Ловець повітряних зміїв

Розділ двадцять перший

Ми перетнули річку і поїхали на північ через залюднену площу Пуштуністан. Колись баба привозив мене сюди поласувати кебабом у ресторані «Хайбер». Будівля ресторану вціліла, проте в назві бракувало літер X та Р, на дверях висів замок, а вікна були розбиті.

Поблизу ресторану я побачив труп. Повішеного. Юнак з розпухлим посинілим обличчям теліпався на мотузці, прив’язаній до дерев’яної перекладини, а одяг, який він убрав у останній день свого життя, був роздертий і закривавлений. Проте ніхто не звертав на бідолаху уваги.

Ми мовчки проїхали площу і рушили в бік району Вазір-Акбар-Хан. Хоч куди глянь, над містом з висушеними на сонці цегляними будівлями висіла курна імла. За кілька кварталів на північ від площі Фарід вказав на двох чоловіків, що жваво перемовлялися на розі галасливої вулиці. Одноногий дядько — друга його нога була ампутована нижче коліна — бережно тримав у руках свій протез.

— Знаєш, що вони роблять? Торгуються за ногу.

— Той нещасний продає свою ногу?

Фарід кивнув.

— На чорному ринку за неї можна отримати гарні гроші. Кілька тижнів зможе дітей годувати.

На мій подив більшість будинків у Вазір-Акбар-Хані були з цілими дахами та неушкодженими стінами. Власне, вони дуже добре збереглися. Понад мурами де-не-де стриміли дерева, а буту на вулицях було значно менше, ніж у Карт-е-Се. Дорожні знаки, хоч деякі й були вицвілі та порешечені кулями, досі вказували шлях.

— А тут непогано, — зауважив я.

— Це й не дивно. Тут живе чимало важливих людей.

— Таліби?

— І вони теж, — відповів Фарід.

— Хто ще?

Він виїхав на широку вулицю з відносно чистими узбіччями. Обабіч дороги стояли обнесені мурами будинки.

— Люди, що стоять за талібаном. Мозковий центр їхнього уряду, якщо його можна так назвати: араби, чеченці, пакистанці, — пояснив Фарід. І вказав на північний захід. — П’ятнадцята вулиця, онде вона, її ще називають Серакі-Мегмена, «Вулиця гостей». Так їх тут величають — гостями. Відчуваю, колись ці непрохані «гості» поїдять нам кості...

— Та це ж він! — гукнув я. — Отам!

І показав на орієнтир, яким послуговувався ще в дитинстві. «Якщо заблукаєш, — казав мені тоді баба, — пригадай, що наприкінці нашої вулиці стоїть рожевий будинок». Тоді в усій нашій околиці тільки той будинок з гостроверхим дахом був такого незвичного кольору. І тепер теж.

Фарід повернув на потрібну вулицю. І я відразу побачив батьківський дім.

Якось на подвір’ї під заростями шипшини ми знайшли маленьку черепаху. Не знали, як вона туди потрапила, та й не переймалися цим, бо були надто захоплені. Натомість розмалювали черепашачий панцир яскраво-червоним — то була Гассанова ідея, чудова ідея, щоб не загубити тваринку в кущах. А потім ми вдавали пару дослідників-зірвиголів, що натрапили на гігантського доісторичного монстра в якихось далеких джунглях і привезли сюди, щоб показати світові. Посадили черепаху в дерев’яний візок, який Алі змайстрував для Гассана минулої зими на день народження, і уявляли, ніби то гігантська сталева клітка. О люди, уздріть вогнедишне чудовисько! Ми крокували по траві, тягнучи за собою візок, а яблуні та вишні довкола перетворилися на хмарочоси, що сягали небес, і з тисяч їхніх вікон визирали люди, аби подивитися на нашу дивовижу. Відтак пройшлися невисоким містком, вигнутим дугою, який баба збудував неподалік від фігових дерев, — для нас то був гігантський підвісний міст, що сполучав міста, а внизу попід ним замість маленького ставка пінилося велетенське море. Понад масивними колонами вибухали феєрверки, а поміж могутніми сталевими канатами, що злітали в небо обабіч мосту, стояли та салютували нам озброєні солдати. Маленька черепаха підстрибувала у візку, а ми тягнули його по вимощеній червоною цеглою під’їзній доріжці за кованими воротами та віталися зі світовими лідерами, які аплодували стоячи. Ми — це Гассан та Амір, славетні мандрівники та найвідоміші у світі дослідники, які от-от мали отримати почесну медаль за свій хоробрий учинок...

