Ловець повітряних зміїв

Розділ п’ятий

Щось заревіло, наче грім. Земля злегка здригнулася, і ми почули автоматне «тра-та-та-та-та».

— Батьку! — скрикнув Гассан.

Ми зірвалися на ноги і вилетіли з вітальні. Алі, накульгуючи, метався по вестибюлю.

— Батьку! Що то за звук? — викрикнув Гассан, простягаючи руки до Алі.

Алі обхопив нас. Зблиснуло біле світло, осяяло небо сріблом. Потім ще раз, і відразу — стрімке стакато автоматної черги.

— То полюють на качок, — сказав Алі хрипким голосом. — Ви ж знаєте, на качок полюють уночі. Не бійтеся.

Удалині завила сирена. Десь розбилося скло, хтось закричав. Я почув, що на вулицях люди: вони зривалися зі сну і вибігали, мабуть, просто в піжамах, зі скуйовдженим волоссям і заспаними очима. Гассан плакав. Алі пригорнув його міцніше, ніжно притиснув до себе. Згодом я буду себе переконувати, що не заздрив Гассану. Анітрохи.

Так ми й тулилися один до одного аж до світання. Стрілянина і вибухи тривали менше години, проте ми страшенно перелякалися, тому що ніколи раніше не чули пострілів на вулицях. Тоді ці звуки були для нас чужинськими. Покоління афганських дітей, чиї вуха звиклі до вибухів бомб і автоматних черг, на той час іще не народилося. Горнучись один до одного в їдальні та чекаючи світанку, ми й не здогадувалися, що настав кінець життєвому ладу. Нашому життєвому ладу. Якщо й не кінець, то принаймні початок кінця. Справжній кінець, офіційний кінець, настане спершу в квітні 1978 року під час комуністичного coup d’etat[18], а згодом — у грудні 1979, коли російські танки викотяться на вулиці, де ми з Гассаном колись гралися, і нестимуть смерть звичному мені Афганістану, і позначать початок епохи кровопролиття, яка триває й досі.

Перед самим сходом сонця автомобіль баби влетів на під’їзну алею. Грюкнули дверцята, і на сходах почулися квапливі батькові кроки. Потім він з’явився у дверях, і я помітив на його обличчі щось дивне. Я не відразу розпізнав, що саме, бо ніколи не бачив такого раніше: то був страх.

— Аміре! Гассане! — гукнув баба, підбігаючи до нас із широко розведеними руками. — Усі дороги перекрито, і телефон не працював. Я так хвилювався!

Ми потонули в його обіймах, і на коротку шалену мить я зрадів усім подіям тієї ночі, хоч би що вони віщували.

Звісно, то було зовсім не полювання на качок. Як згодом з’ясувалося, тієї ночі, 17 липня 1973 року, не підстрелили майже нікого. Наступного ранку, коли Кабул прокинувся, монархія вже була в минулому. Король Загір-шах саме перебував у Італії. Тим часом його племінник, Дауд-хан, безкровним переворотом поклав кінець сорокарічному правлінню короля.

Пригадую, як ми з Гассаном наступного ранку сиділи навпочіпки під батьковим кабінетом, а баба та Рахім-хан сьорбали чорний чай і слухали екстрені новини про переворот по «Радіо Кабул».

— Аміре-ага? — прошепотів Гассан.

— Що?

— А що таке «республіка»?

Я знизав плечима.

— Не знаю.

Це слово, «республіка», раз у раз повторювали по радіо.

— Аміре-ага?

— Що?

— А «республіка» не означає, що ми з батьком повинні забратися?

— Навряд чи, — прошепотів я у відповідь.

Гассан трохи поміркував.

— Аміре-ага?

— Що?

— Я не хочу, щоб нас із батьком вигнали.

Я всміхнувся.

— Бас[19], ти, віслюче. Ніхто вас нікуди не виганяє.

— Аміре-ага?

