Ловець повітряних зміїв

Розділ сьомий

Наступного ранку, заварюючи чорний чай до сніданку, Гассан розповів мені свій сон.

— Ми були на озері Карґа: ти, я, батько, ага-сагіб, Рахім-хан і тисячі інших людей, — почав він. — Теплий сонячний день, і озеро було чисте, як дзеркало. Та ніхто не купався, бо казали, ніби в озері оселилося чудовисько. Воно плавало на глибині, вичікувало.

Гассан налив мені горнятко чаю, вкинув цукор, подмухав кілька разів. Поставив горня переді мною.

— Тому всі боялися заходити у воду, і раптом ти, Аміре-ага, скинув черевики і зняв сорочку. «Немає тут чудовиська, — сказав ти. — Я вам доведу». Ніхто не встиг тебе зупинити, і ти пірнув у воду та й поплив собі. Я скочив за тобою — і от ми вже обидва пливемо.

— Ти ж не вмієш плавати!

Гассан засміявся.

— Це сон, Аміре-ага, у ньому можна робити будь-що. Хай там як, усі закричали: «На берег! На берег!». А ми й далі пливемо в холодній воді. Допливли до середини озера, а там спинилися. Обернулися до берега і помахали людям. А вони такі маленькі, як мурашки. Та ми чули, що вони плескають. Так люди переконалися — чудовиська нема, є лише вода. Після того озеро перейменували, його назвали «озеро Аміра та Гассана, султанів Кабула», і ми брали в людей гроші за купання.

— І що ж це означає? — запитав я.

Він намастив мені наан повидлом і поклав на тарілку.

— Не знаю. Я сподівався, що ти мені поясниш.

— Якийсь тупий сон. Там нічого не відбувається.

— Батько каже, що сни завжди щось означають.

Я сьорбнув чаю.

— То чому ти в нього не запитаєш? Він же такий розумний, — промовив я різкіше, ніж збирався. Не спав усю ніч. Шия і спина в мене були як стиснуті пружини, а очі пекли. Тому й зірвався на Гассана. Хотів було вибачитися, але стримався. Гассан зрозумів, що я просто нервуюсь. Гассан завжди мене розумів.

Я почув, як нагорі у ванній баби зашуміла вода.

Вулиці аж виблискували від свіжого снігу, а небо було бездоганно блакитне. Сніг лежав на кожному даху й обтяжував гілки чахлих шовковиць, що росли вздовж нашої вулиці. За ніч сніг протиснувся в кожну шпарку, запорошив усі канави. Ми з Гассаном вийшли з кованих воріт на вулицю, і я аж примружив очі від сліпучої білизни. Алі зачинив за нами ворота. Я почув, як він ледь чутно шепоче нам услід молитву — Алі молився завжди, коли його син виходив з дому.

Я ще ніколи не бачив на нашій вулиці стількох людей. Дітлахи жбурлялися сніжками, борюкалися, ганялися одне за одним, хихотіли. Ті, котрі мали запускати повітряних зміїв, гуртувалися з тими, хто триматиме котушки. Тривали останні приготування. З прилеглих вулиць лунали сміх і балачки. На дахах уже було тісно від глядачів, які повмощувалися на складаних стільцях, у термосах парував чай, а з касетних магнітофонів линули пісні Ахмада Загіра. Неймовірно популярний Ахмад Загір здійснив революцію в афганській музиці, але й викликав обурення пуристів. Окрім традиційних табли та гармоніки, він почав використовувати електрогітару, ударні та духові інструменти; на сцені та на вечірках він відкинув серйозну, майже понуру, манеру виконання старших співаків і практично всміхався, співаючи, — інколи навіть до жінок. Я звів очі на наш дах, побачив бабу і Рахіма-хана, які сиділи на лавці та сьорбали чай, обидва вбрані у вовняні светри. Баба помахав рукою. Я не зрозумів, кому він махає — мені чи Гассанові.

— Треба починати, — сказав Гассан.

Він був узутий у чорні гумові боти, вбраний у ясно-зелений чапан[23] поверх грубого светра та потерті вельветові штани. Сонячне світло вмивало його обличчя, і я помітив, як добре в нього загоївся рожевий шрам над губою.

Зненацька мені захотілося відступити. Зібрати все та податися додому. Що я собі думав? Навіщо на все це зголосився, якщо й так знаю, чим воно закінчиться? Баба стежив за мною з даху. Я відчував на собі його погляд, як жарінь сонця, що обпікає до пухирів. Поразка буде розгромна, навіть для мене.

— Щось я не певний, чи хочу сьогодні запускати змія, — промовив я.

— Але ж день чудовий, — заперечив Гассан.

Я втупився у свої ноги. Намагався не дивитися на наш дах.

— Не знаю... Може, ходімо додому?

