Ловець повітряних зміїв

Розділ шостий

Зима.

Щороку в перший день снігопаду я роблю те саме: виходжу з будинку рано-вранці, просто в піжамі, від холоду сам себе обіймаючи. Бачу алею, батькову машину, мури, дерева, верхівки дахів і пагорби — все вкрите товстою сніговою ковдрою. Всміхаюся. Небо блакитне, без жодної хмарки, а сніг такий білий, що аж очі пече. Запихаю жменю свіжого снігу собі до рота та прислухаюся до глухого безгоміння, яке порушується лише карканням ворон. Потім босоніж спускаюся східцями ґанку та гукаю Гассана, щоб він вийшов і теж усе це побачив.

У Кабулі зиму любили всі дітлахи, ну принаймні ті, чиї батьки могли собі дозволити хорошу чавунну піч. З однієї простої причини: на час холодів зачиняли школу. Зима означала для мене кінець ділення в стовпчик і згадування столиці Болгарії та початок тримісячного періоду гри в карти з Гассаном біля пічки, безплатних російських фільмів щовівторка в Кінопарку, курми[22] з солодкою ріпою та рисом на обід після ранкового ліплення сніговиків.

І повітряних зміїв, аякже. Пора запускання повітряних зміїв. Та ловлення.

Для кількох нещасних дітей зима, однак, не означала чарівного завершення шкільного року. Бо були в нас іще так звані добровільні зимові курси поглибленого навчання. Ніхто з моїх знайомих не бажав добровільно їх відвідувати, тому батьки «добровольствували» замість них. Мені поталанило — баба до такого не вдавався. Пригадую собі одного малого, Ахмада, який жив навпроти нас. Його батько, здається, був якимось лікарем. Ахмад хворів на епілепсію, постійно носив вовняну камізельку й окуляри в чорній оправі та частенько ставав жертвою Ассефа. Щоранку я спостерігав з вікна спальні, як їхній служник-хазареєць розкидає лопатою сніг на під’їзній алеї, щоби звільнити шлях для чорного «опеля».

Я конче мусив побачити, як Ахмад з батьком сідає в авто (Ахмад у звичній камізельці та зимовому пальті, з повним портфелем книжок і олівців). А дочекавшись, коли вони виїдуть і повернуть за ріг, застрибував назад у ліжко. Лежав у фланелевій піжамі, вкрившись ковдрою мало не з головою, і дивився крізь шибу на снігові шапки північних пагорбів. Дивився й дивився, доки знову поринав у сон.

Я любив кабульські зими. Любив за м’яке нічне стукотіння сніжинок у вікно, за хрускіт свіжого снігу під чорними тумаками, за тепло чавунної пічки, особливо коли у дворах і на вулицях скреготав вітер. Але найбільше за те, що коли замерзали дерева й дороги сковувала ожеледиця, лід між мною та батьком хоч трохи розтавав. А все завдяки повітряним змія. Ми з бабою жили в одному будинку, але в зовсім різних світах. І повітряні змії були єдиним перетином наших світів, хоч і з аркуш паперу завтовшки. Щозими між районами Кабула відбувався турнір — битва повітряних зміїв. І для кожного хлопця, який жив у Кабулі, день цього турніру, без сумнівів, був апогеєм холодної пори року. Я ніколи не спав у ніч напередодні турніру. Перекочувався з боку на бік, бавився в театр тіней на стіні, навіть сидів у темряві на балконі, загорнувшись у ковдру. Почувався, ніби солдат, що намагається заснути в траншеї вночі перед вирішальним боєм. Власне, десь так воно й було. У Кабулі вийти на битву повітряних зміїв означало практично те саме, що й піти на війну.

