Ловець повітряних зміїв

Розділ двадцять четвертий

Якщо Пешавар нагадував мені колишній Кабул, то Ісламабад був такий, яким Кабул міг би стати в майбутньому. Вулиці тут були ширші, ніж у Пешаварі, чистіші й обсаджені гібіскусами та вогняними деревами[103]. Ринки — впорядковані та не запруджені рикшами й перехожими. Архітектура — вишуканіша і сучасніша, а ще я помітив парки, де в затінку дерев цвіли троянди та жасмин.

Фарід знайшов нам невеликий готель на бічній вулиці, що тяглася вздовж підніжжя пагорбів Марґалла. Дорогою ми побачили бетонні балки та гінкі мінарети знаменитої мечеті шаха Фейсала, що вважається найбільшою у світі. Навіть Сограб, побачивши мечеть, пожвавився: вихилився з вікна та проводжав її поглядом, аж доки Фарід завернув за ріг.

Наш готельний номер вигідно відрізнявся від кабульського, в якому ми з Фарідом зупинялися раніше. Постіль була свіжа, килим почищений, а в лазничці — ані плямки бруду, зате був шампунь, мило, станок для гоління, нормальна ванна та рушники, що пахли лимоном. І ні цяточки крові на стінах! А ще на тумбочці навпроти двох односпальних ліжок стояв телевізор.

— Поглянь! — сказав я Сограбові.

Увімкнув телик кнопкою, бо пульта не було, покрутив перемикач каналів і знайшов дитячу передачу, де дві пухнасті ляльки-овечки співали мовою урду. Сограб сів на ліжко, підібгав ноги та сперся підборідям на коліна. Він втупився в екран з кам’яним обличчям, погойдувався вперед-назад, і зображення відбивалося в його зелених очах. Я пригадав свою давню обіцянку Гассанові: купити для його сім’ї кольоровий телевізор, коли ми обидва виростемо...

— Аміре-ага, я вже піду, — озвався Фарід.

— Залишайся на ніч, — відказав я. — Дорога далека. Поїдеш завтра.

— Ташаккор. Але я хочу повернутися сьогодні. Скучив за дітьми.

Ідучи, він спинився в дверях.

— Прощавай, Сограбе-джан, — промовив і зачекав на відповідь.

Але Сограб ніяк не відреагував. Гойдався вперед-назад, а на обличчі його блимало сріблясте світло від картинок з екрана.

Ми з Фарідом вийшли з номера, і я вручив йому конверт. Коли він розірвав його, то аж рота роззявив від здивування.

— Не знав, як тобі подякувати, — сказав я. — Ти так багато для мене зробив.

— Скільки тут? — запитав Фарід, явно приголомшений.

— Дві з гаком тисячі доларів.

— Дві ти... — почав він і замовк на півслові.

Нижня губа в нього злегка посіпувалася. А згодом, уже від’їхавши від узбіччя, Фарід посигналив двічі та помахав мені. Я помахав у відповідь. То була наша остання зустріч.

Я повернувся в номер. Сограб лежав на ліжку із заплющеними очима, згорнувшись літерою С, та я не знав, чи спить він. Телевізор хлопчик вимкнув. Я сів на ліжко й аж скривився від болю, витираючи з лоба холодний піт. Цікаво, чи довго ще мені буде боляче вставати, сідати та повертатися в ліжку? Коли я нарешті зможу їсти тверду їжу? І що робити з цим травмованим хлопчиком, який лежить на сусідньому ліжку? Однак якась частина мене вже знала відповіді на ці запитання.

На тумбочці стояв графин з водою. Я налив води в склянку та ковтнув дві пігулки від болю, які дав мені Арманд. Вода була тепла й гірка. Я затулив завіси, повільно опустився на ліжко, а тоді ліг. Здавалося, на грудях от-от розійдуться шви. Дочекався, коли біль хоч на краплю вщухне, перевів подих, натягнув ковдру до грудей і став терпляче ждати, поки подіють Армандові ліки.

Коли я прокинувся, в кімнаті вже посутеніло. Шматочок неба, видний поміж завісам, став багряним — вечір обертався ніччю. Постіль просякла потом, голова гуділа. Мені знову снилися сни, проте я не пам’ятав, про що.

Серце моє болісно стиснулося, коли я подивився на Сограбове ліжко і зрозумів, що воно порожнє. Гукнув хлопчика. Власний голос мене вразив. Це був голос людини, яка збилася на манівці, сидить у темряві готельного номера за тисячі миль від дому, має понівечене тіло і гукає на ім’я дитину, з якою познайомилася лише кілька днів тому... Я знову покликав Сограба. У відповідь тиша. Я з натугою підвівся з ліжка, перевірив лазничку, визирнув у вузький коридор. Хлопчика ніде не було.

Тоді я замкнув двері номера і, чіпляючись рукою за перило побіч сходів, пошкутильгав у вестибюль до адміністратора. У кутку вестибюля стояла запилюжена штучна пальма, а на шпалерах були зображені рожеві фламінго в польоті. Адміністратор готелю читав газету, спершись на пластикову поверхню стійки. Я описав йому Сограба, запитав, чи не бачив він, бува, такого хлопчика. Той відклав газету і зняв окуляри для читання. У нього було масне волосся і прямокутні вусики, помережані сивиною. Від нього невиразно віяло тропічним фруктом, запах якого я ніяк не міг упізнати.

— Ох уже ці хлопці, вічно кудись тікають, — сказав, зітхнувши, адміністратор. — У мене троє. Гасають цілими днями матері на біду.

Він обмахував обличчя газетою та витріщався на мої щелепи.

— Не думаю, що він десь гасає, — сказав я. — Ми не місцеві. Боюся, хлопчик міг заблукати.

Чоловік швидко похитав головою.

— Тоді, пане, треба було пильнувати.

— Знаю, — сказав я. — Та я заснув, а коли прокинувся, хлопчика вже не було.

— За хлопцями постійно треба наглядати, ви ж розумієте.

— Так, — відповів я, і в мене пришвидшився пульс.

Як він може так недбало ставитися до моїх побоювань? Адміністратор узяв газету другою рукою і продовжив обмахуватися.

— Вони ще й велосипеди хочуть.

— Хто?

— Мої хлопці, — пояснив той. — Приказують: «Тату, тату, купи нам, будь ласка, велосипеди, і ми дамо тобі спокій. Будь ласочка, тату!» — він коротко пирснув носом. — Велосипеди! Та їхня мати мене вб’є, присягаюся!

Я тим часом уявляв Сограба в якійсь канаві. Чи в багажнику автомобіля, зв’язаного, з кляпом у роті. Ще його крові на моїх руках бракувало. Тільки не це...

— Благаю, — сказав я. І зиркнув на табличку з іменем адміністратора, що була почеплена на вилозі його блакитної бавовняної сорочки з короткими рукавами. — Пане Файязе, ви його бачили?

— Того хлопця?

Я оскаженів:

— Так, так, того хлопця! Хлопця, який зі мною приїхав. То ви бачили його чи ні? Скажіть, заради Бога!

Файяз припинив обмахуватися. Його очі звузилися.

— Шановний, не чіпляйтеся до мене. То не я його загубив.

Він мав рацію, та моє обличчя однаково налилося кров’ю.

— Так, ваша правда. А я не правий. Перепрошую. То ви його бачили?

— Вибачте, — сказав адміністратор ввічливо. Надів окуляри. Розгорнув газету. — Я не бачив вашого хлопця.