Тоді Гассан ступив до мене і пошепки сказав дещо таке, від чого мені стало трохи лячно:

— Пам’ятай, Аміре-ага. Чудовиська нема, є лише прекрасний день.

Як йому так легко вдавалося читати мене, ніби розгорнуту книжку? А я здебільшого навіть не уявляв, що діється в його голові. Але ж це я ходив до школи, я умів читати й писати. Я був розумником. Гассан не вмів прочитати підручник для першокласників, а мене читав, не затинаючись. І мені було трохи неспокійно, та водночас якось навіть затишно від того, що поруч є той, хто завжди знає, що мені потрібно.

— Чудовиська нема, — проказав я, почуваючись, на власний подив, трішечки краще.

Він усміхнувся:

— Чудовиська нема.

— Ти впевнений?

Гассан заплющив очі. Кивнув.

Я поглянув на дітлахів, які товклися на вулиці, кидалися сніжками.

— А день таки гарний, правда?

— Політаймо, — відповів Гассан.

І тоді мені спало на думку, що Гассан, мабуть, вигадав той свій сон. Таке можливо? Я вирішив, що ні. Він не настільки розумний. Навіть я не настільки розумний. Хай там як, а той дурнуватий сон трохи розвіяв мою тривогу. Напевне, мені таки варто скинути сорочку та поплавати в озері. Чому б і ні?

— Я готовий, — сказав я.

Обличчя Гассана проясніло.

— Добре, — мовив він.

І підняв нашого змія, червоного з жовтим контуром і впізнаваним підписом самого Сайфо — точнісінько там, де сходилися центральна планка та перпендикулярна до неї. Гассан облизав палець і наставив його, перевіряючи, звідки дме вітер, а потім побіг у тому ж керунку — зрідка, коли ми запускали зміїв улітку, Гассан, щоб зрозуміти напрямок вітру, здіймав ногою пил. Котушка крутилась у мене в руках, аж доки Гассан спинився десь за п’ятдесят футів. Він тримав змія високо над головою, як олімпійський атлет свою золоту медаль. Я двічі смикнув за мотузку — то був наш сигнал — і Гассан підкинув змія.

Я тоді ще не мав власної думки про Бога, адже був у пастці поміж поглядами баби та шкільних муллів. Та коли до моїх вуст підкотився аят[24] з Корану, вивчений на уроках дініяту[25], я його пробурмотів. Глибоко вдихнув, видихнув і натягнув шворку. Уже за мить мій змій злетів до неба. Він лопотів, ніби крила паперової пташки. Гассан заплескав у долоні, свиснув і підбіг до мене. Я вручив йому котушку, притримуючи шворку, а він хутко накрутив на неї вільний відтинок мотузки.

У небі висіло вже понад двадцять зміїв — ніби паперові акули випливли на полювання за жертвою. За годину їхня кількість подвоїлася: червоні, блакитні й жовті змії ширяли та кружляли в повітрі. Волосся мені куйовдив прохолодний вітерець. Ідеальний для запуску зміїв — дмухав якраз так, щоб легко було тримати змія над землею і повертати. Гассан стояв поруч зі мною, тримав котушку, і його руки вже закривавилися від шворки.

Невдовзі почалася битва: перші підрізані змії безладно крутилися в небі. Вони падали з висоти, ніби комети з блискучими звивистими хвостами, і осипали околиці призами для ловців. Я вже чув їх, ловців повітряних зміїв — вони бігли вулицями та галайкали. Хтось закричав, що за дві вулиці звідси зчинилася бійка.

Я все ще зиркав крадькома на бабу та Рахіма-хана, які сиділи на даху, і гадав, про що ж міркує батько. Вболіває за мене? Чи якась частина його свідомості таки зрадіє, якщо я зазнаю поразки? Ось у чому був чар цих перегонів: твої думки ширяли разом зі змієм.

Змії падали то тут, то там, а мій і досі літав. І я теж досі літав. Мій погляд знову перекочував на бабу, закутаного у вовняний светр. Чи дивується він, що я протримався аж стільки? Не будеш стежити за небом, то не протримаєшся більше ані хвилини. І мій погляд знову шугнув у небо. До мене наближався червоний змій — я підрізав його саме вчасно. Трохи поморочився, але врешті таки поборов, коли суперник утратив терпець і спробував підбити мене знизу.

З обох боків вулиці надходили переможні ловці, високо тримаючи впольованих зміїв. Хизувалися перед батьками та друзями. Проте всі знали, що найцікавіше — попереду. Найбільший приз досі літав. Я зрізав яскраво-жовтого змія з білим крученим хвостом. І поплатився за це ще одним порізом на вказівному пальці — кров цівкою потекла в долоню. Я дав Гассанові потримати шворку, висмоктав з ранки всю кров і витер палець об джинси.

