Ловець повітряних зміїв

Розділ двадцятий

Фарід застерігав мене. Застерігав. Але його слова виявилися марними.

Ми рухалися дорогою, побитою вирвами, що тяглася з Джелалабада до Кабула. Востаннє я їхав нею у зворотному напрямку в накритому брезентом кузові вантажівки. Тоді бабу мало не застрелив п’яний як чіп, охочий до співів російський офіцер — тієї ночі я ледве з глузду не з’їхав через батька, страшенно злякався, але зрештою дуже пишався ним. Дорога між Кабулом та Джелалабадом — нестерпно тряский звивистий шлях поміж скель — стала тепер пережитком, пережитком двох воєн. Першу я трохи побачив на власні очі двадцять років тому. Моторошні згадки про неї досі були розкидані вздовж дороги: обгорілі каркаси старих радянських танків, перекинуті та поїдені іржею військові вантажівки, розбитий російський позашляховик, що врізався у схил гори... Другу війну я бачив тільки з телеекрана. А тепер — Фарідовими очима.

Фарід почувався тут як у своїй стихії, вправно петляв поміж глибокими ямами на роздовбаній дорозі. Після ночівлі в хатині Вагіда він став значно балакучішим. Пустив мене на пасажирське сидіння і під час розмови дивився в мій бік. Навіть усміхнувся раз чи двічі. Крутячи кермо скаліченою рукою, показував на глиняні хижки в селах уздовж шляху, розповідав, що колись давно там мешкали його знайомі. Вони здебільшого або загинули, або потрапили в пакистанські табори для біженців.

— Інколи мертві — щасливчики, — зауважив він.

Вказав на поруйновані й обвуглені залишки крихітного сільця. Тепер то була лише купка почорнілих стін без дахів. Біля однієї з них спав собака.

— Тут колись жив мій друг, — сказав Фарід. — Умілий велосипедний майстер. І на таблі добре грав. Таліби вбили і його, і його родину, а потім спалили все село.

Ми проїхали повз спалене село, а собака так і не поворухнувся.

Раніше дістатися з Джелалабада до Кабула можна було за дві години або трішечки довше. А тепер ми з Фарідом добиралися понад чотири години. А коли приїхали...

— Кабул не такий, яким ти його пам’ятаєш, — попередив мене Фарід, щойно ми проминули дамбу Магіпар.

— Ага, я чув.

Фарід подивився на мене так, ніби хотів сказати: чути та бачити — це зовсім різне. І він мав рацію. Тому що коли Кабул врешті постав перед нашими очима, я був упевнений, цілком упевнений, що Фарід звернув кудись не туди. Він, мабуть, помітив мій пришелепуватий вираз обличчя — Фарід часто перевозив людей у Кабул і назад, тож звик до такої реакції тих, хто давно не бував у столиці.

Поплескав мене по плечі.

— Ласкаво прошу в Кабул, — сказав похмуро.

Руйновище і жебраки. Всюди, куди кинеш оком. Раніше жебраки тут теж були — баба завжди мав для них у кишені зайву жменю афгані; я жодного разу не бачив, щоб він пройшов повз злидаря, не подавши йому. Але тепер ці нещасні в лахмітті з мішковини, з обліпленими брудом руками, простягнутими по копійчину, тулилися на кожному розі. І то були здебільшого діти — худющі замазури. Деяким не більше п’яти-шести років. Матері в бурках сиділи вздовж стічних канав на залюднених вулицях, а дітлахи в них на колінах випрошували милостиню: «Бахшеш, бахшеш!». Я не відразу помітив, але потім збагнув-таки: жодне дитя не сиділо на колінах у чоловіка — війни призвели до того, що живий батько в афганській сім’ї був рідкісним привілеєм.

