Лицедії

XXIV

У середу вранці перукар зробив Джулії масаж обличчя й завивку. Вона довго вагалася, вирішуючи, що вдягти — сукню з квітчастого серпанку, дуже гарну й легку, немов на картині Боттічеллі «Весна», чи біле єдвабне плаття, що так чудово облягало її струнку, юну фігуру; та, лежачи у ванні, вона зупинила свій вибір на білому єдвабі: він мав символізувати хоч якоюсь мірою той факт, що жертва, на яку вона йде, є покутою за довгі роки її невдячного ставлення до Майкла. І до цього плаття — ніяких коштовностей, крім намиста з перлів і діамантового браслета; ну, і, крім обручки, ще перстень з одним квадратним діамантом. Джулія охоче загримувала б обличчя під легкий загар, це надало б їй ще привабливішого вигляду, але від цього наміру вона відмовилася, згадавши, що чекає на неї попереду. І справді, не могла ж вона, як той актор, що, збираючись грати Отелло, всього себе вимазав у чорне, натерти усю себе коричневою маззю!

Пунктуальна, як завжди, вона спустилася у вестибюль в ту хвилину, коли перед Чарлзом відчиняли парадні двері. Вітаючись з ним, вона вклала в свій погляд ніжність, чарівну пустотливість і інтимність. Чарлз носив тепер довшу зачіску, ніж раніше. Сиве волосся його поріділо, а благородне аристократичне обличчя трохи змарніло; він тепер ледь помітно горбився, і одяг його мав такий вигляд, наче його давно не прасували.

«Який дивний світ, — подумала Джулія. — Актори аж із шкури пнуться, щоб виглядати, як джентльмени, а джентльмени роблять усе, щоб скидатися на акторів».

Безперечно, вона одразу справила на нього саме те враження, яке хотіла. І першою ж фразою своєю він дав їй можливість узяти потрібну ноту:

— Чому ви сьогодні така особливо прекрасна? — запитав він.

— Тому що я чекала зустрічі з вами.

Своїми гарними променистими очима Джулія зазирнула йому в самісіньку душу. Вона трохи розтулила губи — як леді Гамільтон на портретах Ромні[34]. Це була дуже зваблива гримаска.

Обідали вони в «Савої». Метрдотель посадив їх посеред залу, на почесному місці. Незважаючи на курортний сезон, ресторан був повнісінький. Раз у раз, помічаючи знайомих, Джулія кивала й посміхалася до них. Чарлз мав багато чого розповісти їй; вона уважно слухала його.

— Ви — найкращий співрозмовник у світі, Чарлзе, — сказала вона йому.

Вони приїхали до ресторану уже надвечір, замовили багатий обід, і, коли Чарлз допивав бренді, до залу вже почали заходити вечірні відвідувачі.

— Боже мій, невже в театрах уже закінчилися вистави? — сказав він, глянувши на годинник. — Як швидко спливає час, коли я з вами. Чи не здається вам, що офіціанти вже хотіли б спекатися нас?

— Мені зовсім не хочеться йти спати.

— Майкл, мабуть, скоро вже повернеться додому?

— Мабуть.

— Може, поїдемо до мене, посидимо ще трохи?

«Ну от, це означає «зрозуміти натяк», — подумала Джулія.

— Охоче, — відповіла вона палко й водночас соромливо. «Якби я ще могла при цьому трошки почервоніти!»

Вони сіли в його машину й поїхали на Хілл-стріт. Він завів її до свого кабінету, що містився на першому поверсі й виходив вікнами у маленький садок. Вікна на веранду були широко розчинені.

Вони сіли на канапу.

— Вимкніть яскраві лампи, хай буде як уночі, — сказала Джулія. Вона процитувала з «Венеціанського купця»: — «Такої ночі, як оця, коли вітрець дерева ніжно цілував…»

Чарлз вимкнув усі лампи за винятком одної, під абажуром, і, коли він знову сів, вона пригорнулася до нього. Він поклав руку їй на талію, і вона схилила голову йому на плече.

— Я наче в раю, — прошепотіла вона.

— Всі ці місяці я страшенно скучав за вами.

— Не накоїли ніяких дурниць?

— Хіба що купив картину Інгреса й заплатив за неї силу грошей. Я хотів би показати її вам сьогодні перед тим, як ви підете.