Якусь хвилину я постояв біля стійки, з останніх сил тамуючи крик. А коли вже виходив з вестибюля, Файяз запитав:

— І ви не здогадуєтеся, куди хлопець міг податися?

— Ні.

Я почувався стомленим. Стомленим і наляканим.

— Чим він цікавиться? — допитувався Файяз. Я помітив, що він згорнув газету. — Мої хлопці, наприклад, віддадуть усе за перегляд американського бойовика, особливо з Арнольдом Як-там-його-неґґером...

— Мечеть! — раптом вигукнув я. — Велика мечеть!

Я згадав, як вигляд мечеті вивів Сограба зі ступору, як він вихилявся з вікна, щоб її роздивитися, коли ми проїжджали повз.

— Шаха Фейсала?

— Так. Можете відвезти мене до неї?

— А ви знали, що це найбільша мечеть у світі? — запитав адміністратор.

— Ні, але...

— Саме лише подвір’я вміщає сорок тисяч людей.

— Можете відвезти мене туди?

— Звідси до мечеті лише кілометр, — сказав Файяз, однак сам уже поволі вилазив з-за стійки.

— Я заплачу.

Він зітхнув і похитав головою.

— Чекайте тут.

Зник у задній кімнаті, а тоді повернувся в інших окулярах і з в’язкою ключів. За ним ішла низька огрядна жінка в помаранчевому сарі. Вона сіла на його місце за стійкою.

— Я не візьму з вас грошей, — сказав адміністратор готелю, швидко проминаючи мене, — а повезу вас тому, що й сам теж батько.

Я думав, що нам доведеться кружляти містом аж до ночі. Уявляв, як під докірливим поглядом Файяза зателефоную в поліцію й опишу Сограба черговому. Уже чув утомлений і байдужий голос офіцера, який просто запитує те, що мусить. І за його офіційними запитаннями вчувається неофіційне: кому яке в біса діло до ще одного загиблого афганського малого?

Однак ми знайшли хлопчика за сотню ярдів від мечеті — він сидів на острівці трави серед напівпорожнього паркінгу. Файяз під’їхав туди і випустив мене з машини.

— Мушу вже вертатися.

— Гаразд. Ми дійдемо до готелю пішки, — сказав я. — Дякую, пане Файязе. Щиро дякую.

Коли я вже вибрався з машини, він перехилився через переднє сидіння і запитав:

— Можна вам дещо сказати?

— Звісно.

У сутінках замість обличчя Файяза виднілися тільки окуляри, що відбивали тьмяне світло.

— Ви, афганці, всі такі... ну, трохи необачні.

Я був стомлений, у мене все боліло. Нили щелепи. Кляті шрами на грудях і животі здавалися колючим дротом, запханим під шкіру. Та я все одно розсміявся.

— Що... що я такого?.. — спробував запитати Файяз, але я вже захлинався від сміху, з мого скріпленого скобами рота лився регіт.

— Ненормальні, — сказав Файяз.

Машина розвернулася, рипнули шини, і задні фари в присмерку підморгнули мені червоним.

— Ти мене добряче налякав, — промовив я.

Сідаючи біля Сограба, я аж заскавулів від болю.

Хлопчик дивився на мечеть. Мечеть шаха Фейсала нагадувала велетенське шатро. Машини під’їжджали та їхали геть; молільники в білому вбранні потоком прямували до неї та від неї. Ми сиділи мовчки: я — спершись на дерево, Сограб — поруч, підтягнувши коліна до грудей. Слухали заклик до молитви, дивилися, як на мечеті запалилися сотні вогнів, коли запали сутінки. Тепер вона мерехтіла в темряві, наче діамант. Осявала небо і Сограбове обличчя.

— Ви бували в Мазарі-Шаріфі? — запитав хлопчик, не відриваючи підборіддя від колін.

— Дуже давно. Тому мало пам’ятаю.

— Тато возив мене туди, коли я був малим. Мама і Саса теж з нами їздили. Якось тато приніс мені з ринку мавпочку. Не справжню, звісно, а надувну. Коричневу, з краваткою-метеликом.

— Мабуть, у мене в дитинстві була така сама мавпочка.

— А ще тато водив мене у Блакитну мечеть, — вів далі Сограб. — Але ж і голубів було тоді біля масджіду[104]! І вони зовсім не боялися людей. Підходили до нас. Саса дала мені кілька шматочків наана, і я їх годував. А потім голуби обступили мене з усіх боків і воркували. Класно було.

— Ти, напевне, дуже сумуєш за татом і мамою, — сказав я.

Цікаво, чи бачив Сограб, як таліби виволокли його батьків надвір? Сподіваюся, що ні.

— А ви сумуєте за батьками? — запитав у відповідь хлопчик, поклавши щоку на коліно та дивлячись на мене.

— Чи сумую я за батьками? Ну, мами своєї я ніколи й не знав. А батько помер кілька років тому, і так, я сумую за ним. Часом дуже.

— А ви пам’ятаєте, який він був на вигляд?

Я пригадав грубу шию баби, чорні очі, неслухняне каштанове волосся... Малим я сидів у нього на колінах, як на двох стовбурах дерев.

— Так, пам’ятаю. І який він був на вигляд, — відповів я, — і навіть як пахнув.

— А я починаю забувати їхні обличчя, — сказав Сограб. — Це погано?

— Ні. У всьому винен час.

Я дещо згадав. Покопирсався в передній кишені куртки. Знайшов поляроїдну світлину з Гассаном і Сограбом.

— На, — дав її Гассану.

Хлопчик підніс фото майже впритул до обличчя, повернув так, щоб на нього падало світло від мечеті. Довго вдивлявся. Здавалося, він от-от заплаче, але ні. Сограб тримав світлину обома руками, водив по ній великим пальцем.

Мені згадалася фраза, яку я десь прочитав, а може, почув: у Афганістані є дуже багато дітей, однак практично немає дитинства.

Хлопчик простяг мені фото.

— Залиш собі, — сказав я. — Тепер воно твоє.

— Дякую.

Він ще раз поглянув на знімок і заховав його в кишеню безрукавки. Повз нас процокотів і покотився далі майданчиком запряжений конем візок. У коня на шиї висіли дзвіночки, що теленькали з кожним його кроком.

— Останнім часом я багато думаю про мечеті, — озвався Сограб.

— Справді? А про що саме?

Він стенув плечима.

— Просто собі думаю.

Сограб підняв обличчя, подивився на мене. Тепер він таки плакав, тихенько, зовсім безгучно.

— Аміре-ага, можна у вас щось запитати?

— Звичайно.

— Чи Бог... — розпочав він і затнувся. — Чи Бог відправить мене в пекло за те, що я заподіяв тому чоловіку?

Я потягнувся до нього, але хлопчик відсахнувся. Я відсторонився.

— Ні, звісно, ні, — промовив я.

Хотів пригорнути його, обійняти, сказати, що то світ був недобрим до нього, а не навпаки.

Сограбове обличчя скривилося і напружилося — хлопчик намагався стримати емоції.

— Тато казав, що не можна кривдити навіть поганих людей. Тому що вони нічого не розуміють, і тому що погані люди часом стають добрими.

— Не завжди, Сограбе.

Він запитально подивився на мене.

— Того чоловіка, який тебе скривдив... Я знаю його вже дуже давно, — мовив я. — Думаю, ти зрозумів це з нашої розмови. Він... Якось, коли я був такий, як ти, він хотів мене побити, а твій тато заступився. Твій тато був дуже хоробрий і часто витягував мене з різних халеп, захищав... А потім одного дня той поганий чоловік скривдив замість мене твого тата, а я... я не зміг його врятувати так, як він рятував мене...