Ми їхали на захід до району Карт-е-Се вулицею, яка, наскільки пам’ятаю, в 1970-х була головною артерією міста, — Джаде Майванд. Трохи північніше лежала зовсім пересохла річка Кабул. На пагорбах у південному керунку стояв розтрощений давній міський мур. Трохи на схід від нього був форт Бала Гіссар — стародавня цитадель, яку воєначальник Достум захопив 1992 року. Форт височів на гірському хребті Шер-Дарваз — тому самому, з якого моджахеди вели ракетний обстріл Кабула протягом 1992-1996 років, спричинивши більшість руйнувань, які я тепер побачив. Шер-Дарваз простягався далеко на захід. Пам’ятаю, як з тих гір стріляла колись топ-е-чашт — «обідня гармата». Вона бухкала щодня, сповіщаючи про полудень, а ще знаменувала завершення денного посту в місяць Рамадан. Рев «обідньої гармати» за тих часів чутно було в усіх кінцях міста.

— У дитинстві я часто приходив на Джаде Майванд, — пробурмотів я. — Тут раніше були крамниці й готелі. Неонові вогні, ресторани. Я тут купував повітряних зміїв у одного старого, Сайфо. У нього була крамничка поблизу колишнього управління поліції.

— Поліцейське управління досі на місці, — сказав Фарід. — Чого-чого, а поліцейських у Кабулі не поменшало. А от повітряних зміїв і крамничок із ними ти не знайдеш ані на Джаде Майванд, ані деінде в місті. Дні повітряних зміїв скінчилися.

Джаде Майванд тепер скидалася на гігантський піщаний замок. Будинки були або цілком знищені, або ледве трималися купи — у стінах і дахах зяяли діри від ракетних ударів. Цілі квартали перетворилися на руйновище. Я побачив прошиту кулями табличку, що косо стирчала з гори уламків. На ній ще можна було прочитати: «ПИЙ КОКА-КО...». Побачив дітлахів, які бавилися на руїнах будинку без вікон поміж гострих уламків цегли й каміння. Велосипедисти та запряжені мулами візки оминали дітей, приблудних собак і купи брухту. Над містом і понад річкою імлою зависла курява, до неба здіймався одинокий стовп диму.

— А де дерева? — запитав я.

— Їх позрізали, щоб опалювати оселі взимку, — відказав Фарід. — І шураві теж багато позрубували.

— Навіщо?

— Бо на деревах ховалися снайпери.

Мене охопив смуток. Повернення в Кабул нагадувало несподівану зустріч із давнім приятелем, якого давним-давно не бачив, коли дивишся і розумієш, що життя його не балувало: він став бездомним і втратив геть усе.

— Мій батько збудував був сиротинець у Шар-е-Когне, старому місті на південь звідси, — сказав я.

— Ага, пригадую, — відповів Фарід. — Його знищили кілька років тому.

— Можеш пригальмувати? — попросив я. — Хочу трохи тут прогулятися.

Фарід припаркувався біля узбіччя на глухій вуличці поблизу занепалого покинутого будинку без дверей.

— Колись тут була аптека, — пробурмотів Фарід, вилазячи з машини.

Ми подалися на Джаде Майванд і повернули праворуч, на захід.

— Що це за запах? — спитав я.

У мене аж очі сльозилися.

— Дизель, — відповів Фарід. — Міські генератори постійно вимикаються, тож на електрику покладатися годі, от люди й користуються дизельним пальним.

— Дизель... А пригадуєш, чим ця вулиця пахла раніше?

Фарід усміхнувся.

— Кебабом.

— Кебабом з ягнятини, — підтвердив я.

— Ягнятина, — повторив Фарід, перекочуючи це слово на язиці. — Тепер у Кабулі ягнятину їдять хіба що таліби...

Раптом він потягнув мене за рукав.

— До речі, про талібів...

До нас наближалося авто.

— «Бородатий патруль», — прошепотів Фарід.

І от я вперше побачив представників талібану. Тобто я, звісно, бачив їх по телевізору, в інтернеті, на обкладинках журналів і в газетах. Але тепер між нами було менше п’ятдесяти футів, і я переконував себе, що присмак, який з’явився у роті, — це не страх у чистому вигляді. Запевняв себе, що плоть моя не через них зненацька прилипла до кісток, а серце зовсім не вискакує з грудей... Ось вони. У всій красі.

