Лицедії

XIX

Джулія все ще лежала з розплющеними очима, коли Роджер повернувся додому. Ввімкнувши світло, подивилася на годинник. Була четверта година. Вона невдоволено насупилася.

Наступного ранку він прочинив двері її кімнати, коли вона вже прокинулася.

— Можна, мамо?

— Заходь.

Він був у халаті, накинутому поверх піжами. Джулія всміхнулася до сина — він був такий свіжий, такий юний!

— Ти повернувся додому дуже пізно.

— Не так уже й пізно. Десь о першій.

— Неправда. Я дивилася на годинник. Ти прийшов о четвертій.

— Ну, гаразд, хай буде о четвертій, — весело погодився він.

— Де ти був так пізно?

— Після вистави ми пішли в один ресторанчик, повечеряли, а потім танцювали.

— З ким?

— Взяли двох дівчат. Знайомих Тома.

— Як їх звуть?

— Одну Джілл, а другу — Джоан. А прізвищ я не знаю. Джоан — актриса. Вона питала, чи не можу я допомогти їй дістати якусь роль у вашій наступній виставі. Хоча 6 дублерки.

Принаймні Евіс Крічтон в їхньому товаристві не було. Це ім’я не йшло у неї з думок відтоді, як Доллі його назвала.

— Але ж до четвертої не танцюють…

— Та ні, ми трохи потанцювали, а потім пішли до Тома. Я йому обіцяв про це тобі й не говорити. Він казав, що ти дуже розсердишся, якщо дізнаєшся про це.

— Ах, мій любий, гадаю, що це не таке страшне, щоб я гнівалася. Обіцяю тобі бути німою, як риба.

— Взагалі якщо хтось і завинив, то це я. Я вчора зайшов до Тома, і ми про все домовились. В усіх п’єсах і романах тільки й мови, що про любов. Мені вже,майже вісімнадцять років. От я й вирішив, нарешті, довідатись, що це таке.

Джулія сіла в ліжку і втупила в Роджера широко розкриті здивовані очі.

— Про що це ти, Роджере?

Вираз його обличчя був зосереджений, серйозний.

— Том сказав, що знає двох дівчат, за яких може поручитися. Зустрічався вже з ними. Живуть вони разом, отже, ми подзвонили до них і домовилися зустрітись після вистави. Він сказав їм, що я ще не знав жінок, а тому, мовляв, їм краще розіграти мене в орла і решку. Коли ми повернулися в його квартиру, він повів Джілл до спальні, а мене з Джоан залишив у вітальні.

Його розповідь так стривожила Джулію, що на мить вона навіть забула про Тома.

— Так от, по-моєму, нічого особливого в цьому немає. І я не розумію, чому навколо цього здіймають такий галас.

Джулії відібрало мову. Сльози набігли їй на очі й полилися по щоках.

— Мамо, що з тобою? Чого ти плачеш?

— Але ж ти ще хлопчик!

Він підійшов до неї і, сівши на край ліжка, обняв її обома руками.

— Мамо, ну, не плач. Я б не розповідав тобі, якби знав, що це тебе засмутить. Зрештою, рано чи пізно це мусило статись.

— Але так рано! Так рано! Боже, яка ж я стара!

— Ти? Стара? Ну що ти! «Над нею час не має влади, різноманітністю своєю не надокучить вона ніколи».

Джулія всміхнулася крізь сльози.

— Дурненький ти, Роджере. Невже ти гадаєш, що Клеопатрі сподобалося б те, що цей старий осел сказав про неї? Але ти міг би ще трохи почекати.

— А я не шкодую. Тепер я знаю про це геть усе. І коли хочеш знати правду, то, на мій погляд, це річ досить-таки бридка.

Вона глибоко зітхнула. Він так ніжно пригортав її до себе! Це заспокоювало. Але їй було страшенно жаль себе.

— Ти не сердишся на мене, мамо? — спитав він.

— Серджуся? Ні. Та коли вже так сталося, то хоч не сприймай це так… так прозаїчно. Ти розповідаєш про це, як про якийсь цікавий експеримент, не більше.

— Але ж, власне, це і був експеримент.

Вона посміхнулася.

— І ти справді гадаєш, що це була любов?

— Ну, більшість людей саме це називають любов’ю, хіба не так?

— Ні, не так. Для багатьох любов — це біль і муки, сором, екстаз, рай і пекло; для них любов — це величезна радість і невимовна туга; це свобода й рабство; це спокій і буря.

Роджер сидів, не рухаючись, і, відчувши, як напружено слухає він її, Джулія глянула на нього з-під примружених повік. В очах його був якийсь дивний вираз. Вона не зрозуміла, що він означає. Здавалось, Роджер зосереджено прислухається до якогось далекого ледь чутного звуку.

— Судячи з твоїх слів, це не дуже-то велика радість, — пробурмотів він.

Вона взяла його гладеньке обличчя в руки й поцілувала в губи.

— Я, здається, дуже нерозумна? Розумієш, для мене ти все ще немов колишнє немовля, якого я носила на руках.

В його очах спалахнув веселий вогник.

— Чого ти зуби вищиряєш, наче мавпа?

— Бо на фотографії це виходило здорово!

Їй залишилось тільки розсміятися.

— Ах ти ж свиня. Справжня свиня.

— А все ж таки скажи, чи може Джоан сподіватися на місце дублерки?

— Хай десь цими днями прийде до мене.

Коли Роджер вийшов, Джулія тяжко зітхнула. Смуток охопив її. Зараз вона почувала себе дуже й дуже самотньою. Її життя завжди було таке цікаве, таке інтенсивне, що їй просто не лишалося часу на те, щоб думати про Роджера. Звичайно, вона страшенно переживала, коли він хворів на коклюш чи кір, але здебільшого він був абсолютно здоровий, і тоді вона про нього ледве чи й згадувала. Та вона завжди відчувала, що коли тільки забажає, то син буде цілком належати їй, і часто думала про те, як то буде чудово, коли він підросте, нарешті, настільки, що зможе поділяти з нею її інтереси. І ось тепер вона раптом з жахом зрозуміла, що, не встигши навіть як слід скористатися із своєї влади над ним, вона його втратила. Губи її стиснулися, коли вона подумала про дівчину, яка забрала його у неї.

«Місце дублерки… Дідька лисого!»

Мабуть, якби вона не переживала так за Роджера, то звістка про Томову зраду вразила б її ще гостріше. В глибині душі вона весь час відчувала, що Том невірний їй. Він молодий, розбещений, а вона зв’язана роботою в театрі й всілякими обов’язками… О, Том, безперечно, міг робити, що тільки йому заманеться.

Джулія заплющила очі. Вона весь час хотіла тільки одного: не знати, нічого не знати. І ось тепер — уперше — їй кинули правду в обличчя.

«Що ж, треба миритися з цим, — зітхнувши, подумала сама про себе. — І найстрашніше в цьому те, що ти немовби брешеш — і не знаєш про те, що брешеш; мабуть, усе ж таки краще бути дурнем і знати, що ти дурень, аніж бути дурнем і не догадуватися про це!»