Як і на всякій війні, до битви потрібно було готуватися. Певний час ми з Гассаном майстрували повітряних зміїв самі. Цілу осінь заощаджували кишенькові гроші, які нам видавали щотижня: кидали їх у порцелянового коника, що його баба привіз якось із Герата. Коли ж завівали зимові вітри і сніг сипався великими пластівцями, ми відмикали замочок на кониковому животі. Йшли на базар, купували бамбук, клей, шпагат і папір. Потім щодня по кілька годин шліфували бамбук для центральної та перпендикулярної планок, відтак обтягували каркас тонесеньким папером, щоб змій легко набирав висоту і маневрував. Ну і ще, звісно, треба було зробити шворку, або тар. Якщо вважати повітряного змія нашою бойовою гвинтівкою, то тар — мотузка зі спеціальним покриттям для підрізання інших зміїв — був кулею в її стволі. Тож ми виходили на подвір’я та пропускали майже п’ятсот футів шпагату через силікатний клей. Відтак вішали його між дерев, щоби висох. А наступного дня намотували готову до бою шворку на дерев’яну котушку. Щороку, коли сніг уже танув і наставала пора весняних дощів, усі хлопці Кабула мали на пальцях легендарні горизонтальні порізи — після зимових битв повітряних зміїв. Пригадую, як ми з однокласниками першого ж навчального дня збиралися де-небудь разом і порівнювали бойові шрами. Порізи пекли та не загоювалися по кілька тижнів, але я не зважав. Вони нагадували про улюблену пору року, що завжди так швидко минала. Потім староста дмухав у свисток, і ми вервечкою крокували до класів, уже сумуючи за зимою, бо назустріч нам сунула примара ще одного довгого навчального року.

Проте доволі швидко стало зрозуміло, що запускаємо зміїв ми з Гассаном краще, ніж майструємо. Той чи той недолік у втіленні наших задумів визначав долю змія. Тому баба почав водити нас до Сайфо, в якого повітряного змія можна було купити. Сайфо, старий сліпець, жив по сусідству і за фахом був мучі — швець, який ремонтує взуття. А ще він був найвідоміший у місті майстер повітряних зміїв і працював у крихітній халупці на Джаде Майванд — залюдненій вулиці на південь від багнистих берегів річки Кабул. Пригадую, як доводилося навколішки заповзати в крамничку завбільшки з в’язничну камеру, а потім ще й піднімати люк і спускатися кількома дерев’яними східцями, щоб нарешті потрапити у вогкий підвал, де Сайфо зберігав таких жаданих повітряних зміїв. Баба купував нам по три однакових змії та котушки з підготованою мотузкою. Якби я передумав і попросив собі більшого та красивішого змія, баба не відмовив би, але точнісінько такого ж купив би й Гассанові. Інколи мені хотілося, щоб усе було не так. Хотілося, щоб він хоч іноді ставився до мене як до улюбленця.

Зимові бої повітряних зміїв — то давня афганська традиція. Битва розпочиналася рано-вранці та завершувалася лише тоді, коли в небі лишався єдиний — переможний — змій (пригадую, якогось року турнір тривав навіть затемна). Дорослі збиралися на хідниках і дахах, щоб підтримати своїх дітей. Змагальники заповнювали вулиці, натягували та відпускали шворки зміїв, косилися вгору, на небо, у пошуках якомога вигіднішої позиції, щоби перетяти мотузку супротивника. Кожен боєць мав помічника — у мене був Гассан, — який тримав котушку та відпускав шворку.

Одного разу розбишакуватий малий індієць, який нещодавно перебрався з сім’єю в нашу околицю, розповів, що в його рідному місті бої повітряних зміїв мають чіткі правила та інструкції. «Ми граємо на обгородженій місцевості та мусимо стояти під правильним кутом до вітру, — гордо сказав він. — А алюмінієві шворки заборонені».

Ми з Гассаном перезирнулися. І розреготалися. Малий індієць скоро засвоїть те, що трохи раніше вже засвоїли британці, а наприкінці 1980-х змушені будуть засвоїти росіяни: афганці — народ незалежний. Афганці плекають традиції, але зневажають правила. Так було й у бою повітряних зміїв. Правила прості: жодних правил не існує. Запускай змія. Збивай супротивників. Хай щастить!

Але це ще не все. Справжня розвага починалася, коли повітряного змія підрізали. Тоді до гри долучалися ловці — діти, які бігли за змієм, поки той, вільно гнаний вітром у небі понад містом, спіраллю приземлявся в полі, падав на чиєсь подвір’я, на дерево чи гребінь даху. Гонитва була запекла; зграї ловців роїлися на вулицях, проштовхуючись один повз одного, наче ті іспанці, про яких я колись читав, — ті, що тікають від биків. Якогось року сусідський малий, щоб дістати змія, видерся аж на сосну. Та гілка хруснула під його вагою, і він пролетів тридцять футів. Зламав спину й уже ніколи не звівся на ноги. Але впав він зі змієм у руках. А коли вже ловець упіймав змія, ніхто не має права його відібрати. І це було не правило. Це традиція.