— Чого ж кривдити мого тата? — запитав Сограб, хрипко і ледь чутно. — Він нікому не заподіював зла.

— Правду кажеш. Твій тато був доброю людиною. Саме це я і намагаюся тобі, Сограбе-джан, пояснити. У світі є погані люди, і буває, що ці погані люди ніколи так і не змінюються. Тому інколи доводиться проти них повставати. І те, як ти вчинив з ним... так само мав учинити і я багато років тому. Він дістав по заслузі, а якщо чесно, цей поганець заслужив і на гірше.

— Думаєте, я розчарував тата?

— Авжеж ні, — сказав я. — У Кабулі ти врятував мені життя. Я певен, що тато тобою пишається.

Сограб витер обличчя рукавом сорочки. На губах у нього виступила бульбашка слини. Хлопчик затулив лице руками і довго плакав, а потім знову озвався.

— Я сумую за татом, і за мамою теж, — прохрипів він. — І за Сасою сумую, і за Рахімом-ханом-сагібом. Але інколи мені навіть втішно від того, що вони... що їх уже нема.

— Чому? — я торкнувся його руки, та він відсмикнув її.

— Тому що... — почав, важко дихаючи і здригаючись поміж схлипуваннями. — Тому що краще їм мене не бачити... я... я такий брудний, — він голосно втягнув повітря, а потім видихнув його з плачем, довго і хрипко. — Я такий брудний, такий грішний...

— Сограбе, ти не брудний!

— Ті чоловіки...

— Ти не брудний!

— ...вони робили таке... той поганець та ще двоє... таке робили... таке робили зі мною...

— Ти не брудний і аж ніяк не грішний, — я знову доторкнувся до його руки, але він знову її забрав. Тоді я обережно потягнуся до хлопчика і пригорнув до себе. — Я не завдам тобі шкоди, — прошепотів, — обіцяю.

Сограб спершу трохи опирався. Потім розслабився, дозволив притулили себе і поклав голову мені на груди. Його тільце здригалося в моїх обіймах із кожним схлипом.

Кажуть, між людьми, яких годували тими самими грудьми, виникає зв’язок. І отепер, коли Сограбів біль просотувався крізь мою сорочку, я збагнув, що нас із ним теж щось пов’язує. Те, що сталося з Ассефом у кабульській кімнаті, поєднало нас навіки.

Я чекав слушного часу, слушного моменту, щоб запитати те, що вже давно крутилося у мене в голові та не давало спати ночами. І я вирішив, що ось він, цей момент, просто тут і зараз, під яскравими вогнями дому Божого.

— Хочеш поїхати в Америку і жити там зі мною та моєю дружиною?

Сограб нічого не відповів, лише плакав мені в сорочку. І я його більше не чіпав.

Протягом тижня ми ні словом не згадували про моє запитання — так, ніби я нічого й не запитував. А тоді одного дня викликали таксі до оглядового майданчика Даман-е-Ког — «гребеня гори». Він розташований на півдорозі до вершини пагорбів Марґалла, і звідти відкривається чудовий краєвид на Ісламабад, на ряди його чистих вулиць, обсаджених деревами, і білі будинки. Водій сказав, ми й президентський палац зможемо побачити.

— А після дощу, коли повітря прозоре, то видно навіть далі, аж ген за Равалпінді[105], — додав.

Я бачив у дзеркалі заднього огляду, як його погляд бігає від Сограба до мене, туди-сюди, туди-сюди. Своє обличчя я теж бачив. Воно було вже не таке спухле, як раніше, але пожовтіло через синці, що поволі сходили.

Ми сіли на лавку в зоні для пікніків у затінку каучукового дерева. День був теплий, сонце височіло в топазовій блакиті неба. На сусідніх лавочках сім’ї перекушували самсою та пакорами. По радіо звучала пісня мовою гінді — здається, я чув її у старому фільмі, можливо в «Куртизанці»[106]. Діти, серед яких було багато і Сограбового віку, ганялися за футбольними м’ячами, хихотіли, перекрикувалися. І враз мені згадався сиротинець у Карт-е-Се, постав перед очима щур, який прошмигнув поміж моїми ногами в кабінеті Замана. Груди стиснулися від несподіваної люті: як мої земляки можуть отак нищити власну батьківщину?!

— Що таке? — запитав Сограб.

Я вимушено всміхнувся і відповів, що нічого важливого.

Ми застелили стіл для пікніка готельним рушником, який взяли з лазнички, і розклали панджпар. Як добре: я граю в карти з сином зведеного брата, а сонячне тепло ніжить мені шию. Знайома пісня закінчилася, почалася нова, якась невідома.

— Погляньте! — озвався Сограб.

Він показував картами вгору. Я звів очі й побачив, як у широкому безхмарному небі кружляє яструб.

— А я й не знав, що в Ісламабаді є яструби.

— Я теж, — сказав хлопчик, не відводячи погляду від кружляння птаха. — А там, де ви живете, вони є?

— У Сан-Франциско? Напевне, є. Та не можу сказати, що бачив їх аж так багато.

— А-а-а, — тільки й мовив Сограб.

Я сподівався, що він продовжить розпитувати, але хлопчик змінив тему і попросив поїсти. Я дістав йому з паперового пакета канапку з м’ясними кульками. А сам обідав, як завжди, склянкою перетертих бананів і апельсинів — я орендував на тиждень у містера Файяза блендер. Пив через соломинку і відчував у роті солодкий фруктовий смак. Сік скрапував з кутика рота, Сограб подав мені серветку і дивився, як я втираю губи. Я всміхнувся — і він усміхнувся у відповідь.

— Ми з твоїм батьком були братами, — сказав я.

Слова самі вилетіли. Я хотів їх сказати ще тієї ночі, коли ми сиділи біля мечеті, але стримався. Проте Сограб мав право знати, я більше не бажав нічого приховувати.

— Точніше зведеними братами. У нас був спільний батько.

Сограб припинив жувати. Поклав канапку.

— Тато ніколи не розповідав, що в нього є брат.

— Тому що він і сам не знав.

— А чому він не знав?

— Бо ніхто йому не розповів, — сказав я. — Та й мені теж. Я тільки нещодавно про це довідався.

Сограб зиркнув на мене. Ні, він подивився на мене, по-справжньому подивився на мене вперше за весь цей час.

— Але чому від тата і від вас це приховували?

— Щиро кажучи, мене теж це запитання непокоїть. І відповідь є, тільки не дуже приємна. Скажімо так, нам ніхто нічого не розповідав, тому що нам з твоїм батьком... не можна бути братами.

— Тому що він хазареєць?

Я примусив себе не відводити погляд.

— Так.

— А ваш батько, — почав Сограб, дивлячись на свою канапку, — а ваш батько однаково любив і вас, і мого тата?

Мені пригадався той давно минулий день біля озера Карґа, коли батько дозволив собі поплескати Гассана по спині, бо його камінець-жабка перестрибав мого. Потім згадав бабу в лікарняній палаті — як він засяяв, коли зняли пов’язки з Гассанових губ.

— Думаю, він любив нас рівноцінно, проте по-різному.

— Він соромився мого тата?

— Ні, — сказав я. — Мабуть, він соромився самого себе. Сограб узяв свою канапку і почав мовчки її жувати.