— Що?

— А полізьмо на наше дерево?

Моя усмішка поширшала. Ще один талант Гассана — він завжди відчував, що й коли слід казати. Новини по радіо вже поволі набридали. Гассан подався у свою хижку, щоб зібратися, а я побіг нагору по книжку. Потім заскочив у кухню, насипав у кишені кілька пригорщ кедрових горішків, вискочив надвір і побачив, що Гассан уже чекає на мене. Ми вибігли крізь парадні ворота й помчали, куди задумали.

Перетнули жилу вулицю та чимчикували до нашого пагорба голим клаптем необробленої землі, коли раптом Гассанові в спину влучив камінь. Ми різко розвернулися, і моє серце впало. До нас наближалися Ассеф і двоє його друзів, Валі й Камаль.

Ассеф був сином одного з приятелів мого батька — Магмуда, пілота цивільної авіації. Його сім’я мешкала за кілька вулиць на південь від нашого будинку в розкішному, обгородженому високими мурами маєтку з пальмами. Якби ви були кабульською дитиною з району Вазір-Акбар-Хан, то точно знали б про Ассефа та його лиховісні мідні кастети з іржостійким покриттям. І добре, якщо не з власного досвіду. Ассефова мати була німкеня, батько — афганець, а сам Ассеф — блакитноокий блондин, набагато вищий за інших дітей. Він цілком заслужено славився своєю жорстокістю. Прикритий обабіч покірними друзями, походжав околицями, ніби хан, що обходить свою землю в оточенні челяді, готової виконати будь-яке його бажання. Ассефове слово було законом, а якщо комусь бракувало законослухняності, то мідні кастети ставали пречудовим освітнім інструментом. Якось я бачив, як він їх застосовував до одного малого з району Карт-е-Чар. Ніколи не забуду, як світилися знавіснілим блиском Ассефові блакитні очі та як він шкірився, як він шкірився, лупцюючи того нещасного до нестями. Хлопці з Вазір-Акбар-Хану дали йому прізвисько Ассеф Ґушхор, тобто Ассеф Пожирач Вух. Звісно, ніхто з них не наважувався називати так Ассефа у вічі, бо не хотів повторити сумну долю того бідаки, який мимохіть спричинився до появи цього прізвиська, спершу збивши Ассефового повітряного змія, а потім виловлюючи своє праве вухо в брудній канаві. Через багато років я дізнався англійське слово на позначення таких осіб, як Ассеф, слово, для якого у фарсі немає влучного відповідника: «соціопат».

З усіх сусідських хлопців, які мучили Алі, Ассеф був найбільш нещадний. Власне, то саме він вигадав глузливу примовку: «Гей, бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Га? Ну ж бо, бабалу, всміхнися!». А коли бував особливо натхненним, іще й присмачував свою дражнилку: «Гей, плосконосий бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Розкажи нам, розкажи, косоокий віслюче!».

І отепер він ішов до нас: руки на стегнах, кросівки здіймають хмарки куряви.

— Привіт, куніс! — гукнув Ассеф, махаючи рукою.

«Педики» — то була ще одна його улюблена лайка. Троє старших хлопців наблизилися впритул, і Гассан відступив позад мене. Вони стояли просто перед нами — троє високих хлопаків у джинсах і футболках. Ассеф височів над усіма, схрестивши масивні руки на грудях і по-дикунському шкірячись. У мене вже не вперше майнула думка, що Ассефові бракує клепки в голові. А ще я подумав, як же мені пощастило, що мій батько — баба, бо тільки це, мабуть, стримувало Ассефа, і він не надто чіплявся до мене.

Ассеф кивнув підборіддям у бік Гассана:

— Гей, плосконосий, — сказав він, — як поживає бабалу?

Гассан нічого не відповів, лише ступив ще один крок за мене.

