Ловець повітряних зміїв

Розділ десятий

Навпроти нас сиділа молода жінка. Вона була вбрана в оливково-зелену сукню, а чорна шаль тісно огортала її обличчя, захищаючи від нічного холоду. Щоразу, коли вантажівка здригалася чи підскакувала на вибоїні, жінка раптово починала молитися, і її «Бісмілля!»[31] зривалося на зойк з кожним посмиком чи ривком машини. Чоловік цієї жінки — худющий, у мішкуватих штанах і небесно-блакитному тюрбані — однією рукою пригортав малюка, а другою перебирав чотки. Його вуста промовляли беззвучну молитву. Усього нас було кільканадцятеро, разом зі мною та бабою, і всі сиділи, затиснувши між ніг валізи, тулилися до незнайомців у цьому критому брезентом кузові старої російської вантажівки.

Мої нутрощі викручувало, ще відколи ми виїхали з Кабула десь о другій ночі. Баба ніколи не казав, та я знав: те, що мене захитує в автомобілях, було для нього одним з пунктів у довгому переліку моїх слабкостей. Це було написано на його присоромленому обличчі, коли мені кілька разів так сильно скрутило шлунок, що я не втримався і застогнав. Коли худющий дядько з чотками — чоловік молільниці — запитав, чи може мене знудити, я відповів, що так, може. Баба відвернувся. Тоді чоловік підняв біля себе куток брезенту, постукав у вікно до водія і попросив його зупинитися. Але водій, Карім, сухорлявий і смаглявий, із соколиними рисами обличчя й тонкими, ніби намальованими олівцем, вусами, похитав головою.

— Ми надто близько до Кабула, — кинув. — Скажіть, хай кріпиться зі своїм шлунком.

Баба щось тихенько пробурмотів. Я хотів сказати, що мені прикро, та раптом почалося слиновиділення, а на задній стінці горла з’явився присмак жовчі. Я розвернувся, підняв краєчок брезенту та виблював за борт вантажівки, хоч вона і їхала. За моєю спиною баба перепросив інших пасажирів. Так, ніби те, що тебе захитує в авто, — злочин. Так, ніби у вісімнадцять років нудити вже не може. Я виблював ще двічі, і зрештою Карім таки погодився зупинитися, передусім щоб я не засмердів автомобіль, яким він заробляє на життя. Карім контрабандно перевозив людей — тоді це був доволі прибутковий бізнес — з Кабула, захопленого шураві[32], у відносно безпечний Пакистан. Нас він віз у Джелалабад, за 170 кілометрів на південний схід від Кабула, а вже там його брат Тур, у якого була більша вантажівка з другою чергою біженців, чекав, щоб відвезти нас через Хайберський прохід у Пешавар.

Карім звернув на узбіччя за кілька кілометрів на захід від Магіпарського водоспаду. Магіпар, дослівно «летюча риба», — це висока вершина зі стрімким схилом, що виходить на гідростанцію, збудовану німцями для Афганістану ще в далекому 1967-му. Ми з бабою проїжджали цю вершину безліч разів дорогою до Джелалабада — міста кипарисів і полів цукрової тростини, у якому афганці зазвичай відпочивали взимку.

Я зіскочив з кузова вантажівки та побрів до насипу при дорозі. У роті набралося повно слини — певна ознака, що от-от буде напад блювоти. Доплентався до краю скелі, став просто над глибокою долиною, потонулою в пітьмі. Нахилився, поклав руки на коліна і чекав приливу жовчі. Десь хруснула гілка, пугукнула сова. Вітер, тихий і холодний, похрускував між гіллям дерев і ворушив кущі, розкидані де-не-де схилом. А знизу долинав ледве чутний гомін води, що бігла долиною.