Повз нас неквапно проїхав червоний пікап «тойота». У кузові сиділи навприсядки кілька молодиків із суворими обличчями. Усі з бородами і в чорних тюрбанах. За плечима в них висіли автомати Калашникова. Смаглявий хлопець з густими зрослими бровами, якому на вигляд було ледве двадцять, крутив у руці батіг і ритмічно поляскував ним по боку вантажівки. Його очі блукали, аж раптом зупинилися на мені. Перехопили мій погляд. Ще ніколи в житті я не почувався таким беззахисним. Потім таліб плюнув — слина була коричнева від тютюну — і відвернувся. А я відчув, що знову можу дихати. Пікап покотився по Джаде Майванд, залишаючи по собі хмару куряви.

— Та що це з тобою? — зашипів Фарід.

— А що?

— Ніколи не витріщайся на них! Ти мене зрозумів? Ніколи!

— Я ж не навмисне.

— Ваш приятель правду каже, ага. Це все одно, що тицьнути палицею в скаженого пса, — озвався хтось.

Голос належав старому босоногому жебракові, який сидів на східцях побитого кулями будинку. Він був у зношеному чапані, що перетворився вже на рам’я, і мав на голові вкритий кіркою бруду тюрбан. Ліва повіка прикривала порожню очницю. Артритною рукою жебрак вказав туди, куди поїхав червоний пікап.

— Вони їздять і придивляються. Придивляються і сподіваються, що хтось їх спровокує. Рано чи пізно хтось мусить-таки. Тоді пси бенкетують, кінець їхній нудьзі, й усі кажуть «Аллаху Акбар». Бувають, звісно, дні, коли ніхто нічого не порушує... Ну, знаєте, насильству не конче потрібна причина.

— Коли поряд таліби, дивися собі під ноги, — сказав Фарід.

— Ваш приятель дає дуже слушні поради, — знову втрутився жебрак. Зайшовся вологим кашлем і сплюнув у замащену хустинку. — Простіть мені, але чи не пожертвуєте старому бодай кілька афгані? — видихнув опісля.

— Бас. Ходімо, — сказав Фарід, тягнучи мене за руку.

Я простягнув злидареві сто тисяч афгані — це приблизно три долари. Коли той нахилився, щоб узяти гроші, його сморід — суміш скислого молока та немитих тижнями ніг — ударив мені в ніздрі, аж нутрощі стиснулися. Жебрак хутенько заховав гроші за пазуху, а його єдине око швидко роззирнулося навсібіч.

— Красно дякую за ваше добросердя, ага-сагіб.

— Ти знаєш, де сиротинець у Карт-е-Се? — запитав я.

— Ви його легко знайдете, він трохи західніше від бульвару Даруляман, — сказав той. — Малих звідси забрали в Карт-е-Се, бо колишній сиротинець потрощили ракети. Але це все одно, що витягнути когось із лев’ячої клітки і кинути в клітку з тигром.

— Дякую, ага, — сказав я і повернувся, уже готовий іти.

— Це у вас уперше, так?

— Перепрошую?

— Уперше побачили таліба?

Я нічого не відповів. Старий жебрак кивнув і всміхнувся. Показав ряд уцілілих зубів, кривих і жовтих:

— Пам’ятаю мить, коли я вперше побачив, як вони в’їжджають у Кабул. Який то був радісний день! Кінець убивствам! Вах-вах! Але, як сказав якийсь поет, «легким здавалося кохання, а обернулось тяготою»[91].

На моєму обличчі розцвіла усмішка.

— Я знаю цю газель. Це рядки Гафіза.

— Так. А й справді, — відповів старий. — Я мав би згадати. Колись же я викладав в університеті.

— Невже?

Злидар закашлявся.

