Лицедії

V

Джулія дивилася тепер на свій портрет у вінчальному вбранні.

— Боже, ну й вигляд у мене був!

Вони вирішили тримати в таємниці свої заручини, і Джулія не розказувала про них нікому, крім Джіммі Ленгтона, двох-трьох дівчат з їхнього театр/ й костюмерки. Вона взяла у них обітницю мовчання й дуже здивувалась, коли вже наступного дня виявилось, що про цю подію знає вся трупа. Джулія не тямила себе від щастя. Вона кохала Майкла палкіше, ніж будь-коли, й радо одружилася б з ним негайно, якби не його розсудливість.

— Ми зараз — тільки пара провінційних акторів, — казав він. — Але нам треба завоювати Лондон. Якщо ж ми одружимося, то наші шанси на перемогу значно зменшаться.

Джулія натякала йому так прозоро, як тільки могла, що готова стати його коханкою, але він не хотів цього. Закони джентльменської честі не дозволяли йому скористатися з такої жертви.

— «Я б не кохав тебе так палко, люба, якби я честь ще більше не любив», — цитував він.

Він був переконаний, що, побравшись, вони б гірко шкодували, що жили до цього як чоловік з дружиною. Джулія захоплювалася його принциповістю. В ролі коханого Майкл був сама доброта й відданість, але дуже скоро новизна їхніх взаємин стерлася для нього; дивлячись, як він ставиться до неї — дуже приязно, але з відтінком недбалості, — можна було б подумати, що вони одружені вже багато років. Втім, він завжди демонстрував свою безмежну великодушність, дозволяючи Джулії пестити його. Вона нічого так не любила, як сидіти, пригорнувшись до нього, щока до щоки, й відчуваючи його руку на своїй талії; і найвищим блаженством для неї було припасти жадібними устами до його губ — трохи вужчих, щоправда, ніж їй хотілося б. Коли вони сиділи отак, поряд, він волів розмовляти про ролі, які вони розучували, або будувати плани на майбутнє. І це не затьмарювало її щастя. Джулія невтомно вихваляла його вроду. Вона казала йому, який у нього гарний ніс і які м’які каштанові кучері, й завмирала від насолоди, відчуваючи, як рука його трохи міцніше стискає її талію, бачачи, як ніжно дивиться він на неї.

— Люба, ти зіпсуєш мене. Чого доброго, запишаюся, мов той павич.

— Ти божественно прекрасний, і смішно було б удавати, що це не так.

Джулія й справді вважала його красунем, і вона казала це, бо їй приємно було це казати, але вона казала це також і через те, що знала: йому приємно це чути. Вона подобалася йому, він поважав її й вільно почував себе з нею, він вірив у її талант, але вона добре усвідомлювала, що він не закоханий у неї. Джулія заспокоювала себе думкою, що Майкл любить її настільки, наскільки взагалі здатний любити, і вона сподівалася, що коли вони одружаться, то її жага розбудить таку саму жагу і в ньому. А тим часом їй потрібен був весь її такт і безмежне самовладання. Вона знала, що ні в якому разі не повинна надокучати йому. Вона знала, що ніколи не повинна ставати для нього тягарем, завдавати йому зайвого клопоту. Іноді він залишав її заради гри в гольф чи обіду з випадковим знайомим, але вона ніколи цим не ображалась. І відчуваючи, що її успіх на сцені збільшує Майклову прихильність до неї, вона вперто працювала над собою, вдосконалюючи свою майстерність.

Вже минуло більше року відтоді, як вони заручилися, коли до Міддлпула приїхав один американський імпресаріо. По Англії він подорожував, шукаючи талантів, і хтось порадив йому побувати в театрі Джіммі Ленгтона. Майкл одразу надзвичайно сподобався американцеві, і той надіслав Майклові записку з проханням прийти до нього в готель наступного дня. Майкл аж затинався од збудження, коли показував Джулії цю записку; вона могла означати лише одне: американець має намір запропонувати йому якусь роль! У неї похололо на серці, але вона вдала, ніби радіє так само, як він, і наступного дня пішла разом з ним до готелю. Вони домовились, що, поки Майкл буде на прийомі у видатної особи, вона чекатиме у вестибюлі. 

