Ловець повітряних зміїв

Розділ двадцять п’ятий

Мене до нього не пускають.

Я бачу, як лікарі котять його через кілька двостулкових дверей, і біжу слідом. Вриваюся крізь двері — в ніс ударяє запах йоду та перекису водню. Устигаю побачити двох чоловіків у хірургічних шапочках і жінку в зеленій накидці, схилену над каталкою. Біле простирадло зісковзує з краю каталки, черкає по засмальцьованих рифлених кахлях. З-під нього вигулькують дві маленькі закривавлені ступні, і я помічаю щербатий ніготь на великому пальці лівої ноги. Потім високий кремезний чоловік у блакитному долонею в груди виштовхує мене за двері, відчуваю шкірою його холодну обручку. Я рвуся вперед, лаю його, та він каже, що мені туди не можна, каже англійською, ввічливо, але непохитно.

— Мусите ждати, — пояснює, ведучи мене до чекальні, і двостулкові двері похитуються, зачинившись за ним зі стогоном, і тепер крізь вузькі прямокутні дверні віконця я бачу тільки чубки хірургічних шапочок.

Чоловік у блакитному залишає мене в широкому коридорі без вікон. Тут повно людей: хтось сидить на металевих складаних стільцях, розставлених уздовж стін, хтось — на благенькому потріпаному килимку. Мені знову хочеться кричати. Востаннє так само я почувався, коли ми з бабою їхали в паливній цистерні, поховані в темряві разом з іншими біженцями. Як же хочеться звідси вирватися, вирватися з цієї реальності, здійнятися хмариною і полинути казна-куди, розтанути у вологій літній ночі, розчинитися десь далеко понад пагорбами. Але я тут. І ноги мої налиті бетоном, легеням бракує повітря, горло пече. Линути нікуди. Цієї ночі інших реальностей для мене не передбачено. Заплющую очі, ніздрі вловлюють запахи коридору: піт і аміак, медичний спирт і карі. Об тьмяно-сірі довгі лампи, що тягнуться стелею коридору, б’ються мошки, і я чую паперове тріпотіння їхніх крилець. А ще чую балачки, приглушений плач, шморгання; хтось стогне, хтось зітхає, з брязкотом відчиняються двері ліфта, оператор щось комусь сповіщає мовою урду через систему внутрішнього зв’язку.

Знову розплющую очі й уже знаю, що повинен робити. Роззираюся довкола, серце калатає в грудях, як відбійний молоток, кров пульсує у вухах. Ліворуч — невелика комірчина. Там я і знаходжу те, що мені потрібно. Згодиться. Беру біле простирадло з купи складеної білизни та виношу його в коридор. Бачу медсестру, яка розмовляє з поліцейським біля вбиральні. Хапаю її за лікоть, тягну, питаю, з якого боку захід. Вона не розуміє, супиться, зморшки на її обличчі глибшають. У мене дере горло, від поту печуть очі, кожен вдих — вогняний ковток. Здається, я плачу. Запитую ще раз. Благаю. Зрештою керунок мені вказує поліцейський.

Кидаю свій імпровізований джей-намаз — килимок для молитви — на підлогу, стаю навколішки, схиляю чоло до землі, простирадло мокріє від сліз. Вклоняюся в бік заходу. А тоді розумію, що не молився вже понад п’ятнадцять років. І давно забув належні слова. Та байдуже, буду повторювати єдину фразу, яку досі пам’ятаю: «Ля іляга Ілля Аллах, Мухаммад расуль уллах». Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад — пророк Його. Тепер я розумію, що баба помилявся — Бог таки є і завжди був. Я бачу Його тут — в очах людей у цьому коридорі розпачу. Осьде справжній дім Господній: саме тут ті, хто втратили Бога, знайдуть Його, тут, а не в білому масджіді з ясним діамантовим світлом і стрункими мінаретами. Бог є, Бог мусить бути, і я молитимуся, молитимуся, щоб Він пробачив мені за те, що я нехтував Його всі ці роки, за те, що я зраджував, брехав і грішив безкарно, тільки щоб звернутися до Нього зараз, скрутної години, і благати, щоб Він виявився таким щедрим, великодушним і милостивим, як Його описують книжки. Я вклонявся на захід, цілував землю й обіцяв, що виконаю закят і намаз, що постуватиму під час Рамадану, а коли Рамадан мине, все одно продовжу постувати, присвячу себе вивченню кожного слова Його святої книги, вирушу паломником у задушливе місто посеред пустелі й уклонюся Каабі. Виконаю все обіцяне і думатиму про Нього щодня віднині й довіку, якщо тільки Він уволить єдине бажання: руки мої заплямовані кров’ю Гассана, тож хай Господь не допустить, щоб вони заплямувалися ще й кров’ю його сина.

Чую скиглення і розумію — це я. Мої губи солоні від сліз, які заливають обличчя. Відчуваю, що всі присутні в коридорі прикипіли до мене поглядами, а я продовжую вклонятися на захід. Молюся. Молюся, щоб мої гріхи не наздогнали мене так, як я завжди боявся.

На Ісламабад опускається чорна беззоряна ніч. Минуло кілька годин, і тепер я сиджу на підлозі крихітної кімнати для відпочинку поряд з реанімаційною. Переді мною — тьмяно-коричневий столик, завалений газетами і зачитаними журналами, як-от випуск «Тайм» за квітень 1996-го, пакистанська газета з портретом хлопчика, якого тиждень тому збив на смерть поїзд, глянцевий розважальний журнал з усміхненими лоллівудськими акторами на обкладинці. Навпроти мене в інвалідному візку подрімує літня жінка в нефритово-зеленому шальвар-камізі та плетеній гачком шалі. Час од часу вона ворушиться, прокидається і бурмоче молитви арабською мовою. А я втомлено думаю, чиї молитви сьогодні будуть почуті — її чи мої? Уявляю обличчя Сограба: випнуте м’ясисте підборіддя, дрібні мушельки вух, розкосі очі, мов листочки бамбука, такі схожі на батькові... Мене охоплює горе, чорне, наче та ніч за вікном, і я відчуваю, як стискається горло.

Бракне повітря.

Встаю та відчиняю вікна. Крізь москітну сітку просочується повітря — затхле й гаряче, із запахом перестиглих фініків і гною. Із силою втягую його в легені великими ковтками, але задуха не минає. Знову падаю на підлогу. Беру «Тайм», гортаю сторінку за сторінкою. Однак читати не можу, не можу ні на чому зосередитися. Жбурляю журнал на столик і бездумно дивлюся то на зиґзаґи тріщин, якими помережана цементна підлога, то на павутину в кутках попід стелею, то на сухих мух, що валяються на підвіконні. Але здебільшого втуплююся в годинник на стіні. Щойно по четвертій ранку, мене вигнали з-за двостулкових дверей палати цілих п’ять годин тому. І досі немає новин.