Я стояв на вигині дороги і думав про те, як ми з батьком залишили дім, де я жив усе своє життя. Ніби пішли десь поїсти: тарілки, замащені кофтою, згромаджені в мийнику на кухні; білизна до прання лежить у плетеному кошику у вестибюлі; незастелені ліжка; ділові костюми баби на вішаках у гардеробі. На стінах у вітальні досі висять гобелени, а мамині книжки так і стоять на полицях у кабінеті баби. Нашу таємну втечу могли виказати тільки невловні знаки: зникло весільне фото батьків, а також зернистий знімок мого діда та короля Надіра-шаха біля мертвого оленя. У шафах бракувало кількох речей. А ще зник записник у шкіряній оправі, що його Рахім-хан подарував мені п’ять років тому.

Вранці Джелалуддін — наш сьомий служник за минулі п’ять років — напевне, вирішить, що ми подалися на прогулянку або поїхали десь кататися. Ми йому нічого не сказали. У Кабулі вже нікому не можна було довіряти — за гроші чи під страхом розправи люди свідчили одне проти одного: сусід проти сусіда, діти проти батьків, брат проти брата, слуга проти господаря, друг проти друга. Я згадав співака Ахмада Загіра, котрий грав на акордеоні в мій тринадцятий день народження. Він поїхав покататися з приятелями, а згодом його тіло знайшли на узбіччі дороги — хтось пустив кулю йому в потилицю. Рафіки — товариші — були повсюди, вони розділили Кабул на дві групи: тих, хто шпигував, і тих, хто ні. Уся штука полягала в тому, що годі було здогадатися, хто до якої групи належить. За необережне зауваження у кравця, висловлене, поки той ушивав костюм, тебе могли запроторити в підземелля Пол-є-Чархі[33]. Поскаржишся на комендантську годину м’ясникові — і наступної миті ти вже за ґратами з дулом автомата Калашникова перед носом. Навіть за обіднім столом у власних оселях доводилося розмовляти дуже обачно — рафіки були й у шкільних класах, вони навчали дітей шпигувати за батьками: підказували, до чого саме прислухатися і кому розповідати почуте.

Що я робив на цій дорозі посеред ночі? Я мав би бути в ліжку, під ковдрою, а поруч лежала б книжка із загнутими кутиками сторінок. Це, певно, сон. Напевно. А завтра вранці я прокинуся, визирну з вікна — і не побачу ні похмурих російських солдатів, що патрулюють хідники; ні танків, що їздять туди-сюди вулицями мого міста, а їхні башти обертаються, мов гігантські пальці у жесті звинувачення; ні буту, ні комендантських годин, ні бронетранспортерів для особового складу російської армії, що кружляють ринками... Але раптом я почув, як позаду мене баба і Карім, курячи, обговорюють домовленість про Джелалабад. Карім запевняв бабу, що в його брата велика вантажівка, «відмінна і в першокласному стані», та що здолати шлях до Пешавара — це буденна справа.

— Брат довезе вас туди навіть із заплющеними очима, — сказав Карім.

А ще він розповів батькові, що вони з братом знають російських і афганських солдатів, які працюють на блокпостах, і що з ними домовлено про «взаємовигідну співпрацю». Значить, це не сон. Ніби для підтвердження над нашими головами зненацька проревів МІГ. Карім викинув сигарету, дістав з-за пояса пістолет. Тицяючи ним у небо і вдаючи, ніби стріляє, Карім сплюнув і облаяв МІГ.

Цікаво, де зараз Гассан, подумалося мені. А потім сталося неминуче. Я виблював на зарості бур’яну, і мої харкання зі стогонами потонули в реві МіГа, що поволі віддалявся.

Через двадцять хвилин ми вже пригальмували на блокпості біля Магіпару. Наш водій поставив вантажівку на нейтралку і зістрибнув на землю, щоб привітатися з голосами, які наближалися. Топтання ніг по гравію. Обмін репліками, коротко й приглушено. Спалах запальнички. «Спасіба».

Знову спалах запальнички. Хтось засміявся — я аж підстрибнув від різкого звуку, схожого на квоктання. Баба поклав руку мені на стегно. Той, хто сміявся, тепер завів пісню — давню афганську весільну пісню, яку він співав з російським акцентом, ламаючи мелодію та не втрапляючи в ноти.

