Ловець повітряних зміїв

Розділ одинадцятий

Баба був у захваті від самої думки про Америку.

Але від життя в Америці у нього розвинулася виразка.

Пам’ятаю, як ми вдвох гуляли в Лейк-Елізабет-парку у Фрімонті — цей парк за кілька вулиць від нашої квартири — та спостерігали, як хлопчаки вправляються у бейсбольних подачах, а дівчатка хихочуть собі на гойдалках на майданчику. Під час таких прогулянок баба просвіщав мене щодо своїх політичних поглядів — то були довгі й заплутані міркування.

— Серед країн світу, Аміре, є тільки троє справжніх чоловіків, — казав батько. І перелічував їх на пальцях: Америка-рятівниця-від-печії, Британія та Ізраїль. — А всі інші, — додавав він зі звуком «пффф», — просто старі пліткарки.

Згадка про Ізраїль лютила афганців Фрімонта, вони звинувачували батька в прихильному ставленні до євреїв, а де факто — в антиісламізмі. Баба зустрічався з ними в парку на чай з пирогом ровт[35] і доводив їх до сказу своїми політичними переконаннями.

— Та вони просто не розуміють, — казав він мені згодом, — що релігія тут ні до чого.

На думку баби, Ізраїль був островом «справжніх чоловіків» серед моря арабів, які зовсім не дбають про власні інтереси, бо надто жирують зі своєю нафтою.

— Ізраїль те, Ізраїль се, — повторював баба з фальшивим арабським акцентом. — То зробіть щось нарешті! Дійте! Ви — араби, то хоч допоможіть палестинцям, чи що.

Батько ненавидів Джиммі Картера, називав його «великозубим кретином». У 1980-х, ще коли ми були в Кабулі, США оголосили про бойкот Олімпійських ігор у Москві. «Вах-вах! — вигукнув тоді баба з огидою. — Брежнєв винищує афганців, а цей пожирач арахісу тільки й спромігся, що сказати: я не приїду поплавати в твоєму басейні!» Баба вважав, що Картер мимоволі посприяв комунізму більше, ніж сам Леонід Брежнєв. «Він не придатний керувати цією країною. Все одно, що посадити за кермо новісінького “кадилака” хлопчика, який навіть на велосипеді їздити не вміє». І Америка, і весь світ потребували сильного чоловіка. Чоловіка, якого поважали б, який діяв би, а не просто розмахував кулаками. І цей чоловік виявився Рональдом Рейганом. Коли Рейган виступив на телебаченні та назвав Шураві «Імперією зла», баба вийшов на вулицю та купив плакат із зображенням президента, який широко всміхався й показував, що все класно, піднявши великі пальці рук. Батько оправив плакат у рамку і повісив у коридорі, поруч із власним чорно-білим фото — тим, на якому він у тонкій краватці тисне руку королю Загіру-шаху. Нашими сусідами у Фрімонті були здебільшого водії автобусів, полісмени, працівники заправних станцій і неодружені матері, які жили за рахунок держави, — саме ті «сині комірці», прості робітники, які невдовзі задихнуться під подушкою, що її «рейганоміка» притисне їм до облич. Баба був єдиним республіканцем у всьому будинку.

Однак смог на території затоки Сан-Франциско жалив йому очі, шум транспорту спричиняв головний біль, а пилок викликав кашель. Тутешнім фруктам завжди бракувало солодкості, воді — чистоти, а широкі поля й дерева взагалі не знати, куди ділися. Упродовж двох років я намагався вмовити батька піти на курси англійської як іноземної, щоб удосконалити свою кострубату мову. Та він лише насміхався.

— Авжеж, і тоді, коли я правильно вимовлю слово «кіт», учителька дасть мені блискучу зірочку, і я прибіжу додому та хвалитимуся тобі, — буркотів.

Однієї неділі навесні 1983-го я забрів у невеличку книгарню, де торгували вживаними книжками в м’якій палітурці, поблизу індійського кінотеатру, трохи на захід від того місця, де «Амтрак»[36] перетинав Фрімонт-бульвар. Я сказав бабі, що заскочу лише на п’ять хвилин, він здвигнув плечима. Батько працював на заправці у Фрімонті, а того дня в нього був вихідний. Я простежив, як баба пошкандибав через Фрімонт-бульвар і ввійшов у продуктову крамничку «Швидко й зручно», що належала літній в’єтнамській парі, містеру й місіс Нгуен. То були сиві та привітні люди; вона — з хворобою Паркінсона, він — зі штучним стегновим суглобом.

