Лицедії

XXIII

Прийнявши це рішення, Джулія зраділа. Свідомість того, що незабаром причина її страждань залишиться десь далеко, відразу полегшила ці страждання. Вони оголосили про зняття вистави, і Майкл почав комплектувати нову трупу, готуючись до відновлення старої постановки. Джулія часто сідала тепер де-небудь у ложі й з цікавістю спостерігала, як грає актриса, заангажована на роль, котру Джулія виконувала кілька років тому. Перебування в театрі вже само по собі було для неї відпочинком; ніде не почувала вона себе такою щасливою. Спостерігаючи репетиції, вона відпочивала й заспокоювалась і ввечері, коли їй самій треба було виступати, приходила до театру свіжа й бадьора. Вона розуміла тепер, що все, сказане Майклом, було правдою. І вона взяла себе в руки. Відігнавши свої особисті пережидання кудись на задній план, Джулія повернула собі віртуозність гри. Гра перестала бути для неї засобом, що дозволяв розрадити душу, вона знову стала виявом її творчого інстинкту. Джулія раділа з цього, ця перемога повернула їй впевненість у власних силах, принесла почуття визволення.

Але це зусилля забрало всю її енергію, і у вільний час вона не знала, що робити, ходила сумна й пригнічена. Жвавість і оптимізм залишили її, а на зміну їм прийшла не знана досі депресія. Їй здавалось, що майбутнє вже не віщує їй нічого доброго. Зітхаючи, вона казала собі, що вже нікому-нікому не потрібна. Майкл порадив їй поїхати до Відня, побути там з Роджером, та хоч це була принадна перспектива, вона похитала головою:

— Ні, я йому там тільки завдаватиму зайвого клопоту.

Вона боялася, що її присутність зв’яже сина. Він там гуляє, веселиться, і вона йому тільки заважатиме. Їй аж моторошно стало, коли вона уявила собі, яка то морока для нього буде розважати її, запрошувати на прогулянку чи до ресторану. Цілком природно, для нього куди приємніше бути в товаристві друзів-однолітків. Тим-то Джулія вирішила поїхати на відпочинок до своєї матері.

Місіс Лемберт — або мадам де Лямбер, як вперто називав її Майкл, — вже багато років жила із своєю сестрою, мадам Фаллу, в Сен-Мало. Щороку вона на кілька днів приїздила до Джулії в Лондон, але цього разу приїхати не змогла, бо трохи нездужала. Їй було вже за сімдесят, і Джулія знала, що вона буде дуже рада бачити дочку. Кому потрібна англійська актриса у Відні? Там вона була б нулем без палички. А в Сен-Мало вона перебуватиме в центрі уваги, і старенькі матимуть змогу хвалитися своїм знайомим: «Ma fille, la plus grande actrice d’Angleterre»[30], — і таке інше.

Сердешні старенькі, їм не так уже довго лишається жити на цьому світі, і життя їхнє сіре й одноманітне. Звичайно, вона там вмиратиме від нудьги, але для матері й тітки її приїзд буде справжнім святом. Джулія відчувала, що за час, коли робила свою блискучу й славну кар’єру, матері вона приділяла надто мало уваги. Тепер вона спокутує цей гріх і робитиме все, щоб догодити старенькій. Приплив ніжності до Майкла, думки про те, що вона багато років була несправедлива до нього, викликали в неї докори сумління. Досі вона весь час думала тільки про себе, поводилася, як справжня егоїстка, і ось настав час спокутувати свою провину.

Палко бажаючи принести себе в жертву, вона написала матері, що незабаром приїде до неї.

Під різними цілком правдоподібними приводами вона уникала зустрічей з Томом аж до останнього дня свого перебування в Лондоні. І ось настав день, коли остання вистава була вже зіграна, і в кишені у неї лежав квиток до Сен-Мало — на вечірній поїзд. Том прийшов попрощатися з нею десь о шостій годині. На той час Майкл уже був дома, а до того ж у неї зібралися Доллі, Чарлз Темерлі й ще кілька знайомих, отже, вони не могли й на мить залишитися самі. Джулія переконалася, що їй зовсім не важко розмовляти з ним цілком природним тоном. Поява Тома викликала у неї не гострі страждання, а тільки тупий сердечний біль.

