Ловець повітряних зміїв

Розділ третій

Існує легенда, нібито мій батько якось у Белуджистані[7] голіруч здолав гімалайського ведмедя. Якби таке розповідали про когось іншого, то ніхто не повірив би і цю історію вважали б за ляаф — схильність афганців до перебільшення, яка, на жаль, є мало не національною хворобою: якщо хтось вихваляється, що його син — лікар, то доволі ймовірно, що той хлопчина просто склав іспит з біології у середній школі. А от правдивість історій про бабу ніхто під сумнів не ставив. Та навіть якби хтось і засумнівався — що ж, у баби були три паралельні шрами, які тяглися нерівними смужками через усю спину. Я уявляв, як баба бореться з ведмедем, безліч разів, снив про це. І в тих снах я ніколи не міг відрізнити бабу від ведмедя.

Саме Рахім-хан дав бабі його славетне прізвисько — Туфан-ага, себто «пан Ураган». І воно справді виявилося дуже влучним. Батько був утіленням стихії та взірцевим пуштуном: рославий, з густою бородою і гривою кучерявого каштанового волосся, такого ж непокірного, як і він сам; його руки, здавалося, могли завиграшки викорчувати вербу, а грізний погляд «змусив би диявола впасти на коліна та благати пощади», як любив казати Рахім-хан. Під час вечірок, коли в кімнату вривалася батькова постать заввишки майже два метри, усі голови поверталися до неї, мов соняшники до сонця.

Бабу неможливо було ігнорувати, навіть коли він спав. Я затикав вуха ватними рурками, накривався з головою, і все одно хропіння баби — дуже схоже на гудіння двигуна вантажівки — сягало крізь стіни. А між моєю кімнатою та спальнею баби був цілий коридор! Досі не уявляю, як мамі вдавалося спати з ним в одній кімнаті. І це один з пунктів у довгому переліку моїх запитань до мами, які я поставив би їй, якби ми могли зустрітися.

Наприкінці 1960-х, коли мені було чи то п’ять, чи то шість, баба вирішив побудувати сиротинець. Я дізнався цю історію від Рахіма-хана. Він розповів, що баба сам виконав креслення, хоч і не мав ніякого досвіду в будівництві. Скептики вмовляли його не дуріти та найняти архітектора. Баба, звісно, відмовився, і всі хитали головами, нарікаючи на його впертість. Зрештою бабі таки вдалося задумане, і всі знову хитали головами, але тепер — захоплюючись його тріумфом. Баба оплатив із власної кишені побудову двоповерхового сиротинця просто біля головної смуги Джаде Майванд на півдні від річки Кабул. Рахім-хан розповів мені, що баба особисто профінансував увесь проект, зокрема послуги інженерів, електриків, сантехніків і чорноробів, а що вже казати про міських чиновників, яким «слід змащувати вуса олією».

Сиротинець будували три роки. Мені тоді було вже вісім. Пригадую, як у день перед відкриттям баба повіз мене на озеро Карґа, що за кілька миль на північ від Кабула. Він сказав запросити й Гассана, проте я збрехав, що в Гассана пронос. Я хотів, щоби баба був тільки мій. А ще на цьому озері ми з Гассаном якось пускали жабок, і Гассанова стрибнула вісім разів. Моя — щонайбільше п’ять. Баба тоді стояв поруч, спостерігав і поплескав Гассана по спині. Навіть поклав руку йому на плече.

Ми сиділи за столом для пікніка на березі озера, тільки ми з бабою, їли варені яйця та сендвічі з кофтою — м’ясні кульки та мариновані овочі, загорнуті в наан. Вода була темно-синя, і на її рівній, як дзеркало, поверхні мерехтіло сонце.

Щоп’ятниці коло озера бувало повно сімей, які насолоджувалися сонячним днем за містом. Але тоді, посеред тижня, крім нас із бабою, там була хіба що пара довгокосих бородатих туристів — «хіпі», так їх називали. Вони сиділи з вудочками на доку та чеберяли ногами у воді. Я запитав бабу, навіщо вони відрощують таке довге волосся, але баба тільки гмикнув і не відповів. Він саме готував завтрашню промову: перегортав списані аркуші з безладного стосу та де-не-де робив позначки олівцем. Я взявся їсти яйце, а тоді запитав бабу, чи правду мені сказав один хлопець зі школи, мовляв, якщо з’їси шматочок яєчної шкаралупки, доведеться потім її випісяти. Баба знову гмикнув.