Я потроху зливаюся з підлогою, на якій сиджу, дихання важчає, уповільнюється. Я хочу спати, заплющую очі та кладу голову просто на холодну запилюжену долівку. Мене охоплює дрімота. Сподіваюся, коли прокинусь, усе побачене в лазничці готелю виявиться страшним сном: краплі з тихим бульканням падають із крана в закривавлену воду; ліва рука Сограба звисає з краю ванни, а на туалетному бачку лежить замащена кров’ю бритва — та сама, якою я напередодні голився, — і очі, напіврозплющені очі, в яких згасло світло. Очі — то найстрашніше. Хочу їх забути.

Невдовзі приходить сон, і я дозволяю йому себе здолати. І сниться мені те, чого я потім не згадаю.

Хтось поплескує мене по плечі. Розплющую очі. Поруч навколішки стоїть чоловік. У нього така сама шапочка, як у того, що був за двостулковими дверима, і паперова хірургічна маска на обличчі — у мене тенькнуло серце, коли я помітив на масці краплю крові. До його пейджера прикріплене фото маленької дівчинки з очима, як у лані. Лікар знімає маску, і я радію, що більше не дивитимуся на Сограбову кров. Обличчя в нього смагляве, як імпортний швейцарський шоколад, який ми з Гассаном купували на ринку в Шарі-Нау; волосся рідке, а очі карі, з густими віями. Каже з британським акцентом, що його звуть лікар Наваз. Раптом хочеться опинитись якнайдалі від цього чоловіка, бо навряд чи мені стане сили почути те, що він прийшов повідомити. Каже, що хлопчик завдав собі дуже глибоких порізів і втратив багато крові. Мої губи знову починають шепотіти молитву: «Ля іляга Ілля Аллах, Мухаммад расуль уллах».

Довелося перелити йому кілька порцій червоних кров’яних клітин...

Як же я скажу про це Сораї?

Двічі мусили реанімувати...

Я буду виконувати закят, я буду виконувати намаз...

Могли б його втратити, якби не молоде сильне серце...

Я буду постувати...

Хлопчик живий.

Лікар Наваз усміхається. Лише за хвилину до мене доходить, що саме він сказав. Власне, він продовжує говорити, проте я його вже не слухаю. Бо взяв його руки, підніс до обличчя і тепер виплакую полегкість у маленькі м’ясисті долоні цього незнайомця. І він замовкає. Вичікує.

У Г-подібному відділенні інтенсивної терапії тьмяно, раз по раз лунають короткі пікання моніторів, гудуть апарати. Лікар Наваз проводить мене поміж двома рядами ліжок, відокремлених білими пластиковими завісами. Сограбове ліжко останнє за рогом, найближче до сестринського поста, де двоє медсестер у зелених хірургічних рукавичках коротко занотовують щось у папках із затискачами та перемовляються стишеними голосами.

Поки ми з лікарем Навазом мовчки піднімалися ліфтом, я думав, що знову заплачу, коли побачу Сограба. Але тепер сів на стілець біля його ліжка, дивлюся на бліде обличчя крізь плутанину мерехтливих пластикових трубок і крапельниць сухими очима. Стежу, як піднімаються й опускаються його груди в ритмі шипіння апарата штучної вентиляції легень, і на мене накочується чудернацьке заціпеніння, яке буває, скажімо, через кілька секунд після різкого повороту керма, що дивом рятує від лобового зіткнення.

Поринаю в дрімоту, а коли прокидаюся, то бачу, що за вікном біля сестринського поста на блідо-молочному небі вже сходить сонце. Світло косими променями падає в палату, кидає мою тінь на Сограба. Він лежить нерухомо.

— Добре, що ви трохи поспали, — каже мені медсестра.

Я її не впізнаю — мабуть, поки куняв, помінялася зміна. Вона веде мене в іншу кімнату відпочинку — біля відділення інтенсивної терапії. Там порожньо. Медсестра дає подушку і лікарняну ковдру. Я дякую їй, лягаю на диван зі штучної шкіри в кутку кімнати та майже одразу засинаю.

Мені сниться, що я знов у кімнаті відпочинку на нижньому поверсі. Входить лікар Наваз, і я підводжуся йому назустріч. Він знімає паперову маску, його руки зненацька здаються мені більшими, ніж раніше, нігті наманікюрені, а волосся акуратно зачесане на проділ — переді мною не лікар Наваз, а Реймонд Ендрюз, коротун з американського посольства, у якого на підвіконні ростуть помідори. Ендрюз схиляє набік голову. Мружить очі.

Удень лікарня постала переді мною лабіринтом з численними коридорами, освітленими згори сліпучим флуоресцентним світлом. Я вивчив її планування, запам’ятав, що кнопка п’ятого поверху в ліфті східного крила не засвічується, що двері в чоловічий туалет на тому ж поверсі заїдають і, щоб увійти, треба добряче штурхнути їх плечем. Зрозумів, що лікарняне життя має свій ритм: ледь помітна активність, коли вранці до роботи стає нова зміна, полуденна метушня, безрух і тиша вночі, що вряди-годи переривається поспіхом лікарів і медсестер заради порятунку чийогось життя.

Днями я чатував біля Сограбового ліжка, а ночами вештався звивистими лікарняними коридорами, слухав, як клацають мої підбори по кахлях, і думав, що скажу Сограбу, коли він отямиться. Врешті я повертався у відділення інтенсивної терапії, знову чув свист апарата штучної вентиляції легень, який стояв поруч із його ліжком, і однаково не уявляв, що скажу хлопчику.

Минуло три дні, з Сограба вийняли дихальну трубку і перевели на нижній поверх. Мене тоді не було поруч. Саме того вечора я пішов у готель, щоб трохи поспати, але натомість усю ніч крутився в ліжку. Вранці намагався не дивитися в бік лазнички. Там було чисто, хтось поприбирав криваві сліди, розстелив на підлозі нові килимки, почистив стіни. Проте врешті я не стримався і таки сів на прохолодний керамічний край ванни. Уявив, як Сограб наповнює її теплою водою. Як роздягається. Уявив, як прокручує ручку станка і відкриває дві однакові стулки на його голівці, як витягає звідти лезо, тримаючи великим і вказівним пальцями. Уявив, як він занурюється у воду і лежить там якийсь час із заплющеними очима. Про що ж він думав перед тим, як заніс, а тоді опустив лезо?

Коли я вже виходив із фойє готелю, мене наздогнав адміністратор, пан Файяз.

— Дуже вам співчуваю, — сказав він, — однак прошу покинути мій готель, якщо ваша ласка. Усе це дуже шкодить моєму бізнесу, дуже.

Я відповів, що все розумію, і виїхав. Файяз не взяв з мене грошей за ті три дні, що я пробув у лікарні. Чекаючи на таксі біля готелю, я пригадав слова пана Файяза, сказані тієї ночі, коли ми шукали Сограба: «Ви, афганці, всі такі... ну, трохи необачні». Тоді я посміявся, а тепер замислився. Як я міг отак заснути після того, як оглушив Сограба новиною, якої він боявся найбільше?