Час від’їзду Джулії і те, куди вона їде, вони з Майклом тримали в таємниці, тобто їхній агент по пресі повідомив про це редакції лише кількох газет, і тому, коли вони приїхали на вокзал, на них чекало там не більш як півдюжини репортерів і три фотографи. Джулія сказала їм кілька банальних фраз, Майкл додав кілька слів од себе, а тоді агент по пресі одвів репортерів убік і коротко ознайомив їх з планами Джулії. Тим часом Джулія й Майкл позували перед фотографами, які їх зняли рука в руку, потім їхній останній поцілунок і, нарешті, Джулію, яка, наполовину висунувшись з вікна вагона, махає рукою Майклові, котрий стоїть на пероні.

— Ну, й настирливі ж ці люди, — сказала вона. — Від них ніде не сховаєшся.

— Я просто не розумію, як вони дізналися, що ти їдеш.

Навколо них уже зібрався невеличкий натовп цікавих.

Агент по пресі підійшов до Майкла й сказав, що, на його думку, він дав репортерам досить матеріалу на одну колонку. Поїзд поволі рушив.

Джулія не взяла Іві з собою. Вона відчувала, що для того, щоб повернути собі втрачений спокій, їй треба на якийсь час обірвати всякий зв’язок із своїм дотеперішнім життям. Іві не в’язалася б з тамтешнім французьким оточенням. Бо тітка Керрі — нині мадам Фаллу, — яка замолоду вийшла заміж за француза, тепер, будучи вже дуже-дуже старою жінкою, розмовляла по-французьки куди краще, ніж по-англійськи. Вона овдовіла багато років тому, а її єдиний син загинув на війні. Вона жила у високому й вузькому кам’яному будинку на підвищенні, і, переступаючи його поріг з брукованої вулички, ви потрапляли в мирне царство минулої епохи. Протягом останнього півстоліття в ньому нічого не змінилося. Вітальня була обставлена меблями в стилі Людовіка XV, а всі меблі стояли в чохлах, які знімали тільки раз на місяць, аби легенько пройтися щіткою по шовкових оббивках. Кришталевий канделябр був загорнутий у муслін, щоб на нього не сідали мухи. Екран перед каміном був зроблений з павиного пір’я, майстерно сплетеного і захищеного склом. Хоч вітальнею ніколи не користувалися, тітка Керрі щодня власноручно прибирала її, витираючи ганчіркою порох. Стіни їдальні були обшиті панелями, і стільці тут також стояли в чохлах. Буфет прикрашали срібна ваза на фрукти, срібний кофейник, срібний чайник і срібна таця. Тітка Керрі й мати Джулії місіс Лемберт мешкали в «ранковій кімнаті», довгій і вузькій, обставленій меблями в стилі ампір. На стінах там висіли в овальних рамках намальовані олією портрети тітки Керрі та її покійного чоловіка, його батька й матері, а також пастеллю намальований портрет її маленького сина. Тут стояли їхні скриньки з шитвом, тут вони читали свої газети — католицьку «Круа», «Ревю де монд», місцеву щоденну газету, а також щовечора грали в доміно. Вони й їли тут щодня, крім четверга, коли до них на обід приходили абат і капітан ля Гард, відставний морський офіцер. Та коли приїхала Джулія, старенькі вирішили, що зручніше буде їсти в їдальні.