Каблуки чобіт брязнули об асфальт. Хтось відкинув брезентове накриття з кузова вантажівки, і до нас зазирнули три обличчя. Перше — Каріма, інші два — солдатів. Один з них був афганець, а другий, що шкірився, — росіянин і мав лице, схоже на бульдожу морду, а з кутика його губ стирчала сигарета. Позаду них висів у небі білий, мов кістка, місяць. Карім і афганський солдат коротко перекинулися кількома словами мовою пушту. Я майже нічого не зрозумів — щось про Тура та його безталанність. Російський солдат запхнув голову вглиб кузова. Мугикав весільну пісню та відбивав пальцем такт по краю відкидного борту. Коли він переводив очі з пасажира на пасажира, я зауважив його засклілий погляд, помітний навіть у тьмяному світлі місяця. Незважаючи на холод, з чола йому стікав піт. Очі спинилися на молодій жінці в чорній шалі. Він заговорив до Каріма російською, не відриваючи від неї погляду. Карім коротко відповів російською, відтак солдат зреагував ще гострішою реплікою. Афганський солдат теж щось сказав — умовляв, понизивши голос. Проте росіянин щось прокричав — і обидва відступили. Я відчував, як поруч зі мною напружується баба. Карім прочистив горло, понурив голову. І сказав, що солдат хоче півгодини з жінкою в кузові вантажівки.

Молода жінка затулила шаллю все обличчя. Розридалася. Малюк, який сидів на колінах у батька, теж почав плакати. Обличчя її чоловіка зблідло, як місяць, що пропливав тим часом угорі. Чоловік попросив Каріма переказати «пану солдату-сагібу», щоб той виявив до них бодай дрібку милосердя, бо, може, в нього теж є сестра чи мати, а може, й дружина. Росіянин вислухав Каріма, а потім гаркнув кілька слів.

— Тільки такою ціною він нас пропустить, — сказав Карім. І не зміг подивитися в очі чоловіку тієї жінки.

— Але ж ми вже заплатили. Заплатили йому добрі гроші, — відказав той.

Карім і російський солдат переговорили.

— Він каже... він каже, що всяка ціна оподатковується.

Саме тоді підвівся баба. І настала вже моя черга хапати його за стегно, але батько відчепив мою руку і швидко вивільнив ногу. Підвівшись, він затулив місячне світло.

— Запитай дещо в цього чоловіка, — сказав баба. Він звертався до Каріма, але дивився простісінько на російського офіцера. — Запитай, де його сором.

Карім переклав.

— Він каже, що це війна. А на війні нема місця сорому.

— Скажи, що він помиляється. Війна не скасовує гідності. Війна вимагає її навіть більше, ніж мирні часи.

«Невже завжди треба поводитися як герой? — думав я, і серце моє тріпотіло. — Не можеш хоч раз не втручатися?» Проте я знав, що баба не вміє інакше — така вже його натура. Біда в тому, що через цю його натуру нас усіх зараз перестріляють.

Російський солдат сказав щось Карімові, його губи скривилися посмішкою.

— Ага-сагіб, — промовив Карім, — ці руссі не схожі на нас. Вони далекі від поваги і честі.

— Що він сказав?

— Він сказав, що зажене в тебе кулю так само любо, як...

Карім затнувся, але кивнув у бік жінки, яка впала в око охоронцю. Солдат загасив недокурену цигарку і витягнув пістолет з кобури. «Тут бабі й смерть, — подумав я. — Ось що на нас чекає». Я подумки повторював молитву, яку вивчив ще в школі.

— Скажи йому, що я радше прийму від нього тисячу куль, аніж допущу таке безчестя, — мовив баба.