— Тепер він як людина на шість мільйонів доларів, — постійно повторювала місіс Нгуен, беззубо всміхаючись. — Аміре, пам’ятаєш серіал «Людина на шість мільйонів доларів»?

Тоді містер Нгуен супився, як Лі Мейджорс[37], і вдавав, наче біжить, як у сповільненій зйомці.

Я саме гортав сторінки пошарпаного видання про одну з таємничих пригод Майка Гаммера[38], аж раптом почув крик і дзвін розбитого скла. Впустив книжку і поквапився на той бік вулиці.

Нгуени стояли поза прилавком зі сполотнілими обличчями, притиснувшись до стіни. Містер Нгуен обхопив дружину за плечі. На підлозі валялися апельсини, перекинута стійка з журналами, розбита банка в’яленої яловичини та друзки скла в баби попід ногами.

Виявилося, баба не мав при собі готівки, щоб розрахуватися за апельсини. Він виписав містеру Нгуену чек, а той попросив у батька посвідчення.

— Він вимагає мої документи! — кричав баба мовою фарсі. — Ми вже майже два роки купуємо в нього клятющі фрукти та набиваємо його кишеню грішми, а цей псячий син хоче, щоб я йому документи показав!

— Баба, тут нічого такого, — сказав я, всміхаючись до Нгуенів. — Вони повинні так робити.

— Не приходьте більше до нас, — озвався містер Нгуен, заступаючи собою дружину. І показав на бабу своїм ціпком. А потім повернувся до мене. — Ти приємний юнак, а от батько твій — псих. Йому сюди зась.

— Він що, вважає мене злодієм? — запитав баба, підвищуючи голос. На вулиці вже збиралися люди. Витріщалися на нас. — Що це за країна така? Ніхто нікому не довіряє!

— Я викликаю поліцію, — сказала місіс Нгуен, визирнувши з-за чоловіка. — Забирайтеся, або я викличу поліцію.

— Будь ласка, місіс Нгуен, не викликайте поліції. Я заберу його додому. Тільки не поліція, добре? Прошу вас.

— Так, забери його додому. Гарна думка, — погодився містер Нгуен. Його очі не відривалися від баби з-за біфокальних скелець у дротяній оправі.

Я повів батька до дверей. Виходячи, він копнув журнал. Я вивів бабу за двері та змусив пообіцяти мені, що він не ввійде знову в цю крамничку, а тоді повернувся та вибачився перед Нгуенами. Пояснив, що в батька важкі часи. Дав місіс Нгуен номер нашого телефону й адресу, сказав, що хочу відшкодувати збитки.

— Будь ласка, зателефонуйте мені, коли порахуєте суму. Я за все заплачу, місіс Нгуен. Мені дуже прикро.

Місіс Нгуен узяла в мене клаптик паперу й кивнула. Я помітив, що її руки трясуться сильніше, ніж зазвичай, і розізлився на бабу за те, що він змусив літню жінку отак тремтіти.

— Батько досі звикає до життя в Америці, — сказав я, ніби виправдовуючись.

Хотів розповісти їм, що в Кабулі замість кредитної картки користувалися відламаною гілкою. Ми з Гассаном несли таку палицю до пекаря. Він вирізав на ній позначки: одна зарубка — одна паляниця наана, яку він витягав для нас із ревучого полум’я тандира. А наприкінці місяця батько розраховувався з пекарем за всі зарубки на палиці. Та й по всьому. Жодних запитань. Жодних посвідчень.

Проте я нічого не розповів. Подякував містеру Нгуену за те, що не викликав копів. Відвів бабу додому. Він ображався і курив на балконі, а я тим часом готував нам рис і підливу з курячих шийок. Минуло вже півтора року, відколи ми зійшли з боїнга, що привіз нас сюди з Пешавара, а батько й досі звикає до нового життя.

Вечеряли ми мовчки. З’ївши ледве дві ложки, баба відсунув тарілку.