У таксі я запитав водія, чи знає він, де тут перські книгарні. Той відповів, що є одна за кілька кілометрів на південь. І ми спинилися коло неї дорогою до лікарні.

У палаті, в яку перевели Сограба, були кремові стіни, потріскані темно-сірі багети та заяложені кахлі, що, вочевидь, первісно були білими. У цій же палаті лежав пенджабський підліток, котрий, як мені згодом розповіла одна медсестра, зламав ногу, коли послизнувся і впав із даху рухомого автобуса. Його загіпсована нога була підвішена на розтяжці з кількома гирями.

Сограбове ліжко стояло біля вікна, нижню його частину освітлювали промені передобіднього сонця, що пробивалися крізь прямокутні шиби. Коло вікна стояв охоронець в уніформі й жував смажене кавунове насіння — після спроби самогубства Сограб був під цілодобовим наглядом. Такий лікарняний протокол, пояснив лікар Наваз. Побачивши мене, охоронець козирнув і вийшов з палати.

Сограб лежав на спині в лікарняній піжамі з короткими рукавами. Ковдра натягнута до грудей, обличчя розвернуте до вікна. Мені спершу здалося, що він спить, але коли я посунув стілець ближче до ліжка, його повіки затріпотіли й розплющилися. Хлопчик подивився на мене та відвів погляд. Був страхітливо блідий, хоч скільки крові йому перелили, а на згині правої руки виднівся великий бордовий синець.

— Як почуваєшся? — запитав я.

Сограб не відповів. Дивився крізь вікно на обгороджену пісочницю та гойдалку в лікарняному саду. Поблизу ігрового майданчика в тіні гібіскусових дерев стояла дерев’яна ґратчаста арка, по якій уже плелося кілька зелених лоз. Компанія дітлахів бавилася в пісочниці з відерцями та пасочками. Того дня небо було безхмарне й блакитне, вдалині виднівся крихітний реактивний літак, що залишав по собі білий подвійний слід. Я знову повернувся до Сограба.

— Я щойно розмовляв з лікарем Навазом, і він вважає, що за кілька днів тебе уже зможуть виписати. Чудова новина, правда ж?

І знову тиша замість відповіді. Пенджабський хлопчина в іншому кінці палати поворухнувся вві сні та щось простогнав.

— Гарна в тебе палата, — сказав я, намагаючись не дивитися на перев’язані Сограбові зап’ястки. — Світла, з симпатичним краєвидом з вікна.

Тиша. За кілька ніякових хвилин у мене на чолі та понад верхньою губою трохи виступив піт. Я вказав на тумбочку, де стояла неторкнута миска з аушем[110] зі зеленого горошку та пластикова ложка.

— Спробуй поїсти. Треба відновити куват — свої сили. Допомогти тобі?

Сограб подивився на мене, а потім знову відвів погляд з кам’яним обличчям. У його очах так і не зблиснуло світло, вони були такі ж порожні, як і тоді, коли я витягував його з ванни.

Я видобув з паперового пакета, який стояв у мене в ногах, примірник «Шах-наме», придбаний у перській книгарні. Показав Сограбу обкладинку.

— Я читав цю книжку твоєму тату, коли ми були малими. Ми піднімалися на пагорб неподалік від нашого дому, всідалися під гранатовим деревом...

Я затнувся. Сограб знову дивився у вікно. Я силувано всміхнувся.

— Твоєму батьку найбільше подобалася історія про Рустама і Сограба. Власне, тому тебе так і назвали, хоча ти це, звісно, знаєш, — я замовкнув, бо почувався ідіотом. — Він мені розповів у листі, що то і твоя улюблена історія, тож я вирішив її тобі почитати. Хочеш?

Сограб заплющив очі. І затулив їх рукою зі синцем.

Я розгорнув книжку на сторінці, кутик якої загнув ще в таксі.

— Отже... — сказав і раптом уперше замислився про те, що ж собі подумав Гассан, коли нарешті сам прочитав «Шах-наме» і виявив, скільки разів я його обдурював. А тоді прочистив горло й узявся читати: — «Тепер послухай про битву Сограба і Рустама. Це розповідь, повна сліз... І сталося так, що одного дня Рустам підвівся з ложа свого, і розум його заполонили знамення. Він обдумував їх...».

Я прочитав майже весь перший розділ, аж до того місця, де Сограб приходить до своєї матері, саманганської принцеси Тагміне, і вимагає, щоб вона сказала, хто його батько. І згорнув книжку.

— Читати далі? Там скоро будуть битви, ти ж пам’ятаєш? Сограб поведе військо в Іран, на Білу фортецю. То як, продовжувати?

Хлопчик поволі похитав головою. Я кинув книжку в паперовий пакет.

— Гаразд, — сказав, підбадьорений хоч якоюсь реакцією з його боку. — Тоді, напевне, продовжимо завтра. Як ти почуваєшся?

Сограб розтулив рота і видав хрип. Лікар Наваз попереджав, що так може бути через дихальну трубку, яка подразнила голосові зв’язки. Хлопчик облизав губи і спробував ще раз:

— Стомився.

— Розумію. Лікар Наваз так і передбачав...

Він похитав головою.

— Що, Сограбе?

Той скривився, а потім відповів хрипко, майже пошепки:

— Стомився від усього.

Я зітхнув і гепнувся на стілець. Нас розділяла смужка сонячного світла на постелі, і на мить землисто-сіре обличчя хлопчика по той бік світла здалося мені точною копією обличчя Гассана — не того, з яким я бавився в марбли, доки мулла викрикував вечірній азан і Алі кликав нас додому, не того, за яким гнався вниз пагорбом, коли сонце ховалося за глиняні дахи на заході, а того Гассана, якого я востаннє бачив живим, того, що в потоках теплої літньої зливи тягнув свої речі слідом за Алі й закидав їх у багажник машини баби, того, за яким я стежив із залитого дощем вікна своєї кімнати...

Сограб повільно хитнув головою.

— Стомився від усього, — повторив.

— Сограбе, що я можу для тебе зробити? Скажи мені, прошу.

— Я хочу... — почав хлопчик і скривився. Підніс руку до шиї, ніби хотів забрати те, що заважало йому говорити. Мій погляд знову впав на його зап’ясток, міцно обмотаний тугою марлевою пов’язкою. — Я хочу назад у колишнє життя, — врешті видихнув він.

— Ох, Сограбе...

— Хочу до тата і мами-джан. Хочу до Саси. Хочу гратися в саду з Рахімом-ханом-сагібом. Хочу знову жити в нашому домі, — він провів рукою по очах. — Хочу назад у своє колишнє життя...