Додому ми поверталися пізно ввечері, втомлені від спеки, але втома була приємна. Дорогою до готелю я відчував, що Сограб за мною стежить. Я попросив водія спинитися біля крамнички, де продавали телефонні картки. Дав Сограбові гроші на картку та «чайові» — щоб збігав і придбав мені одну.

Тієї ночі ми лежали на ліжках і дивилися ток-шоу. Двоє церковників у білих тюрбанах і з довгими попелястими бородами відповідали на дзвінки правовірних з усього світу. Якийсь дядько з Фінляндії на ім’я Аюб запитував, чи потрапить його син-підліток у пекло за те, що носить мішкуваті штани так низько, що аж видно смужку спідньої білизни.

— А я колись бачив Сан-Франциско на фото, — озвався Сограб.

— Невже?

— Там був червоний міст і гостроверха будівля.

— Бачив би ти тамтешні вулиці!

— І що в них такого? — тепер уже Сограб дивився на мене.

На телеекрані обидва мулли про щось радилися між собою.

— Вулиці Сан-Франциско такі стрімкі, що коли їдеш угору, то бачиш лише дах свого автомобіля і небо.

— Якось страшнувато, — відказав Сограб і перекотився на бік, обличчям до мене, спиною до телевізора.

— Спершу і справді страшно, — погодився я. — А потім звикаєш.

— А сніг там буває?

— Ні, зате часто буває туман. Пригадуєш той червоний міст, який ти бачив?

— Так.

— Інколи ранковий туман такий густий, що видніються лише вершечки двох мостових башт.

Сограб здивовано всміхнувся.

— Ого!

— Сограбе?

— Що?

— Чи думав ти про те, що я в тебе запитав?

Усмішка згасла. Хлопчик перекотився на спину. Склав руки попід головою. Мулли врешті вирішили, що син Аюба таки потрапить до пекла за те, як він носить штани. Заявили, що так написано в хадісі[107].

— Так, думав, — сказав Сограб.

— І що надумав?

— Мені страшно.

— Розумію, справді трохи лячно, — промовив я, хапаючись за хвостик надії. — Проте ти дуже швидко вивчиш англійську і звикнеш до...

— Та я не про те. Це теж, звісно, страшно, але...

— Але що?

Він знову повернувся до мене. Підібгав ноги.

— А що, як я вам набридну? Що, як не сподобаюся вашій дружині?

Я з натугою вибрався з ліжка та здолав відстань між нами. Сів поруч із хлопчиком.

— Сограбе, ти мені не набриднеш, — сказав я. — Ніколи. Обіцяю. Ти — мій небіж, забув чи що? А Сорая-джан — дуже добра жінка. Повір, вона тебе полюбить. Обіцяю.

І тут я ризикнув. Потягнувся і взяв Сограба за руку. Той трохи напружився, проте руки не забрав.

— Я більше не хочу жити в притулку, — промовив.

— І не житимеш, обіцяю тобі, — я обхопив його руку обома своїми. — Їдьмо зі мною додому.

Подушка намокла від його сліз. Сограб довго не озивався. А потім його рука стиснула мою у відповідь. І він кивнув. Кивнув!

Зв’язатися вдалося з четвертої спроби. Сорая відповіла після трьох гудків.

— Алло?

Було пів на восьму вечора за місцевим часом і приблизно така ж пора ранку в Каліфорнії. Отже, Сорая прокинулася годину тому та збиралася до школи.

— Це я, — я сидів на ліжку та дивився, як спить Сограб.

— Аміре! — Сорая майже скрикнула. — З тобою все гаразд? Де ти?

— У Пакистані.

— Чому ж ти не дзвонив раніше? Я так мучилася від ташвіш[108]! А мама щодня молиться і виконує назр.

— Вибач, що не дзвонив. Зараз усе добре, — їдучи, я сказав Сораї, що мене не буде тиждень, максимум два. А вийшло, що застряг казна-де майже на місяць. Я всміхнувся. — І скажи халі, що годі вже вбивати овець.

— Тобто як це: «зараз усе добре»? І що з твоїм голосом?

— Не хвилюйся. Зі мною все гаразд. Чесне слово. Сорає, я повинен розповісти тобі одну історію... історію, яку мав би розповісти ще давним-давно. Але спершу дещо скажу.

— Що саме? — її голос притих, став настороженим.

— Я повертаюся додому не сам. Привезу з собою хлопчика, — я витримав паузу. — Хочу, щоб ми його всиновили.

— Що?!

Я зиркнув на годинник.

— На цій дурнуватій картці залишилося п’ятдесят сім хвилин, а я маю стільки всього тобі розповісти! Будь ласка, сядь.

Я почув шкряботіння ніжок стільця об дерев’яну підлогу.

— Розповідай, — сказала Сорая.

І тоді я нарешті зробив те, на що не наважувався впродовж п’ятнадцяти років шлюбу: розповів своїй дружині все. Абсолютно все. Я стільки разів уявляв цю мить і жахався, але тепер відчув, як зі словами щось важке скочується мені з грудей. Мабуть, те саме пережила Сорая у вечір нашого хастеґярі, розповідаючи про своє минуле.

Коли я завершив оповідь, вона плакала.

— То що ти думаєш? — запитав я.

— Я не знаю, Аміре, що думати. Ти стільки всього звалив на мене, стільки всього нараз.

— Розумію.

Я почув, як Сорая висякалась.

— Скажу тобі точно тільки одне: вези Сограба додому. Я цього хочу.

— Ти певна? — спитав я, заплющивши очі й усміхаючись.

— Чи я певна? — перепитала дружина. — Аміре, він — твоя коум, твоя родина, значить, і моя теж. Звісно, я певна. Не кидати ж малого на вулиці, — коротка пауза. — Який він?

Я поглянув на Сограба, який спав собі в ліжку.

— Хороший, але дуже серйозний.

— Воно й не дивно, — сказала Сорая. — Я хочу його побачити, Аміре. Справді хочу.

— Сорає?

— Так?

— Достет дарум.

Я тебе кохаю.

— І я тебе, — відповіла вона. У її голосі чувся усміх. — Бережи себе.

— Берегтиму. І ще одне. Не кажи своїм батькам, хто цей хлопчик. Я сам повинен їм розповісти, якщо їм стане цікаво.

— Добре.

І ми поклали слухавки.

Газон біля Американського посольства в Ісламабаді був акуратно підстрижений, поцяткований круглими кущиками квітів і обсаджений рівним, як лезо, живоплотом. Будівля була такою ж, як і більшість будинків у Ісламабаді, — невисокою та білою. На шляху до неї ми проминули кілька контрольно-пропускних пунктів, а тоді металодетектор зреагував на скоби в моїй щелепі, відтак мене обшукали троє офіцерів безпеки. Коли ми нарешті ввійшли в приміщення зі спеки, кондиціоноване повітря вдарило мені в обличчя, ніби хвиля крижаної води. Секретарка в приймальні — блондинка, трохи за п’ятдесят, із сухорлявим обличчям — усміхнулася, коли я назвався. Вона була в бежевій блузці та широких чорних штанах — перша за кілька тижнів жінка не в бурці чи шальвар-камізі. Пошукала моє ім’я в переліку зустрічей, постукуючи гумкою на кінці олівця об стіл. Знайшла і запросила мене сісти.

— Хочете лимонаду? — запитала.

— Я? Ні, дякую, — відповів.

— А ваш син?

— Перепрошую?

— Отой симпатичний юнак, — сказала секретарка, усміхаючись у бік Сограба.

— А, так, було б добре, дякую.