Пам’ять перенесла мене в той зимовий день, шість років тому. Я визираю з-за рогу, бачу завулок. Камаль і Валі притисли Гассана до землі. Ассефові сідниці стискаються і розтискаються, стегна рухаються вперед-назад. Ото герой з мене був! Я ж непокоївся лише про змія... Інколи я й сам сумнівався, чи справді я син баби.

Росіянин з бульдожим обличчям здійняв пістолет.

— Баба, будь ласка, сядь, — попросив я, торгаючи батька за рукав. — По-моєму він готовий тебе застрелити.

Баба ляснув мене по руці, щоб я відчепився.

— Невже я так тебе нічого й не навчив? — гаркнув він. І повернувся до солдата, який шкірився. — Скажи йому, хай добре постарається, щоб убити мене з першого пострілу. Бо якщо я не впаду на місці, то роздеру його, бісового сина, на шматки!

Росіянин вислухав переклад, але його вишкір не змінився ні на мить. Він спустив курок. Націлив дуло бабі в груди. Серце калатало мені аж у горлі, я затулив обличчя руками.

Ревнув постріл.

«Усе, кінець. Мені вісімнадцять, і я тепер зовсім сам. На цій землі в мене вже нікого не залишилося. Баба загинув, доведеться його ховати. Де ж мені його поховати? І куди потім податися?»

Але вихор з уривків думок, що роїлися в моїй голові, зненацька вщух — я розтулив повіки і зрозумів, що баба й досі стоїть. А тоді побачив ще одного російського офіцера. Це з дула його спрямованої вгору гвинтівки струменів димок. А солдат, який збирався був пристрелити бабу, вже заховав зброю в кобуру. Він човгав ногами. Ніколи ще мені не хотілося так сильно плакати й сміятися водночас.

Другий російський офіцер, сивоволосий і кремезний, заговорив до нас ламаною фарсі. Вибачився за поведінку свого товариша.

— Росія посилає їх воювати, — сказав він. — Але ж вони ще хлопчиська: приїжджають сюди і шукають розради в наркотиках, — тут він докірливо глянув на молодого офіцера, як розгніваний батько на бешкетного сина. — Цей-от якраз підсів. Я намагався його спинити...

І він махнув, щоб ми їхали собі далі.

За кілька секунд вантажівка вже рушила. Я почув сміх, а потім голос першого солдата затягнув стару весільну пісню, безладно і фальшиво.

Ми їхали мовчки хвилин п’ятнадцять, а потім чоловік тієї жінки раптом підвівся і зробив те, що на моїх очах робили вже не раз: поцілував бабі руку.

Турова безталанність. Чи не про це я підслухав уривок розмови біля Магіпару?

Ми в’їхали в Джелалабад за годину до світанку. Карім хутко перевів нас від вантажівки до одноповерхового будинку на перетині двох ґрунтових доріг, уздовж яких стояли домівки з пласкими дахами, акації та зачинені крамниці. Коли ми дріботіли в будинок, тягнучи за собою майно, я мусив підняти комір пальта, щоб хоч якось захиститися від холоду. Чомусь мені запам’яталося, що тоді пахнуло редискою.

Щойно ми опинилися в тьмяній порожній вітальні, Карім замкнув вхідні двері й опустив замість завіс пошарпані простирадла. Потім глибоко вдихнув і повідомив нам погану новину: його брат Тур не зможе відвезти нас у Пешавар. Минулого тижня вибухнув двигун його вантажівки, і Тур досі чекає, поки підвезуть деталі.

— Минулого тижня? — вигукнув хтось. — Чому ж ти привіз нас сюди, знаючи це?

Краєм ока я помітив якийсь порух. Потім у повітрі майнула розмита пляма, а далі я побачив притиснутого до стіни Каріма, який дриґав узутими в сандалі ногами за два фути над землею. Шию його стискали руки баби.

— Я скажу чому, — рикнув баба. — Тому що вже отримав гроші за свою ділянку дороги. І його обходить лише це.

Карім видавав придушені гортанні звуки. З кутиків його губ скрапувала піна.

— Опусти його, ага, бо ще вб’єш, — сказав один з пасажирів.