Я не знав, що сказати й куди подіти погляд, тому втупився у свої долоні. «Твоє колишнє життя, кажеш, — подумав я. — Це ж і моє колишнє життя. Я грався на тому самому подвір’ї, Сограбе. Мешкав у тому самому домі. Але там більше не росте трава, а на під’їзній доріжці стоїть казна-чий джип, і від нього всюди на асфальті бензинові плями. Наше колишнє життя, Сограбе, вже не повернути, а всі, хто були його частиною, або померли, або при смерті. Залишилися тільки ми з тобою. Тільки ти і я».

— На жаль, на таке я не здатен, — нарешті промовив.

— Краще б ви не...

— Будь ласка, не кажи цього.

— ...краще б ви залишили мене у воді...

— Сограбе, не смій так говорити, — сказав я, нахиляючись уперед. — Мені нестерпно це чути.

Я доторкнувся до його плеча, він смикнувся. Відсунувся. Моя рука безвільно впала, і з гіркотою згадалося, що перед тим, як я порушив обіцянку, Сограб тільки-но звик до моїх дотиків.

— Сограбе, я не в змозі повернути тобі колишнє життя, хоча, Богом клянуся, дуже хотів би. Але я заберу тебе з собою. І тоді я прийшов у лазничку сказати саме про це. Тобі дали візу, щоб ти міг полетіти в Америку, жити там зі мною та моєю дружиною. Це правда. Присягаюсь.

Він важко видихнув через ніс і заплющив очі. А я пошкодував про останні слова.

— Знаєш, я накоїв немало такого, про що тепер шкодую, але найбільше, мабуть, жалкую про те, що порушив дану тобі обіцянку. Але я більше так не буду, повір, мені справді страшенно прикро. Я прошу в тебе бахшеш, прошу пробачення. Пробачиш? Зможеш мені пробачити? Зможеш знову мені довіритися? — я понизив голос. — Поїдеш зі мною?

Поки я чекав на відповідь, спогади занесли мене в той давній зимовий день, коли ми з Гассаном сиділи на снігу попід вичахлою безлистою вишнею. Тоді я повівся з Гассаном жорстоко: дражнився і допитувався, чи їв би він грязюку, щоб довести свою вірність. Минуло стільки років, і тепер його син пильно приглядається до мене, приглядається і вирішує, чи вартий я його довіри. Так мені й треба!

Сограб перекотився на бік, спиною до мене. Довго лежав і не озивався. А потім, коли я подумав, що він уже заснув, сказав хрипким голосом:

— Я такий хаста.

Такий зморений.

Я сидів біля його ліжка, поки він заснув. Між нами з Сограбом щось безповоротно змінилося. До зустрічі з адвокатом Омаром Фейсалом у Сограбові очі несміливим гостем поволі поверталося світло надії. А тепер це світло згасло, гість утік, і я гадки не мав, коли він наважиться повернутися. Скільки часу мине, поки Сограб знову всміхатиметься? Поки довірятиме мені. Якщо взагалі довірятиме...

Відтак я вийшов з палати і подався шукати інший готель, навіть не підозрюючи, що наступного разу почую слово із Сограбових вуст майже за рік.

Врешті-решт Сограб так і не пристав на мою пропозицію. І не відхилив її. Але хлопчик знав: щойно з нього знімуть пов’язки та лікарняний одяг, він стане ще одним безпритульним хазарейським сиротою. Хіба в нього був вибір? Куди він міг податися?

Тож я мусив сприйняти за «так» його мовчазний відступ — не прийняття, а поступку людини надто обережної, щоб вирішувати, і надто стомленої, щоб довіряти. Сограб хотів повернутися до колишнього життя. А натомість отримав мене й Америку. Якщо подумати, не така вже й погана доля, та я не міг йому цього сказати. Коли у тебе в голові рояться зграї демонів, думати про перспективу — недозволена розкіш.

Уже через тиждень ми відірвалися від теплої чорної злітної смуги і я перевіз Гассанового сина з Афганістану в Америку — вирвав його з певності сум’яття та вкинув у сум’яття непевності.

Якось, то було 1983-го чи 1984-го, я зазирнув до відеокрамнички у Фрімонті. Я стояв у секції з вестернами, аж ось до мене підійшов якийсь хлопчина і, посьорбуючи кока-колу з паперового стаканчика «7-Елевен», показав на «Чудову сімку» та запитав, чи бачив я цей фільм.

— Так, тринадцять разів, — відказав я. — Там наприкінці помирають Чарльз Бронсон і Джеймс Коберн, та й Роберт Бон теж.

Той подивився на мене так, ніби я його обікрав або плюнув у напій.

— Ну дякую, чувак, — відказав, хитаючи головою та бурмочучи щось на ходу.

Так я дізнався, що в Америці не прийнято розповідати, чим закінчиться фільм, а якщо ти, бува, проговоришся, то станеш об’єктом презирства й муситимеш довго та щиро вибачатися за скоєний гріх спойлерства.

Натомість у Афганістані фінал фільму був понад усе. Ми з Гассаном поверталися додому після перегляду індійської стрічки в кінотеатрі «Зейнаб» — і про що запитували Алі, Рахім-хан, баба та безліч його приятелів, кузенів і троюрідних братів, які безперестанку в нас гостювали? Усі вони хотіли знати, чи знайшла головна героїня своє щастя. Чи бачег, головний герой фільму, став каміяб[111] і здійснив свої мрії, чи йому судилося бути най-кем[112] — зазнати неминучої поразки?

Чи щасливий був фінал — ось що всі вони хотіли дізнатися.

Якби сьогодні хтось запитав мене, чи завершилася наша із Гассаном і Сограбом історія щасливо, я не знав би, що відповісти.

Та хіба хтось знав би?

Зрештою, життя — не індійське кіно. Зендеґі міґзара — полюбляють казати афганці. Життя триває, і байдуже, чи то початок, чи кінець, чи каміяб, чи най-кем, чи криза, чи катарсис — життя просто рухається вперед, як повільний запилюжений караван кочі.

Я ніколи не зміг би відповісти на це запитання. Навіть попри крихітне диво, що сталося минулої неділі.

Ми приїхали додому приблизно сім місяців тому, теплого серпневого дня 2001-го. В аеропорту нас зустріла Сорая.

Я ще ніколи не був без неї так довго, але зрозумів, як сильно скучив, лише тоді, коли вона обвила руками мою шию і я вдихнув яблучний аромат її волосся.

— Ти й досі вранішнє сонце моєї ялди, — прошепотів.

— Що?

— Не зважай.

Я поцілував її у вухо. Потім вона нахилилася, щоб зрівнятися із Сограбом. Узяла його за руку й усміхнулася.

— Солям, Сограбе-джан, я твоя хала Сорая. Ми дуже на тебе чекали.

Я дивився, як вона всміхається Сограбові, як у її очах бринять сльози, і уявив на мить, якою матір’ю могла б стати моя дружина, якби лоно її не зрадило.

Сограб почовгав ногами та відвів погляд.