Найбільш жаданим призом для ловців був останній змій, збитий на зимовому турнірі. Такий почесний трофей вішали над каміном, щоб хизуватися перед гостями. Коли небо очищувалося й у ньому залишалися тільки два змії-суперники, кожен ловець готувався скористатися нагодою і запопасти цей приз. Кожен знаходив собі місце, яке мусило б дати фору. М’язи напружувалися до межі. Шиї витягувалися. Очі примружувалися. Зав’язувалися бійки. А коли останнього змія таки підрізали, починалося справжнє пекло.

Роками я бачив багатьох хлопців, які ловили повітряних зміїв. Проте Гассан був найкращий з усіх відомих мені ловців. Мене щоразу дивувало, як він примудряється завчасно опинитися саме там, де приземлиться змій, — так, ніби Гассана вів якийсь внутрішній компас.

Пригадую, як ми запускали повітряного змія одного хмарного зимового дня. Я гнався за ним повз сусідські двори, перестрибував через канави, маневрував вузькими вуличками. Гассан був молодший за мене на рік, проте біг швидше, а я потроху відставав.

— Гассане! Чекай! — кричав я, дихаючи уривчасто і гаряче.

Він крутнувся вихором і махнув рукою.

— Сюди! — гукнув і миттю зник за наступним рогом.

Я подивився вгору й побачив, що ми біжимо геть не туди, куди відносило нашого змія.

— Він тікає! Ми біжимо не в той бік! — закричав я.

— Вір мені! — почувся Гассанів голос попереду.

Я добіг до рогу і побачив, як Гассан мчить, схиливши голову і навіть не дивлячись у небо, а на спині в нього сорочка аж просякла потом. Я перечепився через камінь і впав — був не лише повільніший за Гассана, а й незграбніший, тому завжди заздрив його природному атлетизму. Зіп’явшись на ноги, краєм ока помітив, як Гассан зникає за черговим рогом вулиці. Я пошкутильгав за ним — побиті коліна раз у раз прошивало болем.

Врешті ми опинилися аж на борознистій брудній дорозі поблизу середньої школи Істікляль. З одного боку дороги було поле, де влітку вирощували салат-латук, з другого — ряд вишневих дерев. Гассан сидів, схрестивши ноги, під деревом і наминав сухі ягоди шовковиці просто зі жмені.

— Що ми тут робимо? — я захекався, а шлунок скрутило від нудоти.

Гассан усміхнувся.

— Аміре-ага, посидь зі мною.

Я бухнувся на землю поруч із ним і, зовсім задиханий, розкинувся на тоненькій латці снігу.

— Ти марнуєш час. Змій полетів у інший бік, хіба ж ти не бачив?

Гассан кинув у рот ягоду шовковиці.

— Зараз прилетить, — тільки й сказав.

Я ледве дихав, а в його голосі не було ані нотки втоми.

— Звідки ти знаєш? — запитав я.

— Знаю.

— Як ти можеш знати?

Гассан повернувся до мене. З його лисої голови скотилося кілька горошинок поту.

— Аміре-ага, чи я тобі колись брехав?

І тут я раптом надумав трохи позбиткуватися.

— Не знаю. А брехав?

— Та я краще грязюки з’їв би, — обурено мовив Гассан.

— Та ну! Справді так і зробив би?

Він кинув на мене збентежений погляд.

— Як зробив би?

— Ну, з’їв би грязюки, якби я тобі наказав, — відповів я. Знав, що поводжуся жорстоко, як і тоді, коли дражню його, бо він не розуміє якогось довгого слова. Та було в збиткуванні з Гассана щось захопливе, хоч і хворобливе. Щось подібне я відчував, коли ми з ним, забавляючись, мучили комах. Але тепер він був мурашкою, а я тримав лупу.

Його очі довго вдивлялися в моє обличчя. Ми сиділи собі, двоє хлопчаків під кривою вишнею, аж зненацька подивилися, по-справжньому подивилися, один на одного. І ось воно, знову: Гассанове обличчя змінилося. Може, не змінилося, тобто не насправді змінилося, але раптом у мене виникло відчуття, ніби я бачу два обличчя: одне — добре знайоме, мій перший спогад, а от друге лице спливало звідкілясь із глибини. Я вже бачив таке раніше і щоразу був трохи вражений. Те друге обличчя з’являлося лише на частку секунди, проте цього вистачало, щоб викликати в мене незатишне відчуття, ніби я вже стикався з ним раніше. Потім Гассан моргав і знову ставав собою. Звичайним Гассаном.