— Пацани, чули новини? — запитав Ассеф з незмінним вишкіром. — Короля вже нема. От і класно. Хай живе президент! Мій батько знає Дауда-хана, ти в курсі, Аміре?

— І мій теж, — сказав я. Хоча насправді й гадки не мав, правда це чи ні.

— «І мій теж», — Ассеф передражнив мене скигливим голосом.

Камаль і Валі дружно пирснули зо сміху. От якби баба був тут!

— Ну, торік Дауд-хан у нас обідав, — продовжив Ассеф. — Як тобі таке, Аміре?

Я напружено думав, чи почує хтось наші крики з цієї віддаленої ділянки. Будинок баби був аж за кілометр звідси. Краще б ми там лишилися.

— А знаєш, що я скажу Дауду-хану, коли він знову прийде до нас на обід? — запитав Ассеф. — Збираюся трохи побалакати з ним як чоловік з чоловіком, як мард з мардом. Скажу йому те саме, що вже казав мамі. Про Гітлера. Ото був лідер. Великий лідер. Людина з власним баченням. Скажу Дауду-хану, хай пам’ятає, що якби Гітлеру дали завершити задумане, то світ зараз був би кращим.

— Баба каже, що Гітлер був божевільний, він наказував убивати багатьох невинних людей, — слова вилетіли в мене з рота, перш ніж я встиг його затулити.

Ассеф фиркнув.

— Моя мама каже так само, а вона німкеня і мусила б краще все те знати. Та вони просто хочуть тебе переконати, не розумієш? Вони приховують від тебе правду.

Я не знав, хто такі «вони» і яку саме правду приховують, та й з’ясовувати цього не прагнув. Якби ж я змовчав. Якби ж зараз підвести очі й побачити, що на пагорб піднімається баба.

— Треба читати книжки, яких у школі не дають, — сказав Ассеф. — У мене такі є. І в мене відкрилися очі. Тепер я теж маю власне бачення і збираюся поділитися ним з нашим новим президентом. А знаєш, яке моє бачення?

Я похитав головою. Він усе одно розповість — Ассеф завжди сам відповідав на свої запитання.

Він блиснув блакитними очима на Гассана.

— Афганістан — це земля пуштунів. Так завжди було і завжди буде. Ми — справжні афганці, чисті афганці, не такі, як цей плосконосий. Його народ загиджує нашу батьківщину, нашу ватан. Бруднить нашу кров, — Ассеф зробив широкий, розлогий жест руками. — Я вважаю, що Афганістан — для пуштунів. Отаке моє бачення.

Ассеф знову перевів погляд на мене. Здавалося, ніби він щойно випірнув зі сновидіння.

— Час Гітлера вже минув, — сказав. — Але наш — іще ні.

Він витягнув щось із задньої кишені джинсів.

— Я попрошу президента зробити те, на що королю забракло куват[20]. Позбавити Афганістан від усієї цієї брудноти, від кассееф[21] хазарейців.

— Ассефе, пропусти нас, — сказав я, ненавидячи свій голос, який раптом затремтів. — Ми ж тобі нічим не заважаємо.

— О, ще й як заважаєте, — відказав Ассеф. І в серці мені тенькнуло, коли я побачив, що саме він витягнув із кишені. Звичайно. На сонці зблиснув його мідний кастет з іржостійким покриттям. — Ти мені якраз кісткою поперек горла стоїш. Ти бісиш мене навіть більше, ніж оцей хазареєць. Як ти можеш розмовляти з ним, гратися з ним, дозволяти йому до себе торкатися?

Його голос аж пирскав огидою. Валі та Камаль кивали і гмикали на знак згоди. Очі Ассефа звузилися. Він труснув головою. А потім озвався знову, якось спантеличено, та й вигляд мав відповідний:

— Як ти можеш називати його своїм «другом»?