— Саме це я і збираюсь зробити, — відповів баба.

Ніхто з присутніх у кімнаті не сприйняв його слова як жарт. Карім почервонів і копав повітря ногами. Баба душив його, аж доки молода мати, та сама, яку вподобав російський офіцер, попросила спинитися.

Коли баба таки відпустив Каріма, той гепнувся на підлогу і качався по ній, силкуючись вдихнути. У кімнаті запала мовчанка. Ще й двох годин не минуло, відколи баба був ладен добровільно прийняти кулю, захищаючи честь жінки, якої навіть не знав. А тепер мало не задушив чоловіка, і охоче завершив би цю справу, якби не благання тієї самої жінки.

Щось загупало в сусідні двері. Ні, не в сусідні, а десь ізнизу.

— Що це? — запитав хтось.

— Інші, — сказав Карім, важко дихаючи. — Вони в підвалі.

— Скільки вони вже чекають? — мовив баба, нависаючи над Карімом.

— Два тижні.

— Здається, ти казав, що вантажівка зламалася минулого тижня.

Карім потер шию.

— Могла зламатися і на тиждень раніше, — каркнув хрипко.

— То скільки ще?

— Що?

— Скільки ще чекати на запчастини? — ревнув батько. Карім відсторонився, але нічого не відповів. Я радів, що було темно. Не хотів бачити знайомого вбивчого виразу на обличчі баби.

Мені в ніздрі вдарив сморід чогось вологого, схожого на цвіль, щойно Карім відчинив двері до скрипучих сходинок у підвал. Ми спускалися вервечкою. Сходинки аж застогнали під вагою баби. Зупинившись у холодному підвалі, я відчув, що за мною з пітьми стежать чиїсь очі. Роздивився фігури, скупчені в кімнаті, — їхні силуети гойдалися на стінах у тьмяному світлі двох гасових ламп. Глухий шемріт сновигав підвалом, десь ледь чутно дзюркотіли краплі води, і було ще щось, якийсь інший звук, неначе шкряботіння.

Баба зітхнув позаду мене і кинув сумки.

Карім сказав, що вантажівку, швидше за все, полагодять буквально за кілька днів. І тоді ми продовжимо шлях до Пешавара. До волі. До безпеки.

Підвал правив нам за оселю весь наступний тиждень, а третьої ночі я довідався, що то було за шкряботіння. Щури.

Коли очі звикли до темряви, я нарахував у підвалі близько тридцяти біженців. Ми сиділи пліч-о-пліч уздовж стін, їли крекери, хліб з маслом, яблука. Першої ночі всі чоловіки разом молилися. Один з біженців запитав бабу, чому той до них не долучається.

— Бог урятує нас усіх. Чому ж ти не молишся Йому?

Баба вдихнув щіпку нюхального тютюну. Випростав ноги.

— Нас урятують вісім циліндрів і справний карбюратор.

Усі замовкли, і відтоді питання щодо Бога не порушувалося.

А пізніше тієї ж ночі я помітив серед людей, які з нами переховувалися, двох знайомих — Камаля і його батька. Я був неабияк вражений, коли побачив Камаля тут, у підвалі, за якихось кілька футів. Та коли вони з батьком перейшли на наш бік приміщення і я побачив Камалеве обличчя, по-справжньому побачив...

Він зачах — іншого слова годі й дібрати. Глянув на мене порожніми очима — і в них не було ні натяку на те, що він мене впізнав. Камаль згорбився, а щоки мав такі запалі, ніби їм було важко триматися на кістках. Його батько, колишній власник кінотеатру, саме розповідав бабі, як три місяці тому сліпа куля влучила в його дружину просто в храмі та вбила її. А потім він розказав бабі про Камаля. Я чув лише уривки: «Не треба було випускати його самого... завжди був таким красивим, самі розумієте... їх було четверо... намагався відбиватися... Боже... підібрав його... лежав там закривавлений... його штани... він більше не розмовляє... тільки дивиться...».