Я зиркав на нього через стіл: нігті нерівні й чорні від мастила для двигунів, зап’ястки подряпані, в одяг в’ївся запах заправної станції — пилу, поту і бензину. Немов удівець, який оженився вдруге, але ніяк не може забути померлої дружини. Йому бракувало полів цукрової тростини в Джелалабаді та садів у Пагмані. Бракувало юрмищ гостей у домі, бракувало прогулянок метушливими рядами ринку Шор і вітань з людьми, які знали і його, і його батька, і його діда, з людьми, з якими він мав спільних предків, з якими його поєднувало спільне плетиво минулого.

Я свої спогади в Америці зміг поховати.

Батько ж свої тут оплакував.

— Можливо, нам варто повернутися в Пешавар, — сказав я, спостерігаючи за льодом, що плавав у моїй склянці з водою.

У Пешаварі ми пробули шість місяців, чекаючи, доки Служба імміграції та натуралізації видасть візи. Наше похмуре помешкання з однією спальнею смерділо старими шкарпетками і котячими екскрементами, але поряд були знайомі люди — принаймні баба їх знав. Він запрошував увесь коридор сусідів до нас на вечерю — здебільшого то були афганці, що теж чекали на візи. Хтось приносив з собою таблу, а ще хтось — гармоніку. Заварювали чай. І ті, в кого більш-менш був голос, співали, аж доки сходило сонце, засинали комарі, а руки вже починали боліти від оплесків.

— Там ти був щасливіший, баба. Більшою мірою почувався як удома, — промовив я.

— У Пешаварі було добре мені. А тобі — ні.

— Тут ти мусиш багато працювати.

— Тепер усе не так уже й погано, — сказав він. Мав на увазі, що тепер працює на заправній станції менеджером удень. Та я помічав, як у вологі дні батько кривиться та розтирає зап’ястки. Як на його чолі виступає піт, коли він, поївши, тягнеться по пляшечку ліків від підвищеної кислотності. — Та й не заради мене ми сюди приїхали, правда ж?

Я потягнувся через стіл і поклав свою руку на його. Свою чисту м’яку руку студента на його спрацьовану, грубу й вузлувату. Пригадались усі вантажівки, іграшкові залізниці та велосипеди, які він купував мені ще в Кабулі. А тепер Америка. Останній подарунок Амірові.

Батько почав шукати роботу того ж тижня, що ми переїхали у США, і вже за місяць знайшов — почав працювати помічником на заправці біля Вашингтон-бульвару, яка належала одному з його афганських знайомих. Шість днів на тиждень баба тягнув дванадцятигодинні зміни: заправляв машини бензином, вів журнал, міняв мастило, мив лобове скло. Іноді я приносив йому ланч і бачив, як він шукає на полицях пачку цигарок, доки клієнт чекає по той бік замащеного прилавка. Під яскравими лампами денного світла батькове обличчя здавалося понурим і блідим. Коли я входив, теленькав електричний дзвінок понад дверима, і баба дивився на мене через плече, махав і всміхався, а його очі сльозилися від утоми.

Того самого дня, коли баба став до роботи, ми подалися у Сан-Хосе до нашої імміграційної офіцерки, місіс Доббінс — чорношкірої жінки з надмірною вагою, іскристими очима та ямочками на щоках. Якось вона розповіла мені, що співала в церковному хорі, і я не засумнівався — її голос викликав в уяві тепле молоко з медом. Баба кинув їй на стіл пачку продуктових талонів.

— Дякую, але мені вони не потрібні, — сказав він. — Я завжди працював. В Афганістані працював, і в Америці працюватиму. Дуже дякую, місіс Доббінс, але мені не потрібні гроші задарма.

Місіс Доббінс моргнула. Зібрала продуктові талони, перевела погляд з мене на бабу, ніби ми її розігрували або «підсовували фокуси», як казав Гассан.

— За п’ятнадцять років, що я тут працюю, ще ніхто так не робив, — промовила вона.

Отак баба поклав край принизливим моментам отримування в касі продуктових талонів і позбувся одного зі своїх найбільших страхів: що афганці коли-небудь побачать, як він купує їжу за державні кошти. Того дня баба вийшов із закладу соціального забезпечення, немов людина, що зцілилася від раку.