Ще за годину кількість уцілілих зміїв зменшилася десь із п’ятдесяти до дюжини. Був серед них і мій. Мені вдалося потрапити в останню дюжину. Знав, що ця частина турніру триватиме доволі довго, бо хлопці, які протрималися аж дотепер, знають свою справу — їх не заманиш дурненькими пастками, як-от старою доброю «набери висоту і підбий», улюбленим Гассановим фокусом.

До третьої пополудні у небі скупчилися хмари, затуливши сонце. Тіні почали довшати. Глядачі на дахах загорталися в шалики та грубі пальта. Нас залишилося шестеро. Мій змій досі літав. У мене боліли ноги та заклякла шия. Проте з кожним збитим змієм у серці росла надія — ніби сніг, що накопичується на стіні, по сніжинці.

Поглядом я невідступно стежив за блакитним змієм, що вже годину сваволив у небі.

— Скількох він уже підрізав? — запитав я.

— Я нарахував одинадцять, — відповів Гассан.

— Чий же він може бути?

Гассан прицмокнув язиком і постукав пальцями по підборіддю. То був його фірмовий жест, який означав «поняття не маю». Блакитний змій підрізав великого фіолетового та зробив дві чималі петлі. За десять хвилин він підрізав іще двох — і по них чкурнули юрми ловців.

Ще за півгодини лишилося тільки чотири змії. І мій — серед них. Здавалося, я просто не здатен на неправильний рух, навіть вітер дмухав так, наче хотів мене підтримати. Я ще ніколи не почувався таким владним і таким удачливим. П’янке відчуття. Та я не наважувався звести очі на дах. Не наважувався відвести погляд від неба. Мусив бути зосередженим, грати розважливо. А ще за чверть години те, що вранці видавалося сміховинною мрією, раптом стало цілком реальним — залишилися тільки я та ще один хлопець. Блакитний змій.

Напруження в повітрі дзвеніло в унісон зі шворкою, яку я натягував закривавленими руками. Люди тупали ногами, плескали, свистіли та співали:«Бобореш! Бобореш!» — «Зріж його! Зріж його!». Цікаво, чи був серед того гулу і голос баби? Загриміла музика. З дахів і відчинених дверей долинав запах парких пантів та смаженої пакори[26].

Та я чув лише одне — дозволив собі чути лише одне — пульсування крові в голові. І бачив тільки одне — блакитного змія. І вчував тільки один запах — запах перемоги. Спасіння. Спокута. Якщо баба помиляється і таки є той Бог, про якого нам розповідають у школі, то Він подарує мені перемогу. Я не знав, за що бореться мій суперник — може, просто вихваляється своїми можливостями. Але для мене то був єдиний шанс стати тим, кого бачать, а не просто дивляться; тим, кого чують, а не просто слухають. Якщо Бог справді є, Він направить вітри, скерує їх для мене так, щоб я потягнув за шворку і відтяв від себе біль і тугу. Я ж так багато витримав і так далеко сягнув. І зненацька — р-р-раз! — надія перетворилася на впевненість. Я справді переможу. Питання лише коли.

Усе сталося швидше, ніж я сподівався. Порив вітру підкинув мого змія вгору, перевага тепер була в мене. Я трохи відпустив шворку, змій злетів. Зробив петлю і завис над блакитним суперником. Я тримав позицію. Блакитний знав, що він у халепі. Відчайдушно намагався вивільнитися з пастки, та я його не пускав. Я тримав позицію. Натовп відчув, що кінець уже скоро. Вигуки «Зріж його! Зріж його!» стали гучнішими, ніби то римляни кричали гладіаторам: «Убий, убий!».

— Ти майже переміг, Аміре-ага! Майже переміг! — вигукував, важко дихаючи, Гассан.

І от настала вирішальна мить. Я заплющив очі й послабив хватку. Вітер потягнув шворку, і вона знову розпанахала мені пальці. А тоді... навіть якби я не чув реву натовпу, навіть якби нічого не бачив... Я все одно знав би. Гассан верещав і обіймав мене за шию.

— Браво! Браво, Аміре-ага!

Я розплющив очі й побачив, як блакитний змій безпомічно крутиться в повітрі, мов шина, що злетіла з автомобільного колеса на великій швидкості. Моргнув, спробував щось сказати. Нічого не вийшло. Раптом я ніби піднявся над своїм тілом, подивився на себе згори. Чорне шкіряне пальто, червоний шарф, потерті джинси. Худий хлопчина, трохи сутулий і занизький на свої дванадцять років. Вузькі плечі та ледь помітні синці під світло-карими очима. Вітерець ворушить світло-каштанове волосся. Той хлопчина поглянув на мене — і ми всміхнулися один одному.

Потім я теж закричав від захвату, все стало барвистим і справжнім, все стало живим і чудовим. Вільною рукою я обіймав Гассана, і ми разом стрибали, і сміялися, і плакали.

— Ти переміг, Аміре-ага! Ти переміг!

— Ми перемогли! Ми перемогли! — все, що я міг сказати.