Я обережно ступав доріжкою, на якій між випаленими сонцем цеглинами пробилися жмутки трави. Зупинився перед воротами батьківського дому і відчув себе тут чужим. Схопився за поіржавілі ґрати, пригадав, як малим тисячу разів вибігав через ці ворота по те, що тоді було життєво важливим, а тепер здається дурничками. Зазирнув у двір.

Доріжка від воріт до подвір’я, на якій і Гассан, і я не раз падали того літа, коли вчилися їздити на велосипеді, тепер не видавалася такою широкою, як у моїх спогадах. На асфальті виднілася тріщина у формі блискавиці, зі шпар теж повитикалися кущики бур’яну. Більшість тополь було зрубано — а це ж із них ми з Гассаном колись пускали блищики в сусідські вікна! Уцілілі стояли майже безлистими. Стіна кволої кукурудзи нікуди не ділася, хоча кукурудзи — ні кволої, ні будь-якої іншої — поряд уже не було. Фарба на стіні почала облущуватися, де-не-де позлазила цілими пластами. Газон був такий же коричневий, як імла понад містом, лише подекуди виднілися клапті голого ґрунту, на якому нічого не росло.

На доріжці стояв припаркований джип, і то було якось зовсім неправильно: це місце належало тільки батьковому чорному «мустангу»! Не рік і не два щоранку вісім його циліндрів з риком оживали та пробуджували мене зі сну. Під джипом великою чорнильною плямою Роршаха розтеклося мастило. Поза джипом лежала перекинута на бік порожня тачка. І ані сліду від трояндових кущів, які баба й Алі насадили були ліворуч від доріжки, сам лише ґрунт, що позалазив аж на асфальт. І бур’яни.

Фарід двічі посигналив.

— Їдьмо, ага. Інакше нас помітять, — гукнув він.

— Ще хвилинку, — попросив я.

Сам будинок теж змінився — це був уже не той просторий білий палац, який я пам’ятав з дитинства. Він мовби поменшав. Дах прогнувся, штукатурка потріскалася. Вікна у вітальні, у вестибюлі та гостьовій лазничці нагорі були розбиті та нашвидкуруч затулені листами прозорого пластику або дошками, прицвяхованими упоперек рам. Фарба, колись сліпучо-біла, вицвіла, стала тьмяно-сірою і подекуди облізла, оголивши шари цегли. Парадні сходи покришилися. Батьків дім, як і багато чого в Кабулі, став свідченням занепалої розкоші.

Я знайшов вікно у свою спальню — другий поверх, третє вікно на південь від головного входу. Став навшпиньки, але побачив лише напівморок. Двадцять п’ять років тому я стояв поза цим вікном, рясний дощ тарабанив по підвіконню, від мого подиху пітніла шиба. І я дивився, як Гассан з Алі вантажать своє майно в багажник батькової машини...

— Аміре-ага! — знову покликав Фарід.

— Уже йду, — відгукнувся я.

Звісно, це божевілля, та мені кортіло зазирнути в дім. Кортіло піднятися парадними сходами до входу, де взимку Алі змушував нас із Гассаном знімати боти. Кортіло пройти у вестибюль і вдихнути запах апельсинових шкірок, які Алі частенько кидав у грубку разом з тирсою. Посидіти за кухонним столом, випити чаю зі шматочком наана, послухати, як Гассан співає давніх хазарейських пісень...

Знову сигнал клаксона. Я побрів до «ленд-крузера», що чекав на узбіччі. Фарід сидів і курив за кермом.

— Хочу ще дещо побачити, — сказав йому.

— Зможеш чимшвидше?

— Дай мені десять хвилин.

— Ну добре.

І вже коли я розвернувся, він раптом додав:

— Краще забудь усе. Так буде легше.

— Легше?

— Жити далі, — сказав Фарід і викинув сигарету за вікно. — Ну що тобі ще треба побачити? Хочеш, позбавлю тебе клопоту? Нічого з того, що ти пам’ятаєш, не збереглося. Забудь та й по всьому.

— Я більше не хочу забувати, — відповів я. — Дай мені десять хвилин.