Я закінчив школу влітку 1983-го, мені було двадцять — набагато більше, ніж решті випускників, які того дня підкидали академічні шапочки на футбольному полі. Пригадую, як загубив бабу між роїння сімей, синіх мантій і спалахів фотоапаратів. А тоді знайшов поблизу двадцятиярдової лінії — руки він запхав у кишені, фотоапарат теліпався на грудях. Баба то зникав, то вигулькував серед людей, що рухалися поміж нами: верескливих дівчат у синьому, які раз по раз обіймалися, і хлопців, які давали «п’ять» батькам і один одному. Борода в баби посивіла, волосся на скронях порідшало, та й на зріст у Кабулі він, здається, був вищим. Батько був у коричневому костюмі — єдиному своєму костюмі, тому самому, який він одягав на афганські весілля та похорони, — і в червоній краватці, яку я купив йому на п’ятдесятий день народження того ж року. Нарешті він побачив мене, помахав. Усміхнувся. Показав жестами, щоб я надів шапочку, сфотографував мене на тлі шкільної годинникової вежі. Я усміхався для нього — певною мірою це був радше його день, аніж мій. Батько підійшов до мене, обійняв за шию і один раз поцілував у чоло.

— Аміре, я мофтахір, — сказав. Пишається. На цих словах його очі засяяли, і я тішився, що сяють вони саме для мене.

Того вечора він повів мене на кебаб у афганський ресторан у Гейварді та замовив аж забагато їжі. Розповів власникові, що восени його син збирається в коледж. Я лаконічно заперечив батьку, бо щойно перед випуском казав, що планую знайти роботу. Трохи допомогти йому, заощадити грошей і, можливо, вступити в коледж через рік. Але він кинув у мій бік один зі своїх фірмових нищівних поглядів, і слова випарувалися з мого язика.

Після вечері баба повів мене в бар через дорогу від ресторану. То був похмурий заклад, його стіни ввібрали в себе їдкий запах пива, який мені ніколи не подобався. Чоловіки в бейсбольних кашкетах і майках грали в пул, а понад зеленими столами пливли хмари цигаркового диму і мінилися у фосфоресцентному світлі. Ми привернули до себе погляди: баба в коричневому костюмі та я в штанах зі стрілками і спортивній куртці. Сіли коло барної стійки, поруч з якимось старим — синюваті відблиски реклами «Мікелоуб»[39], що висіла вгорі, надавали його зморшкуватому обличчю хворобливого вигляду. Баба запалив цигарку і замовив нам пива.

— Сьогодні я надто щасливий, — оголосив усім і нікому. — Сьогодні я п’ю зі своїм сином. І ще одне пиво для мого приятеля, будь ласка, — додав і поплескав старого по спині.

Старигань ледь підняв капелюха й усміхнувся. Йому бракувало верхніх зубів.

Баба випив своє пиво трьома ковтками і замовив ще. Він подужав уже три пляшки, поки я ледве вицмулив четвертину. А потім пригостив старого скотчем і купив чотирьом гравцям у пул по кухлю «Будвайзера». Чоловіки тиснули йому руку і поплескували по спині. Хтось підкурив батькові цигарку. Баба послабив краватку і дав старому жменю четвертаків. Тоді показав на музичний автомат.

— Скажи, хай замовить свої улюблені пісні, — попросив мене.

Старий кивнув і відсалютував бабі. Невдовзі в барі вже гучно ревіла музика кантрі — отак запросто баба розпочав вечірку.

Якоїсь миті батько підвівся, підняв пиво, розхлюпавши його на запорошену тирсою підлогу, і прокричав:

— На хрін Росію!

У барі засміялись, а потім на все горло повторили це гасло. Баба знову купив усім по пиву.

Коли ми йшли, всі посмутніли — не хотіли відпускати батька. Кабул, Пешавар, Гейвард. Старий добрий баба, подумав я, усміхаючись.

Ми їхали додому заїждженим батьковим охристо-жовтим «б’юїком сенчурі». Я був за кермом, а баба дорогою задрімав і хропів, як відбійний молоток. Від нього солодко й гостро віяло тютюном і алкоголем. Проте, коли я спинив машину, батько сів і сказав хрипким голосом:

— Їдь до кінця кварталу.

— Навіщо, баба?

— Їдь.

Він попросив припаркуватися на південному кінці вулиці та вручив мені ключі.

— Он він, — сказав, показуючи на автомобіль, що стояв перед нами.

То був «форд» старої моделі, довгий і широкий, якогось темного кольору — годі було роздивитися в місячному світлі.

— Його ще треба пофарбувати, і я домовився з одним хлопцем на заправці, він поставить нові амортизатори, але загалом машина справна.

Вражений, я взяв ключі. Перевів погляд з батька на авто.