— З 1958-го до 1996-го. Читав лекції про твори Гафіза, Хайяма, Румі, Бейділя, Джамі, Сааді. Якось мене навіть запросили виступити в Тегерані, то було 1971-го. Я розповідав про містичного Бейдела. Пригадую, опісля всі аплодували мені стоячи. Ха! — він похитав головою. — Але ж ви бачили того молодика в машині? Хіба він цінує суфізм?

— Моя мама теж викладала в університеті, — сказав я.

— І як її звали?

— Софія Акрамі.

У його оці, попри запону катаракти, зблиснув вогник.

— Пустельна колючка живе собі та й живе, а весняна квітка відцвітає і в’яне. Така врода, така гідність і така трагедія!

— Ти знав мою матір? — запитав я, ставши перед старим навколішки.

— Авжеж знав, — відказав жебрак. — Після пар ми, бувало, сиділи і балакали. Востаннє я з нею розмовляв дощового дня перед випускними іспитами, ми тоді ще разом ласували одним шматочком смачнючого мигдалевого пирога... Мигдалевий пиріг і гарячий чай з медом... Софія була вже помітно вагітна, і від того ще більш вродлива. Ніколи не забуду, що вона мені сказала того дня.

— Що? Прошу, розкажи мені!

Баба завжди описував мені маму загальними штрихами, приміром: «Вона була достойна жінка». Але я прагнув подробиць: як її волосся блищало на сонці, яке морозиво їй смакувало найбільше, які пісні вона наспівувала, чи гризла нігті? Та баба забрав свої спогади в могилу. Можливо, вимовляючи її ім’я, він відчував провину за те, що скоїв одразу по її смерті? Чи, може, ця втрата так глибоко його поранила, завдала такого болю, що він просто не міг говорити про маму? Або і те, і те вкупі...

— Вона сказала: «Я дуже боюся». А я запитав: «Чому?» — і Софія відповіла: «Я незглибно щаслива, докторе Расуль, і це щастя лякає». Я поцікавився, чим саме, і вона пояснила: «Зазвичай таке щастя дарують тоді, коли збираються щось відібрати натомість». А я сказав: «Цить, не кажіть дурниць».

Фарід узяв мене за руку.

— Нам треба йти, Аміре-ага, — промовив м’яко.

Я забрав руку.

— Що ще? Що ще вона сказала?

Риси на старечому обличчі пом’якшали.

— Якби ж то я запам’ятав ще щось для вас... Але ні. Відколи померла ваша мати, минуло вже багато часу, а моя пам’ять понищена так само, як і ці будинки. Вибачте.

— Хоч якусь дрібничку, будь-що...

Старий усміхнувся.

— Спробую пригадати, обіцяю. Повертайтеся і знайдіть мене.

— Дякую, — сказав я. — Дуже дякую.

І я справді був вдячний. Тепер я знав, що моя мама любила мигдалевий пиріг з медом і гарячим чаєм, що вона бодай раз ужила слово «незглибно», що її лякало власне щастя. Таж цей старий безхатько щойно розповів мені про маму більше, ніж батько за все життя!

Ідучи до машини, ні я, ні Фарід ані слова не мовили про те, що для більшості не афганців здалося б неймовірним збігом: вуличний жебрак знав мою матір! Але нам обом було добре відомо, що в Афганістані, зокрема в Кабулі, такі абсурдні ситуації вважалися цілком звичайними. Баба частенько казав: «Візьми двох афганців, які ніколи раніше не бачилися, зачини їх у кімнаті на десять хвилин — і виявиться, що вони родичі».

Ми залишили старого на сходах будинку. Як же мені хотілося піймати його на слові, повернутися потім і з’ясувати, чи розкопав він у своїй пам’яті ще якісь спогади про мою маму. Проте нам більше не судилося перетнутися.