— Побажай мені удачі, — прошепотів він, заходячи в ліфт. — Просто не віриться, що це — не сон!

Джулія сиділа у великому шкіряному кріслі, палко бажаючи, щоб американський імпресаріо запропонував Майклові роль, од якої той відмовився б, або заробітну плату настільки низьку, щоб самолюбство не дозволило Майклу погодитися на неї. Або ж щоб американець попросив його прочитати якусь роль і переконався, що Майкл її не подужає. Майкл повернувся за півгодини, і, побачивши здалека його сяюче обличчя й упевнену ходу, вона зрозуміла, що він домігся свого. На мить у неї запаморочилося в голові, і коли вона спробувала зобразити нетерплячу, радісну усмішку, то відчула, що мускули на її обличчі задерев’яніли й не слухаються її.

— Все гаразд! Він каже, що йдеться про чудову роль, роль хлопця дев’ятнадцяти років. Вісім-десять тижнів у Нью-Йорку, а потім — гастрольне турне. Гарантованих сорок тижнів у трупі Джона Дрю. Двісті п’ятдесят доларів на тиждень!

— Ах, любий, це ж так чудово!

Ясно було, що він одразу вхопився за цю пропозицію, йому й на думку не спало відмовитися.

«А я… я, — подумала вона, — та я б і за тисячу доларів на тиждень не погодилася, якби це означало розлуку з Майклом!»

Розпач охопив її. Але вона нічого не могла вдіяти. Їй залишалося єдине — удавати, що вона радіє разом з ним. Майклу од збудження не сиділося на місці. Він потягнув її на прогулянку по заповненій натовпом вулиці.

— Оце так пощастило! Звісно, життя в Америці дороге, але я витрачатиму на себе не більш п’ятдесяти доларів на тиждень; Кажуть, американці дуже гостинні, отже, я частенько їстиму безплатно. Ніщо не завадить мені заощадити за ці сорок тижнів вісім тисяч доларів, а це ж тисяча шістсот фунтів!

(«Він не любить мене. Йому про мене байдуже. Я ненавиджу його. Я б залюбки вбила його. А здох би він, отой американський імпресаріо!»)

— А якщо він продовжить контракт і на другий рік, я одержуватиму по три сотні. А це означає, що за два роки я зароблю принаймні чотири тисячі франків. Цього б уже майже вистачило для заснування власного театру!

— На другий рік! — На мить Джулія втратила самовладання, і в голосі її забриніли сльози. — Тобто ти хочеш сказати, що поїдеш на два роки?

— О, на літо я, звісно, повернуся. Проїзд оплатять американці, а тут я поживу в батьків, щоб не робити зайвих витрат.

— Я вже й не знаю, як я житиму без тебе…

Ці слова вона промовила дуже бадьорим голосом, щоб вони прозвучали водночас і ввічливо, і трохи недбало.

— Ну, для розваг у нас з тобою буде літо, а до того ж ти знаєш. — рік чи максимум два проминуть так швидко, що й не помітиш.

Майкл ішов, не звертаючи уваги куди, не помічаючи, що Джулія веде його в потрібному їй напрямкові, і от тепер вони підійшли до входу в театр. Вона зупинилася.

— До побачення. Мені треба зайти до Джіммі.

У нього витягнулося обличчя.

— Невже ти покинеш мене зараз? Мені ж так треба з кимось побалакати. Я гадав, ми перекусимо де-небудь удвох перед спектаклем.

— Пробач. Я вже запізнююсь, а ти ж знаєш, що Джіммі цього не любить…

Майкл добродушно усміхнувся.

— Ну що ж, гаразд! Іди. Сьогодні я на тебе не можу гніватися.