— Треба ж тобі чимось їздити в коледж, — промовив він.

Я взяв його руку. Стиснув. До очей підкотилися сльози, і я зрадів, що на наші обличчя падає тінь.

— Дякую, баба.

Ми пересіли у «форд». То був «ґранд торіно». Темно-синій, сказав баба. Я проїхався кварталом, випробовуючи гальма, радіо, поворотні сигнали. Припаркувався на стоянці біля нашого будинку і вимкнув мотор.

— Ташаккор, баба-джан, — сказав я.

Хотів сказати більше, розповісти, як мене зворушив цей вияв доброти, як сильно я ціную все, що він для мене зробив, і все, що продовжує робити. Але розумів, що йому тоді стало б ніяково. Тому просто повторив:

— Ташаккор.

Батько всміхнувся і сперся на підголівник — лобом майже торкався стелі. Ми мовчали. Сиділи в темряві, слухали, як з тихим клац-клац холоне мотор, як удалині виє сирена. Потім баба повернув голову в мій бік:

— Якби ж сьогодні з нами був Гассан.

Щойно я почув ім’я Гассана, горло мені стиснули сталеві руки. Я опустив вікно. І почекав, доки сталеві руки послаблять хватку.

Восени вступлю в коледж зі скороченим дворічним навчанням, сказав я бабі наступного дня після випуску. Він саме пив холодний чорний чай і жував зернята кардамону — такий у нього надійний засіб проти головного болю з похмілля.

— Виберу англійську як основний предмет, — продовжив я. І внутрішньо здригнувся, очікуючи на відповідь.

— Англійську?

— Літературну майстерність.

Батько обмірковував почуте. Сьорбнув чай.

— Ага, тобто оповідки. Будеш вигадувати оповідки?

Я втупився у свої ноги.

— А за це платять? За вигадування казочок?

— Якщо пишеш майстерно, — сказав я. — І якщо тебе помітять.

— А наскільки ймовірно, що тебе помітять?

— Ну, буває, помічають.

Батько кивнув.

— А що ти робитимеш, доки навчишся писати майстерно і доки тебе помітять? Як гроші будеш заробляти? А якщо одружишся, як будеш забезпечувати свою ханум[40]?

Я не спромігся підвести очі, щоб зустрітися з його поглядом.

— Я... знайду роботу.

— Он як, — сказав батько. — Вах-вах! Значить, якщо я правильно зрозумів, ти кілька років учитимешся, щоб отримати диплом, потім знайдеш собі чатті[41] роботу — як у мене, таку саму, на яку ти легко міг би влаштуватися й нині, — і все це заради крихітного шансу, що з дипломом хтось колись тебе... помітить.

Він глибоко вдихнув і сьорбнув чай. Пробурмотів щось про медичну чи юридичну школу і про «справжню роботу».

У мене палали щоки, в душі нуртувало почуття провини — провини за те, що здобуваю привілеї коштом батькової виразки, брудних нігтів і болю в зап’ястках. Але я вирішив стояти на своєму. Більше не хотів нічим жертвувати заради баби. Бо за останню принесену жертву я себе прокляв.

Баба зітхнув і кинув до рота цілу жменю кардамонових зерняток.

Іноді я сідав за кермо свого «форда», опускав вікна та годинами катався від Іст-Бей до Саут-Бей, до півострова й назад, їздив по нашій околиці Фрімонта решіткою обсаджених тополями вулиць, де в убогих одноповерхових будинках із заґратованими вікнами жили люди, які ніколи не тиснули руку королям, де старі автівки, на кшталт моєї, захляпували мастилом темне покриття під’їзних алей. У нашій околиці задні двори були обгороджені сірими сітчастими парканами. На занедбаних газонах перед будинками валялися іграшки, лисі шини та пивні пляшки з обдертими етикетками. Я проїжджав повз затінені парки, що пахнули корою, повз торгові центри, в яких могли б відбуватися п’ять турнірів бузкаші одночасно. Їхав своїм «торіно» до пагорбів Лос-Альтоса, пригальмовував біля маєтків з вітражними вікнами та срібними левами — вартовими кованих воріт; біля подвір’їв з доглянутими доріжками, вздовж яких стояли фонтани з херувимами, і на під’їздах не було жодного «форда торіно». Порівняно з такими маєтками, батьків будинок у Вазір-Акбар-Хані здавався халупою для прислужників.