Ми з Сограбом умостилися на чорному шкіряному дивані біля високого американського прапора, якраз навпроти секретарського стола. Сограб узяв журнал зі скляної поверхні кавового столика. Гортав сторінки, проте навіть не дивився на картинки.

— Що? — спитав у мене.

— Прошу?

— Ви всміхаєтесь.

— Я думав про тебе.

Хлопчик нервово всміхнувся. Узяв інший журнал і прогортав його менш ніж за півхвилини.

— Не бійся, — сказав я, торкнувшись його руки. — Тут усі налаштовані доброзичливо. Розслабся.

Мені теж варто було б дослухатися до цієї поради. Бо сам я вовтузився на місці, зав’язував і перев’язував шнурівки. Секретарка поставила на столик високу склянку лимонаду з льодом.

— Пригощайтеся.

Сограб сором’язливо всміхнувся.

— Дуже дякую, — сказав англійською.

Прозвучало як «дюже дякую». Сограб розповів був мені, що знає англійською лише дві фрази: цю і «На все добре».

Секретарка засміялася.

— Дуже прошу.

І пішла до свого стола, цокаючи підборами. — На все добре, — сказав Сограб.

Реймонд Ендрюз — невисокий чоловік з маленькими руками, ідеально підстриженими нігтями й обручкою на безіменному пальці — ввічливо та швидко потиснув мені руку. Відчуття було таке, ніби я стискаю горобця. «То ось у яких руках наші долі», — подумав я, поки ми з Сограбом всідалися навпроти Ендрюза. На стіні позаду нього висів плакат до фільму «Знедолені» та топографічні карти США. На сонячному підвіконні вигрівався горщик із саджанцями помідорів.

— Курите? — запитав Ендрюз.

Глибокий баритон дуже контрастував з його тендітною статурою.

— Ні, дякую, — відказав я, і мені було байдуже, що Ендрюз навіть не глянув на Сограба і не дивився на мене під час розмови.

Ендрюз висунув шухляду та витяг з напівпорожньої пачки сигарету. Потім з тієї ж шухляди дістав лосьйон. Узявся втирати його в руки, розглядав тим часом саджанці помідорів, а цигарка звисала в нього з кутика рота. Опісля засунув шухляду, поклав лікті на стіл і видихнув, мружачи сірі очі від диму:

— Ну, розповідайте вашу історію.

Я почувався як Жан Вальжан перед інспектором Жавером. Мусив нагадати собі, що я на американській території, що цей добродій на моєму боці, що йому платять за те, щоб він допомагав таким, як я.

— Я хочу всиновити цього хлопчика і забрати його у Сполучені Штати, — сказав.

— То розповідайте вашу історію, — повторив Ендрюз, притискаючи вказівним пальцем крихту попелу, що впала на акуратно заставлений стіл, а потім струсив її в попільничку.

Я розповів йому ту версію, яку прокручував у голові, відколи поговорив із Сораєю. Мовляв, приїхав у Афганістан, щоб забрати сина свого зведеного брата. Знайшов хлопчика за дуже скрутних обставин, коли той скнів у сиротинці. Заплатив директорові сиротинця певну суму і забрав хлопчика. А тоді привіз його в Пакистан.

— То ви — зведений дядько хлопчика?

— Так.

Ендрюз поглянув на годинник. Нахилився і розвернув помідори на підвіконні.

— Хтось може це засвідчити?

— Так, але не знаю, де ця людина зараз.

Ендрюз повернувся до мене і кивнув. Я спробував розгадати вираз його обличчя, але марно. Цікаво, чи він колись пробував грати в покер оцими своїми маленькими руками?

— Припускаю, скоби у ваших щелепах — навряд чи останній писк моди, — сказав Ендрюз.

У нас проблеми. Ми з Сограбом у великій біді, ось що я тоді збагнув. А вголос сказав, що в Пешаварі мене хотіли пограбувати.

— Аякже, — мовив Ендрюз і прочистив горло. — Ви мусульманин?

— Так.

— Тобто практикуєте мусульманство?

— Так.

Насправді я навіть не пам’ятав, коли востаннє схилявся чолом до землі в молитві. І раптом мене осяяло: того дня, коли лікар Амані оголосив батькові невтішний прогноз! Тоді я стояв навколішки на килимку для молитви, і в пам’яті спливали уривки віршів, вивчених іще в школі.

— Це вам трохи допоможе, але не надто, — повідомив Ендрюз, пригладжуючи бездоганно вкладене волосся піщаного кольору.

— На що ви натякаєте? — запитав я.

І потягся до Сограбової руки, переплів наші пальці. Сограб невпевнено зиркав то на мене, то на Ендрюза.

— У мене є довга відповідь, і я переконаний, що зрештою ви її почуєте. Але, може, спершу коротку?

— Мабуть.

Ендрюз загасив цигарку і стиснув губи.

— Не влазьте в це.

— Перепрошую?

— Клопотання про всиновлення цього юнака краще не подавати. Ось вам моя порада.

— Я її почув, — відказав я. — А тепер, може, поясните чому?

— Отже, ви таки хочете почути довгу відповідь, — мовив Ендрюз байдужим голосом, ніяк не зреагувавши на мій різкий тон. Стулив долоні, наче вклонявся перед Дівою Марією. — Припустімо, історія, яку ви мені розповіли, правдива, проте я готовий закласти свою пенсію на те, що більшість фактів у ній ви вигадали або ж замовчали. Тільки не подумайте, що мені не байдуже. Ви тут, він тут — це все, що має значення. Але навіть у такому разі ваше клопотання приречене на суттєві перешкоди, одна з яких — те, що ця дитина — не сирота.

— Звісно, що сирота!

— Не в юридичному сенсі.

— Його батьків стратили просто на вулиці. На очах у сусідів, — сказав я і подумав, як добре, що ми розмовляємо англійською.

— У вас є свідоцтва про смерть?

— Свідоцтва про смерть? Але ж ідеться про Афганістан! У більшості людей там і свідоцтва про народження нема!

Він лише моргнув водянистими очима.

— Сер, не я пишу закони. Хоч як обурюйтеся, та вам потрібно буде довести, що його батьки загинули. Хлопчика повинні офіційно визнати сиротою.

— Але ж...

— Ви хотіли почути довгу відповідь, тож слухайте. Наступна перешкода полягає в тому, що доведеться шукати шляхи співпраці з батьківщиною хлопця. Тут виникають труднощі навіть за дуже сприятливих обставин, а у вашому випадку, цитую, «ідеться про Афганістан». У Кабулі немає американського посольства. Це дуже ускладнює справу. Робить її майже нереальною.

— То що ви пропонуєте? Я маю викинути дитину назад на вулицю?

— Я такого не казав.

— Він зазнав сексуального насильства, — сказав я, згадавши про дзвіночки на Сограбовій щиколотці та туш на очах.

— Прикро це чути, — промовили губи Ендрюза. Однак дивився він на мене так, наче ми розмовляли про погоду. — Але це не підстава для міграційної служби видати хлопчику візу.

— Що ви таке кажете?

— Я кажу, якщо ви хочете допомогти, то пожертвуйте гроші благочинній організації з хорошою репутацією чи йдіть волонтером у табір для біженців. Бо наразі ми наполегливо не рекомендуємо громадянам США намагатися всиновити афганських дітей.

Я підвівся.

— Сограбе, ходімо, — сказав мовою фарсі.

Сограб підступив і притулився головою до мого стегна. Я одразу згадав поляроїдне фото з ним і Гассаном, де вони стоять точнісінько так само.

— Містере Ендрюз, можна у вас дещо запитати?

— Так.

— У вас є діти?