Сиротинець ми надибали в північній частині Карт-е-Се на березі пересохлої річки Кабул. Невисока будівля нагадувала казарму з побитими стінами, вікна її були позабивані дерев’яними дошками. Дорогою Фарід розповів, що район Карт-е-Се постраждав від війни чи не найсильніше в усьому Кабулі, і коли ми вийшли з машини, його слова підтвердилися. Уздовж доріг, подірявлених вирвами, стояли залишки будівель після артилерійських обстрілів і покинуті домівки. Ми проминули поіржавілий каркас перевернутого автомобіля, телевізор без екрана, напівугрузлий у купу сміття, стіну з гаслом, виведеним чорною фарбою: «ZENDA BAD TALIBAN!» («Хай живе талібан!»).

Нам відчинив худий лисуватий коротун з рідкою сивою бородою. Він був у поношеному твідовому піджаку та ярмулці, а на кінчику його носа сиділи окуляри з надщербленою лінзою. Крихітні очі, схожі на чорні горошинки, металися з-за скелець від мене до Фаріда.

— Солям алєйкум, — сказав я і показав йому поляроїд. — Ми шукаємо цього хлопчика.

Чоловік ледве зиркнув на фото.

— Мені жаль, але я його вперше бачу.

— Друже, та ти ж навіть не глянув на знімок, — озвався Фарід. — Може, придивишся пильніше?

— Льотфан, — додав я. Будь ласка.

Чоловік узяв світлину через двері. Роздивився її. Повернув мені.

— Ні, вибачте. Я знаю кожну дитину в нашому закладі, але цього хлопчика не бачив. А зараз, якщо дозволите, я повернуся до роботи.

Він зачинив двері. І замкнув на засув.

Я погупав у двері кулаками.

— Ага! Ага, будь ласка, відчиніть. Ми йому не зашкодимо!

— Я ж сказав: цього хлопчика тут немає, — долинув голос з-за дверей. — Будь ласка, йдіть собі.

Фарід приступив до дверей, сперся на них чолом.

— Друже, ми не з талібану, — сказав тихо й обережно. — Чоловік, який зі мною сюди приїхав, хоче забрати хлопчика в безпечне місце.

— Я приїхав з Пешавара, — підхопив я. — Мій добрий друг знає американську пару, яка керує благодійною установою для дітей.

Я відчував присутність того чоловіка за дверима. Відчував, що він стоїть, прислухається і вагається, упійманий між підозрою та надією.

— Послухайте, я знав Сограбового батька, — озвався я знову. — Його звали Гассан. А матір — Фарзана. А бабусю Сограб кликав Сасою. Він уміє читати й писати. І добре вправляється з рогаткою. У нього є надія, ага, є вихід. Прошу, відчиніть двері.

По той бік — тиша.

— Я — його зведений дядько.

Збігла ще мить. Потім у замку брязнув ключ. У щілині вигулькнуло вузьке чоловіче обличчя. Він дивився то на мене, то на Фаріда.

— Ви помилилися тільки щодо одного.

— Щодо чого?

— Сограб чудово вправляється з рогаткою.

Я всміхнувся.

— Він з нею нерозлучний. Хоч куди йде, затикає її за пояс.

Чоловік, який нас впустив, назвався Заманом і виявився директором сиротинця.

— Ходімо в мій кабінет, — запросив він.

Ми з Фарідом ішли слідом за ним бруднющими ледь освітленими коридорами, якими тинялися босоногі діти в розтягнутих светрах. Минали кімнати, де за підлогу правили сяк-так накидані вицвілі килимки, а вікна були затулені шматками пластику. Кімнати було заставлено каркасами залізних ліжок, більшість навіть без матраців.

— Скільки тут усього сиріт? — запитав Фарід.

— Стільки, що не всім місця вистачає. Приблизно двісті п’ятдесят, — кинув Заман через плече. — Але вони не всі ятім[92]. Тут чимало дітей, які втратили на війні батька, а мати не може їх прогодувати, бо талібан забороняє їй працювати. Тому матері приводять дітей сюди, — він обвів рукою приміщення і з гіркотою додав: — Тут, звісно, краще, ніж на вулиці, але не набагато. Ця будівля не пристосована для життя — її спорудили як промисловий склад килимів. Тому в нас немає підігріву води, та й колодязь пересохнув, — чоловік понизив голос: — Я вже хтозна-скільки разів просив у талібів грошей, щоб викопати новий колодязь, але вони тільки хитають головами і кажуть, що грошей немає. Немає грошей, аякже!