Ні в мене, ні в Гассана навіть лоби не мокріли, коли ми пішки піднімалися на пагорб, розташований трохи північніше від батькового дому. Гасали один за одним на вершині або сиділи на гребені схилу, з якого відкривався чудовий краєвид на далекий аеропорт. Дивились, як злітають та приземляються літаки. А потім знову зривалися бігати.

Тепер же, доки я видерся на той крутий пагорб, дихання моє стало уривчастим, з кожним вдихом я ніби вогонь ковтав. Піт цівками стікав по обличчю. Мусив зупинитися, щоб відсапатись і перечекати кольку в боці. Тоді подався шукати закинутий цвинтар. Знайшов його доволі швидко — він нікуди не подівся, як і старе гранатове дерево.

Я прихилився до сірого кам’яного входу до цвинтаря, на якому Гассан поховав свою матір. Старих металевих воріт, які давно злетіли з завіс, уже не було, а надгробки ледве виднілися поміж густими заростями бур’яну, що захопив тут усю територію. На низькому мурі, що оточував цвинтар, сиділа пара ворон.

У листі Гассан написав, що гранат роками не плодоносив. І дивлячись на це зачахле безлисте дерево, я мав сумнів, що воно колись іще оживе. Стояв під гранатом і пригадував, як ми безліч разів на нього видряпувалися, вмощувалися на гілках і теліпали ногами. Сонячне проміння струменіло крізь листя і вигравало на наших обличчях мозаїкою світла й тіні... І враз у роті в мене виник терпкий присмак граната.

Я сів навпочіпки і провів руками по стовбуру. Ось воно — те, що я шукав! Слова стерлися, майже зникли, але їх ще можна було відчути: «Алі та Гассан — султани Кабула». Я обмацав пальцями контури кожної літери. Повитягав дрібні шматочки кори з крихітних шпарин. Потім умостився, схрестивши ноги, під деревом і дивився в південному керунку на місто свого дитинства.

За тих часів понад мурами біля всіх будинків здіймалися дерева. Небо було широким і блакитним, а на сонці мерехтіла, сохнучи, білизна. Якщо уважно прислухатися, то можна було навіть почути вигуки продавця фруктів, який ішов з віслюком по району Вазір-Акбар-Хан: «Вишні! Абрикоси! Виноград!». А раннім вечором сюди долинав азан — заклик муедзина з мечеті в Шарі-Нау...

Пролунав сигнал клаксона, Фарід уже махав мені. Час іти.

Ми знову рушили на південь до площі Пуштуністан. Проминули ще кілька червоних пікапів, у кабіни яких понапихалися озброєні бородаті молодики. І щоразу Фарід тихенько лаявся.

Я винайняв кімнату в невеликому готелі поблизу площі. За стійкою адміністратора стояв худорлявий чоловік в окулярах, і його обліпило трійко дівчаток в однакових чорних сукенках і білих шалях. З мене взяли 75 доларів — нечувану суму, зважаючи на занедбаність закладу, але мені було байдуже. Здирати з людей гроші, щоб купити пляжний будинок на Гаваях, — це одне, а от на прогодування дітей — зовсім інше.

У номері не було гарячої води, а в тріснутому унітазі вода взагалі не зливалася. Стояло тільки одне залізне ліжко з обдертим матрацом та пошарпаною ковдрою, а ще дерев’яний стілець у кутку. Розбите вікно виходило на площу, проте скло в ньому ніхто не збирався міняти. Поставивши валізу, я помітив засохлу пляму крові на стіні за ліжком.

Я дав Фаріду трохи грошей, і той подався роздобути їжі. Повернувся з чотирма шампурами гарячого кебабу, свіжим нааном і мискою білого рису. Ми сиділи на ліжку і натхненно поглинали харчі. Принаймні одне в Кабулі не змінилося: кебаб був такий самий соковитий і смачний, як у дитинстві.

