Ловець повітряних зміїв

Розділ сімнадцятий

Рахім-хан поволі випростав ноги, сперся на голу стіну — обережно та виважено, немов кожен рух проштрикував його гострим болем. Надворі ревів осел, хтось викрикував щось мовою урду. Сонце вже хилилося на захід і мерехтіло червоним у розколинах між напіврозваленими будинками.

Мене знову вразила мерзенність мого вчинку тієї далекої зими та наступного літа. У голові дзвеніли імена: Гассан, Сограб, Алі, Фарзана, Санаубар. Коли Рахім-хан вимовив ім’я Алі, я ніби знайшов стару запилюжену музичну скриньку, якої не відчиняв роками; й одразу ж залунала мелодія: «Бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Кого ти з’їв, ти, косоокий бабалу?». Я спробував уявити кам’яне обличчя Алі, побачити його спокійні очі, але час подеколи такий жадібний — краде всі подробиці й сам ними тішиться.

— То Гассан досі живе в нашому домі? — запитав я.

Рахім-хан підніс чашку до пересохлих губ і сьорбнув.

А тоді виловив з нагрудної кишені камізельки конверт і вручив мені.

— Це тобі.

Я розірвав запечатаний конверт. Там була поляроїдна фотографія і складений лист. У фотографію я вдивлявся аж цілу хвилину.

Перед кованими воротами стояли поруч високий чоловік у білому тюрбані й чапані в зелену смужку та хлопчик. Сонячне світло косо падало на них зліва, тож половина круглого чоловічого обличчя була затінена. Він мружився і всміхався в об’єктив, і було видно, що йому бракує двох передніх зубів. Навіть на цій розмитій світлині чоловік у чапані випромінював упевненість у собі та невимушеність: стояв, ледь розставивши ступні, зручно перехрестив руки на грудях, злегка нахилив голову до сонця. Але найбільше про це свідчила усмішка. З фото було видно, що чоловік вважає, буцімто світ до нього добрий. Рахім-хан мав рацію: я впізнав би Гассана, якби наштовхнувся на нього посеред вулиці. А босоногий хлопчик однією рукою обіймав батька за стегно, тулився до нього поголеною головою і теж усміхався та мружився.

Я розгорнув лист. Написано мовою фарсі. Усі крапки на місці, жодної рисочки не пропущено, слова ніде не зливаються — почерк по-дитячому охайний. Я почав читати:

Я перечитав лист двічі. Склав його і ще хвилину дивився на фотографію. Потім поклав усе в кишеню.

— Як він? — запитав.

— Лист написано шість місяців тому, за кілька днів до мого від’їзду в Пешавар, — відповів Рахім-хан. — Я сфотографував їх у переддень подорожі. Через місяць після приїзду сюди мені зателефонував сусід із Кабула. І ось що розповів: невдовзі після того, як я поїхав, поширилася чутка, що хазарейська сім’я живе сама у великому будинку у Вазір-Акбар-Хані, або ж так подавали це таліби. Двоє офіційних представників талібану навідалися в наш дім, щоб усе розвідати та допитати Гассана. Коли Гассан сказав, що живе тут зі мною, його звинуватили в брехні, хоча багато сусідів, зокрема й той, що телефонував, підтвердили Гассані слова. Таліби сказали, що Гассан — брехун і злодій, як і всі хазарейці, та наказали йому з сім’єю залишити будинок до заходу сонця. Гассан запротестував. Але, розповів сусід, таліби дивилися на наш великий дім так — як же він це назвав? — ага, як вовки на отару овець. Вони сказали Гассану, що оселяться тут, нібито щоб дбати про будинок до мого повернення. Гассан знову заперечив. Тоді вони вивели його надвір...

— Ні, — видихнув я.

— ...наказали стати навколішки...

— Ні, Боже, ні.

— ...і вбили пострілом у потилицю.

— Ні.

— Фарзана з криком вибігла надвір і кинулася на них...

— Ні.

— ...її теж убили. Самозахист — заявили потім.

Я був здатен тільки шепотіти: «Ні. Ні. Ні», — знову і знову.

Я все думав про той день 1974-го в лікарняній палаті відразу після операції на Гассановій губі. Ми з бабою, Рахімом-ханом і Алі обступили Гассанове ліжко та спостерігали, як він оглядає свою губу в маленькому дзеркальці. Тепер усі присутні тоді в палаті або мертві, або помирають. Усі, крім мене.

А потім я уявив іншу картину: чоловік у жилетці із зубчастим візерунком притискає дуло Калашникова до Гассанової потилиці. Гуркіт відлунює по всій вулиці. Гассан падає на асфальт, і його душа, сповнена невинагородженої вірності, відлітає з тіла, як гнані вітром повітряні змії, яких він колись ловив.

— У будинок вселилися таліби, — сказав Рахім-хан. — Мовляв, вигнали звідти злочинця. Справу про вбивство Гассана та Фарзани закрили, виправдавши все самозахистом. Ніхто й слова не мовив. Здебільшого, думаю, через страх перед талібами. Та й тому, що ніхто не збирався ризикувати заради пари хазарейців.

— А зі Сограбом що сталося? — запитав я, почуваючись стомленим і вичавленим.

Рахіма-хана охопив тривалий напад кашлю. Коли він врешті підвів погляд, його обличчя було розпашіле, а в очах потріскалися кровоносні судинки.

— Чув, ніби він у сиротинці десь у Карт-е-Се. Аміре-джан...

Рахім-хан знову закашлявся. А опісля здався мені ще старішим, ніж кілька хвилин тому, мовби старів з кожним нападом кашлю.

— Аміре-джан, я покликав тебе сюди, тому що хотів побачити перед смертю, але це не єдина причина.