— Не забудьте. А де ви її повісили?

3 тієї хвилини, як Джулія переступила поріг цього будинку, їй не давала спокою думка про те, де він її спокусить — у кабінеті чи в спальні.

— У спальні.

— І правильно зробили, — мовила вона й засміялася про себе: «Сердешний Чарлз, як він простодушно хитрить, щоб заманити мене до своєї спальні! Ох, які ж вони все-таки дурні, ці чоловіки! А основне — вони такі нерішучі». Серце її раптом болісно занило — вона згадала про Тома. Ні, до біса з ним. Чарлз справді дуже милий, і вона винагородить його за безмежну відданість.

— Ви були для мене справжнім другом, Чарлзе, — сказала Джулія тихим, хрипким голосом. Вона злегка повернула до нього голову і тепер майже торкалася щокою його лиця, а губи її знов були ледве розтулені, як у леді Гамільтон. — Боюся тільки, що я не завжди віддячувала вам за вашу доброту.

Вона була в цю мить така чарівна й приваблива — мов той стиглий персик, який тільки й чекає, аби його зірвали, — що, здавалось, він обов’язково поцілує її. Вона у відповідь обніме його за шию своїми ніжними білими руками… Але він тільки усміхнувся.

— Не кажіть мені такого. Ви завжди були для мене справжнім божеством.

«Він боїться, сердешний».

— Певно, ніхто так палко не кохав мене, як ви.

Чарлз пригорнув її до себе.

— Я й зараз кохаю. І ви це знаєте. Ви — єдина жінка в моєму житті.

Та оскільки він не припав до її підставлених уст, Джулія обережно одвернулася й замислено втупила очі в електричний камін. «Шкода, що він не ввімкнений», — зітхнула в думці. Цій сцені бракувало вогню.

— Якби ми свого часу не стримували себе, все нині було б зовсім не так. Гай-гай…

Джулія точно не знала, що саме оте «гай-гай» означає, але драматурги чомусь полюбляли цей вигук; на сцені вона вимовляла його зітхаючи, і він завжди звучав у неї дуже сумно.

— Англія втратила б свою найвизначнішу акторку. Тепер я розумію, яким був страшенним егоїстом, коли посягав на вас.

— Ну, успіх — це ще не все. Іноді я замислююся над тим, чи не прогавила я найпрекрасніше, що може бути на світі, прагнучи будь-що задовольнити свою дурну амбіцію. Кохання — це, зрештою, єдина річ, заради якої варто жити. — Джулія знову глянула на Чарлза, і очі її, сповнені ніжності, були чарівні, як ніколи. — Знаєте, мені здається, що, якби повернулося минуле, я б сказала: «Я ваша!»

Вона взяла його руку. Чарлз відповів легким потиском.

— Моя люба.

— Я часто думала про віллу нашої мрії. Оливкові дерева, олеандри, синє море… Тиша і спокій… Іноді мене бере страх від того, що я веду таке нудне, нецікаве життя. А ви пропонували мені красу. Тепер уже надто пізно говорити про це, я знаю; але тоді я навіть уявити собі не могла, який ви дорогий для мене, я не сподівалася, що з роками ви ставатимете для мене все дорожчим.

— Чути це од вас — справжнє блаженство, голубко. Все лихе, що було колись, забувається.

— Ради вас я ладна на все, Чарлзе. Я була егоїстка, я зруйнувала ваше життя, навіть не усвідомлюючи цього.

Вона вимовила ці слова тихим, тремтячим голосом і закинула голову, відкривши білу шию. Руки притисла до маленьких грудей, щоб вони трохи піднялися у вирізі декольте.

— Не кажіть і не думайте цього, — відповів він лагідно. — Ви були для мене богинею. Інакше я не кохав би вас. Ах, моя люба, життя таке коротке, а любов така скороминуща. Трагедія життя полягає в тому, що іноді людина досягає того, чого прагне. І тепер, оглядаючись назад, на наше спільне минуле, я розумію, що ви були розумніші за мене. «Яку легенду ти в собі таїш?» Пам’ятаєте, як далі?

Її ніколи ти не поцілуєш,

хоч близький будеш до мети,

та не сумуй; зів’ять вона не може,

хоча блаженства не зазнаєш ти.