Вантажівки не буде, повідомив нам Карім, коли ми вже тиждень прожили в підвалі, повному щурів. Її неможливо відремонтувати.

— Є ще один варіант, — сказав Карім, підносячи голос, щоб заглушити нарікання. У його двоюрідного брата була бензинова цистерна, і він уже кілька разів перевозив у ній людей. Брат зараз якраз у Джелалабаді, тож, імовірно, зможе нас забрати.

Усі, крім літньої пари, вирішили їхати.

Вирушили тієї ж ночі — баба і я, Камаль і його батько та всі інші. Карім з кузеном, лисуватим квадратнопиким чоловіком на ім’я Азіз, допоміг нам залізти в паливну цистерну. Одне за одним ми піднімалися на задній майданчик вантажівки, що стояла на нейтралці, видиралися драбиною та пірнали в цистерну. Пригадую, як баба вже дістався до середини драбини, аж тоді раптом зіскочив на землю та витяг з кишені скриньку для тютюну. Спорожнив її, набрав жменю ґрунту з незамощеної дороги. Поцілував той ґрунт. Насипав у скриньку. І поклав скриньку в нагрудну кишеню — якнайближче до серця.

ПАНІКА.

Розтуляєш рот. Роззявляєш його так широко, що аж хрустять щелепи. Наказуєш легеням вбирати повітря, НЕГАЙНО, тобі потрібне повітря, потрібне НЕГАЙНО. Але дихальні шляхи тебе ігнорують. Стягуються, звужуються, стискаються — і ти дихаєш мов через соломинку. Рот закритий, губи зціплені, ти спромагаєшся лише на здушений хрип. Руки корчаться і тремтять. Десь ніби прорвало дамбу, і тепер потік холодного поту заливає, просочує все тіло. Хочеться кричати. Та ти й закричав би, якби міг. Але, щоб кричати, потрібно дихати.

Паніка.

У підвалі було темно. А в цистерні — темно, як у пеклі. Я дивився праворуч, ліворуч, угору, вниз, махав руками перед очима — і не бачив навіть натяку на рух. Моргав знову і знову. Анічогісінько. Повітря було дуже незвичне: надто густе, майже затвердле. А повітрю не годиться бути твердим. Хотілося простягнути руки, подрібнити його та запхати шматки повітря собі в трахею.

А ще запах бензину... Від його випарів очі пекли так, ніби хтось закотив мені повіки та натер їх лимоном. Ніздрі обпікало з кожним вдихом. Тут запросто можна померти, подумалося мені. Підкочувався крик. Усе ближче, вже от-от...

А тоді сталося маленьке диво. Баба потягнув мене за рукав, і щось зелено замерехтіло в темряві. Світло! Наручний годинник баби. Я прикипів поглядом до зелених флуоресцентних стрілочок. Так боявся втратити їх, що навіть кліпнути не наважувався.

Поволі я усвідомив, де перебуваю. Чулися стогони і приглушені молитви. Плакав малюк, а мати німо його втішала. Хтось блював. Іще хтось проклинав шураві. Вантажівка підстрибувала з боку в бік, вгору й униз. Голови гепалися об метал.

— Думай про щось хороше, — сказав мені на вухо баба, — про щось радісне.

Щось хороше. Щось радісне. Я дав волю уяві. І ось що мені явилося.

Пагман, п’ятниця, пообіддя. Широка лука, поцяткована розквітлими шовковицями. Ми з Гассаном стоїмо по щиколотки в некошеній траві, я натягую волосінь, а в Гассанових загрублих руках обертається котушка. Ми дивимося на повітряного змія в небі. Ані словечком не перекидаємося: не тому, що нам нічого сказати, а тому, що говорити нічого не треба. Так буває між людьми, чиї найперші спогади — одне про одного; так буває між людьми, яких вигодувала грудьми та сама жінка. Вітерець колише траву, і Гассан відпускає котушку. Змій крутиться, пірнає, вирівнюється. Наші тіні-близнюки танцюють на брижах трави. Десь з-за невисокого цегляного муру чутно, як цвірінькає, сміється та щебече водограй. І лине музика: щось давнє та знайоме, здається, молитва «Я-Мавля» в супроводі ребаба[34]. Хтось гукає нас із-поза того муру, каже, що час пити чай з тістечками...

