Лицедії

ІІ

Коли чоловіки вийшли, Джулія знову переглянула фотокартки, перед тим як покласти їх на місце.

«Непогано для сорокашестилітньої жінки, — усміхнулася вона. — І ніхто не скаже, що я на них не така, як у житті!»

Вона озирнулася, шукаючи очима дзеркало, але не знайшла його.

«Оці ще декоратори. Не дивно, що Майкл, бідолаха, ніколи не користується цією кімнатою. Ну, а взагалі треба визнати, що мої фото ніколи не виходили вдало».

Їй раптом захотілося глянути на старі знімки. Завжди акуратний і діловитий Майкл зберігав її фотографії у великих картонових коробках; на кожній коробці стояла дата, і знімки в них були складені в хронологічному порядку. Фотографії самого Майкла лежали в інших коробках у тій самій шафі.

— Якщо хтось коли-небудь писатиме наш життєпис, то до його послуг буде готовенький матеріал, — казав він.

З тією ж похвальною метою він вирізував з газет і журналів кожну згадку про себе і дружину, наклеюючи вирізки у великих альбомах.

В коробках були фотографії Джулії-дитини і молодої дівчини, були фото її перших ролей на сцені, фото з Майклом; і нарешті — з сином-немовлям Роджером. І ще на одному фото вони були всі втрьох: Майкл — одна краса і сила, Джулія — втілення материнської ніжності й любові і на руках у неї — Роджер, маленький хлопчик з кучерявою голівкою. Це фото користувалося величезним успіхом. Усі ілюстровані журнали дали його великим планом, а самі вони друкували його в своїх театральних програмах. З фото зробили також поштову листівку, яку продавали потім у провінції ще кілька років. Роджеру воно набридло, і, вступивши до Ітонського коледжу, він заявив, що більше не буде фотографуватися з нею. Вона не могла зрозуміти цього. Ну, хіба не дивак — не хоче, щоб про нього писали в газетах!

— Люди гадатимуть, що у тебе якась фізична вада або ще щось, — казала вона синові. — І ти помиляєшся, вважаючи, що це — поганий тон. Ось прийди на яку-небудь прем’єру і подивись, як весь отой вищий світ крутиться навколо фоторепортерів — і міністри, і судді — геть усі. Звісно, вони тебе запевнятимуть, що все це їм байдуже, та побачив би ти, яких поз вони прибирають, коли їм здається, що їх збираються фотографувати!

Але Роджер уперто стояв на своєму.

Джулія взяла в руки інше фото: вона в ролі Беатріче. Це була єдина шекспірівська роль, яку вона грала. Вона бачила, що в цьому одязі їй не добре, і не могла збагнути, чому саме — адже модне вбрання ніхто не вміє носити з більшим смаком! Свої сукні й театральні костюми вона шиє в Парижі, і кравці кажуть, що таких великих замовлень не робить жодна з їхніх клієнток. У неї струнка фігура — усі одностайно визнають це. Вона досить висока і має довгі ноги. Шкода, що їй так і не довелося зіграти Розалінду, вона була б просто чудова у хлопчачому костюмі; зараз про це вже, звичайно, пізно думати, і, зрештою, може, вона й правильно зробила, що не зважилася на цю роль. А втім, якщо подумати, то з своїми блискучими даними й тонким почуттям гумору вона була б неперевершена в цій ролі. Критикам не дуже сподобалася її Беатріче. А все через оті кляті білі вірші. Її голос — хоч і тихий, трохи хрипкий, але з багатьма відтінками — діймав до живого в трагічній ситуації, вигравав усіма «барвами в комічній, але був зовсім безпорадним у білих віршах. Ну, і потім — її вимова; вона була така чітка, що, не підвищуючи голосу, Джулія могла донести кожне слово до останнього ряду гальорки; а критики казали, ніби через це вірші у неї звучать як проза. «Видно, пояснюється все це тим, що я надто сучасна актриса», — вирішила вона.