Сорая переробила кабінет нагорі на спальню для Сограба. Коли вона відвела його туди, він сів на краєчку ліжка. На простирадлі кольору індиго були зображені яскраві повітряні змії. На стіні біля вбиральні Сорая зробила спеціальну лінійку — позначила фути та дюйми, щоб стежити, як підростає Сограб. А в головах його ліжка стояв плетений кошик з книжками, іграшковим паротягом і коробкою акварельних фарб.

Сограб був у простій білій футболці та нових джинсах, які я придбав йому перед відльотом з Ісламабада. Футболка вільно звисала на його кістлявих сутулих плечах. Обличчя хлопчика так і не повернуло своїх барв, а під очима лежали чорні кола. Він дивився на нас так само апатично, як і на тарілки з вареним рисом, що йому за розкладом приносили в лікарні.

Сорая запитала, чи подобається Сограбу кімната. Я помітив, що дружина намагається не звертати уваги на його зап’ястки, та її погляд усе одно раз у раз падав на нерівні рожеві шрами на хлопчиковій шкірі. Сограб понурив голову. Запхав руки попід стегна і мовчав. А потім поклав голову на подушку, і вже хвилин за п’ять ми з Сораєю, стоячи у дверній проймі, почули, як він посопує.

Ми теж пішли в ліжко, і Сорая заснула, поклавши голову мені на груди. А я лежав у темряві кімнати з розплющеними очима — до мене повернулося безсоння. Лежав із розплющеними очима. Сам на сам зі своїми демонами.

Однієї ночі я крадькома вибрався з ліжка та ввійшов у Сограбову кімнату. Стояв і дивився на хлопця, а тоді зауважив, що з-під його подушки щось стирчить. Витягнув. То було поляроїдне фото, яке спершу належало Рахіму-хану, а потім я подарував його Сограбові — тієї ночі, коли ми сиділи біля мечеті шаха Фейсала. Знімок, де Гассан і Сограб стоять пліч-о-пліч, мружаться від сонця й усміхаються так, неначе світ — прекрасне і справедливе місце. Цікаво, скільки Сограб пролежав у ліжку, розглядаючи фото та крутячи його в руках?

Я дивився на світлину. «Твій батько розривався навпіл», — написав мені в листі Рахім-хан. Я був правомірною, схваленою суспільством, законною половиною, мимовільним утіленням його провини. А ось на фото Гассан, з беззубою усмішкою та залитим сонцем обличчям. Друга половина баби. Неправомірна, позбавлена привілеїв. Половина, що успадкувала все чисте й шляхетне. І цілком імовірно, що саме цю половину баба, піддавшись глибинним пориванням серця, вважав своїм справжнім сином.

Я тихенько поклав фото туди, звідки взяв. А потім раптом зрозумів: думка про те, що баба вважав Гассана своїм справжнім сином, не допекла мені.

Зачиняючи двері Сограбової кімнати, я міркував про те, що, мабуть, саме так і вибруньковується прощення — не під фанфари прозріння, а коли біль, зібравши пожитки, тихцем вислизає геть посеред ночі, нікому нічого не кажучи.

Наступного вечора до нас завітали генерал і хала Джаміля. У хали була нова зачіска — коротко підстрижене темно-руде волосся, уже не такого яскравого відтінку, як раніше. Вона вручила Сораї тарілку з посиланим мигдалем мегутом[113], який принесла на десерт. Побачила Сограба та засяяла усмішкою.

— Машалла! Сорая-джан розповідала, що хлопчик дуже хоштіп, але наживо ти, Сограбе-джан, ще симпатичніший! — хала Джаміля дала йому синій гольф і пояснила: — Сплела власноруч. Наступної зими, іншалла, буде якраз на тебе.

Сограб узяв гольф.

А генерал сказав лише:

— Вітаю, юначе.

Він обома руками спирався на ціпок і розглядав Сограба так, мовби то був якийсь незвичний елемент домашнього інтер’єру.

Я мусив відповісти на зливу запитань від хали Джамілі про мої травми — заздалегідь попросив Сораю сказати батькам, нібито мене пограбували. Запевняв халу, що з часом усе загоїться, що скоби витягнуть за кілька тижнів і я знову зможу їсти її страви, і що так, я спробую повтирати в шрами перетертий із цукром сік ревеню, щоб вони швидше розсмоктувалися.

Поки Сорая з матір’ю накривала на стіл, ми з генералом сиділи у вітальні та попивали вино. Я ділився з ним враженнями про Кабул і талібан. Він слухав і кивав, поклавши ціпок на коліна, або цокав язиком, коли я, приміром, розповідав йому про чоловіка, який продавав свій протез ноги. Про страту на стадіоні Ґазі та історію з Ассефом я розказувати не став. Генерал розпитував про Рахіма-хана, з яким він, мовляв, кілька разів перетинався в Кабулі, та скрушно похитав головою, коли дізнався про його хворобу. Однак протягом усієї розмови погляд тестя раз по раз падав на Сограба, який спав на канапі. Ми начебто кружляли довкола того, що його насправді цікавило.

Кружляння врешті припинилося під час вечері — генерал раптом поклав виделку та запитав:

— Отже, Аміре-джан, ти поясниш нам, чому привіз цього хлопчика?

— Ікбал-джан! Що це за запитання?! — зойкнула хала Джаміля.

— Доки ти светри плетеш, люба моя, мені доводиться дбати про те, як сприймає нашу родину громада. А люди питатимуть. Люди захочуть знати, чому з нашою донькою живе хазарейський хлопчик. І що я маю їм казати?

Сорая впустила ложку. Повернулася до батька.

— Можеш сказати їм...

— Усе гаразд, Сорає, — втрутився я, беручи її за руку. — Усе гаразд. Генерал-сагіб має рацію. Люди справді питатимуть.

— Аміре... — почала було вона.

— Усе гаразд, — я повернувся до генерала. — Розумієте, генерале-сагіб, мій батько переспав з дружиною свого служника. Та завагітніла й народила сина, якого назвали Гассаном. Тепер Гассан мертвий. А хлопчик, що спить на канапі, — його син. Мій племінник. Отак і кажіть людям, якщо вони питатимуть.

Усі на мене витріщилися.

— І ще дещо, генерале-сагіб. Ніколи більше не називайте його при мені «хазарейським хлопчиком». У цього хлопчика є ім’я, його звати Сограб.

До кінця вечері ніхто з нас не вимовив ані слова.

Було б помилкою назвати Сограба тихим. Тихий — це умиротворений. Урівноважений. Тихий той, хто в житті скрутив на мінімум кнопку гучності.

А той, хто мовчить, натиснув на кнопку «вимкнути». І вимкнув. Усе до останнього звуку.

Сограбова мовчанка не була виявом переконань чи протестом, не була вираженням поглядів через безмовність. То було мовчання істоти, що забилася в темний куток і загорнулася в ковдру, як у кокон.