Не може бути, що все це насправді. За мить я моргну та прокинуся після цього прекрасного сну, встану з ліжка, подамся снідати на кухню, і мені не буде з ким перекинутися словом, окрім Гассана. Вдягнуся. Чекатиму на бабу. Здамся. Повернуся до колишнього життя... Аж ось я побачив бабу на даху. Він стояв на самому краєчку і розмахував обома кулаками. Щось вигукував і плескав. І то був найкращий момент за всі дванадцять років мого життя — баба стояв на даху і нарешті мною пишався.

Але ось він почав жестикулювати, показувати щось руками, ніби підганяв мене. І враз я зрозумів.

— Гассане, ми...

— Знаю, — сказав Гассан, відпускаючи мене з обіймів. — Іншалла, посвяткуємо згодом. А зараз я зловлю для тебе того блакитного змія.

Він кинув котушку й побіг, поділ зеленого чапана волікся за ним по снігу.

— Гассане! — крикнув я. — Повертайся зі змієм!

Він уже завертав за ріг вулиці, підкидаючи гумаками сніг. Зупинився, обернувся. Приклав складені човником долоні до вуст і гукнув:

— Для тебе — хоч тисячу разів!

А тоді всміхнувся своєю Гассанівською усмішкою і зник за рогом. Наступного разу я побачу цю його безтурботну усмішку аж через двадцять шість років — на старій поляроїдній фотографії.

Я взявся опускати свого змія, а люди кинулися мене вітати. Я тиснув їм руки, дякував усім. Молодші діти дивилися на мене зі святобливим блиском в очах — я був героєм. Хтось плескав мене по спині, а хтось куйовдив волосся. Я намотував шворку, всміхався кожному у відповідь, але думав лише про блакитного змія.

Нарешті я тримав свого змія в руках. Намотав кінець шворки, що лежав біля моїх ніг, на котушку, потиснув руки ще кільком людям і почимчикував додому. За кованими залізними воротами на мене чекав Алі.

— Вітаю, — сказав він.

Я віддав йому змія та котушку, потиснув руку.

— Ташаккор, Алі-джан.

— Я весь час за вас молився.

— Тоді молися й далі. Ми ще не закінчили.

І я поквапився назад на вулицю. Не став питати в Алі про батька. Поки що не хотів його бачити. У мене в голові склався чіткий план: я ввійду, як величний герой, несучи почесний трофей у закривавлених руках. За мною повертатимуться голови, до мене прикипатимуть очі. Рустам і Сограб змірюють один одного поглядами. Мить напруженої тиші. Потім старший воїн підходить до молодшого, обіймає його, визнає достойним. Виправдання. Спасіння. Спокута. А далі? Ну... і жили вони довго та щасливо, звісно. Що ж іще?

Вулиці Вазір-Акбар-Хану пронумеровані та розташовані під прямими кутами одна до одної, такою собі решіткою. Тоді наш район був новий, ще не добудований, тому на всіх вулицях поміж житлових частин, оточених восьмифутовими мурами, траплялося чимало порожніх земельних ділянок і напівспоруджених будинків. У пошуках Гассана я оббігав туди-сюди кожну вулицю. І повсюди люди складали стільці, збирали харчі та начиння після довгого святкового дня. Деякі досі сиділи на дахах і викрикували мені привітання.

За чотири вулиці на південь від нашої я помітив Омара — сина інженера, друга баби. Вони з братом водили футбольний м’яч на моріжку перед будинком. Омар був непоганий хлопчина. У четвертому класі ми вчилися разом, і якось він навіть дав мені авторучку — таку, для якої потрібен спеціальний картридж.

— Кажуть, Аміре, ти переміг, — сказав Омар. — Вітаю!

— Дякую. Ти не бачив Гассана?

— Твого хазарейця?

Я кивнув.

Омар копнув м’яча братові.

— Я чув, що він дуже добрий ловець.

Брат відпасував м’яч до Омара. Той упіймав його, підкинув і знову зловив.

— Та я ніколи не міг зрозуміти, як йому це вдається. Ну тобто в нього ж такі вузенькі очка — як він узагалі щось ними бачить?

Омарів брат пирснув сміхом і попросив м’яча. Омар не зважав.

— То ти бачив Гассана?

Омар тицьнув великим пальцем через плече, показуючи на південний захід.

— Бачив, як він недавно побіг до базару.

— Дякую! — гукнув я, вже біжучи.

Коли я дістався до ринку, сонце майже сховалося за пагорбами, і сутінки забарвили небо рожево-пурпуровим. За кілька кварталів мулла викрикував азан[27] з мечеті Хаджі Якуб, закликаючи вірних розгорнути килимки та схилити голови на захід у молитві.