Він гмикнув. Показав на ряди ліжок уздовж стіни.

— Нам бракує ліжок, а до тих, що маємо, бракує матраців. Навіть гірше — нам бракує ковдр, — директор вказав на дівчинку, яка стрибала через мотузку з двома іншими дітьми. — Бачите дівчинку? Минулої зими діти мусили ділитися ковдрами. І її брат помер від переохолодження.

Заман рушив далі.

— Коли я востаннє перевіряв, то виявив, що рису на складі залишилося менше, ніж на місяць, а коли і він закінчиться, діти змушені будуть їсти хліб з чаєм і на сніданок, і на вечерю.

Я зауважив, що про обід він навіть не згадує.

Директор сиротинця зупинився та повернувся до мене.

— Затишним наш заклад не назвеш: майже нема ні їжі, ні одягу, ні чистої води. Зате дітей, які втратили дитинство, маємо аж понад міру. І трагедія в тому, що тутешнім дітлахам іще пощастило. Та сиротинець уже набитий по саму зав’язку, тому я щодня завертаю матерів, які приносять сюди дітей, — він ступив крок до мене. — Кажете, в Сограба є надія? Сподіваюся, аго, ви не брешете. Однак... можливо, ви спізнилися.

— Що ви маєте на увазі?

У Замана забігали очі.

— Ідіть за мною.

За директорський кабінет правила кімната з чотирма голими потрісканими стінами, килимком на підлозі, столом і двома складаними стільцями. Ми із Заманом сіли, аж раптом я помітив, як з нори виткнув голову сірий щур і враз шаснув у кімнату. Мене пересмикнуло, коли він понюхав спершу мої черевики, потім Заманові, а тоді вибіг у відчинені двері.

— Що ви мали на увазі, сказавши, що може бути запізно? — спитав я.

— Хочете чаю? Можу приготувати.

— Ні, дякую. Краще поговорімо.

Заман відкинувся на стільці, схрестив руки на грудях.

— Мушу розповісти вам дещо неприємне. І, м’яко кажучи, дуже небезпечне.

— Для кого?

— Для вас. Для мене. І, звісно, для Сограба, якщо ще не надто пізно.

— Я все одно хочу знати.

Той кивнув.

— Воля ваша. Але спершу я дещо запитаю: наскільки сильно ви хочете знайти свого племінника?

Я пригадав усі наші дитячі вуличні бійки, коли Гассан бився замість мене, один супроти двох, а інколи й трьох. А я сахався і тільки спостерігав здалеку: мене ніби й тягнуло влізти в гущу чубанини, але щось завжди зупиняло, щоразу втримувало на місці.

Я глянув у коридор і побачив, як кілька дітей стали колом і танцюють. Маленька дівчинка з ампутованою нижче коліна ногою сиділа на вбогому матраці та спостерігала танець, усміхаючись і плескаючи разом з іншими. Я зауважив, що й Фарід стежить за дітьми, подивився на його скалічену руку, яка звисала вздовж тіла. Пригадав Вагідових хлопців і... усвідомив: я не поїду з Афганістану без Сограба!

— Кажіть уже, де він, — вимовив нарешті.

Заман пильно на мене подивився. А тоді кивнув, узяв олівець і покрутив його між пальців.

— Не згадуйте ніде мого імені.

— Обіцяю.

Він постукав олівцем по столу.

— Хоч ви й пообіцяли, та, гадаю, я все одно колись пошкодую. Сподіваюсь, воно того варте. Однаково я приречений. І якщо Сограбові ще можна якось допомогти... Я розповім вам, тому що довіряю. Ви схожі на відчайдуха.

Заман надовго замовк.