Я не пам’ятав, якого місяця чи навіть якого року то було. Знав тільки, що цей спогад живе в мені — шматочок щасливого минулого, досконало захищений від зовнішніх впливів, дещиця кольору на сірому і порожньому полотні, на яке обернулися наші життя.

Решта подорожі збереглася в моїй пам’яті розкиданими впереміш клаптями й уламками спогадів, які то виринають, то зникають, а найкраще запам’яталися хіба що запахи та звуки: гарчання МіГів угорі; стакато пострілів; ревіння осла десь поблизу; теленькання дзвіночків і бекання овець; хрускіт гравію під шинами вантажівки; заливчастий плач немовляти в темряві; сморід бензину, блювотиння та гівна.

Наступним у пам’яті зринає сліпуче світло раннього ранку, коли я вибрався з паливної цистерни. Пригадую, як повернув обличчя до неба, примружився і дихав так, ніби у світі ось-ось закінчиться повітря. Потім ліг край ґрунтової дороги поблизу скелястого котловану та подивився на сіре ранкове небо із вдячністю за повітря, за світло, за те, що живий.

— Ми в Пакистані, Аміре, — сказав баба. Він стояв наді мною. — Карім каже, що викличе автобус, який довезе нас до Пешавара.

Я перекотився на груди, але так і не підвівся з прохолодної землі. Побачив наші валізи поза ногами баби. Крізь перевернуту дороги дриґом літеру V між його ніг я розгледів і цистерну, що стояла край дороги, й інших біженців, які вилазили з неї по задній драбині. А далі ґрунтова дорога котилася поміж полями, які свинцевим покривалом лежали під сірим небом, і зникала за пасмом чашоподібних пагорбів. Уздовж шляху тяглося невелике село, що піднімалося аж на вершину залитого сонцем схилу.

Мій погляд знову впав на наші валізи. Стало прикро за бабу. Він стільки всього спорудив, стільки планував, боровся, про щось непокоївся, про щось мріяв — і зрештою має отакий підсумок життя: один син, який постійно його розчаровує, і дві валізи.

Хтось закричав. Ні, не закричав. Заволав. Я побачив, що біженці збилися в коло, почув їхні стривожені голоси. Хтось вимовив слово «випари». Інший повторив його. Волання перетворилося на хриплий вереск, від якого, здавалося, от-от розірветься горло.

Ми з батьком поквапилися до юрми глядачів, проштовхалися крізь неї. Схрестивши ноги, в центрі кола сидів батько Камаля і гойдався туди-сюди, цілуючи сполотніле обличчя сина.

— Він не дихає! Мій хлопчик не дихає! — кричав.

Безживне тіло Камаля лежало в нього на колінах. Права рука випросталася, зм’якла та посмикувалася в такт батьковим риданням.

— Мій хлопчик! Він не дихає! О Аллах, допоможи йому дихати!

Баба опустився навколішки поруч із нещасним, обійняв його за плечі. Проте Камалів батько відштовхнув бабу й кинувся до Каріма, який із кузеном стояв неподалік. А далі все відбулося надто стрімко, це й бійкою не назвеш. Карім здивовано скрикнув і поточився. Я помітив змах руки й удар ногою. А вже за мить Камалів батько стояв і тримав у руках його пістолет.

— Не стріляй! — закричав Карім.

Та перш ніж хтось із нас устиг бодай щось сказати чи зробити, Камалів батько запхав дуло пістолета собі в рот. Я ніколи не забуду луни від того пострілу. І спалаху світла, і червоних бризок.

Мене зігнуло вдвоє, і я довго блював на узбіччі.