Ловець повітряних зміїв

Розділ чотирнадцятий

Я поклав слухавку на важелі й довго на неї дивився. І тільки коли мене сполохав гавкіт Афлятуна, я збагнув, як тихо стало в кімнаті. Сорая вимкнула звук телевізора.

— Аміре, ти зблід, — сказала з дивана, того самого, який подарували її батьки на новосілля в нашій першій квартирі. Вона лежала, сховавши ноги під потертими подушками, Афлятун примостив голову в неї поміж грудей. Сорая впівока дивилася по телеканалу «Пі Бі Ес» передачу про скрутне становище вовків у штаті Міннесота, а впівока перевіряла письмові роботи учнів літньої школи — вона викладала там уже шість років. Коли сіла, Афлятун зіскочив з дивана. Ім’я нашому кокер-спанієлю дав сам генерал — мовою фарсі воно означало «Платон». Мій тесть казав, якщо досить довго й пильно дивитися в маслянисті чорні собачі очі, то, він готовий заприсягтися, можна розгледіти мудрі думки.

Під підборіддям у Сораї вже з’явилася ледве помітна жирова складочка. Минулі десять років трохи згладили вигини її стегон і вплели у вугільно-чорне волосся кілька попелясто-срібних пасем. Але обличчя в неї досі було як у принцеси на Великому балу: брови — ніби птахи в польоті, делікатно вирізьблений ніс — мовби літера зі стародавнього арабського алфавіту.

— Ти зблід, — повторила Сорая, кладучи стос паперів на стіл.

— Мушу поїхати в Пакистан.

Сорая аж підвелася.

— У Пакистан?

— Рахім-хан важко хворий, — з цими словами мені на душу ліг камінь.

— Це той давній діловий партнер каки?

Сорая ніколи не бачила Рахіма-хана, та я їй про нього розповідав. Я кивнув.

— Ох, — сказала вона. — Аміре, мені так прикро.

— Він — близька мені людина, — промовив я. — У дитинстві Рахім-хан став моїм першим другом з-поміж дорослих.

Мені так ясно згадалося, як вони з бабою п’ють чай у кабінеті, а потім курять біля вікна, і вітерець з ароматом шипшини налітає з саду та сколихує дві однакові цівки диму.

— Так, пригадую, ти мені розповідав, — сказала Сорая. І на мить замовкла. — Надовго ти збираєшся?

— Не знаю. Він хоче зі мною зустрітися.

— А це...

— Так, безпечно. Сорає, зі мною все буде добре.

Вона хотіла спитати про це ще від початку розмови — п’ятнадцять років шлюбу навчили нас читати думки одне одного.

— Піду прогуляюся.

— Піти з тобою?

— Ні, хочу побути сам.

Я поїхав у Ґолден-Ґейт-парк і рушив уздовж озера Спрекелз до північної частини парку. Був чудовий недільний день; у воді іскрилося сонце, плавали десятки мініатюрних човників, які підганяв шелесткий вітер Сан-Франциско. Я сів на паркову лавку, дивився, як батько кидає синові футбольного м’яча та пояснює, що кидок має бути не збоку, а з-за плеча. А тоді підвів погляд і побачив двох повітряних зміїв — червоних з довгими синіми хвостами. Вони линули високо понад деревами і вітряками в західній частині парку.

Я думав про слова, які зронив Рахім-хан перед тим, як поклав слухавку. Зронив мимохідь, ніби вони ненароком спали йому на думку. Я заплющив очі й уявив його по той бік тріскучої міжконтинентальної лінії, уявив ледь розтулені губи та схилену голову. І знову щось у його бездонних карих очах натякало на існування між нами невисловленої таємниці. Однак тепер я вже точно знав, що він знає. Справдилася підозра, що була в мене всі ці роки. Рахім-хан знав про Ассефа, про того повітряного змія, про годинник зі стрілками у формі блискавок. Знав увесь час.