«Але він мені не друг! — мало не бовкнув я. — Він мій слуга!» Невже я справді так вважав? Звісно, що ні. Ні. Я добре ставився до Гассана, майже як до друга, ба навіть краще: майже як до брата. Але чому тоді, коли до нас навідувалися друзі баби з дітьми, я жодного разу не покликав Гассана з нами гратися? Чому я бавився з Гассаном тільки тоді, коли поруч нікого не було?

Ассеф надів на пальці кастет. Зиркнув на мене крижаним поглядом.

— Ти, Аміре, сприяєш цій проблемі. Ми вже здихалися б хазарейців, якби такі ідіоти, як ти і твій батько, не брали їх до себе. Вони всі давно вже зогнили б у своєму Хазараджаті. Ти — ганьба для Афганістану.

Я глянув у його ошалілі очі та збагнув, що він не жартує. Він справді хоче завдати мені болю. Ассеф здійняв кулак і націлив його на мене.

За моєю спиною враз почувся швидкий метушливий рух. Боковим зором я помітив, як Гассан нахилився і хутко випростався. Ассеф зиркнув на щось позаду мене, і його очі розширилися від подиву. Такі самі вражені обличчя були й у Камаля та Валі, які теж дивилися кудись позад мене.

Я обернувся і зіткнувся ніс у ніс із Гассановою рогаткою. Він щосили відтягнув резинку. У кожетку лежав камінь завбільшки з волоський горіх. Гассан націлив рогатку простісінько в лице Ассефу. Його рука тремтіла від напруження, а на чолі виступили крапельки поту.

— Будь ласка, дай нам спокій, ага, — сказав Гассан рівним тоном.

«Ага» — саме так він звернувся до Ассефа. І в мене майнула думка: як воно, жити з настільки глибоко вкоріненим відчуттям свого місця в ієрархії?

Ассеф скреготнув зубами.

— Кинь цю штуковину, безрідний хазарейцю.

— Прошу, ага, дай нам спокій, — повторив Гассан.

Ассеф посміхнувся.

— Може, ти не помітив, але нас троє, а вас — двоє.

Гассан стенув плечима. Для когось стороннього він не дався б наляканим. Але я знав Гассанове обличчя змалечку, знав усі його найдрібніші риси, усі посмики та зміни виразів, які могли на ньому відображатися. І я бачив, що він боїться. Дуже боїться.

— Твоя правда, ага. Та, може, ти не помітив, що я тримаю рогатку. І якщо ти поворухнешся, то вже не будеш Ассефом Пожирачем Вух, а станеш Ассефом Однооким, бо я націлив камінь просто в твоє ліве око.

Він вимовив це так рівно, що навіть мені довелося добряче прислухатися, щоб розчути нотки страху, приховані за спокійним голосом.

Ассефів рот сіпнувся. Валі та Камаль стежили за цим зіткненням, мов зачаровані. Хтось кинув виклик їхньому богу. Принизив його. А найгірше те, що цей хтось був худенький хазареєць. Ассеф перевів погляд з каменя на Гассана. Пильно роздивлявся його обличчя. І, певно, побачив на ньому щось таке, що переконало його в серйозності Гассанових намірів, бо Ассеф опустив кулак.

— Ти, хазарейцю, затям собі, — сказав суворо, — я вмію вичікувати. Сьогодні тему ще не закрито, повір.

Ассеф повернувся до мене.

— І для тебе, Аміре, це ще не кінець. Колись ми зустрінемося віч-на-віч.

Ассеф відступив на крок. І його поплічники теж.

— Твій хазареєць, Аміре, сьогодні дуже налажав, — сказав він.

Потім вони розвернулися та пішли геть. А я дивився, як вони спускаються з пагорба і зникають за муром.

Гассан намагався тремтливими руками сховати рогатку за пазуху. Він скривив рот, зображаючи підбадьорливу усмішку. Лише з п’ятої спроби йому вдалося зав’язати мотузок на штанях. Ми йшли додому мовчки, йшли і тривожно озиралися, переконані, що Ассеф та його поплічники влаштують засідку за першим-ліпшим поворотом. Наш страх не справдився, і це мало б нас утішити бодай трохи. Та не втішило. Зовсім.