Він уперше моргнув.

— То є чи ні? Це ж просте запитання.

Той мовчав.

— Так я і думав, — сказав я, беручи Сограба за руку. — На вашій посаді має працювати той, хто знає, як воно: хотіти дитину.

Я повернувся до виходу, Сограб рушив за мною.

— А можна дещо спитати у вас? — гукнув Ендрюз.

— Питайте.

— Ви пообіцяли цьому хлопчику, що візьмете його з собою?

— А якщо й так?

Ендрюз похитав головою.

— Обіцяти щось дітям — діло небезпечне, — зітхнув і знову висунув шухляду. — Ви серйозно надумали подавати клопотання? — спитав, копирсаючись у паперах.

— Серйозно.

Ендрюз простяг мені візитку.

— Тоді раджу вам знайти хорошого адвоката з питань міграції. Тут, в Ісламабаді, працює Омар Фейсал. Можете сказати йому, що ви від мене.

Я взяв картку і пробурмотів:

— Дякую.

— Щасти вам, — відповів Ендрюз.

Коли ми виходили з кабінету, я зиркнув через плече. Ендрюз стояв у прямокутнику світла і відчужено дивився у вікно, обертаючи горщик з помідорами до сонця та любовно погладжуючи рослинки.

— Всього найкращого, — побажала секретарка, коли ми проходили повз її стіл.

— Вашому босу треба навчитися гарних манер, — кинув я.

І чекав, що вона закотить очі або кивне і відповість щось на зразок: «Авжеж, усі так кажуть». Натомість вона тихенько мовила:

— Бідолашний Рей. Він так змінився, відколи загинула його донька.

Я здійняв брови.

— Самогубство, — прошепотіла вона.

Дорогою до готелю Сограб сперся головою на вікно таксі й невідривно дивився на будинки та ряди каучукових дерев, які ми проминали. Від його подиху скло то затуманювалося, то яснішало, то знову затуманювалося. Я думав, він запитає щось про зустріч з Ендрюзом, але Сограб мовчав.

З-за дверей лазнички чулося, як струменить вода. Відколи ми оселилися в готелі, Сограб узяв за звичку щодня перед сном довго купатися. У Кабулі гаряча вода в крані, як і живий батько в сім’ї, була вкрай рідкісним явищем. Тож хлопчик щовечора майже годину мокнув у пінистій ванні, відчищався. Я тим часом сів на край ліжка і зателефонував Сораї. Зиркнув на тоненьку смужку світла, що виднілася з-під дверей лазнички. «Сограбе, чи ти вже почуваєшся чистим?»

Я переказав Сораї те, що розповів мені Реймонд Ендрюз.

— Що ти про все це думаєш? — запитав.

— Будемо вважати, що він помиляється.

Сорая сказала, що телефонувала до кількох агенцій з усиновлення, які беруться за такі справі на міжнародному рівні. Наразі, щоправда, жодна з них не зголосилася допомогти з усиновленням афганської дитини, проте Сорая продовжувала пошуки.

— Як твої батьки сприйняли новину?

— Мадар за нас тішиться. Ти ж знаєш, Аміре, як вона до тебе ставиться, ти в її очах непогрішимий. А падар... ну, що в нього на думці, як завжди, важкувато збагнути. Він мало говорить.

— А ти? Ти щаслива?

Я почув, як вона перекладає слухавку з руки в руку.

— Думаю, ми будемо добрими до твого племінника, а він, можливо, буде добрим до нас.

— Я теж так думаю.

— Мабуть, звучить дуже дивно, але я вже уявляю, якою буде його улюблена курна чи улюблений предмет у школі. Уявляю, як допомагатиму йому з уроками...

Сорая засміялася. Вода в лазничці стихла. Я чув, як Сограб плюскається, розхлюпуючи воду через край ванни.

— Ти будеш чудово про нього дбати, — озвався я.

— Ой, ледь не забула! Я телефонувала до каки Шаріфа.

Я пригадав, як він під час нашої ніки декламував вірш, написаний на клаптику поштового готельного паперу. Його син тримав Коран у нас із Сораєю над головами, доки ми йшли до сцени, усміхаючись у камери, що раз по раз блимали спалахами.

— І що він сказав?

— Ну, пообіцяв трохи розворушити місцеве афганське кубельце і звернутися до своїх знайомих з міграційної служби.

— Прекрасна новина! Не можу дочекатися, коли ви з Сограбом зустрінетеся.

— А я не можу дочекатися зустрічі з тобою, — відказала дружина.

Я всміхнувся і поклав слухавку.

За кілька хвилин з лазнички вийшов Сограб. Після візиту до Реймонда Ендрюза він вимовив заледве десять слів, і всі мої намагання зав’язати розмову завершувалися щонайбільше кивком або односкладовою відповіддю. Хлопчик заліз у ліжко і натягнув ковдру до підборіддя. А невдовзі вже посопував.

Я протер круглу плямку на запітнілому дзеркалі та поголився старомодним готельним станком — таким, який треба відкривати та вставляти лезо в тримач. Потім теж заліз у ванну і лежав там, аж доки гаряча парка вода охолола і моя шкіра вкрилася сиротами. Лежав, поринувши в роздуми, мрії, фантазії...

Омар Фейсал виявився смаглявим кругловидим чоловіком з ямочками на щоках, чорними очима-ґудзиками та приязною усмішкою, що світилася щілиною між зубами. Його тонке волосся було зібране в кінський хвіст. Омар був у коричневому вельветовому костюмі зі шкіряними латками на ліктях і мав із собою зношений і напхом напханий портфель. Йому бракувало ручки, тож Омар тулив портфель до грудей. Він був із тих людей, які мають звичку починати речення смішком і зайвими перепрошеннями на кшталт: «Вибачайте, я буду о п’ятій». І смішок. Коли я зателефонував йому, Омар наполіг, що приїде до нас. «Перепрошую, але таксисти в цьому місті — мов ті акули, — сказав досконалою англійською без нотки акценту. — Вчують іноземця — здеруть потрійну ціну».

Омар протиснувся в двері з усмішкою та вибаченнями, сопучи та пітніючи. Витер чоло хустинкою, відкрив портфель, покопирсався в ньому, шукаючи блокнот, і перепросив за розсипані на постелі папери. Сограб сидів, схрестивши ноги, на своєму ліжку й одним оком дивився телевізор, який працював у беззвучному режимі, а другим стежив за квапливим юристом. Вранці я йому розповів, що до нас прийде Фейсал, хлопчик кивнув, хотів був щось запитати, але змовчав і натомість продовжив дивитися передачу з балакучими тваринами.

— Ага, осьде він, — сказав Фейсал, розгортаючи лінійований блокнот із жовтими сторінками. — Сподіваюся, мої діти у справах організаційних будуть схожі на матір. Вибачайте, мабуть, від свого потенційного адвоката ви сподівалися почути не таке, еге ж?

Він засміявся.

— Ну, Реймонд Ендрюз про вас високої думки.

— Містер Ендрюз! Авжеж, авжеж. Достойний чоловік. Власне, він зателефонував мені та розповів про вас.

— Справді?

— О так.

— Отже, ви знаєте про нашу ситуацію.

Фейсал доторкнувся до намистинок поту над верхньою губою.

— Я знаю ту версію, яку ви розповіли містерові Ендрюзу, — відказав, і на його щоках з’явилися ямочки від удавано скромної усмішки. Він повернувся до Сограба. — А це, напевне, і є той юнак, через якого весь клопіт, — промовив мовою фарсі.