Я надкусив сендвіч. Один із білявих туристів засміявся і поплескав другого по спині. Удалині за озером вантажівка незграбно завертала за вигин пагорба. У її бічному дзеркалі виблискувало сонце.

— Думаю, в мене саратан, — промовив я. — Рак.

Баба відвів погляд від аркушів, що лопотіли на вітрі. І сказав, що я й сам можу взяти газованку — варто лише зазирнути в багажник машини.

Наступного дня перед сиротинцем зібралося стільки людей, що всім охочим забракло стільців. Багато хто дивився церемонію відкриття стоячи. День був вітряний, я сидів позаду баби на невеликому помості одразу біля головного входу в нову споруду. Баба був у зеленому костюмі та каракулевій шапці. Десь посеред промови вітер збив убір з батькової голови, і всі засміялися. Він дав мені знак потримати його шапку, і я зрадів, тому що тепер усі побачать, що це мій тато, мій баба. Батько повернувся до мікрофона і висловив сподівання, що будівля триматиметься міцніше, ніж шапка в нього на голові, й усі знову засміялися. Коли баба завершив промову, люди аплодували стоячи. Вони довго плескали. А потім тиснули йому руку. Дехто куйовдив мені волосся і теж тиснув руку. Я так пишався бабою, пишався нами.

Попри батьків успіх, люди завжди в ньому сумнівалися. Казали, що в нього немає схильності до бізнесу і краще б він вивчав право, як його батько. Проте баба довів, що всі вони помилялися, — він не лише розвинув власний бізнес, а й став одним із найбагатших підприємців Кабула. Баба і Рахім-хан заснували напрочуд успішну компанію з експорту килимів, дві аптеки й ресторан.

Усі посмішкувалися з баби, мовляв, він ніколи не знайде собі доброї пари — зрештою, він же не королівської крові, — та батько одружився з моєю мамою, Софією Акрамі, високоосвіченою жінкою, яку вважали однією з найбільш шанованих, вродливих і шляхетних наречених Кабула. Вона викладала класичну перську літературу в університеті, ба більше, походила з королівської родини — цей факт батько грайливо кидав у обличчя скептикам, називаючи її «моя принцеса».

Якщо не брати до уваги єдиний очевидний виняток — мене, — батько створив свій світ саме таким, яким хотів його бачити. Проблема, однак, полягала в тому, що баба бачив світ лише чорно-білим. І сам вирішував, що чорне, а що біле. Людину, яка живе таким чином, ти і любиш, і боїшся водночас. А може, навіть трохи ненавидиш.

Коли я вчився у п’ятому класі, до нас приходив мулла, який викладав іслам. Його звали мулла Фатгулла-хан — куций присадкуватий чоловік із хрипким голосом і рясними слідами від акне на обличчі. Він пояснював нам переваги закяту[8] й обов’язок хаджу[9]; навчав премудрощів намазу — п’ятиразової щоденної молитви — і змушував визубрювати вірші з Корану: хоч ніколи не перекладав нам їх, та постійно наголошував (іноді послуговуючись вербовою різкою), що ми повинні правильно вимовляти арабські слова, щоб вони швидше долинали до вух Господніх.

Якось мулла сказав нам, що в ісламі пиятика вважається жахливим гріхом; пияки будуть відповідати за свій гріх у день Кіямату — Судний день. За тих часів пияцтво було в Кабулі звичним явищем. Нікого не карали привселюдним бичуванням, але афганці, котрі полюбляли хильнути, пили тайкома, з поваги до інших. Вони купували скотч як «ліки» в коричневих паперових пакетах у спеціальних «аптеках». Ховали ті пакети подалі від цікавих очей, але все одно інколи привертали до себе скрадливі несхвальні погляди тих, хто знав про алкогольні оборудки певної «аптеки».

Я розповів бабі, чого мулла Фатгулла-хан учить нас у школі, коли ми були нагорі, в його кабінеті, у курильній кімнаті. Баба саме наливав віскі з бару, який він облаштував у кутку. Слухав, кивав, посьорбував віскі. Потім умостився на шкіряному дивані, поставив склянку і посадовив мене собі на коліна. Здавалося, що я сиджу на двох колодах. Батько глибоко вдихнув і видихнув через ніс — повітря шурхотіло крізь його вуса цілу вічність. Я ніяк не міг вирішити, чого хочу більше: чи обійняти його, чи зіскочити з колін і втекти геть у смертельному страху.