Іноді в суботу я прокидався дуже рано і вирушав на південь сімнадцятою трасою, пхався «фордом» по звивистій дорозі через гори до Санта-Круза. Паркувався біля старого маяка і чекав на схід сонця: сидів у машині та дивився, як від води на берег накочується туман. В Афганістані океан я бачив хіба що в кіно. Сидячи в темряві поруч із Гассаном, я постійно розмірковував, чи справді морське повітря пахне сіллю, як я про це читав. Казав Гассанові, що колись ми забредемо на всіяну водоростями прибережну смугу, зануримо ноги в пісок і будемо дивитися, як вода витікає з-під пальців... Коли я вперше побачив Тихий океан, то мало не заплакав. Він був такий же просторий і синій, як океани на кіноекранах мого дитинства.

А ранніми вечорами я інколи лишав машину і пішки піднімався на міст понад швидкісною автотрасою. Притискався обличчям до огорожі та намагався порахувати миготливі червоні вогники задніх фар, що ряботіли на трасі, скільки сягало око. «Бе Ем Ве». «Сааби». «Порше». У Кабулі я таких автівок ніколи не бачив, там більшість людей їздила російськими «волгами», старими «опелями» чи іранськими «пайканами».

Минуло вже майже два роки, відколи ми приїхали у США, а мене й досі вражали розміри цієї країни, її величезність. За однією швидкісною автострадою поставала інша, за кожним містом з’являлося ще одне місто, за пагорбами здіймалися гори, за горами — знову пагорби, а далі — ще і ще, міста і люди.

Задовго до того, як російська армія вторглася в Афганістан, задовго до того, як спалили наші села та знищили школи, задовго до того, як у землю, мовби зерна смерті, було посаджено міни, а дітей почали ховати в могилах з нагромадженого каміння, Кабул став для мене містом привидів. Містом привидів із заячими губами.

Америка була інакша. Америка — то ріка, ревуча ріка, якій байдуже до минулого. Я міг увійти в цю ріку, відпустити свої гріхи аж на саме дно і дозволити воді занести мене хтозна-куди. Туди, де не буде ні привидів, ні спогадів, ні гріхів.

Уже за це я полюбив Америку.

Наступного літа, 1984-го року, коли мені виповнилося двадцять один, баба продав свій «б’юїк» і купив напіврозвалений бус «фольксваген» 71-го року за 550 доларів у одного давнього знайомого афганця, котрий викладав природничі науки в загальноосвітній школі Кабула. Того пообіддя, коли бус, чмихаючи і пускаючи гази, їхав угору вулицею до нашої ділянки, всі сусіди оберталися йому вслід. Батько заглушив мотор, і бус тихо закотився на призначене йому місце. Ми відкинулися на сидіння і сміялися, аж поки з очей потекли сльози та, що важливіше, поки сусіди вже напевне перестали на нас витріщатися. Бусик був жалюгідним каркасом з іржавого металу, замість вибитих вікон були почеплені чорні пакети для сміття, шини він мав майже лисі, а оббивку сидінь — протерту мало не до пружин. Проте старий учитель запевнив бабу, що мотор і трансмісія в порядку, і таки не збрехав.

Щосуботи баба будив мене на світанку. Поки він одягався, я проглядав оголошення в місцевих газетах і обводив кружечком ті, в яких ішлося про гаражні розпродажі. Ми прокладали собі маршрут: спершу Фрімонт, Юніон-Сіті, Ньюарк і Гейвард, а потім — Сан-Хосе, Мілпітас, Саннівейл та Кемпбелл, якщо стане часу. Баба кермував, попиваючи гарячий чай з термоса, а я був штурманом. Ми спинялися біля гаражних розпродажів і купували мотлох, який людям був уже не потрібний. Торгувалися за старі швейні машинки, однооких ляльок Барбі, дерев’яні тенісні ракетки, гітари з неповним набором струн і давні пилосмоки «Електролюкс». До середини дня ми забивали бус вживаними речами. А в неділю рано-вранці їхали на блошиний ринок Беррієсса в Сан-Хосе, винаймали там місце і продавали весь той мотлох з невеликою націнкою: чиказька платівка, яку ми напередодні придбали за четвертак, могла піти за долар, а набір з п’яти платівок — за чотири; роздовбану швейну машинку «Зінґер», придбану за десятку, можна було продати навіть за двадцять п’ять баксів, якщо трохи поторгуватися.