— Якщо ти накажеш, то їстиму, — нарешті сказав він, дивлячись просто на мене.

Я понурив очі. Навіть тепер мені важко дивитися просто в обличчя таким, як Гассан, — людям, які кажуть тільки те, що думають.

— Але мені цікаво, — додав він, — чи справді ти наказав би мені таке?

Отак запросто Гассан влаштував і мені маленьке випробування. Я хотів подражнитися і випробувати його на вірність, а він дражнився, перевіряючи мою чесність.

Дарма я почав цю розмову. Силувано всміхнувся.

— Не будь дурнем, Гассане. Ясно, що ні.

Гассан усміхнувся у відповідь. Та його усмішка силувана не була.

— Знаю, — сказав він.

Прикметна риса людей, які кажуть тільки те, що думають. Вони вважають, що всі інші роблять так само.

— Онде він, летить, — промовив Гассан, показуючи в небо.

Підвівся і ступив кілька кроків ліворуч. Я глянув угору і побачив змія, що стрімко знижувався просто до нас. Почув кроки, крики і суперечки ловців, які сюди наближалися. Але вони тільки гаяли час. Тому що Гассан стояв, широко розкинувши руки, усміхався і чекав на змія. І хай Господь (якщо він, звісно, існує) осліпить мене на місці, якщо я брешу, та змій просто собі впав у його розкриті руки.

Востаннє я бачив, як Гассан ловить змія, взимку 1975-го.

Зазвичай у кожній околиці влаштовували власні змагання. Але того року турнір був у моєму районі, Вазір-Акбар-Хані, а до участі запросили ще декілька: Карт-е-Чар, Карт-е-Парван, Мекро-Раян і Кот-е-Санґі. Хоч куди поткнися, а тільки й розмов було, що про майбутні змагання. Подейкували, буцімто намічається найбільший турнір за минулі двадцять п’ять років.

Одного зимового вечора, коли до визначного змагання залишалося всього чотири дні, ми з бабою сиділи в його кабінеті на туго набитих шкіряних кріслах при світлі каміна. Попивали чай, розмовляли. Алі подав вечерю трохи раніше — картоплю та рис із приправленою карі цвітною капустою — і пішов до Гассана спати. Баба натоптував люльку, а я збирався просити його, щоб він розповів історію про ту зиму, коли зграя вовків спустилася з гератських гір і змусила всіх сидіти по домівках аж цілий тиждень. І тут батько чиркнув сірником і знічев’я сказав:

— Мабуть, ти виграєш цьогорічний турнір? Як думаєш?

А я не знав, що й думати. Чи що казати. Може, так і станеться? Може, батько щойно тайкома дав мені ключ? Мені добре вдавалося збивати зміїв. Навіть дуже добре. Кілька разів я наближався до перемоги в зимовому турнірі — якось аж опинився у фінальній трійці. Та наблизитися і виграти — не одне й те саме, правда ж? Баба не наближався. Він вигравав, тому що переможці виграють, а решта просто розходиться. Батько звик до перемог, він брав гору в усьому, чого прагнув. Хіба ж він не мав права очікувати того самого від сина? А якщо лишень уявити, що я справді виграю...

Баба курив люльку і говорив. А я вдавав, що слухаю. Але насправді зовсім не слухав — не міг, тому що безневинний батьків коментар посіяв зернятко в моїй голові: впевненість, що цієї зими я виграю турнір. Я збирався перемогти. Інакше й бути не могло. Я виграю, я впіймаю останнього змія. А потім принесу його додому та покажу бабі. Доведу йому раз і назавжди, що його син гідний поваги. Тоді, можливо, я нарешті перестану бути привидом у цьому будинку. І я вже полинув у мрії: уявив розмови та сміх за обідом — замість тиші, яку лише деколи порушує брязкіт столового срібла та принагідне бурчання. У моїй уяві поставало, як ми в п’ятницю їдемо батьковою машиною в Пагман, зупиняючись дорогою біля озера Карґа, щоб перекусити смаженої форелі з картоплею. Або як ми йдемо в зоопарк, щоб подивитися на лева Марджана, і баба, можливо, навіть не позіхає і не зиркає раз у раз на свій годинник. Хтозна, може, баба прочитає одне з моїх оповідань. Я написав би для нього сотню, якби він прочитав бодай одненьке. Можливо, він, як і Рахім-хан, називатиме мене «Амір-джан». І, можливо, я лише припускаю, батько нарешті пробачить мені вбивство матері.