— Бачу, ти плутаєш те, чого тебе вчать у школі, зі справжньою освітою, — сказав батько своїм басовитим голосом.

— Але якщо мулла казав правду, то виходить, що ти грішник, баба?

— Гмм, — баба розгриз кубик льоду. — Хочеш знати, що твій батько думає про гріх?

— Так.

— Тоді я розповім, — сказав баба, — але спершу дещо зрозумій, і зрозумій просто зараз, Аміре: ти ніколи нічого путнього в тих бородатих ідіотів не навчишся.

— Тобто в мулли Фатгулли-хана?

Баба повів рукою зі склянкою. Дзенькнув лід.

— У всіх таких, як він. Сцяв я на бороди цих самовдоволених мавп.

Я захихотів. Не втримався, бо уявив бабу, який пісяє на бороду мавпи, хоч би й самовдоволеної.

— Вони нічого не роблять, тільки перебирають молитовні чотки і цитують книгу, написану мовою, якої вони навіть не розуміють, — батько зробив ковток. — Господи помилуй нас усіх, якщо влада в Афганістані колись перейде до їхніх рук.

— Але мулла Фатгулла-хан доволі приємний, — насилу вичавив я поміж нападами сміху.

— І Чингісхан таким здавався, — сказав баба. — Ну все. Ти питав про гріх, і я тобі розповім. Слухаєш?

— Так, — відповів я, стискаючи губи. Але таки фиркнув носом — звук видався схожим на хропіння. І я знову розсміявся.

Кам’яні очі баби вп’ялися в мої, і я вмить перестав хихотіти.

— Я хотів поговорити з тобою як чоловік з чоловіком. Як думаєш, ти готовий?

— Так, баба-джан, — пробурмотів я, дивуючись, і вже не вперше, як батько вміє боляче вжалити мене кількома словами. А було ж так добре — баба нечасто розмовляв зі мною, а на коліна саджав тим паче, і я так по-дурному все зіпсував.

— Добре, — відказав баба, блукаючи поглядом. — Так от, хай що розповідає мулла, є тільки один гріх, тільки один. І це крадіжка. Решта гріхів — то лише різні варіанти крадіжки, і все. Розумієш?

— Ні, баба-джан, — сказав я, відчайдушно силкуючись зрозуміти. Не хотілося знову його розчаровувати.

Баба нетерпляче зітхнув. Це теж мене вразило, тому що зазвичай він був терплячий. Пригадую, скільки разів батько затримувався допізна, скільки разів я вечеряв на самоті. Питав Алі, де баба й коли він повернеться додому, хоч і так добре знав, що батько на будівельному майданчику: наглядає, керує. Хіба ж для цього не потрібне терпіння? Я вже зненавидів був усіх дітей, для яких він будував той притулок; інколи мені хотілося, щоб вони померли разом з батьками.

— Коли вбиваєш людину, то крадеш життя, — пояснив баба. — Крадеш право дружини мати чоловіка, позбавляєш дітей батька. Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду. Коли шахруєш, то крадеш право на справедливість. Розумієш?

І я розумів. Коли бабі було шість, у дім мого дідуся просто посеред ночі прокрався злодій. Дідусь, поважний суддя, став супроти нього, але злодій штрикнув його ножем у горло і порішив на місці — вкрав у баби тата. Містяни впіймали вбивцю перед полуднем наступного дня — то був бродяга з провінції Кундуз. Його повісили на гілці дуба за дві години до пообідньої молитви. Цю історію розповів мені не сам баба, а Рахім-хан. Про бабу я завжди дізнавався від інших людей.

— Аміре, немає нічого гіршого за крадіжку, — сказав батько. — Той, хто відбирає неналежне йому, байдуже, життя це чи паляниця наана... Плював я на нього. А якщо наші з ним стежки перетнуться, то бережи його Бог. Ти розумієш?

Сама думка про те, як баба лупцює злодія, викликала в мене і захват, і невимовний жах.

— Так, баба.

— Думаю, якщо Бог справді існує, то в нього безліч значно важливіших клопотів, аніж те, що я п’ю скотч або їм свинину. Ну, зістрибуй. Від балачок про гріхи мені захотілося випити ще.