До того літа афганські родини працювали вже по всьому блошиному ринку в Сан-Хосе. Між рядами секції вживаних речей звучала афганська музика. Серед афганців на ринку побутувало неписане правило: привітатися з дядьком навпроти, запросити його на картопляні болані[42] чи порцію кабулі[43] та потеревенити. Висловити тассалі, співчуття, з приводу смерті батька чи матері, привітати з народженням дітей і скорботно похитати головою, коли розмова завертала на Афганістан і руссіс — а це траплялося неминуче. А от про суботу не варто було згадувати. Адже могло виявитися, що перед тобою чоловік, якого ти вчора крадькома мало не протаранив на виїзді зі швидкісної автотраси, щоб першим дістатися до вигідного гаражного розпродажу.

Стрімкіше за чай між тими рядами текли тільки афганські плітки. Саме на блошиному ринку, попиваючи зелений чай з мигдалевими колчі[44], дізнавалися, чия донька розірвала заручини та втекла з американським хлопцем, хто був парчамі — комуністом — у Кабулі, а хто за підкилимні гроші вже й будинок придбав, але все одно лишається на державному забезпеченні. Чай, політика, скандали — три кити афганської неділі на блошиному ринку.

Інколи я стояв коло ятки, а баба тим часом неквапно крокував рядами, поважно склавши руки на грудях, і вітався з тими, кого знав іще з Кабула: механіками та кравцями, які продавали ношені вовняні пальта та подряпані велосипедні шоломи, з колишніми консулами, безробітними хірургами та університетськими професорами.

Одного раннього суботнього ранку в липні 1984-го, поки баба розкладався, я купив нам дві кави в кіоску з харчами, а коли повернувся, то побачив, що батько розмовляє зі старшим чоловіком непересічної зовнішності. Я поставив каву на задній бампер буса, біля наліпки «Рейган/Буш‘84».

— Аміре, — сказав баба, підкликаючи мене, — це генерал-сагіб, містер Ікбал Тагері. У Кабулі він здобув військові нагороди. Працював на міністерство оборони.

Тагері. Де я раніше чув це прізвище?

Генерал засміявся як людина, звикла бувати на вечірках і сміятися за сигналом після жартиків важливих людей. У нього було рідке сріблясто-сиве волосся, зачесане назад від гладкого засмаглого лоба, і білі пасемця в кущистих бровах. Від генерала пахло одеколоном, а вбраний він був у сталево-сірий костюм-трійку, запрасований до блиску; на жилетці висів золотий ланцюжок від кишенькового годинника.

— Таке пишне представлення, — сказав чоловік глибоким, добре поставленим голосом. — Солям, бачем.

«Вітаю, дитино моя».

— Солям, генерале-сагіб, — відповів я, потиснувши йому руку.

Хватка його тонких рук виявилася міцною, ніби під вологою шкірою ховалася сталь.

— Амір збирається стати видатним письменником, — озвався баба. По цих словах я глянув на нього раз, а потім удруге. — Він завершив перший курс коледжу та має найвищі бали з усіх предметів.

— Коледжу зі скороченим дворічним навчанням, — виправив я батька.

— Машалла, — сказав генерал Тагері. — То, може, ти писатимеш про нашу країну, про її історію? Чи економіку?

— Я пишу художні тексти, — відповів я, згадавши про дюжину оповідань, записаних в оправленому шкірою блокноті, що його подарував мені Рахім-хан. І здивувався, бо при цьому чоловікові мені раптом стало соромно за них.

— А, то ти оповідач, — промовив генерал. — Що ж, людям потрібні вигадані історії, щоб відволіктися від важких часів, як-от нині.

Він поклав руку бабі на плече та звернувся до мене:

— До речі, про історії. Одного літа ми з твоїм батьком полювали на фазанів у Джелалабаді. Славні були часи. Наскільки я пам’ятаю, в мисливстві твій батько так само гостроокий, як і в бізнесі.

Баба копнув носаком черевика дерев’яну ракетку на наш розстелений брезент.

— Не в усякому бізнесі.

Генерал Тагері спромігся всміхнутися водночас і сумовито, і ввічливо, зітхнув і поплескав бабу по плечі.