Я мовчав. Думаю, я вже тоді знав, що він хоче сказати.

— Хочу, щоб ти поїхав у Кабул. Хочу, щоб привіз Сограба сюди, — промовив Рахім-хан.

Я силкувався знайти правильні слова. Я ж навіть не встиг ще усвідомити той факт, що Гассан помер.

— Будь ласка, послухай. У мене є знайома американська пара тут, у Пешаварі, чоловік і дружина, звуться Джон і Бетті Колдвелли. Вони християни і керують невеликою благочинною організацією, що працює коштом приватних жертводавців. Переважно в них живуть і харчуються афганські діти, які втратили батьків. Я бачив той притулок. Там чисто й безпечно, про дітей добре дбають, а містер і місіс Колдвелли — дуже хороші люди. Вони вже сказали мені, що радо приймуть Сограба і...

— Рахіме-хан, невже ви серйозно...

— Діти такі вразливі, Аміре-джан. У Кабулі вже й так повно зламаних дітей, і я не хочу, щоб Сограб став одним із них.

— Рахіме-хан, я не хочу їхати в Кабул. Не можу!

— Сограб — обдарований хлопчик. На нього тут чекає нове життя, новий шанс із людьми, які його любитимуть. Джон-ага — хороший чоловік, а Бетті-ханум дуже добра, бачив би ти, як вона піклується про тих сиріт!

— Чому я? Чому б вам не найняти когось із тутешніх?.. Я можу заплатити, якщо питання в грошах.

— Аміре, річ не в грошах! — гаркнув Рахім-хан. — Я помираю, тож не терпітиму образ! Ти чудово знаєш, що гроші ніколи мене не зупиняли. А чому саме ти? Думаю, ми обидва розуміємо, чому це твій обов’язок, хіба ні?

Хотів би я не зрозуміти цих слів, але справді все розумів. Розумів аж надто добре.

— У мене в Америці дружина, дім, кар’єра і родина. Кабул — місце небезпечне, самі знаєте, але примушуєте мене ризикувати всім заради...

Я затнувся.

— Послухай, — сказав тоді Рахім-хан, — якось, коли тебе не було поряд, ми з твоїм батьком розмовляли. А ти ж пам’ятаєш, як він тоді за тебе хвилювався. Пригадую, він сказав: «Рахіме, з хлопчика, який не може себе захистити, виросте чоловік, який не здатен захистити нічого». І тепер мені цікаво — невже ти справді таким виріс?

Я понурив очі.

— Я лише прошу виконати останнє бажання старого, — похмуро сказав Рахім-хан.

То був його козир. Туз у рукаві. Принаймні так я тоді подумав. Його слова непевно зависли поміж нами, але він бодай знайшов їх. А я й досі добирав правильні слова, хоч саме я тут був письменником. Врешті зупинився на цих:

— Можливо, баба мав рацію.

— Прикро, що ти так думаєш, Аміре.

Я не міг дивитися на Рахіма-хана.

— А ви — ні?

— Якби я так думав, то не попросив би тебе сюди приїхати.

Я крутив обручку.

— Рахіме-хан, ви завжди мене переоцінювали.

— А ти завжди був надто суворий до себе, — він завагався. — Але є ще дещо. Те, чого ти не знаєш.

— Будь ласка, Рахіме-хан...

— Санаубар була не першою дружиною Алі.

Отепер я таки підвів погляд.

— До того він був одружений з якоюсь хазарейкою з краю Джагорі. То було задовго до твого народження. Їхній шлюб тривав три роки.

— А це тут узагалі до чого?

— У них не було дітей, тож через три роки та хазарейка покинула Алі й вийшла заміж за чоловіка з Хоста. Йому вона народила трьох доньок. Ось що я намагаюся тобі сказати.

Я почав розуміти, до чого він хилить. Але завершення історії чути не хотів. У мене в Каліфорнії спокійне життя, симпатичний вікторіанський будинок із гостроверхим дахом, порядний шлюб, перспективна письменницька кар’єра, родичі дружини, які мене люблять. Не потрібно мені всього цього гівна.

— Алі був безплідний, — промовив Рахім-хан.

— Ні, не був. У них із Санаубар народився Гассан, хіба ні? У них народився Гассан...

— Ні, — сказав Рахім-хан.

— Так!

— Ні, Аміре.

— Тоді хто...

— Гадаю, ти знаєш хто.

Я почувався так, наче зісковзую зі стрімкої кручі, намагаюсь ухопитися за кущі чи гілля чагарників, але хапаю лише повітря. Кімната попливла в мене перед очима, захиталася туди-сюди.

— Гассан знав? — сказали чиїсь чужі губи.

Рахім-хан заплющив очі. Похитав головою.

— Які ж ви негідники, — пробурмотів я. Підвівся. — Ох, кляті негідники! — заволав я. — Усі ви, ви — зграйка брехливих клятих негідників!

— Прошу тебе, сядь, — сказав Рахім-хан.

— Як ви могли приховувати це від мене? І від нього! — кричав я.

— Будь ласка, Аміре-джан, подумай сам. Ситуація була ганебна. Люди пліткували б. А в нього ж було минуле — здобутки, ім’я, честь. І якби почали ширитися плітки... Ні, ми не могли нікому розповісти, ти повинен зрозуміти.

Він потягнувся до мене, проте я відхилив його руку. Кинувся до дверей.

— Аміре-джан, прошу, не йди.

Я відчинив двері й обернувся до нього.

— Не йти? А що ви ще можете мені сказати? Мені тридцять вісім, і я щойно дізнався, що все моє життя було великою суцільною сраною брехнею! Що ви можете сказати такого, щоб мені тепер полегшало?! Нічого. Анічогісінько, чорт забирай!

По цих словах я вилетів із квартири.