Сограб не так жив із нами, як займав простір. І то крихітний клаптик. Інколи — на ринку чи в парку — я зауважував, що люди його практично не помічають, ніби хлопчика не існує. А якось я й сам його не помітив: шукав книжку, аж раптом збагнув, що Сограб увійшов у кімнату та сів навпроти мене, а я навіть не звернув на це уваги. Він ходив так, ніби боявся залишити по собі сліди. Рухався так, щоб і повітря не сколихнулося. Однак здебільшого він спав.

На Сораю ця його мовчанка теж тиснула. Коли я з Пакистану розмовляв із нею по міжконтинентальній лінії, вона розповідала, що планує для Сограба. Плавання. Футбол. Боулінг. Але тепер вона проходила повз його кімнату і щоразу мигцем зауважувала ні разу не розгорнуті книжки в плетеному кошику, зростомір без позначок, так і не складений пазл — усі ці речі нагадували їй про те, яким могло би бути наше життя. Нагадували про мрію, яка зав’яла в пуп’янку. Проте страждала не лише Сорая. У мене теж були нездійснені мрії.

Сограб мовчав, а світ довкола — ні. Одного вівторкового ранку минулого вересня було зруйновано вежі-близнюки — за одну ніч світ змінився. Зненацька скрізь і всюди замайоріли американські прапори: на антенах жовтих таксі, що вихляли поміж транспорту, на вилогах одягу перехожих, що рівномірним потоком просувалися тротуарами, навіть на засмальцьованих шапках сан-франциських жебраків, що тулилися попід навісами мистецьких галерейок чи крамничок з відкритими вітринами. Одного разу я проходив повз Едіт — безпритульну, яка щодня грала на акордеоні на розі вулиць Саттер і Стоктон, — і помітив наліпку з американським прапором навіть на футлярі її інструмента.

Невдовзі після тих горезвісних нападів Америка почала бомбардувати Афганістан, увійшов Північний альянс, і талібан, мовби зграйка щурів, кинувся врозтіч по печерах. І от уже тут, у США, стоячи в чергах по продукти, люди балакали про міста мого дитинства: Кандагар, Герат, Мазарі-Шаріф. Коли я був зовсім маленький, баба повіз нас із Гассаном у Кундуз. Я не дуже добре пам’ятаю ту подорож, хіба як ми сиділи в тіні акації, по черзі сьорбали свіжий кавуновий сік із глиняного горнятка та змагалися, хто далі плюне зернятко. А тепер Ден Разер[114], Том Брокау[115] і відвідувачі «Старбаксу», посьорбуючи лате, обговорювали битву під Кундузом — останньою твердинею талібів на півночі. Того грудня пуштуни, таджики, узбеки і хазарейці зібралися в Бонні та під пильним наглядом ООН розпочали процес, який колись, можливо, покладе край понад двадцятирічному бідуванню їхньої ватан. Увесь світ побачив каракулеву шапку та зелений чапан Гаміда Карзая[116].

Однак Сограб жив сновидою і нічого не помічав.

А ми з Сораєю брали активну участь у різноманітних афганських проектах: і з почуття громадянського обов’язку, і через потребу заповнити чимось — будь-чим! — тишу на горішньому поверсі, тишу, що чорною дірою всмоктувала в себе геть усе. Я ніколи раніше не був затятим активістом, але коли зателефонував Кабір, колишній афганський посол у Софії, і спитав, чи не хочу допомогти йому з лікарняним проектом, я погодився. В одній невеликій лікарні поблизу афгано-пакистанського кордону було маленьке хірургічне відділення, де оперували афганських біженців, що підірвалися на протипіхотних мінах. І її закрили через нестачу коштів. Тож я зголосився бути менеджером проекту з відновлення роботи лікарні, а Сорая мені допомагала. Тепер я цілими днями вивчав матеріали, надсилав електронні листи по всьому світу, подавався на гранти, організовував фандрайзингові події. А ще постійно повторював собі, що недарма привіз сюди Сограба, що то був правильний учинок.

Старий рік ми з Сораєю проводжали на канапі — вкрили ноги ковдрою та дивилися по телевізору Діка Кларка. На екрані опустилася і вибухнула білим конфеті срібна куля, люди раділи й цілувалися. Але в нашому домі новий рік розпочався практично так само, як завершився попередній. У тиші.

І лише чотири дні тому, прохолодного дощового дня в березні 2002-го сталася невеличка дивовижа.

Я повіз Сораю, халу Джамілю та Сограба на афганське зібрання в Лейк-Елізабет-парку, що у Фрімонті. Генерала місяць тому нарешті призначили на міністерську посаду в Афганістані, й от уже два тижні, як він туди полетів, залишивши тут сірий костюм і кишеньковий годинник. Було вирішено, що хала Джаміля долучиться до нього через кілька місяців, коли генерал облаштується на новому місці. Вона страшенно сумувала за чоловіком і вболівала за його здоров’я, тому ми наполягли, щоб хала пожила якийсь час із нами.

Минулого четверга, першого весняного дня, був афганський новий рік — Сол-е Ноу — і афганці з території затоки Сан-Франциско приготувалися до повсюдних святкувань у Іст-Бей та на півострові. У нас із Кабіром і Сораєю була ще одна причина радіти: тиждень тому у нашій маленькій лікарні в Равалпінді відкрилася дитяча консультація. Хоч поки що і не хірургічне відділення, але це вже хороший початок — тут ми були одностайні.

Багато днів поспіль погода була сонячна, однак у неділю вранці, звісивши ноги з ліжка, я почув, як у вікно тарабанять краплі дощу. «От вам і афганське щастя», — подумав я. Хихикнув. Відбув ранковий намаз, поки Сорая ще спала, — уже навіть не підглядав у молитовник з мечеті, вірші промовлялися самі собою, без зусиль.

Ми приїхали в парк приблизно опівдні та побачили, як під великим прямокутним пластиковим навісом, натягнутим на шести палях, купчаться люди. Хтось уже смажив волані, парували пластянки з чаєм і горщик з аушем із цвітної капусти. З касетника лунала старенька скрипуча пісня Ахмада Загіра. Я весь час усміхався, поки ми вчотирьох квапливо чалапали мокрим трав’яним полем: ми з Сораєю попереду, хала Джаміля посередині, Сограб позаду — і капюшон його жовтого дощовика аж підстрибував на спині.

— Що смішного? — запитала Сорая, тримаючи над головою газету.

— Можна вигнати афганців із Пагмана, але Пагман із афганців не виженеш, — відказав я.