— Зендеґі міґзара, — сказав він. «Життя триває». І подивився на мене. — Ми, афганці, схильні все перебільшувати, бачєм, і я чув, як багатьох людей легковажно називали великими. Але твій батько особливий: він належить до тієї меншості, яка й справді заслуговує на це звання.

Коротка промова прозвучала так, як виглядав його костюм: часто вживана і неприродно блискуча.

— Ви мені лестите, — сказав баба.

— Анітрохи, — відповів генерал, схиляючи голову набік і притискаючи руку до грудей на знак смирення. — Хлопці й дівчата повинні знати спадок своїх предків.

Тоді повернувся до мене.

— Ти цінуєш свого батька, бачєм? Чи справді ти його цінуєш?

— Балєй[45], генерале-сагіб, звісно, — відповів я, хоча звертання «дитино моя» мені страх як не подобалося.

— Тоді вітаю, ти вже на півдорозі до того, щоб стати чоловіком, — сказав він без тіні гумору, зовсім без іронії — банальний комплімент невігласа.

— Падар[46]-джан, ти чай забув, — озвався юний жіночий голос.

Вона стояла позаду нас — красуня з тонким станом і оксамитовим вугільно-чорним волоссям, — тримала в руках відкритий термос і пінопластовий стаканчик. Я моргнув, серце моє забилося швидше. У неї були густі чорні брови, що сходилися на переніссі, як вигнуті дугою крила птахи в польоті, і носик з делікатною горбинкою, як у принцеси стародавньої Персії — можливо, як у Тагміне, дружини Рустама й матері Сограба з «Шах-наме». Її очі кольору волоських горіхів, затінені віялом вій, зустрілися з моїми. Затрималися на мить. І пурхнули далі.

— Серденько, ти така люб’язна, — сказав генерал Тагері.

Узяв з її рук стаканчик. Перш ніж дівчина обернулася й пішла, я помітив, що на гладенькій шкірі трохи нижче лінії підборіддя в неї є родима пляма у формі півмісяця. Дівчина рушила до темно-сірого буса за два ряди від нас і сховала там термос. Стала навколішки між коробок зі старими платівками та книжками в м’яких палітурках, і її волосся плавно перекотилося набік.

— Моя донька, Сорая-джан, — мовив генерал Тагері. Глибоко зітхнув, немов хотів змінити тему розмови, і глянув на свій золотий кишеньковий годинник. — Що ж, час іти розкладатися.

Вони з бабою поцілувалися в щоку, а мені він потиснув руку обома своїми.

— Хай тобі щастить у письменстві, — сказав, дивлячись на мене.

Блідо-блакитні очі зовсім не відображали його думок.

Решту дня я боровся з бажанням поглянути на той сірий бус.

А дорогою додому мене осяяло. Тагері! Так і знав, що прізвище якесь знайоме.

— Баба, а про доньку Тагері не пускали якихось чуток? — я намагався говорити невимушено.

— Ти ж мене знаєш, — відповів той, повільно кермуючи бусом у черзі до виїзду з блошиного ринку. — Коли розмови переростають у плітки, я йду геть.

— Але плітки були, правда? — допитувався я.

— Чому питаєш? — батько глянув на мене з удаваною скромністю.

Я знизав плечима і спромігся всміхнутись у відповідь.

— Просто цікаво.

— Справді? Цікаво та й усе? — уточнив він, затримавши на мені грайливий погляд. — Вона справила на тебе враження?

Я закотив очі.

— Та ну, баба.

Батько всміхнувся і вивів бус з території блошиного ринку. Ми помчали до траси 680. Якийсь час їхали мовчки.

— Я чув лише про якогось чоловіка, і що все... пішло не так.

Батько говорив так серйозно, ніби повідомляв, що в Сораї рак грудей.

— А-а-а.

— Кажуть, вона порядна дівчина, працьовита і добра. Проте відтоді у двері генерала не постукав жоден хастеґяр, жоден наречений, — баба зітхнув і додав: — Напевне, це несправедливо, Аміре, але події кількох днів, а іноді й одного-єдиного дня, можуть уплинути на все життя.

Тієї ночі, лежачи в ліжку без сну, я думав про родиму пляму у формі півмісяця на шкірі Сораї Тагері, про її делікатно вигнутий ніс і згадував, як її сяйливі очі на мить затримали погляд на моїх. Серце завмирало від згадки про неї. Сораю Тагері. Мою Принцесу Барахолки.