А Майкл почав з Шекспіра. Це було ще до того, як вони познайомилися. Він грав Ромео в Кембріджі, а потім, після закінчення драматичної школи, Бенсон узяв його до своєї трупи. Вони гастролювали по всій країні, і Майкл виступав у багатьох ролях. Та скоро він зрозумів, що на Шекспірі кар’єри не зробить; щоб стати помітним актором, треба набути досвіду, виступаючи в сучасних п’єсах. В цей час театром у Міддлпулі керував якийсь Ленгтон. Театр мав добру славу, і після трьох років роботи у Бенсона, напередодні від’їзду на гастролі в Міддлпул, Майкл написав Ленгтону листа з проханням прийняти його. Джіммі Ленгтон, гладкий, лисий і рум’яний сорокап’ятилітній чоловічок — такий собі процвітаючий бюргер з картини Рубенса, — був закоханий у театр. Це був ексцентричний, самовпевнений, непосидющий, гонористий і дуже симпатичний добряк. Він вельми любив виступати на сцені, але через конституцію свою міг, на щастя, виконувати лише ролі досить обмеженого діапазону — на щастя, бо грав Джіммі Ленгтон препогано. Він просто не міг підпорядкувати вимогам ролі свою палку і бентежну вдачу, і, хоч старанно й подовгу працював над роллю, образ у нього завжди виходив гротескний. Він утрирував кожен жест, кожна інтонація виходила в нього неприродною. Та коли Ленгтон виступав як режисер, це була зовсім інша людина, його немовби підміняли; він абсолютно не терпів фальші.

— Не намагайтеся бути природними, — казав він акторам. — Сцена для цього не підходить. Сцена — це місце, де грають. Але грайте так, щоб усе здавалось природним.

Джіммі Ленгтон вимагав від своєї трупи напруженої праці. Актори у нього щодня з десятої до другої були на репетиціях, потім ішли додому — вчити ролі й відпочивати перед вечірньою виставою. Він тероризував їх, він кричав на них, він знущався з них. Він платив їм надто мало. Та якщо вони добре виконували якусь зворушливу сцену, він ридав, мов дитина, і голосно реготав, коли вони виголошували якусь смішну фразу так, як він цього хотів. Радіючи, він стрибав по сцені на одній нозі, а гніваючись, жбурляв рукопис на підлогу, топтав його і плакав від злості. Актори сміялися з нього й ображали його — і робили все, що могли, аби тільки йому догодити. Він будив у їхніх душах материнський інстинкт — вони всі, як один, відчували, що не можуть підвести його. І хоч актори скаржилися, що він має їх за рабів, що в них не залишається і хвилинки вільної і що взагалі людська істота не може всього цього витримати, — вони відчували якусь дивну втіху, коли задовольняли всі його обурливі вимоги. Коли Джіммі Ленгтон потискав руку якомусь старому акторові, що одержував лише сім фунтів на тиждень, і казав: «А знаєш, друже, це було просто геніально!» — старий почував себе Чарлзом Кіном[10] .

Сталося так, що коли Майкл звернувся до Джіммі Ленгтона, тому саме потрібен був актор на перші ролі в амплуа юнака. Джіммі догадувався, чого Майклу треба від нього, а тому ввечері напередодні зустрічі пішов подивитись, як той грає. Майкл виступав у ролі Меркуціо, і гра його не справила на Джіммі особливого враження, та коли хлопець наступного дня зайшов до кабінету Ленгтона, той був приголомшений його вродою. В своїй коричневій куртці й сірих фланелевих штанах Майкл навіть без гриму був такий гарний, що аж дух забивало. Поводився він невимушено і розмовляв як джентльмен. Поки Майкл пояснював йому мету свого візиту, Джіммі Ленгтон уважно придивлявся до нього. «Якщо цей красунь має хоч краплину хисту, то він піде далеко», — подумав Джіммі.

— Я бачив вас учора в ролі Меркуціо, — сказав він. — Як ви самі оцінюєте свою гру?

— Дуже невисоко.

— Я також. Скільки вам років?

— Двадцять п’ять.