Наступні кілька років слова «економічний розвиток» та «реформа» в Кабулі не сходили з язиків. Конституційну монархію було скинуто, на зміну їй прийшла республіка, очолювана президентом. Над нашою землею промайнуло відчуття оновлення та цілеспрямованості. Люди заговорили про права жінок та сучасні технології.

Але здебільшого плин життя не змінився, хоч і в Арґу — королівському палаці Кабула — оселився новий правитель. Люди працювали від суботи до четверга, а щоп’ятниці вибиралися на пікніки в парки, на береги озера Карґа чи в сади Пагмана. Різнокольорові автобуси та вантажівки, напхані пасажирами, котилися вузькими вулицями Кабула, а помічники водіїв стояли на задніх бамперах, широко розставивши ноги, і з відчутним кабульським акцентом вигукували, куди їхати. Під час Іду — триденного свята по завершенні священного місяця Рамадану — кабульці одягалися в найкращий і найновіший одяг та навідували родичів. Обіймалися й цілувалися, бажаючи одне одному «Ід мубарак». Тобто щасливого свята. А дітлашня розпаковувала подарунки та гралася круто звареними пофарбованими яйцями.

Отож на початку зими 1974 року ми з Гассаном бавилися собі на подвір’ї, будували снігову фортецю, аж ось його погукав Алі:

— Гассане, ага-сагіб хоче з тобою поговорити!

Він стояв перед вхідними дверима, вбраний у біле, заховавши долоні попід пахви й видихаючи теплі хмарки.

Ми з Гассаном усміхнулися навзаєм. Бо весь день чекали, коли вже Алі його покличе — то був день народження Гассана.

— Що там за подарунок, тату, ти знаєш? Скажеш нам? — запитав Гассан. І очі його сяяли.

Алі знизав плечима.

— Ага-сагіб зі мною нічого не обговорював.

— Ну ж бо, Алі, розкажи нам, — наполягав я. — Може, розмальовка? Чи новий пістолет?

Алі, як і Гассан, не вмів брехати. Щороку він вдавав, ніби не знає, що баба купив Гассану чи мені на день народження. І щороку його зраджували очі, тож ми підлещувалися до нього і вмовляли розповісти. Однак цього разу він, здається, казав правду.

Баба ніколи не забував про Гассанів день народження. Якийсь час він питав Гассана, що саме той хоче, але потім перестав, бо Гассан був надто скромний, щоб замовляти подарунки. Тому щозими баба сама вибирав щось для нього.

Одного року купив японський іграшковий трактор, іншого — електричний паротяг і колію. А минулого року баба здивував Гассана шкіряним ковбойським капелюхом — точнісінько таким, як у Клінта Іствуда в «Хороший, поганий, злий» — фільмі, що став нашим улюбленим вестерном замість «Чудової сімки». Цілу зиму ми з Гассаном по черзі носили той капелюх і волали улюблені пісні з фільму, вилазили на снігові кучугури та «стріляли» один в одного, склавши пальці «пістолетиком».

Ми скинули рукавиці та зняли засніжені чоботи перед вхідними дверима. Ввійшли у вестибюль і побачили, що баба сидить біля чавунної грубки, в якій горять дрова. Поруч із ним був невисокий лисуватий індієць у коричневому костюмі та червоній краватці.

— Гассане, — сказав баба, хитро всміхаючись, — познайомся зі своїм подарунком.

Ми з Гассаном обмінялися здивованими поглядами. Ніде не було видно коробки в подарунковій упаковці. Ані торбини. Ані іграшок. Лише Алі, який стояв позаду нас, та ще баба з цим сухорлявим дядьком-індійцем, трохи схожим на вчителя математики.