— Один талібський чиновник, — прошепотів згодом, — навідується сюди раз на місяць або два. Приносить гроші. Небагато, та все ж це краще, ніж нічого, — погляд сполоханих Заманових очей упав на мене і покотився далі. — Зазвичай він вибирає собі дівчинку. Але не завжди...

— І ти дозволяєш?! — озвався Фарід з-позад мене.

Він рушив навколо стола до Замана.

— А в мене є вибір? — огризнувся Заман і відсунувся подалі від стола.

— Ти ж тут директор, — сказав Фарід. — Твоя робота — наглядати за дітьми.

— Я ніяк не можу цього спинити.

— Ти продаєш дітей! — ревнув Фарід.

— Фаріде, сядь! Облиш! — сказав я.

Але було вже пізно. Фарід зненацька перескочив через стіл. Директорський стілець відлетів, Фарід упав на Замана і притиснув його до підлоги. Той борсався попід Фарідом і приглушено повискував. Ногами вибив зі стола шухляду, підлогою розлетілися папери.

Я оббіг стіл і побачив, чому крики Замана були такі приглушені: Фарід його душив. Я обома руками вхопив Фаріда за плечі та щосили потягнув до себе. Той випручався.

— Ну все! — гаркнув я.

Фарідове обличчя почервоніло, губи стиснулися від злості.

— Я його вб’ю! Ти мене не зупиниш! Я його вб’ю, — прохрипів він.

— Злізь із нього!

— Я його вб’ю!

Щось у Фарідовому голосі підказувало — якщо я вагатимуся, то вперше в житті стану свідком убивства.

— Фаріде, діти ж дивляться! Вони все бачать, — сказав я.

М’язи на Фарідових плечах напружилися в мене під пальцями, на мить здалося, що він збирається і далі душити Замана. Але потім Фарід обернувся, побачив дітей: вони мовчки стояли в коридорі, трималися за руки, дехто плакав. Я відчув, як слабнуть його м’язи. Він опустив руки, підвівся. Глянув на Замана і, набравши повний рот слини, плюнув тому в обличчя. Тоді підійшов до дверей і зачинив їх.

Заман важко зіп’явся на ноги, витер закривавлені губи рукавом, стер зі щоки плювок. Сопучи та відкашлюючись, надів ярмулку й окуляри, зрозумів, що обидві лінзи розбиті, тож зняв їх. Затулив обличчя руками. Тривалий час ніхто з нас не зронив ані слова.

— Він забрав Сограба місяць тому, — врешті прохрипів Заман, усе ще захищаючи обличчя руками.

— І ти ще називаєш себе директором? — гаркнув Фарід.

Заман забрав руки від обличчя.

— Я вже понад півроку не отримував платні. Залишився без копійки, бо витратив свої заощадження на сиротинець. Усе, що колись мав, увесь спадок я продав, щоб утримувати це Богом забуте місце. Думаєте, в мене немає рідні в Пакистані чи Ірані? Я міг утекти, як інші. Але не втік. Залишився. Залишився через них, — показав на двері. — Якщо я не дам тому талібу одну дитину, він забере десять. Тому я дозволяю йому забирати одну та покладаюся на справедливість Аллаха. Ковтаю образу і беру його трикляті гидкі... брудні гроші. А тоді йду на ринок і купую дітям їжу...

Фарід понурив погляд.

— Що стається з дітьми, яких він забирає? — запитав я.

Заман потер очі великим і вказівним пальцями.

— Іноді вони повертаються.

— Хто він такий? Як нам його знайти?

— Ідіть завтра на стадіон Ґазі. Побачите його після першого тайму. Він буде в чорних сонцезахисних окулярах, — Заман узяв свої розбиті окуляри та покрутив у руках. — А тепер, прошу вас, ідіть. Діти дуже налякані.

Директор провів нас до виходу.

Машина рушила, і я побачив у дзеркалі бічного огляду, як Заман стоїть у дверях, оточений зграйкою дітей, що похапалися за поли його сорочки. А ще він знову надів свої розбиті окуляри.