— Певно, вам уже казали, що у вас чудова зовнішність?

— Саме тому я й пішов на сцену. Інакше став би офіцером, як мій батько.

— От, якби мені вашу зовнішність, як би я тоді грав!

Після цієї розмови Майкла прийняли до театру. Він пробув у Міддлпулі два роки і швидко завоював популярність серед акторів трупи. Хлопець веселий і добродушний, він завжди готовий був прислужитися колезі. Його врода викликала справжню сенсацію в Міддлпулі, і, коли закінчувалася вистава, біля службового входу завжди юрмилися його поклонниці. Дівчата писали йому любовні листи, надсилали квіти.

Майкл усе це вважав цілком природним, проте не зазнавався і не втрачав здорового глузду. Він багато працював і, здавалось, остерігався будь-яких амурних пригод, які могли б стати на перешкоді його кар’єрі. Проте виручала Майкла, власне, лише його врода, бо Джіммі Ленгтон дуже швидко переконався, що, незважаючи на Майклову наполегливість, з нього, може вийти в кращому разі тільки посередній актор. Голос Майкла, взагалі надто високий, звучав майже пронизливо, коли на сцені вибухали пристрасті; і тому те, що мало бути емоцією, сприймалося скоріше як істерика. Але найбільше шкодило йому як виконавцеві любовних ролей те, що йому не вдавалися сцени кохання. Він досить легко міг виголосити звичайний текст, умів виділити основне в ньому, але коли доходило до освідчення в коханні, він ніяковів, і це відразу було помітно..

— О прокляття, та це ж тобі дівчина, а не мішок картоплі! — кричав на нього Джіммі Ленгтон. — Цілуєш її так, наче стоїш на протязі й боїшся застудитися! Адже ти кохаєш цю дівчину! Ти мусиш відчувати, що кохаєш її. Відчувати, що в тебе серце мліє, що ні про що інше ти не можеш думати, і навіть коли б оце земля провалилася під тобою — то ти й цього б не помітив!

Та ніщо не допомагало. Незважаючи на вроду, елегантність та невимушеність, Майкл залишався холодним коханцем. Втім, це не завадило Джулії безтямно закохатися в нього. Бо познайомилися вони саме тоді, коли Майкл прийшов у театр Ленгтона.

Що ж до Джулії, то її сценічна кар’єра була на диво легка. Народилася вона на Джерсі, де її батько, корінний житель того острова, працював ветеринаром. Сестра її матері була одружена з французом, який торгував вугіллям у Сен-Мало, і шкільні роки Джулія провела у тітки, навчаючись у місцевому ліцеї. Дівчина вже з дитинства вільно й без акценту розмовляла по-французьки. Вона була природженою актрисою, і, відколи себе пам’ятала, всі твердили, що її майбутнє — сцена. Її тітка, мадам Фаллу, була en relations[11] із старою актрисою, яка колись грала в «Комеді франсез», а тепер жила в Сен-Мало на пенсію, відписану одним її коханцем із вдячності за багаторічну зворушливу відданість. Коли Джулії було дванадцять років, цій актрисі — галасливій, гладкій жінці — вже перейшло за шістдесят, та вона все ще залишалася вельми життєрадісною особою, що понад усе на світі любила смачно поїсти. Сміялася стара по-чоловічому нестримно й розкотисто, а голос мала низький і гучний. Саме вона й дала Джулії перші уроки. Вона навчала дівчину всіх прийомів, що їх сама засвоїла колись у Вищому музичному й театральному училищі, розповідала про Рейхенберг, яка виступала в амплуа інженю до сімдесяти років, про Сару Бернар з її оксамитним голосом, про Муне-Сюллі і його велич, про Коклена — найгеніальнішого актора. Вона читала Джулії великі монологи з Корнеля й Расіна — так, як її навчили читати їх у «Комеді франсез», і вимагала, щоб Джулія повторювала їх з тими самими інтонаціями. І з чарівною безпосередністю Джулія виголошувала своїм дитячим голоском палкі речитативи Федри, старанно відтворюючи ритм олександрійського вірша, вимовляючи кожне слово в тій знаменитій манері, що хоч і дуже штучна, але так сильно вражає. Напевно, гра самої Жанни Тебу завжди була ненатуральною, але вона навчила Джулію чітко вимовляти кожен звук, навчила її, як треба ходити й поводитись на сцені, навчила не боятися власного голосу й допомогла дівчині свідомо оволодіти тим чуттям ритму, якому Джулія до того підкорялась інстинктивно і яке стало згодом однією з найблискучіших рис її таланту.