— Це Сограб, — сказав я. — Сограбе, це пан Фейсал, адвокат, про якого я тобі розповідав.

Сограб зіслизнув з ліжка та потис Омарові Фейсалу руку.

— Солям алєйкум, — промовив неголосно.

— Алєйкум солям, Сограбе, — відповів Фейсал. — Ти ж знаєш, що тебе названо на честь великого воїна?

Сограб кивнув. Знову заліз на ліжко та вклався на бік, щоб дивитися телик.

— Не знав, що ви так добре розмовляєте фарсі, — сказав я англійською. — Ви виросли в Кабулі?

— Ні, я народився в Карачі[109]. Але в Кабулі прожив кілька років. У Шарі-Нау, поблизу мечеті Хаджі Якуб, — розповів Фейсал. — А виріс я взагалі в Берклі. Батько відкрив там музичну крамничку наприкінці шістдесятих. Вільне кохання, стрічки на головах, строкаті сорочки та ще багато чого такого, ну, ви в курсі, — він нахилився вперед. — Я бував на Вудстоку.

— Круто, — сказав я, і Фейсал засміявся так голосно, що знову почав пітніти. — Власне, я розповів містеру Ендрюзу правду, приховавши лише один-два, ну, може, три факти. Вам я розповім нецензуровану версію.

Адвокат лизнув палець, погортав сторінки, знайшов чисту, зняв з ручки ковпачок.

— Я ціную це, Аміре. Пропоную надалі провадити розмову англійською.

— Згода.

І я все йому розповів. Про зустріч з Рахімом-ханом, поїздку в Кабул, сиротинець, каменування на стадіоні Ґазі.

— Господи, — прошепотів Фейсал, — як прикро, а в мене були такі приємні спогади про Кабул. Важко повірити, що це те саме місто, про яке ви мені розказуєте.

— А ви бували там останнім часом?

— О Боже, ні.

— Це вам не Берклі, повірте.

— Продовжуйте.

І я розповів йому все, що було далі: про зустріч з Ассефом, про бійку, про Сограба та його рогатку, про втечу в Пакистан. Коли завершив, Фейсал зробив кілька нотаток, глибоко вдихнув і похмуро на мене глянув.

— Що ж, Аміре, на вас чекає дуже нелегка битва.

— Її можливо виграти?

Він надів на ручку ковпачок.

— Ризикую здатися схожим на Реймонда Ендрюза, однак це малоймовірно. Не скажу, що неможливо, але малоймовірно.

Зникли його приязна усмішка та грайливий вираз очей.

— Але ж таким дітям, як Сограб, якраз найбільше потрібен дім, — сказав я. — Усі ці правила та інструкції видаються мені просто безглуздими!

— Не переконуйте переконаного, Аміре, — відказав адвокат. — Проте стан речей такий, що чинні імміграційні закони, політика агенцій з усиновлення та політичне становище в Афганістані — усе проти вас.

— Не розумію, — сказав я. Мені кортіло щось розтрощити. — Тобто розумію, але не сприймаю.

Омар кивнув із насупленим чолом.

— Що ж, такі справи. У разі катастрофи, чи то природної, чи то спровокованої людьми — а талібан це катастрофа, Аміре, повірте мені, — завжди важко довести, що дитина справді осиротіла. Бо дітей відправляють у табори для біженців, або ж батьки просто кидають їх, тому що не здатні дбати. Таке трапляється весь час. І тому міграційна служба не видасть візи, поки не переконається, що дитина справді відповідає визначенню «офіційний сирота». Вибачайте, розумію, що це абсурдно, проте вам потрібно роздобути свідоцтво про смерть.

— Ви ж були в Афганістані, самі знаєте, що це неможливо.

— Знаю, — відказав Омар. — Добре, припустімо, що в дитини точно нема живих батьків. Але навіть у такому разі міграційна служба вважає, що дитину має всиновити хтось з її країни — задля збереження спадкоємності.

— Якої ще спадкоємності? — запитав я. — талібан знищив усе, що можна назвати афганським спадком. Ви бачили, що вони зробили з гігантськими буддами в Баміяні?

— Вибачайте, Аміре, та я просто пояснюю, як працює міграційна служба, — сказав Омар, доторкнувшись до моєї руки. Тоді глянув на Сограба і всміхнувся. Обернувся до мене. — Отож дитину слід легально всиновити відповідно до законів і порядків її країни. Але коли в країні неспокійно, як-от в Афганістані, то урядові службовці заклопотані нагальними проблемами, тому розгляд клопотання про всиновлення точно не буде для них пріоритетним.

Я зітхнув і потер очі. У голові поза очницями пульсував біль.

— Однак, припустімо, Афганістан якось таки зведе кінці з кінцями, — промовив Омар, схрестивши руки на опуклому череві. — Тоді вам усе одно можуть відмовити в праві на всиновлення. Навіть поміркованіші мусульманські нації дуже підозріло ставляться до всиновлень, оскільки ісламський закон, шаріат, їх не визнає.

— Ви радите мені здатися? — запитав я, притискаючи долоню до чола.

— Аміре, я виріс у Сполучених Штатах. І Америка мене таки чогось навчила: здатися — це приблизно те саме, що напісяти в лимонад дівчинки-скаута. Але як ваш адвокат я повинен був викласти всі факти, — сказав Фейсал. — І от вам останній факт: агенції з усиновлення зазвичай відправляють своїх представників познайомитися з найближчим оточенням дитини, проте жодна притомна агенція не вирядить посланця в Афганістан.

Я глянув на Сограба, який сидів на ліжку та дивився телевізор. Точнісінько так само, як свого часу сидів його батько — сперши підборіддя на коліно.

— Я ж його зведений дядько — невже це нічого не значить?

— Значить, якщо зможете довести. Перепрошую, та чи маєте ви якісь папери, чи є людина, готова засвідчити цей факт?

— Паперів нема, — промовив я стомлено. — Ніхто ж про це не знав. І Сограб не знав, поки я йому не сказав, та й сам я дізнався тільки нещодавно. А єдина людина, якій усе було відомо, зникла без вісті або померла.

— Гм...

— То які варіанти, Омаре?

— Буду відвертий. Їх у вас небагато.

— То що ж, на Бога, я можу зробити?

Омар вдихнув, постукав ручкою по підборіддю, а тоді видихнув.

— Ви можете подати клопотання про всиновлення та сподіватися на краще. Ви можете здійснити незалежне всиновлення. Тобто жити з Сограбом тут, у Пакистані, день у день протягом наступних двох років. Ще можете попросити притулку від його імені. Але це тривалий процес, і тоді потрібно буде надати докази політичного переслідування. Ви можете також податися на гуманітарну візу. Однак видавати її уповноважений лише генеральний консул, тож отримати цю візу вкрай нелегко, — він витримав паузу. — Є ще один варіант, і він, мабуть, найкращий.

— Який саме? — запитав я, нахилившись уперед.

— Ви можете поселити хлопчика в сиротинець уже тут, у Пакистані, а тоді подати клопотання про всиновлення. Заповните форму І-600, потім відбудеться обстеження ваших соціально-побутових умов, а малий тим часом житиме в безпечному місці.

— А що це значить?

— Вибачайте, І-600 — це така собі формальність для міграційної служби. А соціально-побутові умови кандидата обстежує агенція з усиновлення, яку ви вибираєте, — пояснив Омар. — Ну, щоб переконатися, що ви з дружиною — не буйні психопати.

— Я не хочу так робити, — сказав я, знову поглянувши на Сограба. — Пообіцяв йому, що він більше ніколи не житиме в притулку.