Тітка Керрі все ще носила траур по чоловіку й сину. Рідко який день видавався їй тепер теплим, і тому вона майже ніколи не знімала коротеньку чорну фуфайку, яку сама ж і вив’язала. Місіс Лемберт теж ходила в чорному, та коли до них на обід приходили мосьє абат і капітан, вона накидала на плечі білу мереживну шаль, подаровану їй Джулією. По обіді вони грали в плафон — по два су за сто очок. Вважалося, що місіс Лемберт, яка так багато років прожила на острові Джерсі і все ще час від часу навідувалася в Лондон, знає все, що робиться на білім світі, а вона казала, що зараз усюди грають у гру, яка називається «контракт». Але капітан відповідав, що це все — американські штучки, і хай американці в них і грають, а його цілком задовольняє плафон; абат же зітхав і висловлював жаль з приводу того, що така гарна гра, як віст, вийшла з моди. Втім, з чоловіками завжди так — їх ніколи не задовольняє те, що вони мають, їм весь час хотілося б мати щось нове, нове, нове.

На кожне різдво Джулія надсилала матері й тітці дорогі подарунки, але старі ніколи подарованими речами не користувалися. Вони з гордістю показували їх друзям, а потім загортали у цигарковий папір і ховали до шафи. Джулія хотіла подарувати матері автомобіль, але та відмовилася. Далеко від дому вони з сестрою не відходили, і машина їм на такі відстані була непотрібна. До того ж шофер крав би в них бензин; якби він харчувався десь в іншому місці, це б для них дорого коштувало, а готувати йому їжу Аннет не погодилася б. Аннет була їхня куховарка, економка і покоївка. Вона служила в тітки Керрі от уже тридцять п’ять років. Її племінниця теж працювала в них, прала, мила й прибирала, але Анжела — так її звали — була ще молода, їй не було ще й сорока років, і тому постійна присутність у будинку дорослого чоловіка була просто небажана.

Джулію вони оселили в тій самій кімнаті, де вона жила дівчинкою, коли ходила до школи. Через те її спершу переслідувало якесь чудне, болісно сентиментальне почуття, і якийсь час вона ходила сама не своя. Та, незважаючи на це, до тутешнього способу життя вона призвичаїлася дуже легко. Тітка Керрі, одружившись, стала католичкою. Місіс Лемберт навернулася до католицької віри — не без допомоги абата — по тому, як, втративши чоловіка, оселилася в Сен-Мало. Обидві старенькі були вельми побожні. Вони відвідували всі ранкові меси й недільні відправи. В інших справах вони рідко виходили з дому — здебільшого тоді, коли треба було зробити Церемонний візит якійсь дамі, щоб висловити співчуття з приводу смерті когось з її родичів або поздоровити з нагоди заручин її онука. Вони читали газети й свій журнал, багато шили й в’язали — для добродійних цілей, а також грали в доміно й слухали радіо, що його подарувала. Їм Джулія. Хоч абат і капітан уже впродовж багатьох років щочетверга приходили до них на обід, кожен четвер розпочинався для стареньких з хвилювання. Коли якась страва не припадала капітанові до смаку, він з моряцькою прямотою, якої від нього й чекали, не вагаючись, казав про це, і навіть абат, хоч і свята людина, деякі страви вподобав, а деяких — не любив. Наприклад, він кохався в камбалі по-нормандськи, але наполягав на тому, щоб її готували на найкращому маслі, а що по війні ціна на масло так підскочила, то це коштувало дуже дорого. Щочетверга вранці тітка Керрі діставала з їй самій тільки відомої схованки ключа від льоху і власноручно приносила пляшку кларету. Те, що потім залишалося в пляшці, вони з сестрою допивали в суботу й неділю.

Мати й тітка Керрі оточили Джулію невсипущим піклуванням. Вони до одуріння поїли її різними настоями з цілющого зілля, пильнували, щоб вона, боронь боже, не сідала там, де є хоч натяк на протяг (боротьбі з цим злом вони присвячували, власне, більшу частину свого життя). Вони щоразу примушували Джулію відпочивати і, вкладаючи її на

тахту, стежили за тим, щоб вона вкривала собі ноги. Вони критикували одяг, що його Джулія носила. Її панчохи були, на їхню думку, надто тонкі — настільки тонкі, що аж світилися; і що вона носила на тілі під сукнею? Тітка Керрі сказала, що не здивувалася б, якби почула, що під сукнею в неї немає нічого, крім сорочки.

— Вона навіть сорочки не носить, — відповіла місіс Лемберт.