Гассан ніколи не пропускав жодної з п’яти щоденних молитов. Навіть коли ми десь гралися, він перепрошував, набирав води з криниці у дворі, вмивався та зникав у своїй хижці. Виходив усміхнений за кілька хвилин і шукав мене, а я тим часом сидів, притулившись до стіни чи вмостившись на дереві. А от сьогодні він, здається, пропустить молитву. Через мене.

Ринок швидко порожнів — торговці завершували свої сьогоднішні справи. Я брів по багнюці між щільними рядами будок, в одній з яких можна було купити щойно зарізаного фазана, а в сусідній — калькулятор. Пробирався між дедалі рідшим скупченням кульгавих жебраків у поношеному лахмітті, продавців з килимками на плечах, торговців тканиною та м’ясників, які зачиняли свої крамнички. Ніде й сліду Гассанового не було.

Я спинився біля ятки з сухофруктами, описав Гассана старенькому продавцю, що саме вантажив на мула кошики з кедровими горішками та родзинками. Старий мав на голові запилюжений синій тюрбан.

Він зупинився і довго дивився на мене, а потім сказав:

— Може, й бачив.

— То куди він побіг?

Старий окинув мене поглядом з голови до п’ят.

— А чого це такий хлопчина, як ти, шукає тут о цій порі якогось хазарейця?

Він захоплено зиркнув на моє шкіряне пальто та джинси, які в нас називали ковбойськими штанами. В Афганістані американські речі, а тим паче не з секонд-генду, вважалися ознакою багатства.

— Мені потрібно знайти його, ага.

— А хто він тобі? — запитав старий.

Я не розумів, нащо йому це знати, але нагадав собі, що нетерплячість аж ніяк не пришвидшить відповіді.

— Він — син нашого служника, — сказав я.

Старий підняв попелясту брову.

— Он як? Пощастило ж хазарейцю з господарем. Його батько повинен навколішки змітати віями куряву перед твоїми ногами.

— То ви скажете мені чи ні?

Торговець поклав руку мулові на спину й показав на південь.

— Здається, я бачив, як хлопець, якого ти описуєш, біг отуди. У нього в руках ще був змій. Блакитний.

— Невже?

«Для тебе — хоч тисячу разів», — пообіцяв Гассан. Старий добрий Гассан. Старий добрий і надійний Гассан. Він дотримав обіцянки й упіймав для мене змія.

— Та, мабуть, вони вже його зловили, — промовив старий торговець, гмикаючи і ставлячи ще один ящик мулові на спину.

— Хто?

— Інші хлопці. Ті, що за ним гналися. Одягнуті, як ти, — старий поглянув на небо і зітхнув. — А тепер біжи собі, бо через тебе я спізнююся на намаз.

Та я вже й так помчав далі проходом.

Наступні кілька хвилин я марно прочісував ринок. Можливо, старого торговця зрадили очі. Але ж він бачив блакитного змія! Думка взяти того змія до рук... Я зазирав у кожен прохід, кожну крамничку. Ані духу Гассанового.

Уже почав був хвилюватися, що не знайду його засвітла, та раптом здалеку почулися голоси. Я вискочив на брудну безлюдну дорогу. Вона тяглася через ринок перпендикулярно до краю головного торгового майданчика. Я звернув на цей розбитий шлях і пішов за голосами. З кожним кроком з-під чобіт чвиркало, кожен видих перетворювався на хмарку білої пари. З одного боку дороги паралельно тягнувся засипаний снігом яр, у якому, напевне, навесні біг струмок. З другого боку росли ряди запорошених снігом кипарисів, понатикуваних між глиняних будинків із пласкими дахами — власне, то були радше саманні хижки, відокремлені одна від одної вузькими завулками.

Я знову почув голоси, цього разу гучніші, і долинали вони з одного такого завулка. Я підкрався туди. Затамував подих. Визирнув з-за рогу.

У глухому куті наприкінці завулка стояв у зухвалій позі Гассан: кулаки стиснуті, ноги злегка розставлені. За ним на купі сміття та каміння лежав блакитний змій. Мій ключ до серця баби.

Шлях до втечі Гассану перекрили троє хлопців — ті самі, яких ми зустріли на пагорбі того дня, після перемоги Дауда-хана, коли Гассан урятував нас своєю рогаткою. Валі стояв з одного боку, Камаль — з другого, а посередині був Ассеф. Я відчув, як напружилося все тіло, а по спині сипонуло морозом. Ассеф поводився розкуто, впевнено. Вертів у руках кастет. Інші двоє хлопців нервово переступали з ноги на ногу, переводили погляди з Ассефа на Гассана, ніби вони загнали в кут дику тварину, яку міг приборкати тільки Ассеф.

— Ну і де ж твоя рогатка, хазарейцю? — запитав Ассеф, крутячи мідний кастет. — Як ти там казав? «Станеш Ассефом Однооким». Ага. Одноокий Ассеф. Дотепно. Справді дотепно. Еге ж, легко сипати дотепами, тримаючи заряджену зброю.