Він попрямував далі, а вона зайшла в приміщення через службовий хід. Джіммі Ленгтон обладнав собі маленьку квартирку на горищі театру; потрапити до неї можна було тільки через балкон. Вона подзвонила коло його дверей, і він відчинив їй сам. Її поява здивувала й обрадувала його.

— Добрий день, Джуліє, заходь.

Вона мовчки пройшла повз нього і лише у вітальні — неприбраній, з розкиданими рукописами п’єс, книжками та іншим мотлохом, із залишками мізерного другого сніданку на таці коло письмового столу — вона обернулася і втупилася в нього поглядом. Зуби її були зціплені, очі злі.

— Падлюка!

Вона кинулася на нього й обома руками вчепилася в комір його розхристаної сорочки. Він спробував вирватися, але лють додала їй сили.

— Облиш! Облиш!

— Ах ти ж падлюка, ах ти свиня, ах ти ж брудний, нікчемний виродок!

Він розмахнувся й долонею щосили ляснув її по обличчю. Від болю вона випустила його, схопилася за щоку й заплакала.

— Тварюка! Б’єш жінку, гад нещасний!

— Про це ти скажеш своїй бабусі, люба моя. Хіба ти не знаєш, що коли жінка б’є мене, я завжди даю здачі?

— Я тебе не била.

— Ти ледве не задушила мене, сто чортів твоїй матері.

— Ти цього варт. О боже, я б залюбки вбила тебе!

— Ну, ну, сідай, голубко, зараз я наллю тобі трохи шотландського, це приведе тебе до пам’яті. А потім розповіси мені, в чім річ.

Джулія озирнулась, шукаючи очима крісло.

— Господи, та в тебе тут справжній свинюшник. Чому ти не візьмеш прибиральниці?

Різким рухом вона скинула книжки з крісла на підлогу, потім упала на нього й заплакала вже по-справжньому. Він налив їй чималу порцію віскі, додав трошки содової й примусив випити.

— Ну, то чим пояснюється ця сцена з «Тоски»?

— Майкл їде в Америку.

— Ну? Невже?

Вона скинула його руку з свого плеча.

— Як ти міг?

— Я абсолютно непричетний до цього.

— Брешеш. Може, скажеш, ти не знав, що цей паскудний американець зупинився в Міддлпулі?! Все це твоя і тільки твоя робота. Ти підстроїв усе навмисно, щоб розлучити нас!

— Ах, люба моя, ти несправедлива до мене. Як на те пішлося, я сказав йому, що він може брати з моєї трупи кого завгодно, крім Майкла Госселіна.

Джулія не бачила очей Джіммі, коли він казав їй це; інакше вона помітила б в них радість людини, якій пощастило дуже хитро когось ошукати.

— Навіть мене? — спитала вона.

— Я знав, що жінки йому не потрібні. У них і своїх вистачає. Їм бракує чоловіків, які вміють носити одяг і не плюють на підлогу у вітальні.

— Ах, Джіммі, не відпускай Майкла. Я цього не переживу.

— А як я можу перешкодити цьому? Контракт у нього закінчується наприкінці сезону. Це для нього чудова нагода.

— Але я люблю його. Що, як він зустріне в Америці іншу? Що, як у нього закохається якась мільйонерша?

— Ну, знаєш, якщо між вами така любов, то краще відразу здихайся його.

Це зауваження викликало у Джулії новий напад люті.

— Ти, вонючий старий євнух, що ти знаєш про любов?

— Ах, оці мені жінки, — зітхнув Джіммі. — Коли хочеш затягти їх до себе в ліжко, вони називають тебе брудним стариганом, коли не хочеш — кажуть, що ти старий вонючий євнух.

— Ти просто нічого не розумієш. Він такий вродливий, що жінки будуть липнути до нього, як до меду, а він, добра душа, не може встояти перед лестощами. Та чого тільки не може статися за два роки!

— Це ти про які два роки?

— Якщо він сподобається американцям, вони залишать його ще на рік.