— То що ж вона носить?

— Трусики, — сказала Джулія.

— Ну, і бюстгальтер, очевидно.

— Ні в якому разі! — обурено вигукнула Джулія.

— То виходить, племіннице моя, що під платтячком ти гола?

— Атож. Майже гола.

— C’est la folie[31], — сказала тітка Керрі.

— C’est vraiment pas raisonnable, ma filie[32], — сказала місіс Лемберт.

— І хоч я й не пуританка, — докинула тітка Керрі, — та все ж, на мій погляд, це навряд чи пристойно.

Джулія показала їм свій гардероб, і першого четверга по її приїзді вони провели нараду з приводу того, в чому їй вийти до гостей. Тітка Керрі і місіс Лемберт мало не посварилися. Місіс Лемберт вважала, що оскільки її дочка привезла вечірні сукні, то треба, щоб вона надягала одну з них, але тітка Керрі була проти.

— Коли я приїздила до тебе на Джерсі, моя люба, ти завжди зустрічала гостей у квітчастому халаті — я прекрасно пам’ятаю це!

— Певна річ, халат — це було б найкраще.

Вони з надією подивилися на Джулію. Вона похитала головою.

— Ні, я радше надягну саван.

Тітка Керрі вбралася в довгу чорну шовкову сукню із стоячим комірцем, оздобивши її намистом з чорного янтарю, а місіс Лемберт до такої самої сукні додала свою мереживну шаль і дутки. Капітан, дебелий чоловічок з поораним зморшками обличчям, сивим, підстриженим йоржиком волоссям і великими вусами, пофарбованими в густий чорний колір, поводився дуже галантно і, хоч йому було вже років сімдесят з гаком, за обідом легенько наступав Джулії на ногу. Коли вони виходили з їдальні, він, скориставшись з нагоди, вщипнув її ззаду.

— Поклик плоті, — пробурмотіла сама до себе Джулія, з гідністю виходячи слідом за літніми дамами до вітальні.

Старенькі носилися з нею не тому, що вона була велика актриса, а тому, що була бліда й потребувала відпочинку. Незабаром Джулія із здивуванням виявила, що її слава була для них скоріше джерелом збентеження, аніж гордощів. Вони не тільки не прагнули виставляти її напоказ, а навіть не пропонували їй супроводжувати Їх7 коли вирушали до когось із візитом. Тітка Керрі привезла з собою з Джерсі звичку щодня пити чай, і не відмовилася від неї й понині. Одного дня, невдовзі після приїзду Джулії, коли старенькі запросили кількох своїх приятельок на чай, місіс Лемберт звернулася до Джулії з такою промовою:

— Люба, сьогодні в нас будуть гості. Це наші дуже добрі місцеві знайомі, але, звичайно, вони й досі, хоч минуло вже стільки років, дивляться на нас, як на іноземців. Тим-то ми не хотіли б робити нічого такого, що могло б видатися їм ексцентричним. Певна річ, ми не хочемо примушувати тебе казати неправду, але тітка Керрі просила б тебе, якщо можна буде, не згадувати про те, що ти акторка.

Джулію це в першу мить приголомшило, та потім почуття гумору взяло гору, і вона насилу стрималася, щоб не розсміятися.

— І якщо якась наша гостя спитає тебе, хто твій чоловік, — це ж не буде обманом, правда, якщо ти відповіси, що він бізнесмен?

— Безперечно, не буде, — сказала Джулія, дозволяючи собі всміхнутися.

— Звісно, ми знаємо, що англійські акторки зовсім не схожі на французьких, — лагідно додала від себе тітка Керрі. — Адже кожна французька акторка має коханця — тут це вважається майже цілком природним.

— Боже, боже, — зітхнула Джулія.