Увечері я вклався спати в ліжку, а Фарід ліг на підлогу, загорнувшись у другу ковдру, за яку власник готелю стягнув з мене додаткову платню. У кімнаті не було ніякого освітлення, крім місячних променів, які струменіли крізь розбите вікно. Фарід сказав, що власник готелю жалівся йому: Кабул уже два дні без електрики, а його генератор зламаний. Ми трохи побалакали. Фарід розповів, що ріс у Мазарі-Шаріфі та в Джелалабаді. Розповів про своє життя невдовзі після того, як вони з батьком долучилися до джихаду і воювали проти шураві в долині Панджшер. Там їх узяли в облогу, вони залишилися без їжі і мусили ловити сарану, щоб не вмерти з голоду. Він розповів і про день, коли під час кулеметного обстрілу з гелікоптера загинув його батько, і про день, коли його доньки підірвалися на протипіхотній міні. Розпитував мене про Америку. Я сказав, що в Америці можна зайти в першу-ліпшу продуктову крамницю, і там буде п’ятнадцять чи двадцять різновидів круп — вибирай, яку заманеться. Ягнятина там завжди свіжа, молоко холодне, фрукти розмаїті, а вода чиста. У кожній оселі є телевізор, до кожного телевізора — пульт, а як забажаєш, то можна придбати й супутникову антену, що ловить близько п’яти сотень каналів.

— П’ять сотень?! — вигукнув Фарід.

— Так, п’ять сотень.

Ми ненадовго замовкли. І коли я вже подумав, що Фарід заснув, він захихотів:

— Ага, а ти чув, що зробив мулла Насреддін, коли його донька повернулася додому і поскаржилася, що її побив чоловік?

Я відчув, як Фарід усміхається в темряві, та й мої губи вже складалися в усмішку. Нема у світі такого афганця, який не знав би бодай кількох анекдотів про пихатого муллу!

— І що ж?

— Він теж побив її, а тоді відіслав назад, щоб вона переказала чоловікові: якщо він буде бити його доньку, тоді Насреддін битиме його дружину.

Я засміявся. Почасти з анекдоту, почасти з того, що афганський гумор залишився незмінним. Десь тривали війни, винайшли інтернет, робот проїхався поверхнею Марса — а в Афганістані й досі розповідали анекдоти про муллу Насреддіна.

— А ти чув про те, як мулла Насреддін закинув на плечі важкий мішок і їхав верхи на своєму віслюку? — запитав я.

— Ні.

— Перехожі з вулиці запитали його, чому ж він не покладе мішок на спину віслюкові. А Насреддін відповів: «Це було б жорстоко — я й так затяжкий для бідолашної тварини».

Ми обмінювалися жартами про Насреддіна, доки позгадували всі, а тоді знову замовкли.

— Аміре-ага? — озвався Фарід, коли я вже майже заснув.

— Що?

— Чому ти сюди приїхав? Тобто чому ти насправді сюди приїхав?

— Я ж уже казав.

— Заради хлопця?

— Заради хлопця.

Фарід завовтузився на підлозі.

— У це важко повірити.

— Іноді я й сам не надто вірю, що я тут.

— Ні... Я мав на увазі, чому саме цей хлопець? Ти подолав такий довгий шлях з Америки заради... шиїта?

Сміх мій миттю розвіявся. Сон теж.

— Я стомився, — тільки й відказав. — Спімо вже. Невдовзі Фарідове хропіння відлунювало в порожній кімнаті. А я ніяк не міг заснути. Схрестив руки на грудях, дивився на зоряну ніч крізь розбите вікно та думав, що про Афганістан, можливо, правду кажуть. Можливо, він таки безнадійний.

Ми пройшли крізь вхідні коридори стадіону Ґазі, метушливий натовп саме заповнював глядацькі місця. Тисячі людей роїлися на щільно забитих бетонних терасах. Діти гралися в проходах і ганялися одне за одним по сходинках угору-вниз. Повітря просякло ароматом нуту в гострому соусі впереміш із запахами гною та поту. Ми з Фарідом проминули рознощиків, що продавали сигарети, арахіс і печиво.

Кощавий хлопчина в твідовому піджаку вхопив мене за лікоть і крадькома запитав на вухо, чи не хочу я купити «сексуальні картинки».

— Дуже сексуальні, ага, — додав, тривожно бігаючи туди-сюди очима.

Чомусь він нагадав дівчину, яка кілька років тому намагалася продати мені крек у районі Тендерлоїн[93], що в Сан-Франциско. Хлопець відхилив одну полу піджака, щоб я зміг краєм ока побачити ті «сексуальні картинки»: листівки зі сценками з індійських фільмів, на яких цілком одягнені красуні-акторки з нафарбованими очима вихилялися в руках кіногероїв.

— Дуже сексуальні, — повторив.

— Ні, дякую, — відмовився я, проштовхуючись повз нього.

— Якщо впіймають, то покарають так, що навіть його батько тричі в могилі перекинеться, — пробурмотів Фарід.