Твоє кохання вічне буде, і вічною — її краса…

«Казна-що», — подумала Джулія.

— Які чудові рядки, — зітхнула вона. — Може, ви й справді маєте рацію. Гай-гай.

Нарлз тим часом декламував вірш далі. Ця його звичка завжди трохи дратувала Джулію. А втім, цього разу вона вирішила скористатися з нагоди, щоб обміркувати ситуацію, і втупила нерухомий погляд у холодний камін. Здавалося, її зачарувала витончена краса поетичних строф.

Ясна річ, він її просто не зрозумів. Та в цьому й немає нічого дивного. Протягом двадцяти років вона лишалася глухою до його палких благань, і нема нічого дивного, що він уже втратив будь-яку надію. Майже та сама історія, що й з горою Еверест: якби ті відважні альпіністи, які так довго й безрезультатно штурмували її вершину, знайшли, нарешті, зручні сходи, що вели до самого піка, вони не повірили б власним очам і подумали б, чи нема тут якоїсь пастки. Джулія вирішила, що їй треба висловлюватися ясніше і простягти руку допомоги знесиленому пілігриму.

— Здається, час уже досить пізній, — мовила вона вкрадливим тоном. — Покажіть мені свою нову картину, і я піду додому.

Чарлз устав, і вона простягла до нього обидві руки, щоб він допоміг їй підвестися з канапи. Вони піднялися на другий поверх до його спальні. Піжама й халат Чарлза лежали акуратно складені на стільці.

— Ви, одинаки, чудово влаштовуєте своє життя. Така затишна, приємна кімнатка!

Чарлз зняв із стіни картину в рамці й підніс до Джулії, щоб вона могла оглянути її при світлі. Це був мальований олівцем портрет огрядної дами в чепчику й платті з буфами та глибоким вирізом. Джулії вона видалася негарною, а туалет її — просто жахливим.

— Справжнє чудо! — вигукнула вона.

— Я знав, що картина вам сподобається. Прекрасна робота, еге ж?

— Шедевр.

Чарлз повісив портрет на те ж місце. Коли оглянувся до Джулії, вона стояла коло ліжка, заклавши руки за спину, в позі черкеської рабині, яку старший євнух привів на огляд до Великого Візира; в цій позі було все: і соромлива невинність, і чарівний трепет, і водночас готовність незайманої дівчини вступити у своє царство. Джулія зітхнула і в зітхання те вклала ледь помітну хтивість.

— Любий мій, дякую вам за цей чудовий вечір. Я ніколи раніше не відчувала, що ви такий мені дорогий.

Вона розвела руки з-за спини і плавним, повільним рухом, який був у неї такий природний, простягла їх уперед долонями догори, немов на них лежало коштовне блюдо, а на тому блюді — її серце. Її гарні очі випромінювали ніжність і покору, а на устах грала соромлива усмішка, що мала означати: «Я — твоя!»

На обличчі у Чарлза застигла усмішка. Він, нарешті, все зрозумів.

«Боже, та я ж йому зовсім непотрібна! Це був просто блеф, він обманював мене! — Це відкриття на мить приголомшило її. — Господи, як же мені тепер виплутатися? У мене зараз, мабуть, ідіотський вигляд!»

Вона мало не впала з несподіванки. Думки блискавично закружляли у неї в голові. Чарлз збентежено дивився на Джулію, і її охопила паніка. Вона не знала, що робити з руками, які все ще простягали йому коштовне блюдо, але обважніли раптом і стали, мов два важенні дрючки. Не знала вона й того, що йому казати. І з кожною секундою її поза й уся ця ситуація ставали дедалі безглуздіші.

«Ах ти ж… ах ти ж погань вонюча. Стільки років водив мене за ніс…»

Джулія повільно почала зближати руки, аж доки долоні не торкнулися одна одної, а тоді, відкинувши голову назад, так само повільно підвела їх і приклала до щоки. Ця її поза була така ж прекрасна, як і попередня, і вимагала відповідних слів. Звучний, грудний голос Джулії злегка тремтів од надміру почуттів.

— Тепер, коли я оглядаюся назад, мені так приємно думати, що нам нема за що дорікати одне одному. Найбільше розчарування в житті — не смерть, а кінець кохання. — Подібну фразу вона чула в одній п’єсі. — Якби ми були коханцями, я давно вже набридла б вам, і що б тоді нам залишалося для спогадів про минуле, крім жалю з приводу нашої власної слабкості? Як казав про це Шеллі у вірші, який ви щойно декламували?