Індієць у коричневому костюмі всміхнувся і простягнув Гассанові руку.

— Я — лікар Кумар, — сказав. — Радий знайомству.

Він говорив мовою фарсі з відчутним розкотистим індійським акцентом.

— Солям алейкум, — невпевнено відповів Гассан. Ввічливо кивнув головою, але очима шукав батька. Алі підійшов ближче і поклав руку на Гассанове плече.

Баба зустрівся поглядом зі сторожкими — навіть збентеженими — Гассановими очима.

— Я викликав лікаря Кумара з Нью-Делі. Лікар Кумар — пластичний хірург.

— Ти знаєш, що це значить? — запитав індієць, лікар Кумар.

Гассан похитав головою. Подивився на мене: мовляв, підкажи. Та я знизав плечима. Я знав лише, що до хірурга йдуть тоді, коли в тілі треба щось полагодити, наприклад, видалити апендикс. І знав я це тільки тому, що один з моїх однокласників помер від запалення апендикса рік тому, а вчитель пояснив нам, що його надто пізно відвели до хірурга. Ми з Гассаном глянули на Алі, та від нього помочі було мало. Його обличчя залишалося незворушним, як завжди, проте очі наповнилися серйозністю.

— Що ж, — сказав лікар Кумар, — моя робота така: я виправляю людські тіла. Іноді — обличчя.

— Ох, — зітхнув Гассан.

Він поглянув спершу на лікаря Кумара, потім на бабу й Алі. Торкнувся верхньої губи.

— Ох, — повторив.

— Розумію, подарунок незвичний, — озвався баба. — І, мабуть, ти сподівався на щось інше, але цей подарунок буде з тобою довіку.

— Ох, — сказав Гассан. Облизав губи. Прочистив горло. — Ага-сагіб, а це... це...

— Хвилинна справа, — втрутився лікар Кумар, лагідно всміхаючись. — Зовсім не болітиме. Власне, я дам тобі спеціальні ліки, і ти геть нічого не пам’ятатимеш.

— Ох, — знову сказав Гассан. І полегшено всміхнувся у відповідь. Бодай трохи полегшено. — Я не боюся, ага-сагіб, я просто...

Гассана можна було обдурити, а от мене — ні. Я знав: коли лікарі кажуть, що не болітиме, значить, ти в халепі. З жахом пригадав процедуру обрізання, яку відбув рік тому. Лікар тоді сказав мені дослівно те саме, запевнив, що зовсім не болітиме. Але коли вночі перестало діяти знеболювальне, відчуття було таке, ніби до плоті приклали розпечене до червоного залізо. Я ніяк не міг зрозуміти, чому баба зволікав, аж доки мені виповнилося десять, і так йому цього й не пробачив.

Тепер же мені хотілося теж мати якийсь шрам, щоб викликати в батька співчуття. Так нечесно! Гассан нічим не заслужив ласки баби — він просто народився з дурнуватою заячою губою.

Операція минула вдало. Спершу ми всі були трохи вражені, коли з Гассана зняли пов’язки, але продовжували всміхатися, як наказував лікар Кумар. Було нелегко, тому що верхня губа Гассана скидалася на розбухле криваве місиво. Я думав, що Гассан закричить від жаху, коли медсестра простягнула йому люстерко. Алі тримав його за руку, доки той довго й уважно роздивлявся своє відображення. Потім щось нерозбірливо пробурмотів. Я наблизив вухо до його вуст. Гассан зашепотів знову:

— Ташаккор.

Тобто дякую.

Відтак його губи скривилися, і я тут же збагнув, що це значить. Гассан усміхався. Так само, як і тоді, коли з’явився на світ з материного лона.

Набряк спав, рана з часом загоїлася. Невдовзі то була лишень нерівна рожева лінія, що тяглася вгору від губи. До наступної зими залишився тільки шрам. І в цьому вся іронія. Тому що наступної зими Гассан перестав усміхатися.