Місць на квитках, звісно, вказано не було. Ніхто не нагодився, щоб чемно провести нас до нашої секції, проходу, ряду, місць. Такого тут не робили навіть раніше, за часів монархії. Тож ми з Фарідом самі знайшли пристойні сидіння ліворуч від центру поля, хоча моєму товаришу й довелося трохи поштурхатися і попрацювати ліктями.

Пам’ятаю, яким зеленим було це поле в 70-х, коли баба привозив мене сюди дивитися футбольні матчі. Тепер газон був нікудишній. Увесь у ямах і вирвах, а найбільше впадала в око пара глибоких дір у землі за південними воротами. І трави зовсім не було, голий ґрунт. Коли дві команди врешті вийшли на поле — попри спеку, всі гравці були в довгих штанах — і розпочалася гра, стежити за м’ячем виявилося дуже складно через хмари куряви, яку здіймали футболісти. Тим часом молоді таліби з батогами бродили проходами, ляскаючи кожного, хто вболівав хоч трохи гучніше, ніж годиться.

Їх вивезли невдовзі після свистка на завершення тайму. Через стадіонну браму в’їхали два червоні запилюжені пікапи, схожі на ті, що я постійно бачив у місті. Люди посхоплювалися на ноги. У кузові одного пікапа сиділа закутана в зелену бурку жінка, а в кузові другого — чоловік зі зав’язаними очима. Машини повільно проїхалися по периметру, щоб натовп мав удосталь часу пильно їх роздивитися. Як і очікувалося, люди витягували шиї, тицяли пальцями, спиналися навшпиньки. А Фарід стояв поруч зі мною і нечутно шепотів молитву — я помітив, як ворушиться його адамове яблуко.

Червоні вантажівки виїхали на поле та проїхали до кінця стадіону, оточені двома однаковими хмарами куряви. Диски коліс виблискували на сонці. Назустріч їм рушила третя вантажівка. Її кузов був чимось заповнений, і зненацька я зрозумів, для чого ті дві ями позаду воріт. Третій пікап розвантажили. Натовп застогнав у передчутті.

— Хочеш залишитися? — понуро запитав Фарід.

— Ні, — відказав я. Ще ніколи в житті мені не хотілося так палко, як зараз, опинитися якнайдалі від місця свого перебування. — Але ми повинні залишитися.

Двоє талібів з автоматами Калашникова через плече витягли з кузова чоловіка зі зав’язаними очима, а ще двоє — закутану в бурку жінку. У неї підкосилися коліна, і вона впала на землю. Солдати підняли її, але жінка знову впала. Тоді вони ще раз потягли її, а та заверещала і почала брикатися. Я ніколи, аж до останнього свого подиху, не забуду її вереску. То був крик дикого звіра, який намагається витягти скалічену ногу з капкана і вирватися. Підійшли ще двоє талібів, і вони всі разом заштовхали жінку в яму, що сягала їй до грудей. Натомість чоловік мовчки дозволив опустити себе у вириту для нього яму. І от над землею виднілися вже тільки торси обох засуджених.

Білобородий кругловидий священик у сірому вбранні став поблизу воріт і прочистив горло в ручний мікрофон. Позаду нього в ямі досі верещала жінка. Священик виголосив довгу молитву з Корану. Глядачі раптом затихли, і тільки його гугнявий голос линув понад стадіоном. Я пригадав давні слова баби: «Сцяв я на бороди цих самовдоволених мавп. Вони нічого не роблять, тільки перебирають молитовні чотки і цитують книгу, написану мовою, якої вони навіть не розуміють. Господи помилуй нас усіх, якщо влада в Афганістані колись перейде до їхніх рук».

Завершивши молитву, священик знову прочистив горло.

— Брати і сестри! — вигукнув мовою фарсі, і голос його загудів над стадіоном. — Ми з вами сьогодні тут зібралися, щоб виконати приписи шаріату. Ми з вами сьогодні тут зібралися, щоби сповнити правосуддя. Ми з вами сьогодні тут зібралися, тому що воля Аллаха і слово пророка Мухаммада, хай спочиває він у мирі, досі живі й шановані в Афганістані, на нашій улюбленій батьківщині. Ми дослухаємося до того, що каже нам Господь, і скоряємося Йому, тому що ми — лише покірні безсилі створіння перед величчю Божою. І що ж каже нам Господь? Я запитую вас! ЩО КАЖЕ НАМ ГОСПОДЬ? Господь каже нам, що всякого грішника потрібно карати так, як належить за відповідний гріх. Це не мої слова і не моїх братів. Це слова ГОСПОДА!