Баба розповідав, як колись, такого ж відповідального дня, підрізав чотирнадцять повітряних зміїв. Я усміхався, кивав, сміявся, коли треба, але не чув практично ні слова. Тепер у мене була місія. І я не міг підвести бабу. Цього разу аж ніяк не міг.

Увечері напередодні турніру неабияк сніжило. Ми з Гассаном сиділи за курсі та грали в панджпар, а вітер шарпав гілки дерев, і вони стукали в наше вікно. Того дня я попросив Алі зробити для нас курсі: поставити електрообігрівач під невисокий столик і накрити столик важкою стебнованою ковдрою. Довкола столика Алі розклав матраци й подушки — так щедро, що там могло б усістися, заховавши ноги, зо двадцятеро людей. У такі сніговійні дні ми з Гассаном зазвичай зручно вмощувалися за курсі та грали в шахи чи карти — здебільшого в панджпар.

Я побив Гассанову бубнову десятку, потім виклав двох валетів і шістку. У сусідній кімнаті, у своєму кабінеті, баба обговорював справи з Рахімом-ханом і ще кількома чоловіками — серед них я впізнав і Ассефового батька. За стіною чутно було скреготливий голос ведучого новин на «Радіо Кабул».

Гассан побив шістку та забрав валетів. По радіо Дауд-хан повідомляв щось про іноземні інвестиції.

— Він каже, що колись і в Кабулі буде телебачення, — сказав я.

— Хто?

— Дауд-хан, ти, бамбуло, наш президент.

Гассан хихикнув.

— Кажуть, в Ірані воно вже є, — відповів.

Я зітхнув.

— Ох вже ці іранці...

Для багатьох хазарейців Іран був чимось священним — гадаю, тому що більшість іранців була шиїтами, як і хазарейці. Та я добре пам’ятав те, що сказав того літа про іранців мій учитель: вони широко всміхаються і єлейно говорять, але, поплескуючи тебе по плечі однією рукою, другою витягають з твоєї кишені гаманець. Я розповів про це бабі, а він сказав, що мій учитель — один із заздрісних афганців, які не можуть змиритися з тим, що Іран здобуває дедалі більшу владу на теренах Азії, а тим часом нашу країну, Афганістан, більшість людей у світі навіть на карті знайти не зможе. «Таке боляче говорити, — сказав він, стенувши плечима, — але хай краще болить правда, ніж утішає брехня».

— Колись я тобі його куплю, — промовив я.

Гассанове обличчя засяяло.

— Телевізор? Чесно?

— Аякже. І то навіть не чорно-білий. Тоді ми вже, мабуть, виростемо. Але я роздобуду для нас два телевізори. Один тобі, другий собі.

— Я поставлю свій на столі, на тому, де лежать мої малюнки, — сказав Гассан.

Від його слів мені стало якось трішки сумно. Сумно через те, ким був Гассан і де він жив. Він просто прийняв той факт, що до старості житиме у своїй глиняній хижці на подвір’ї — так само, як і його батько. Я витягнув останню карту, розіграв пару королев і десятку.

Гассан забрав королев.

— Думаю, завтра ага-сагіб дуже тобою пишатиметься.

— Справді так думаєш?

— Іншалла, — сказав Гассан.

— Іншалла, — луною повторив я, хоча «якщо на те Божа воля» звучало з моїх вуст не надто переконливо. І це була ще одна Гассанова риса. Він був такий збіса праведний, що ти при ньому завжди чувся ошуканцем.

Я побив його короля та розіграв свою останню карту — хрестового туза. Він мусив його забрати. Я переміг, але, коли тасував колоду для нової гри, раптом відчув невиразну підозру, що Гассан дозволив мені перемогти.

— Аміре-ага?

— Що?

— Знаєш... мені подобається, де я живу.

От завжди він так — читає мої думки.

— Це мій дім.

— Як собі знаєш, — сказав я. — Готуйся знову програти.