Я усвідомив, що досі не перевів подих. І видихнув — повільно, нечутно. Мене мовби паралізувало. Я дивився, як ті троє обступають хлопця, з яким я виріс, хлопця, чиє обличчя із заячою губою було моїм першим спогадом.

— Але сьогодні, хазарейцю, тобі збіса пощастило, — сказав Ассеф. Він стояв до мене спиною, та я міг побитися об заклад, що він шкіриться. — Я тобі пробачу, такий у мене настрій. Хлопці, що ви на це скажете?

— Великодушно, — гаркнув Камаль. — Він так нахабно поводився, а ти йому пробачаєш.

Він намагався наслідувати Ассефа, проте голос тремтів. І тоді я збагнув: ні, Камаль боїться не Гассана. Йому страшно, бо він не знає, що замислив Ассеф.

Ассеф зневажливо махнув рукою.

— Бахшіда. Прощаю. Забули, — він трохи понизив голос. — Але ясно, що в цьому світі нічого не робиться задарма, і за моє прощення ти повинен заплатити невеличку Ціну.

— Усе по-чесному, — підтакнув Камаль.

— За все треба платити, — додав Валі.

— Пощастило тобі, хазарейцю, — сказав Ассеф, роблячи крок до Гассана. — Бо сьогодні ти можеш просто віддати мені отого блакитного змія — і ми квити. По-моєму, справедлива угода. Правда ж, хлопці?

— Більш ніж справедлива, — погодився Камаль.

Навіть з того місця, де я стояв, було помітно, що очі Гассана повняться страхом, але він похитав головою.

— Амір-ага переміг у турнірі, а я для нього впіймав цього змія. Впіймав чесно. Це його змій.

— Вірний хазареєць. Вірний, як пес, — сказав Ассеф.

Камаль засміявся — різко й нервово.

— Перш ніж жертвувати собою заради нього, подумай ось про що: чи зробив би він те саме для тебе? Ти ніколи не думав, чому він не кличе тебе до гри, коли в нього гості? Чому він грається з тобою, тільки коли ви вдвох? Я скажу тобі, хазарейцю. Тому що для нього ти — лише бридка домашня тваринка. З якою можна гратися, коли нудно, і копнути, коли сердитий. Не дури себе, начебто ти для нього значиш більше.

— Амір-ага дружить зі мною, — сказав Гассан.

Здавалося, він зашарівся.

— Дружить? — перепитав Ассеф, сміючись. — Ти жалюгідний дурень! Колись ти прокинешся зі свого тупого сну і зрозумієш, який з нього друг. Але бас! Досить. Віддай нам змія.

Гассан нахилився і підібрав камінь.

Ассеф відсахнувся. Хотів був відступити на крок, та зупинився.

— Хазарейцю, це твій останній шанс.

Гассан у відповідь замахнувся каменем.

— Як знаєш.

Ассеф розстібнув зимове пальто, зняв його, склав — повільно й акуратно. Поклав під стіною.

Я розтулив рота і майже щось сказав. Майже. Решта мого життя склалася б інакше, якби я справді спромігся щось вимовити. Але я промовчав. Лише дивився. Мене паралізувало.

Ассеф дав знак рукою — інші двоє відійшли від нього й утворили півколо, затиснувши Гассана в пастці завулка.

— Я передумав, — сказав Ассеф. — Залишу змія тобі, хазарейцю. Хай буде в тебе і завжди нагадує про те, що я зараз зроблю.

І він кинувся вперед. Гассан пожбурив камінь. Влучив Ассефові в чоло. Ассеф закричав і навалився на Гассана, збив його на землю. Камаль і Валі теж накинулися.

Я вкусив себе за кулак. Заплющив очі.

Спогад.

Ти ж знав, що вас із Гассаном вигодувала грудьми одна жінка? Ти ж знав, Аміре-ага? Її звали Сакіна. То була вродлива блакитноока хазарейка з Баміяна, вона співала вам давніх весільних пісень. Тих, кого годували однією груддю, називають молочними братами. Ти це знав?

Спогад.

«По рупії з кожного, дітки. Лише по одній рупії, і я відкрию вам завісу правди». Старий сидіть під саманною стіною. Його сліпі очі — як розтоплене срібло в двох глибоких кратерах-близнюках. Згорбившись над посохом, віщун проводить вузлуватою рукою по своїх запалих щоках. Потім складає її жменею та простягає до нас: «Я ж небагато прошу за правду, лише по рупії з душі». Гассан кидає монетку у вичахлу долоню. Я теж кидаю. «В ім’я Аллаха, Всемилостивого, Милосердного», — шепоче старий віщун. Спершу бере Гассанову руку, водить по долоні ороговілим нігтем, коло за колом, коло за колом. Потім палець плавно рухається до Гассанового обличчя, чутно сухе шкряботіння — віщун повільно досліджує вигини щік, контури вух. Зашкарублими пучками пальців проводить по Гассанових очах. І ось його рука зупиняється. Затримується. Обличчям старого біжить тінь. Ми з Гассаном перезираємося. Старий бере Гассанову руку та вкладає рупію назад у долоню. Повертається до мене: «Ну що, юний друже, тепер ти?» — каже він. По той бік стіни кукурікає півень. Старий тягнеться до моєї руки, але я її відсмикую.