Вільною рукою священик вказав на небо. У мене гупало в голові, сонце пекло нестерпно.

— Усякого грішника потрібно карати так, як належить за відповідний гріх! — повторив священик у мікрофон, стишивши голос і виголошуючи кожне слово повільно й театрально. — А як належить карати, брати і сестри, за подружню зраду? Як ми покараємо тих, хто насмілився зневажити святість шлюбу? Як ми вчинимо з тими, хто плюнув ув обличчя Господа? Як ми відповімо тим, хто жбурляє каміння у вікна Господнього дому? ПОЖБУРИМО КАМІННЯ У ВІДПОВІДЬ!

Він вимкнув мікрофон. Глухий шепіт прокотився натовпом.

Фарід похитав головою і прошепотів:

— І вони ще називають себе мусульманами...

Потім з пікапа вийшов високий кремезний чоловік. Побачивши його, кілька роззяв радісно загукали. І тепер уже їх не били батогами за надто голосне вираження емоцій. Сліпучо-біле вбрання високого чоловіка мерехтіло на пообідньому сонці. Пола вільної сорочки тріпотіла на легенькому вітрі. Він розкинув руки, як Ісус на розп’ятті. Привітав натовп, повільно пройшовшись по колу. Коли повернувся до нашої секції, я побачив, що він у круглих чорних окулярах, схожих на ті, що носив Джон Леннон.

— Його ми, певно, і шукаємо, — сказав Фарід.

Високий таліб у чорних окулярах рушив до купи каміння, яке вивантажили з третього пікапа. Підібрав камінь і показав його натовпу. Гамір ущух, і тепер стадіоном, мов брижі, ширилося якесь гудіння. Я роззирнувся і зрозумів, що всі довкола клацають язиками. Таліб, до абсурдності схожий на бейсбольного пітчера на гірці, пожбурив камінь у чоловіка зі зав’язаними очима, який стояв у ямі. Камінь влучив йому в голову збоку. Жінка знову заверещала. Натовп вражено видихнув: «Ох!». Я заплющив очі та затулив обличчя руками. Глядацьке «ох!» з кожним кинутим каменем повторювалося раз за разом, і все це тривало доволі довго. Коли охання стихло, я запитав у Фаріда, чи вже кінець. Ні, сказав той. Мабуть, у людей просто стомилися горлянки... Не знаю, скільки ще я отак сидів, затуливши обличчя руками. А розплющив очі лише тоді, коли довкола почали запитувати: «Морді Він уже мертвий?».

Чоловік у ямі перетворився на криваве місиво в пошматованому одязі. Голова повисла, підборіддя вперлося в груди. Таліб у леннонівських окулярах дивився, підкидаючи в руці камінь, на чоловіка, який сидів навпочіпки біля ями. Той, що сидів навпочіпки, приклав один кінець стетоскопа собі до вуха, а другий — до грудей закатованого в ямі. Тоді відклав стетоскоп і заперечно похитав головою до таліба в чорних окулярах. Натовп застогнав.

Джон Леннон знову підійшов до купи каміння...

Коли все нарешті завершилося, коли закривавлені трупи безцеремонно закинули в кузови червоних вантажівок — нарізно, — кілька чоловіків з лопатами квапливо засипали ями. Один мимохідь спробував приховати великі плями крові, накидавши на них ґрунту. За кілька хвилин на поле знову вийшли команди. Розпочався другий тайм.

Нам призначили зустріч на третю пополудні. Мене вразило, як швидко вдалося домовитися. Я очікував зволікання, ну чи принаймні допиту або перевірки паперів. Але я забув, що навіть офіційні справи в Афганістані вирішуються дуже неофіційно: Фарід просто сказав талібу з батогом, що ми хочемо поговорити віч-на-віч із чоловіком у білому. Фарід і таліб обмінялися кількома словами. Тоді хлопець із батогом кивнув і крикнув щось мовою пушту юнакові з поля, а той побіг до південних воріт, де таліб у сонцезахисних окулярах балакав із тим огрядним священиком-проповідником. Усі троє переговорили. Я побачив, що чоловік в окулярах глянув угору. Кивнув. Сказав щось посланцеві на вухо. А юнак переказав повідомлення нам.

Отже, вирішено. О третій.