Я дивився, як він наповнює склянку біля бару, і міркував, чи скоро ми знову зможемо поговорити так, як оце щойно. Бо, щиро кажучи, мені завжди здавалося, що баба трохи мене ненавидить. Та й не дивно. Зрештою, це ж я убив його кохану дружину, його прекрасну принцесу, хіба ні? І я мусив би бодай про людське око вдатися в батька. Але я не вдався в нього. Зовсім.

У школі ми часто бавились у гру, яка називалася шержанґі — «битва віршів». Ведучим був учитель фарсі, а відбувалося все так: ти декламував строфу з вірша, а твій супротивник мав хвилину на те, щоби відповісти строфою, яка починається з тієї самої літери, якою закінчується твоя цитата. Кожен у класі хотів, щоб я опинився саме в його команді, бо мені ще й одинадцяти не було, а я вже завиграшки цитував десятки віршів Омара Хайяма, Гафіза або ж відому поему «Маснаві», яку написав Румі. Якось я змагався з цілим класом — і переміг. Того ж вечора я розповів про це бабі, та він лише кивнув і пробурмотів: «Добре».

Отакий я собі знайшов порятунок від батькової відчуженості — книжки покійної матері. Книжки, а ще, звісно, Гассан. Я читав усе: Румі, Гафіза, Сааді, Віктора Гюґо, Жуля Верна, Марка Твена, Яна Флемінга. Перечитавши всю материну бібліотеку — крім нудної історичної літератури, історія ніколи мене особливо не цікавила, тільки романи, епіка, — я почав витрачати на книжки кишенькові гроші. Купував по одній щотижня в книгарні біля Кінопарку, а коли не стало місця на поличках, почав складати їх у картонні коробки.

Звісно, одружитися з поеткою — то одна річ, але зовсім інша — бути батьком сина, який з головою поринає в поезію замість ходити на полювання... Що ж, гадаю, батько не про таке мріяв. Справжні чоловіки не читають поезії і, Боже збав, ніколи не пишуть віршів самі! Справжні чоловіки — справжні хлопці — грають у футбол, точнісінько як баба в юності. Футбол — ось чим чоловіку можна захоплюватися. У 1970-му баба зробив паузу в будівництві сиротинця та полетів на місяць у Тегеран, щоб дивитися по телевізору Чемпіонат світу з футболу (в Афганістані телебачення тоді ще не було). Він записав мене у футбольну команду, щоб спонукати до такого самого захоплення. Однак у футболі я був жалюгідний: цілковитий незграба, завада для команди — завжди перешкоджав вдалому пасу або по-дурному блокував відкритий прохід. Валандався полем на хирлявих ногах, благав дати мені пас, але ніхто не зголошувався. І що дужче я старався, затято розмахуючи руками над головою і попискуючи: «Я відкритий! Я відкритий!» — то відвертіше мене ігнорували. Проте баба не бажав здаватися. Коли стало вже геть очевидно, що я не успадкував ані дрібки його фізичних здібностей, він постановив собі зробити з мене бодай палкого уболівальника. Хоч із цим завданням я ж мусив упоратися, правда? І я вдавав, що мені цікаво, так довго, як тільки міг. Я радів з батьком, коли команда Кабула обіграла команду Кандагара, і люто лаяв рефері, коли той призначив пенальті нашій команді. Але баба відчув брак щирого інтересу і зусиллям волі прийняв невтішний факт: його син ніколи не гратиме у футбол і не стане вболівальником.

Пригадую, якось баба взяв мене на щорічній турнір з бузкаші, який відбувається в перший день весни — у день Новоріччя. Бузкаші була і є національною пристрастю афганців. Щоби перемогти, чапандаз — дуже майстерний вершник, який зазвичай має багатих покровителів, — повинен вихопити в затятих суперників тушу козла чи якоїсь іншої худобини, пронести її через усе поле, летячи галопом, і вкинути в кільце. Тим часом інші чапандази переслідують його і роблять усе можливе: копають, хапають, б’ють батогом, штурхають, — щоби відібрати тушу. Того дня натовп заревів од захвату, коли вершники на полі викрикнули бойові кличі та рвонули по тушу, оповиті хмарою куряви. Земля двигтіла від брязкоту підков. Ми спостерігали за грою з верхніх рядів, вершники промчали повз нас галопом, лаючись і волаючи, з морд їхніх коней летіла піна.