Сон.

Я заблукав у сніговій бурі. Пронизливо виє вітер, кидає жалкі жмені снігу мені в обличчя. Ледве бреду через пливкі білі кучугури. Кличу на допомогу, але вітер заглушує мої крики. Падаю і лежу, задихаючись, на снігу, гублюся серед білизни, вітер свистить у вухах.

Дивлюся, як сніг стирає мої свіжі сліди. «Тепер я привид, — думаю, — привид, що не лишає відбитків». Гукаю знову, і надія щезає, як ті сліди на снігу. Але цього разу чую приглушену відповідь. Затуляю очі, спромагаюся сісти. І раптом посеред розгойданих снігових завіс мені вдається розгледіти рух, блимання кольору. Матеріалізується знайома форма. До мене тягнеться рука. Бачу глибокі паралельні шрами на долоні, кров крапає та заплямовує сніг. Я беруся за ту руку — і сніг ураз вщухає.

Ми стоїмо серед поля, порослого травою кольору зелених яблук, а вгорі пропливають ніжні кучерики хмар. Підводжу погляд — бачу ясне небо та багато повітряних зміїв: зелених, жовтих, червоних, оранжевих. Вони мерехтять у пообідньому світлі.

Завулок був захаращений різним непотребом і камінням. Зношені велосипедні шини, пляшки без етикеток, подерті журнали, пожовклі газети — все це валялося поміж купами цегли та цементними блоками. Попід стіною стояла поіржавіла пічка з великою діркою в боці. Та серед усього цього безладу мій погляд вихопив лише дві речі: блакитного повітряного змія, що тулився до стіни неподалік від тієї пічки, та коричневі вельветові штани Гассана, кинуті на купу побитої цегли.

— Не знаю, — промовив Валі. — Батько каже, це гріх.

Його голос звучав і невпевнено, і збуджено, і налякано водночас. Гассана притиснули грудьми до землі. Камаль і Валі тримали йому руки, заламавши їх за спиною. Ассеф стояв понад ними, наступивши п’яткою чобота Гассанові на шию.

— Твій батько не дізнається, — сказав Ассеф. — І зовсім не гріх провчити осла, який не розуміє, що таке повага.

— Ну не знаю, — пробурмотів Валі.

— Вирішуй сам, — сказав Ассеф. І повернувся до Камаля: — А ти?

— Я... Ну...

— Це ж тільки хазареєць, — не вгавав Ассеф.

Але Камаль відвів очі.

— Добре, — гаркнув Ассеф. — Тоді все, що від вас, слабаків, треба, це міцно його тримати. Впораєтеся?

Валі та Камаль кивнули. Їм явно полегшало.

Ассеф став навколішки позаду Гассана, взяв його за стегна та підняв голі сідниці. Однією рукою притримував Гассана, а другою розстібнув пояс. Блискавку на джинсах. Спустив труси. Зайняв позицію. Гассан не пручався. Навіть не пискнув. Тільки ледь повернув голову — і я мимохіть побачив його обличчя. І його смирення. Такий вираз я вже бачив раніше. То було смирення ягняти.

Завтра десятий день Зуль-гіджа, останнього місяця мусульманського календаря, і перший з трьох днів Ід-аль-Адха, або Ід-е-Курбан, як його називають афганці, — день, коли пророк Ібрагім мало не приніс у жертву Богові свого єдиного сина. Цьогоріч баба знову сам вибрав вівцю — сніжно-білу, з чорними вигнутими вухами.

Ми стоїмо на задньому дворі: Гассан, Алі, баба і я. Мулла виголошує молитву, погладжує бороду. «Ну, не тягни вже», — ледве чутно каже батько. Здається, його дратує це безкінечне моління — ритуал перетворення звичайного м’яса на халяль. Баба висміює історію, що лежить в основі Іда, як і все, що стосується релігії. Проте він поважає традицію Ід-е-Курбан. Звичай полягає в розділенні чистого м’яса на три частини: одну — для родини, другу — для друзів, а третю — для бідних. Баба щороку віддає все злидарям. «Багаті й так уже товсті», — каже він.

