, цей іспанець. За день чи два після зустрічі на вулиці вона побачила його ще раз у казино — він грав у карти — і запитала кількох своїх знайомих, чи вони знають його. Але його ніхто не знав, і він так і залишився в її пам’яті — і в душі — без імені. Дивний збіг обставин! Вона не знала також імені хлопця, який так несподівано повівся з нею сьогодні… Це видалося їй комічним.

«Якби я наперед знала, що вони поведуться так вільно зі мною, я б попросила в них принаймні візитні картки».

З цією думкою вона поринула в щасливий сон.