Зненацька баба показав на якогось чоловіка:

— Аміре, бачиш, онде сидить чоловік, оточений людьми?

Авжеж.

— Це — Генрі Кіссинджер[10].

— А-а-а, — тільки й сказав я.

Я не знав, хто такий Генрі Кіссинджер, і міг би запитати. Але тієї миті я з жахом помітив, що один чапандаз випав із сідла і зник у тлумі копит. Його тіло вилетіло з-поміж них, вдарилося об парапет, ніби шматяна лялька, а коли розпашілі супротивники поскакали далі, нарешті перестало котитися. Сіпнулось і відтак завмерло — ноги були зігнуті під неприродним кутом, калюжа крові поволі просякала пісок.

Я заплакав.

Плакав усю дорогу додому. Пригадую, як міцно баба стискав кермо. Стискав і розтискав. Я ніколи не забуду, як баба, мовчки кермуючи, мужньо намагався приховати відразу на обличчі.

Пізніше того ж вечора я проходив повз батьків кабінет і раптом почув, що він розмовляє з Рахімом-ханом. Я притис вухо до дверей.

— ...будь вдячний, що в нього добре здоров’я, — сказав Рахім-хан.

— Авжеж, авжеж. Та він або заривається з головою в ті свої книжки, або тиняється по дому, ніби сновида.

— І що?

— Я був не такий.

Здавалося, баба розгублений, майже злий.

Рахім-хан засміявся:

— Діти — не розмальовки. Їх не можна взяти і розфарбувати улюбленими кольорами.

— Повір мені, — сказав баба, — я був зовсім не такий, і діти, з якими я ріс, теж були геть інші.

— Іноді ти поводишся найбільш егоїстично з-поміж усіх моїх знайомих, — відповів Рахім-хан.

А з-поміж моїх знайомих Рахім-хан був єдиним, хто міг сказати таке бабі.

— Не в цьому річ.

— Певен?

— Певен.

— А в чому тоді?

Я почув, як від вовтузіння баби заскрипіла шкіряна оббивка дивана. Заплющив очі й іще сильніше притис вухо до дверей — і хотів, і не хотів усе почути.

— Інколи я визираю з вікна і бачу, як він грається надворі з сусідськими хлопцями. Бачу, як вони штовхають його, забирають у нього іграшки, то копнуть, то штурхнуть. І він ніколи не дає здачі. Ніколи. Просто... опускає голову і...

— Отже, він не жорстокий, — підсумував Рахім-хан.

— Я не про те, Рахіме, і ти чудово розумієш, — огризнувся баба. — Малому чогось бракує.

— Так, підлості.

— Самозахист — це не підлість. Знаєш, що відбувається щоразу, коли сусідські хлопці дражнять Аміра? За нього заступається Гассан і проганяє їх. Я бачив на власні очі. А коли вони повернулися додому, я спитав: «Звідки в Гассана подряпина на обличчі?». І Амір відповів: «Він упав». Кажу тобі, Рахіме, малому точно чогось бракує.

— Дозволь йому знайти власний шлях, — сказав Рахім-хан.

— І куди ж він приведе? — запитав баба. — Хлопець, який не може захистити себе, рано чи пізно стане чоловіком, який не здатен захистити нікого й нічого.

— Ти, як завжди, надто все спрощуєш.

— Навряд.

— Ти гніваєшся, бо боїшся, що він ніколи не зможе перейняти твій бізнес.

— І хто тут надто все спрощує? — промовив баба. — Слухай, я знаю, що ви з ним ладнаєте, і щасливий за вас. Заздрю, але щасливий. Справді. Йому потрібен хтось... хто його розуміє, тому що, бачить Бог, я — ні. Але щось у Амірі мене непокоїть, і я не можу сформулювати, що саме й чому. Це наче...

Я майже бачив, як він шукає, добирає правильні слова. Баба понизив голос, але я все одно його почув.

— Якби я не бачив на власні очі, як лікар витягнув його з дружини, то нізащо не повірив би, що він — мій син.

Наступного ранку, готуючи мені сніданок, Гассан запитав, що мене тривожить. Я огризнувся і сказав, щоб він не пхав носа в чужі справи.

Щодо підлості Рахім-хан помилився.