Мулла завершує молитву. Амінь. Вибирає кухонний ніж із довгим лезом. За традицією вівця не повинна бачити ніж. Алі дає їй кубик цукру — ще один звичай, — щоб підсолодити смерть. Вівця брикається, але не сильно. Мулла хапає її попід щелепу, приставляє ніж до шиї. Я бачу очі вівці за секунду до того, як він перерізає їй горло одним точним рухом. Цей погляд буде тижнями переслідувати мене у снах. Не знаю, навіщо я стежу за цим щорічним ритуалом у задньому дворі; мої нічні жахіття тривають ще довго по тому, як висохнуть краплі крові на траві. Але я завжди дивлюся. Дивлюся заради отого всеприйняття в очах тварини. Хоч як це абсурдно, та я уявляю, що вона все розуміє. Уявляю, що тварина вважає це неминучим кроком задля вищої мети. Ось він, цей погляд...

Я перестав дивитися, відвернувся від завулка. Моїм зап’ястком стікало щось тепле. Я моргнув і зрозумів, що досі кусаю кулак, та ще й так сильно, що кісточки аж закривавили. А ще я усвідомив, що плачу. Зовсім близько, відразу за рогом, чулося швидке ритмічне Ассефове хекання.

У мене був останній шанс на рішення. Остаточна можливість вирішити, ким стану. Я міг увійти в той завулок і заступитися за Гассана — так, як він не раз заступався за мене, — і прийняти все, що зі мною тоді станеться. Або міг утекти.

Урешті-решт я втік.

Втік, тому що був боягузом. Боявся Ассефа, боявся, що він і зі мною щось зробить. Боявся, що завдасть мені болю. Отак я себе переконував, повернувшись спиною до завулка і до Гассана. Ось у що змусив себе повірити. Власне, я схилився до боягузтва, бо іншим варіантом, справжньою причиною, що спонукала мене до втечі, була Ассефова правота: ніщо в цьому світі не дається задарма. Можливо, Гассан був тією ціною, яку я мав заплатити, тим ягням, яке мусив убити, щоб здобути бабу. Чи це справедлива ціна? Відповідь спливла у моїй свідомості, перш ніж я встиг від неї ухилитися: він же лише хазареєць, хіба ні?

Я побіг туди, звідки прийшов. Але добіг тільки до безлюдного ринку. Кинувся до першої-ліпшої будки і притулився до хистких дверей з навісним замком. Стояв, відсапувався, пітнів і хотів, щоб усе сталося зовсім не так, як насправді.

За чверть години я почув голоси та швидкі кроки. Скоцюрбився за будкою і дивився, як пробігли повз мене Ассеф та двоє його посіпак — сміючись і кваплячись кудись порожньою вулицею. Я змусив себе почекати ще десять хвилин. Тоді вибрався на роз’їжджену дорогу, що тяглася вздовж засипаного снігом яру. Примружив очі й у тьмяному світлі помітив Гассана, який повільно брів у мій бік. Ми зустрілися біля безлистої берези на краю яру.

Він тримав у руках блакитного змія — це було перше, що я помітив. Не стану брехати і зізнаюсь, що відразу обдивився, чи змій цілий. Гассанів чапан спереду був увесь у брудних плямах, а сорочка розірвана трохи нижче коміра. Він спинився. Похитнувся, ніби от-от зомліє. Потім опанував себе. Вручив мені змія.

— Де ти був? Я тебе шукав, — сказав я. Вимовляв слова так, наче камінь жував.

Гассан провів рукавом по обличчю, витираючи соплі та сльози. Я чекав, коли вже він скаже хоч щось, але ми стояли й мовчали, а довкола тим часом сутеніло. Подумки я дякував, що темніє рано і тіні вже впали на обличчя Гассана та приховують моє. Радів, що не доведеться дивитися йому в очі. Чи знав він, що я знаю? А якщо знав, то що я побачив би, таки заглянувши йому у вічі? Звинувачення? Обурення? Чи, боронь Боже, те, чого я боявся найбільше: простодушну відданість? Цього я точно не витримав би.

Гассан хотів був щось сказати, але його голос зламався. Він стулив рота, розтулив і знову стулив. Відступив на крок. Витер обличчя. Тоді ми з ним були найближчі до розмови про випадок у завулку. Мені здавалося, Гассан ось-ось розридається, але, на щастя, він таки не заплакав, а я вдав, що не помітив, як зламався його голос. Так само я вдавав, що не помічаю темної плями ззаду на його штанах. І крихітних крапельок, що падали з-поміж його ніг і заплямовували сніг чорним.

— Ага-сагіб буде хвилюватися, — тільки й сказав він.

Відвернувся і пошкутильгав геть.

Усе відбулося так, як я уявляв. Я відчинив двері прокуреного кабінету й увійшов. Баба та Рахім-хан пили чай і слухали новини по хрипкому радіо. Повернули до мене голови. Потім на батькових губах заграла усмішка. Він розкрив обійми. Я поклав змія на підлогу й потонув між його великих волохатих рук. Сховав голову в тепло його грудей і заплакав. Баба притуляв мене, гойдав туди-сюди. У його обіймах я забув про те, що скоїв. Як же було добре.