Її лондонське життя, з усіма його хвилюваннями, радостями й прикростями, почало видаватися їй дуже-дуже далеким. Незабаром вона могла вже цілком спокійно й тверезо аналізувати Томову поведінку й свої почуття до нього. І вона зрозуміла, що він зранив її самолюбство більше, ніж її серце. Дні минали одноманітно. Незабаром про Лондон їй нагадували вже тільки недільні газети, що прибували. звідти по понеділках. Вона одержувала відразу велику пачку й читала їх цілий день. А по тому втрачала спокій — ходила по набережній і дивилася на острови, що бовваніли на обрії затоки. І сіре небо додавало їй туги за сірим небом Англії. Та у вівторок вранці вона знов занурювалася в спокійний плин провінційного життя. Вона багато читала, англійські й французькі романи, які купувала в місцевій книгарні, і свого улюбленого Верлена. Поезії його були сповнені лагідного смутку, який, здавалось, відповідав атмосфері цього сірого бретонського міста з його сумними старими кам’яницями і тихими вуличками, крутими й покрученими. Прості звичаї двох стареньких жінок, їхнє розмірене й монотонне існування; їхні безневинні плітки викликали в неї співчуття. Впродовж років з ними нічого не траплялося, і нічого вже не трапиться до самої їхньої смерті, а коли вони помруть, то не залишать по собі майже ніякого сліду. І дивно те, що все це їх задовольняє. Вони не знають ні злоби, ані заздрощів. Вони досягли тієї відчуженості від речей, що зв’язують людей між собою, якої досягає вона сама, коли стоїть на кону, в світлі рампи, вклоняючись у відповідь на оплески захопленої публіки. Іноді Джулії здавалося, що ця відчуженість є її най дорогоціннішим надбанням. У неї джерелом її була гординя; у старих — покора. В обох випадках з цієї відчуженості народжувалася прекрасна річ — свобода духу; та все ж у старих вона була надійніша.

Майкл писав їй раз на тиждень — енергійні, ділові листи, в яких розповідав про фінансові справи «Сіддонс-театру» й про підготовку до нової постановки. Але Чарлз Темерлі писав їй щодня. Він переказував їй усі лондонські плітки, він ділився з нею в своїй чарівній інтелігентній манері враженнями від побачених картин і прочитаних книжок. Він вдавався до тонких алегорій і сполучав ерудицію з гумором. Він філософствував, не впадаючи в педантизм. Він казав Джулії, що обожнює її. Таких прекрасних любовних листів Джулія не одержувала ще ніколи в житті, і вона вирішила зберегти їх для нащадків. Може, колись хто-небудь видасть їх, і тоді люди приходитимуть до Національної портретної галереї й дивитимуться на її портрет роботи Маківоя й зітхатимуть, думаючи про сумну романтичну любовну історію, героїнею якої вона була.

Протягом перших двох тижнів після втрати, що спіткала її, Чарлз був для неї справжньою опорою, вона просто не уявляла, що б робила без нього. Він не відходив од неї ні на крок. Розмови з ним переносили її в зовсім інший світ, заспокоювали її нерви. Її душу забруднили, і духовне спілкування з ним допомагало їй очиститися від скверни. Найкращим відпочинком для неї було ходити з ним по картинних галереях і дивитися на картини. Вона мала всі підстави для того, щоб відчувати до нього безмежну вдячність. Вона знову й знову думала про те, як багато років він кохає її. Двадцять років! А вона весь цей час була не дуже добра з ним. Якби вона віддалася йому — для нього це було б величезним щастям, а з нею б нічого не сталося. «І справді, — подумала вона, — чому я так довго відмовляла йому?» Може, саме через його безмежну й покірливу вірність, а, може, тому, що хотіла залишитися для нього тією ідеальною істотою, за яку він її мав? Ні, це таки безглуздо, і вона поводилася егоїстично. І тепер вона подумала радісно, що зможе, нарешті, віддячити йому за всю його ніжність, терпіння і самозречення. Почуття власної нікчемності, викликане великою добротою Майкла, все Ще переслідувало її, і вона все ще шкодувала, що так довго його зневажала. Прагнення до самопожертви все ще пекучим полум’ям палало в її грудях. І вона вирішила, що Чарлз є гідним об’єктом для такого акту. Вона всміхнулася добродушно й співчутливо, уявляючи собі, як він здивується, коли зрозуміє її намір; спершу він навіть не повірить, але потім — який захват, який екстаз! Кохання, що його він так багато років стримував у собі, знищить всі перешкоди і бурхливим потоком заллє її. На серці у неї потеплішало, коли вона уявила собі його безмежну вдячність. Та все ж він не віритиме в своє щастя; і коли все скінчиться, то, лежачи в його обіймах, вона пригорнеться до нього й ніжно прошепоче: «Чи ж варто було цього так довго чекати?» — «Як Єлена прекрасна, ти одним поцілунком робиш мене безсмертним».