— О, щодо цього можеш бути цілком спокійна. Він повернеться, як тільки закінчиться сезон, і повернеться назавжди. Цей імпресаріо бачив його тільки в «Кандіді». А це єдина п’єса, в якій він грає більш-менш пристойно. Можеш мені повірити, американці дуже скоро переконаються, що купили цуцика не тієї породи. Актора з нього не вийде.

— Та що ти знаєш про акторів?

— Геть усе.

— Ух, я б тобі зараз очі видряпала.

— Попереджаю тебе: якщо ти спробуєш ще хоч пальцем торкнутися мене, я не обмежуся легким ляпасом, а так затоплю тобі в щелепу, що ти потім тиждень не зможеш жувати.

— Їй-богу, я таки вірю, що ти здатний на це. І ти ще називаєш себе джентльменом?

— Ні, ніколи, навіть коли п’яний.

Джулія захихотіла, і Джіммі відчув, що найгірше в цій сцені — вже позаду.

— Послухай, ти ж знаєш це й сама: як актор він у порівнянні з тобою — ніщо. А про тебе незабаром говоритиме вся Англія, можеш мені повірити. Навіщо ж тобі зв’язуватися з людиною, яка стане каменем на твоїй шиї? Ви хочете заснувати свою трупу? Гаразд. Та як тільки ви це зробите, він схоче виступати разом з тобою на перших ролях. А з нього нічого путящого не вийде.

— У нього чудова зовнішність. На сцені я завжди зможу витягти його.

— Ти, я бачу, дуже високої думки про себе. Але тут ти помиляєшся. Ти не зможеш домогтися успіху, граючи в парі з бездарним актором.

— А мені однаково. Краще бути його дружиною й не мати успіху, аніж мати успіх і жити з кимсь іншим.

— Ти ще дівчина?

Джулія знову захихотіла.

— Це, звичайно, не твоє діло, але я відповім. Так, дівчина.

— Я так і гадав. Тоді, якщо ти, звичайно, не надаєш цьому якогось особливого значення, чому б тобі не прогулятися з ним до Парижа, на тиждень-два, коли ми закриємо сезон? До Америки він раніше серпня все одно не поїде. А за цей час ти, можливо, прозрієш.

— О ні, він не погодиться. Він не такий. Розумієш, він джентльмен.

— Навіть представники вищих класів продовжують свій рід.

— Ти цього не розумієш, — сказала Джулія гордо.

— Ладен закластися — ти також.

Джулія навіть не відповіла. Вона справді почувала себе дуже нещасною.

— Я не можу жити без нього, чуєш? Що я робитиму, коли його не буде?

— Залишайся у мене. Я відновлю з тобою контракт ще на рік. У мене є спеціально для тебе кілька нових ролей,, і, крім того, я знайшов тобі чудового партнера. Ти навіть уявити собі не можеш, наскільки легше тобі буде грати з актором, який справді на щось здатний. І я тобі покладу дванадцять фунтів на тиждень.

Джулія підійшла до нього й допитливо зазирнула йому в очі.

— Скажи правду, — ти влаштував усе це, щоб іще на рік затримати мене у себе? Ти розбив моє серце й зруйнував усе моє життя тільки для того, щоб удержати мене в своєму паскудному театрі?

— Ні, присягаюсь тобі! Я люблю й ціную тебе. І протягом останніх двох років наші справи були кращі, ніж будь-коли. Але, чорт забирай, я б не міг повестися з тобою так підло.

— Ти брехун, мерзенний брехун.

— Присягаюсь, я кажу тобі правду.

— Тоді доведи це! — люто вигукнула вона.

— Ну як же я можу це довести? Хіба ж не знаєш, що я порядна людина?

— Поклади мені п’ятнадцять фунтів на тиждень, і я тобі повірю.

— П’ятнадцять фунтів на тиждень? Схаменися, згадай, які у нас фінанси! Хіба ж я можу? А-а, хай йому чорт, згода. Але мені доведеться доплачувати тобі по три фунти з власної кишені.

— Мене це не обходить!