— Як я вже сказав, це найкращий варіант.

Ми ще трохи поговорили. Потім я провів адвоката до його машини — старенького «фольксвагена-жука». Над Ісламабадом сідало сонце — на заході світився червоний німб. Авто просіло під вагою Омара, проте він якимось дивом примудрився протиснутися за кермо, а потім опустив віконне скло.

— Аміре?

— Так?

— Хотів сказати вам це ще в номері. Ви робите грандіозну справу.

Він помахав мені та поїхав. А я стояв біля готелю, махав йому у відповідь, і найбільше у світі мені хотілося, щоб тут, поруч зі мною, опинилася Сорая.

Коли я повернувся в номер, Сограб уже вимкнув телевізор. Я сів на край свого ліжка й попросив хлопчика сісти поруч.

— Пан Фейсал вважає, що є один гарний спосіб забрати тебе в Америку, — сказав я.

— Правда? — озвався Сограб і ледь помітно всміхнувся — вперше за багато днів. — І коли ми вже зможемо поїхати?

— От у тім і річ. На це потрібен час. Але він сказав, що все можливо, і пообіцяв допомогти.

Я поклав руку хлопчику на потилицю. Знадвору долинув заклик до молитви.

— То довго чекати? — запитав Сограб.

— Не знаю. Певний час.

Сограб знизав плечима й усміхнувся, цього разу вже ширше.

— Байдуже. Я можу почекати. Це ж як із зелепухами.

— Зелепухами?

— Ага. Коли я був ще зовсім малий, то виліз на дерево і наївся зелених кислих яблук. Живіт здувся, став твердий, як барабан, і дуже болів. Мама сказала, якби я дочекався, поки яблука доспіють, то не занедужав би. Тому тепер, коли мені чогось дуже сильно хочеться, я згадую мамині слова про зелепухи.

— Зелепухи, — повторив я. — Машалла, Сограбе-джан, ти, мабуть, найрозумніший хлопчисько з усіх мені знайомих.

У нього аж вуха зашарілися.

— А ви поведете мене на той червоний міст? На той, де туман? — запитав.

— Аякже, — сказав я. — Аякже.

— І ми поїздимо тими вулицями, де з машини видно тільки дашок і небо?

— Об’їздимо всі до одної, — відказав я.

В очах запекли сльози, і я поморгав, щоби позбутися їх.

— А важко вивчити англійську?

— Думаю, вже за рік ти говоритимеш нею так само добре, як і на фарсі.

— Справді?

— Так, — я поклав палець йому під підборіддя та повернув обличчям до себе. — Проте є одна річ, Сограбе...

— Яка?

— Розумієш, пан Фейсал вважає, що все вдасться, якщо... якщо ти якийсь час перебудеш у дитячому будинку.

— У дитячому будинку? — перепитав Сограб, і його усмішка згасла. — Тобто в сиротинці?

— Зовсім недовго.

— Ні, — сказав хлопчик, — прошу вас, тільки не це.

— Сограбе, лише зовсім на трохи. Обіцяю.

— Аміре-ага, ви ж обіцяли, що ніколи не віддасте мене в притулок, — промовив Сограб.

У нього зламався голос, очі засльозилися, а я почувався як повний придурок.

— Ідеться про інший притулок. Він тут, в Ісламабаді, а не в Кабулі. Я буду навідуватися щодня, аж доки ми нарешті зможемо витягнути тебе звідти та забрати в Америку.

— Будь ласка, не треба! Не треба! — він аж хрипів. — Я боюся притулків. Мене там будуть кривдити! Я не хочу туди, не хочу...

— Ніхто тебе не скривдить, Сограбе. Більше ніколи.

— Скривдять, скривдять! Усі лише кажуть, що не будуть кривдити, але вони брешуть, брешуть! Будь ласка, Божечку...

Я витер великим пальцем сльози, що текли по його щоках.

— Зелепухи, пам’ятаєш? Лише зелепухи... — сказав я лагідно.

— Ні! Тільки не в притулок! Будь ласка, будь ласка, Боже, ні!

Сограб тремтів, на обличчі в нього перемішалися шмарклі та сльози.

— Цссс, — я притулив його до себе, обхопив руками тремтяче тільце. — Цссс, усе буде гаразд. Ми разом поїдемо додому. От побачиш, усе налагодиться.

Сограбова голова впиралася мені в груди, голос його звучав приглушено, проте я чув у ньому паніку.

— Будь ласка, пообіцяйте!.. О Боже, Аміре-ага! Пообіцяйте, що не віддасте мене туди!

Як же я міг пообіцяти? Пригортав його до себе, міцно пригортав і колисав. Хлопчик ридав мені в сорочку, доки висохли сльози і вгамувалися дрижаки, а сповнені жаху благання перетворилися на невиразне бурмотіння. Я все колисав Сограба, дочекався, поки його дихання сповільниться, а тіло обм’якне. І тоді згадав прочитане колись: «Діти мають рецепт проти жаху: вони долають його сном».

Відніс Сограба в ліжко, вклав його. Потім ліг сам і втупився у вікно на багряне небо понад Ісламабадом.

Коли мене вирвав зі сну телефонний дзвінок, небо було вже густо-чорним. Я протер очі й увімкнув нічник. Була десь за двадцять одинадцята, я проспав майже три години. Відповів на дзвінок.

— Алло?

— Телефонують з Америки, — знуджений голос пана Файяза.

— Дякую, — відказав я.

У лазничці світилося — Сограб влаштував собі щовечірнє купання. На лінії поклацало, і я почув голос Сораї:

— Салям!

Я чув, що вона схвильована.

— Привіт.

— Як минула зустріч з адвокатом?

Я розповів їй про варіант, який запропонував Омар Фейсал.

— Ну, можеш забути про ці жахи, — відказала вона. — Нам не доведеться до такого вдаватися.

Я сів.

— Расті? Чому, що сталося?

— Кака Шаріф дався чути. Сказав, що найважливіше — привезти Сограба в Америку. Коли хлопчик буде в країні, то знайдуться способи його тут залишити. Тож кака зателефонував кільком друзям з міграційної служби. Передзвонив мені сьогодні ввечері й повідомив, що майже певен: для Сограба вдасться роздобути гуманітарну візу.

— Ти не жартуєш? — перепитав я. — Дякувати Богу! І нашому старому доброму Шаріфові-джану!

— Це точно. Хай там як, ми виступимо поручителями. Усе має вдатися доволі швидко. Дядько сказав, віза буде чинною рік — нам якраз вистачить часу, щоб подати клопотання про всиновлення.

— Сорає, невже це все насправді, га?

— Схоже, що так, — відповіла вона.

У Сораї був щасливий голос. Я сказав, що кохаю її, вона сказала, що кохає мене. І я поклав слухавку.

— Сограбе! — гукнув, підводячись з ліжка. — У мене чудова новина!

Постукав у двері лазнички.

— Сограбе, щойно телефонувала Сорая-джан з Каліфорнії. Тобі не доведеться жити в сиротинці. Чуєш, Сограбе! Ми з тобою полетимо в Америку, полетимо разом. Чуєш? Летимо в Америку!

Я штовхнув двері, вони відчинились. Я ввійшов.

І раптом упав навколішки та закричав. Я кричав крізь стиснуті зуби. Кричав так довго, аж почав відчувати, що крик от-от розірве горло, а груди вибухнуть.

Згодом мені сказали, що я продовжував кричати, навіть коли приїхала швидка.