— Кітс, не Шеллі, — виправив її Чарлз. — «Зів’ять вона не може, хоча блаженства не зазнаєш ти».

— Так-так. А далі?

Джулія намагалась виграти час.

— «Твоє кохання вічне буде,

і вічною — її краса».

Джулія розвела руки у величезному жесті й труснула кучерявою головою. Вона вже знала, що їй казати далі.

— Святі слова! «Твоє кохання вічне буде, і вічною — моя краса». Ми зробили б непоправну помилку, якби заради втамування пристрасті пожертвували щастям, яке принесла нам наша дружба! Нам нічого соромитися. Ми чисті. Ми можемо високо тримати голови й дивитися усім в очі.

Джулія інстинктивно відчула, що цими словами найкраще й закінчити, і тому супроводила їх відповідною дією — високо підняла голову і, позадкувавши до дверей, широко розчинила їх. Вона настільки ввійшла в роль, що, спускаючись униз, усе ще грала. І тільки у вестибюлі обернулася до Чарлза, який ішов слідом за нею.

— Мого плаща, будь ласка.

— Моя машина тут, — сказав він, подаючи їй плаща. — Я одвезу вас додому.

— Ні, я поїду сама. Я хочу назавжди запам’ятати цю годину. Поцілуйте мене на прощання.

Вона підставила йому губи. Чарлз поцілував її, і вона відразу ж одсахнулася від нього, приглушено схлипнувши, і, рвучко відчинивши двері, побігла до автомобіля.

Увійшовши до своєї спальні, Джулія зупинилася посеред кімнати і глибоко, з полегкістю зітхнула.

«Дурень триклятий. Подумати тільки, як він мене ошукав. Хвала богові, що я хоч вчасно схаменулася. Він такий телепень, що, певно, й не зрозумів, чого я хотіла. — Але тут вона раптом згадала його застиглу посмішку. — А втім, може, в нього й виникла якась підозра, та переконатися в ній він не міг і вирішив, мабуть, що помилився. Боже, а які я молола дурниці! Та він, здається, сприймав усе за чисту монету. Добре хоч, що я вчасно схаменулася. Бо ще якась мить — і я почала б роздягатися. А тоді уже так легко не відбулася б».

Джулія засміялась. Вона таки вскочила в халепу, і Чарлз добре пошив її в дурні, але, якщо подумати, в цій історії було багато кумедного. Шкода, що нікому не можна розповісти її! Хоч вона й виступала б у непривабливому світі, та анекдот був би просто-таки чудовий. Вона не могла пробачити собі одного — що повірила в його щире кохання, в комедію, яку він грав стільки років; бо це, звичайно, була тільки поза; Чарлзові подобалася роль вірного залицяльника, і його менш за все, очевидно, приваблювала винагорода за свою вірність.

«Це ж був блеф, чистісінький блеф».

Та раптом Джулія спохмурніла. Якщо чоловік не відповідає на любовні натяки жінки, то висновок може бути тільки один: він або гомосексуаліст, або ж імпотент.

Джулія неквапливо закурила. Невже Чарлз привселюдно демонстрував свою відданість їй лише для того, щоб замаскувати цим свої справжні прагнення? Але вона тут же відкинула цю думку. Якби Чарлз був гомосексуаліст, то чутка про це все ж таки дійшла б до неї; власне, після війни у вищому світі про це тільки й говорили.

Цілком можливо, що Чарлз імпотент. Джулія згадала, скільки йому років. Бідолашний Чарлз! Вона знов усміхнулася. Якщо це правда, то не вона, а він потрапив у неприємне й навіть смішне становище. Певно, він перелякався на смерть, сердешний. Очевидно, чоловіки не люблять розповідати про такі речі жінкам, особливо тим, у яких вони безтямно закохані. Що більше вона про це думала, то правдоподібнішим здавалося їй це пояснення. Зрештою, їй стало шкода Чарлза, шкода, немов свого сина.

«Я вже знаю, що мені робити, — сказала вона сама собі, роздягаючись. — Пошлю йому завтра величезний букет білих лілій».