Ми пірнули під імпровізоване шатро. Сорая і хала Джаміля рушили до огрядної жінки, що смажила шпинатні волані. Сограб трішки постояв під навісом, а тоді зробив крок назад, у дощ, запхав руки в кишені, а його волосся, каштанове і пряме, як у Гассана, швидко намокло та прилипло до голови. Він схилився над калюжею кольору кави та втупився в неї. Здається, ніхто цього не зауважив. Ніхто не кликав його під укриття. З часом розпитування про всиновленого — і безперечно дивакуватого — хлопчика, на щастя, припинилися, а що допитливі афганці бувають вкрай нетактовними, то ми зітхнули з полегкістю. Люди вже не цікавилися, чому він весь час мовчить. Чому не грається з іншими дітьми. І найважливіше — перестали душити нас своїм гіперболізованими співчуттям, усіма цими повільними похитуваннями голови, поклацуваннями язиком, примовляннями: «Ох, ґанґбічара» — бідолашний маленький німий. Подія втратила новизну. Сограб, мовби тьмяні шпалери, злився з тлом.

Я потис руку Кабірові — невисокому чоловіку з попелястим волоссям. Він відрекомендував мене ще доброму десятку чоловіків, один з яких був учитель на пенсії, другий — інженер, третій — колишній архітектор, а ще один — хірург, який тепер тримав ятку з хот-догами в Гейварді. Усі шанобливо відгукувалися про бабу та казали, що знали його ще в Кабулі. Тією чи іншою мірою він уплинув на життя кожного з них. І всі вони зауважували, що мені дуже поталанило бути сином такої видатної людини.

Ми теревенили про те, яка важка й невдячна праця очікує Карзая, про майбутню лойя-джирґу[117], про неминуче повернення короля на батьківщину після двадцяти восьми років вигнання. І я згадав ту ніч 1973-го, коли двоюрідний брат Загіра-шаха скинув його з престолу, згадав стрілянину та сріблясте свічення в небі, і як Алі обіймав нас із Гассаном, просив не боятися та приказував, що то лише полювання на качок.

Хтось розповів жарт про муллу Насреддіна, й усі розсміялися.

— Слухай, а твій батько теж був дотепником, — сказав Кабір.

— Таки був, — відповів я з усмішкою і пригадав, як невдовзі по приїзді у США баба почав нарікати на американських мух. Якось він сидів за кухонним столом з мухобійкою в руці та дивився, як мухи метаються від стіни до стіни, дзижчать то тут, то там, квапляться і метушаться. А тоді простогнав: «У цій країні навіть мухам немає спокою». Як же я тоді сміявся! І навіть тепер згадав і всміхнувся.

До третьої пополудні дощ ущух, важке сіре небо затягнулося грудкуватими хмарами. У парку віяв прохолодний вітерець. До нас приєдналося ще більше сімей. Афганці вітали одне одного, обіймалися, цілувалися, обмінювалися стравами.

У мангалі вже пашіло вугілля, і невдовзі ніздрі мені залоскотав запах часнику та морґ[118] кебабу. Лунала музика, співав якийсь невідомий мені виконавець, а ще чути було дитячий сміх. Я глянув на Сограба — він так і не скинув дощовика, стояв, зіпершись на сміттєвий бак і розглядаючи порожній бейсбольний майданчик на протилежному кінці парку.

Трохи згодом, коли я слухав розповідь колишнього хірурга про те, що вони з бабою були однокласниками у восьмому класі, Сорая смикнула мене за рукав:

— Аміре, поглянь!

Вона показувала на небо. Угорі летіли шість повітряних зміїв — жовті, червоні та зелені цятки на тлі сірих хмар.

— А тепер отуди подивися, — і Сорая показала на чоловіка, який продавав повітряних зміїв у ятці неподалік від нас.

— Потримай-но, — попросив я та дав Сораї своє горнятко з чаєм.

Перепросив і, чвакаючи взуттям по мокрій траві, пішов до ятки з повітряними зміями. Вибрав жовтого се-парча[119].

— Сол-е Ноу мубарак, — промовив продавець, узяв у мене двадцятку та вручив змія і дерев’яну котушку з шаром, вкритим силікатним клеєм.

Я подякував і теж побажав йому щасливого нового року. А тоді перевірив шворку, як ми з Гассаном колись перевіряли — стиснув її поміж великим і вказівним пальцями та потягнув. Шворка почервоніла від крові, продавець повітряних зміїв усміхнувся. Я всміхнувся у відповідь.

І пішов зі змієм до Сограба, який досі спирався на сміттєвий бак, схрестивши руки на грудях. Хлопчик дивився в небо.

— Тобі подобається се-парча? — запитав я, тримаючи змія за перехрещені планки.

Сограб перевів погляд з неба на мене, потім на змія, потім знову на небо. З його волосся на обличчя стекло кілька крапель води.

— Я читав, що в Малайзії повітряних зміїв використовують для риболовлі, — розповів я. — Б’юсь об заклад, ти цього не знав. Уявляєш, прив’язують до змія волосінь і запускають над мілиною, щоб він не відкидав тіні та не розлякував рибу. А в Стародавньому Китаї генерали за допомогою повітряних зміїв передавали своїм підлеглим на полі бою послання. Правда-правда. Я не дурю тебе, — сказав і показав свій закривавлений великий палець. — А шворка в цього путяща.

Краєм ока я помітив, що Сорая стежить за нами з шатра. Дивиться напружено, руки запхала попід пахви. На відміну від мене, вона поступово облишила спроби достукатися до Сограба.

Запитання без відповідей, порожні погляди, тиша — для неї то було надто болісно. Сорая перемкнулася на «режим очікування», ждала зеленого світла від самого Сограба. Просто собі ждала.

Я наслинив вказівний палець і підняв його.

— А твій тато, щоб визначити напрямок вітру, копав сандаликом куряву і стежив, куди її понесе. Він знав багато таких хитрих штучок, — сказав я і опустив палець. — Здається, нині вітер західний.

Сограб витер краплю з мочки вуха та переступив з ноги на ногу. Але продовжував мовчати. Кілька місяців тому Сорая запитала мене, як звучав його голос. А я відповів, що й сам уже забув.

— Я ж розповідав, що твій батько був найкращим ловцем повітряних зміїв у Вазір-Акбар-Хані? А може, й у всьому Кабулі, — не вгавав я, прив’язуючи вільний кінець тара до петлі на центральній планці змія. — Сусідські діти йому заздрили, геть усі! Він бігав за зміями, навіть не дивлячись у небо, тому подейкували, буцімто він ловить їхні тіні. Але ніхто не розумів його так добре, як я. І от, що я тобі скажу: твій батько не ганявся за тінями. Він просто... знав.

У повітря здійнялися ще шість повітряних зміїв. Люди почали збиратися групками, тримали пластянки з чаєм і невідривно дивилися в небо.

— Допоможеш мені запустити змія?

Сограбів погляд перестрибнув зі змія на мене, тоді знову на небо.

— Окей, — я здвигнув плечима. — Бачу, доведеться мені запускати його тангаї. — Самотужки.

Я зважив котушку в лівій руці та відмотав зо три фути тара. Жовтий змій теліпався на кінці мотузки, мало не торкаючись мокрої трави.

— У тебе останній шанс, — сказав я.

Проте Сограб дивився на двох зміїв, що заплуталися високо понад деревами.

— Ясно. Ну я побіг.