Все ж таки, як це прекрасно — дарувати іншій людині щастя.

«Обов’язково напишу йому перед від’їздом із Сен-Мало», — вирішила вона.

Весна перейшла в літо; наприкінці липня Джулія поїхала в Париж замовляти нові сукні. Майкл хотів показати прем’єру п’єси у вересні, і репетиції мали розпочатися в серпні. Вона привезла п’єсу з собою в Сен-Мало, маючи намір вчити там свою роль, але тамтешня обстановка позбавляла її цієї можливості. Вона мала скільки завгодно вільного часу, але в тому сірому, строгому і водночас затишному містечку, в постійному товаристві двох стареньких жінок, чиї інтереси обмежувалися церквою і хатнім господарством, вона просто не могла зосередитися на п’єсі — хоч якою хорошою була ця п’єса.

— Ні, час уже повертатися назад, — сказала вона собі. — Бо інакше, чого доброго, і справді переконаю себе, що театр не вартий того галасу, який навколо нього здіймають.

Вона попрощалася із своєю матір’ю і тіткою Керрі. Вони надзвичайно гостинно приймали її, та все ж вона підозрівала, що старенькі не дуже сумуватимуть, коли її від’їзд дозволить їм повернутися до звичайного життя, перерваного її появою. Крім того, їм полегшає від думки про те, що тепер уже не треба побоюватися ексцентричних вихваток, на які завжди здатна акторка, — вихваток, що могли викликати осуд з боку поважних дам Сен-Мало.

Отож десь опівдні вона приїхала в Париж.

Коли перед нею розчинили двері номера в готелі «Ріц», вона задоволено зітхнула. Приємно знов опинитися в розкішній обстановці! Троє чи четверо поклонників надіслали їй квіти. Вона прийняла ванну й переодяглася. Шарль Деверіль, її постійний кравець і давній приятель, заїхав за нею й повіз обідати до Булонського лісу.

— Я чудово провела час, — сказала вона йому, — і, звичайно, для стареньких мій приїзд був справжнім святом, але пробути там ще один день я не могла б — умерла б з нудьги.

Ідучи того чудового вечора Єлісейськими Полями, вона просто не тямила себе од щастя. Як приємно знову вдихати запах бензину! Автобуси, таксі, перегук клаксонів, каштани, ліхтарі, безліч людей на тротуарах і в кафе… Все це було казково прекрасно. І коли вони зайшли до «Шато де Мадрід», такого яскравого, такого аристократичного й розкішного, якою насолодою було знову побачити гарно вдягнених, зі смаком підгримованих жінок і засмаглих чоловіків у смокінгах!

— Ах, я почуваю себе, наче королева, що повернулася з вигнання.

Кілька щасливих днів Джулія ходила по ательє, замовляючи та з насолодою приміряючи різне вбрання. Та вона була жінкою твердої вдачі і, раз вирішивши щось, здійснювала своє рішення. Тим-то напередодні від’їзду до Лондона вона написала записку Чарлзові:

«Любий Чарлзе!

Яка я рада, що незабаром знову побачуся з Вами! В середу я маю час. Давайте пообідаємо разом. Ви все ще кохаєте мене?

Ваша Джулія»

Заклеюючи конверт, вона пробурмотіла:

— Bis dat, qui cito dat[33].

Це латинське прислів’я завжди повторював Майкл, коли, у відповідь на прохання якої-небудь благодійної організації про пожертвування, одразу ж переказував поштою рівно половину тієї суми, яку в нього просили.