— Ніколи не роби паузи, якщо на це нема підстав, — басила стара, стукаючи кулаком по столу, за яким сиділа. — Але якщо вже зробила паузу, то тягни її так довго, як тільки зможеш.

Коли шістнадцятирічна Джулія вступила до Королівської театральної академії на Гауер-стріт, чимало з того, що їй мали там викладати, було вже їй відомо. Щоправда, їй довелося відмовитися від багатьох застарілих прийомів і звикати до розмовного стилю. Але вона легко завойовувала перші місця на всіх екзаменах і конкурсах, і по закінченні школи її чудове знання французької мови допомогло їй майже відразу одержати в одному з лондонських театрів невелику роль служниці-француженки. Згодом їй запропонували грати офіціантку-австрійку, і певний час схоже було на те, що через її знання французької мови їй доведеться спеціалізуватись на ролях, де потрібен іноземний акцент. Та через два роки її «відкрив» Джіммі Ленгтон. Було це під час гастролей — Джулія виступала в мелодрамі, яка в Лондоні пройшла з великим успіхом; вона виконувала роль авантурниці-італійки, чиї махінації розкриваються у фіналі п’єси. Оскільки героїню — сорокалітню блондинку — грала молоденька дівчина, образ виходив не дуже правдоподібний. Джіммі саме влаштував собі невеликі канікули й проводив їх, подорожуючи з міста до міста й щовечора одвідуючи театральні вистави. По закінченні спектаклю він пішов за куліси й розшукав Джулію. Ім’я його було досить відоме в театральних колах, тому вона радо вислухала його компліменти, і коли Джіммі Ленгтон запропонував їй пообідати разом наступного дня, Джулія погодилася.

Вони сіли за стіл, і Ленгтон одразу перейшов до діла.

— Я цілу ніч не спав, думаючи про вас, — сказав він.

— О, для мене це так несподівано. Скажіть одразу — ваші заміри чисті чи брудні?

Та він не звернув уваги на її легковажний тон.

— Послухайте, ось уже двадцять п’ять років, як я в театрі. Я був хлопчиком-розсильним, робітником сцени, режисером, актором, адміністратором, навіть, чорт забирай, театральним критиком! Я живу в театрі з дитинства, відтоді як закінчив школу, і я знаю про театр геть усе, що варто про нього знати. Так от: на мою думку, ви — геній.

— Дуже вам вдячна за ці слова.

— Цитьте! Говорити буду я. Ви маєте всі потрібні дані. У вас хороший зріст, чудова фігура, гумове обличчя.

— І це теж комплімент?

— Авжеж. Акторці потрібне саме таке обличчя. Обличчя, яке може бути і потворним, і прекрасним, обличчя, на якому можна прочитати все те, про що людина в дану мить думає. Таке обличчя у Дузе[12]. Вчора, коли ви грали, хоч ви навіть і не думали про те, що робите, кожне ваше слово підкріплялося відповідним виразом обличчя.

— Це ж така паскудна роль. Хіба її можна грати по-справжньому? Чи чули ви, яку нісенітницю мені треба було верзти?

— Не буває паскудних ролей. Бувають паскудні актори. У вас чудовий голос, ваш голос бере глядача за душу. Щоправда, я не знаю, якою ви будете в комедії, але — готовий піти на риск.

— Що ви хочете цим сказати?