«Приїзди. Завжди є спосіб знову стати хорошим», — ось що сказав Рахім-хан, перш ніж покласти слухавку. Сказав мимохідь, ніби слова ці ненароком спали йому на думку.

Спосіб знову стати хорошим.

Коли я повернувся, Сорая розмовляла по телефону з матір’ю.

— Недовго, мадар-джан. Тиждень, може, два... Так, ви з падаром зможете побути в мене...

Два роки тому генерал зламав праве стегно. Він вийшов з кімнати напівпритомний після нападу мігрені, із затуманеними очима, відтак зашпортався за край килима. На його крик з кухні вибігла хала Джаміля. «Звук був такий, наче розламався навпіл джеру, держак мітли», — захоплено розповідала вона, хоча лікар сказав, що навряд чи місіс Тагері могла щось таке почути. Розтрощене стегно генерала та всі подальші ускладнення: пневмонія, зараження крові, тривале перебування в санаторії — поклали край багатослівним монологам хали Джамілі про стан її здоров’я. І дали початок новим — про здоров’я генерала. Вона розповідала всім охочим слухати, як лікарі повідомили, що в генерала відмовляють нирки. «Але ж із афганськими нирками їм ніколи не доводилося мати справу, ну?» — гордо промовляла вона. Мені ж з періоду генералового перебування в лікарні найбільше запам’яталося, як хала Джаміля, дочекавшись, поки він засне, співала йому пісень, пісень, які я пам’ятав іще з Кабула: ці мелодії лунали зі старого хрипкого транзисторного радіо баби.

Генералова слабкість — і час — пом’якшили їхні стосунки з Сораєю. Вони вже гуляли разом, по суботах ходили обідати, а іноді генерал навіть сидів у неї на уроках. Умощувався в кінці класу, незмінно в своєму старому блискучому сірому костюмі, клав дерев’яний ціпок на коліна й усміхався. Іноді навіть щось занотовував.

Тієї ночі в ліжку Сорая притулилася спиною до моїх грудей, а я заховав обличчя в її волоссі — отак ми й лежали. Та я ще пам’ятав часи, коли ми лягали чолом до чола, обмінювалися ніжними поцілунками та шепотілися, аж поки очі злипалися від дрімоти, шепотілися про крихітні зігнуті пальчики, про перші усмішки, перші слова, перші кроки. Ми й досі іноді так лежимо, але тепер шепочемося вже про школу, про мою нову книжку, хихочемо з чиєїсь сміховинної сукні, побаченої на вечірці. Кохатися нам теж досі добре, іноді навіть краще, ніж добре, проте бувають ночі, коли я відчуваю полегкість, щойно ми закінчуємо і я можу спокійно поринути в сон, щоб забути, принаймні тимчасово, про марність цієї справи. Сорая ніколи не казала, та я знаю, що і вона іноді це відчуває. Такими ночами ми перекочуємося на різні краї ліжка, і наші рятівники — теж у кожного свій — забирають нас якнайдалі. Сораю рятує сон. А мене, як завжди, книжка.

Уночі після телефонного дзвінка Рахіма-хана я лежав у темряві та споглядав дві паралельні сріблясті лінії на стіні, накреслені місячним світлом, що пробивалося крізь завіси. Якоїсь миті, мабуть, уже перед самим світанком, я поринув у сон. І снилося мені, як Гассан біжить по снігу, і поли його зеленого чапана волочаться позаду нього, і сніг похрускує під чорними гумовими чоботами. А Гассан кричить через плече: «Для тебе — хоч тисячу разів!».

Уже за тиждень я сидів біля ілюмінатора на борту літака «Пакистанських міжнародних авіаліній» і дивився, як двоє авіапрацівників в уніформі прибирають противідкатні опори з-під коліс. Літак виїхав з термінала, і невдовзі ми, розтинаючи хмари, злетіли в повітря. Я притулив голову до вікна. Сподівався заснути, але марно.