І я справді побіг — розхлюпуючи кросівками воду з калюж, піднявши руку високо над головою та стискаючи шворку від змія. Скільки часу, скільки років я цього не робив! Цікаво, чи не зганьблюся? Я послабив хватку, і котушка закрутилась у мене в руці; я біг, а шворка, розмотуючись, розрізала праву долоню. Змій піднявся над моїм плечем, піднявся й описував кола, і тоді я побіг щодуху. Котушка крутилася все швидше й швидше, шворка ще раз розітнула праву долоню. Я зупинився й обернувся. Подивився вгору. Усміхнувся. Високо наді мною змій гойдався туди-сюди, мов маятник, і лопотів, наче крила паперової пташки — цей звук завжди асоціювався в мене із зимовими ранками в Кабулі. Я не запускав повітряних зміїв уже добру чверть століття, аж ось ніби знову став дванадцятирічним і всі мої давні інстинкти стрімко відновилися.

Раптом я відчув, що біля мене хтось стоїть, і опустив погляд. То був Сограб. Запхав руки глибоко в кишені дощовика. Але таки йшов за мною.

— Хочеш спробувати? — запитав я.

Той нічого не відповів. Та коли я простягнув йому шворку, витяг руку з кишені. Повагався трохи. І все ж узяв її. Моє серце забилося частіше. Я взявся накручувати зайвий відтинок мотузки на котушку. Ми тихо стояли пліч-о-пліч, задерши голови.

Довкола нас діти гасали одне за одним, качалися по траві. Хтось увімкнув саундтрек до старого індійського фільму. Літні чоловіки вишикувалися рядочком і виконували пообідній намаз на спеціально розстеленому пластиковому килимку. Пахло мокрою травою, димом і смаженим м’ясом. Як же мені хотілося, щоб час зупинився.

А тоді я помітив, що ми вже не самі. До нашого повітряного змія наближався зелений. Я простежив за його шворкою і побачив хлопчину, що стояв десь за тридцять ярдів від нас. Коротко стрижений, у футболці з написом «Рок рулить!» великими квадратними літерами. Він помітив, що я на нього дивлюся, і всміхнувся. Помахав. Я помахав у відповідь.

Сограб віддав мені шворку.

— Ти певен? — запитав я.

Він узяв у мене котушку.

— Окей, — сказав я. — Влаштуймо йому себаґ, провчімо його, згода?

Я глянув на Сограба. Куди й подівся звичний скляний погляд. Тепер його погляд бігав від нашого змія до зеленого. Обличчя трохи зарум’яніло, очі виражали бойову готовність. Вони прокинулися. Ожили. Цікаво, як я примудрився забути, що Сограб, попри все, ще тільки дитина?

Зелений змій рушив.

— Зачекаймо, — сказав я. — Дозволимо йому підібратися трохи ближче.

Змій двічі пірнув і поволі наближався.

— Ну ж бо, ну, — примовляв я.

Зелений змій підкрався ще ближче і вже поступово підіймався над нашим, не відаючи про пастку, яку я для нього підготував.

— Сограбе, дивися. Я покажу тобі один з улюблених фокусів твого батька, старий добрий «набери висоту та підбий».

Сограб стояв поруч зі мною і пришвидшено дихав носом. Котушка крутилася в його долонях, сухожилля на пошрамованих зап’ястках напружилися, мов струни ребаба. Я кліпнув — і на мить руки, що тримали котушку, обернулися зашкарублими руками з коротко підстриженими нігтями, руками хлопчика із заячою губою. Я почув каркання ворони та подивився вгору. Парк замерехтів од снігу, такого свіжого, такого сліпучо-білого, що в мене аж очі запекли. Він безгучно падав з гілля дерев, припорошених білим. Мені враз запахло ріповою курмою. Сушеними шовковицями. Кислими апельсинами. Тирсою та волоськими горіхами. Ця приглушена засніжена тиша ошелешувала. А тоді звіддалік, крізь нерухомість, долинув голос, що кликав додому, — голос чоловіка, який припадав на праву ногу...

Просто над нами завис зелений змій.

— Він от-от попадеться. Будь-якої миті! — сказав я, метнувшись поглядом від Сограба до нашого змія.

Зелений вагався. Утримував позицію. Потім ринув униз.

— Отак! — гукнув я.

І виконав усе ідеально. А стільки ж років минуло! Старий добрий трюк «набери висоту та підбий»! Я послабив хватку і потягнув за шворку, різко знижуючись і ухиляючись від зеленого змія. Потім кілька швидких бокових ривків — і наш змій уже мчить угору півколом проти годинникової стрілки. І раптом опиняється згори. Зелений змій панічно шугає вгору. Проте вже запізно. Гассанів фокус вдався. Я сильно потягнув — і наш змій упав на нього свинцевим тягарем. Я майже відчував, як наша шворка його підрізає. Майже чув тріск.

А потім зелений повітряний змій перестав слухатися господаря, затріпотів і закружляв у небі.

Люди позаду нас радісно загукали. Засвистіли й заплескали. Я важко дихав. Востаннє я переживав таке збудження того пам’ятного дня взимку 1975-го, коли збив останнього змія та побачив бабу на нашому даху — він аплодував і сяяв усмішкою.

Я поглянув на Сограба. Кутик його губ ледь-ледь піднявся.

Усмішка.

Однобока.

Маже непомітна.

Але усмішка.

Позаду нас уже мчали дітлахи, тлум галасливих ловців переслідував підбитого змія, що линув понад деревами. Я моргнув — і Сограбова усмішка зникла. Але вона була. Я її бачив.

— Хочеш, я його для тебе впіймаю?

На Сограбовій шиї піднялося й опустилося адамове яблуко, він ковтнув. Вітер розколошкав йому волосся. І мені здалося, що хлопчик кивнув.

— Для тебе — хоч тисячу разів! — почув я власний голос.

А потім розвернувся та побіг.

То була тільки усмішка, не більше. Вона не розставила усе на місця. Вона нічого не владнала. То була тільки усмішка. Дрібничка. Тремтіння листочка в лісі від пурхання наляканої пташки.

Проте я її прийняв. Із відкритою душею. Тому що весна розтоплює снігові кучугури по сніжинці, й можливо, щойно я став свідком танення першої.

Я біг. Дорослий чоловік серед юрби верескливих дітей. Але мені було байдуже. Я біг, мені в обличчя дмухав вітер, а на моїх устах грала усмішка, широка, мов долина Панджшер.

Я біг.

Халед Госсейні народився в Кабулі, але 1980 року переїхав у Сполучені Штати. Його перший роман «Ловець повітряних зміїв» став світовим бестселером і виданий уже в 34 країнах. Другий роман, «Тисяча дивних сонць», був опублікований у травні 2007 року і теж одразу здобув популярність.

Госсейні живе на півночі Каліфорнії. 2006 року його проголошено послом доброї волі у справах біженців при ООН.