— Чуття ритму у вас майже бездоганне. Цього не навчаються, з цим народжуються. І це набагато важливіше. Ну, то давайте розмовляти конкретно. Я розпитував про вас. І з’ясував, що ви вільно володієте французькою, а тому вам дають ролі з ламаною англійською мовою. Так ви далеко не підете.

— Нічого іншого мені не пропонують.

— І ви готові скніти все життя на цих ролях? Та ви ж скоро нічого іншого вже просто не зможете грати, — публіка не сприйматиме вас! Другорядні ролі — ось що вам залишиться. Щонайбільше двадцять фунтів на тиждень і змарнований великий талант!

— Мене ніколи не залишала надія, що колись мені дадуть справжню роль!

— Колись? Коли ж саме? А що, як через десять років? Скільки вам зараз?

— Двадцять.

— Скільки вам платять?

— П’ятнадцять фунтів на тиждень.

— Неправда. Вам платять дванадцять фунтів, і щоб я здох, якщо це не більше, ніж ви заслуговуєте. Вам ще треба вчитися і вчитися. У вас банальні, невиразні жести. Ви ще не знаєте, що кожен жест мусить щось означати. Ви не знаєте, як примусити глядача подивитись на вас, перш ніж ви почнете говорити. Ви зловживаєте гримом. Для вашого обличчя що менше гриму, то краще. Невже ви не хотіли б стати зіркою сцени?

— Хто б відмовився?

— То переходьте до мене, і я зроблю вас найкращою актрисою Англії. У вас добра пам’ять? Мусить бути добра, — ви зовсім молода.

— Гадаю, що за дві доби я можу вивчити будь-яку роль.

— Досвід — ось чого вам бракує. І вам потрібний першокласний художній керівник, тобто я. Переходьте до мене, і щороку гратимете в двадцяти нових ролях. В п’єсах Ібсена, Шоу, Баркера[13], Зудермана[14], Хенкіна[15], Голсуорсі. Ви наділені справжнім магнетизмом, але не знаєте, як ним користуватися. — Він посміхнувся. — Бо якби знали, то ота стара відьма, ваша прима, вигнала б вас із трупи в одну мить. А ви повинні навчитися брати глядачів за горло й казати їм: «Ану, ви, негідники, дивіться на мене! І не смійте зводити з мене очей!» Ви повинні навчитися панувати над публікою. Якщо у вас немає цього хисту, то ніхто його вам не прищепить, а якщо він у вас є, то вас можна? навчити користуватися ним.

Кажу вам, у вас є всі задатки великої актриси. Я абсолютно переконаний у цьому!

— Я знаю, що мені бракує досвіду. Звичайно, я обміркую вашу пропозицію. Може, й справді перейду до вас на один сезон.

— До дідька в пекло! Невже ви гадаєте, що я можу за один сезон зробити з вас актрису? Невже ви гадаєте, що я вибиватимуся з сил тільки заради того, щоб ви пристойно зіграли у мене кілька ролей, а потім перелетіли до якоїсь третьорядної комерційної трупи в Лондоні? Дзуськи — не на такого натрапили! Підпишемо контракт на три роки, я покладу вам вісім фунтів на тиждень, і ви в мене працюватимете, як віл.

— Вісім фунтів на тиждень! Та це ж абсурд. На такі умови я не можу пристати.

— Можете, можете. Більше ви не варті й більше не одержите.

Джулія вже три роки виступала на сцені і за цей час багато чого навчилася. Крім того, Жанна Тебу, яка ніколи не була суворою моралісткою, поділилася з нею деякими вельми корисними секретами.

— Чи не вважаєте ви часом, що за це я ще й пускатиму вас до себе в ліжко?

— Боже мій, та невже ви гадаєте, що я маю час на женихання з акторками своєї трупи? У мене є безліч значно важливіших справ, ніж це, дівчинко. Та після чотирьох годин репетицій, а потім ще участі у вечірньому спектаклі, не кажучи вже про денні вистави, у вас теж не залишиться ні часу, ані бажання кохатися. Ви лягатимете в ліжко з єдиним бажанням — спати.

Але в цьому Джіммі Ленгтон помилявся.