Ловець повітряних зміїв

Розділ двадцять другий

Фарід обережно спрямував «ленд-крузер» на під’їзну доріжку одного з великих будинків у Вазір-Акбар-Хані. Припаркувався в тіні верб, гілля яких звисало над стіною довкола комплексу будівель на П’ятнадцятій вулиці — Серакі-Мегмена, «вулиці гостей». Десь хвилину ми посиділи мовчки, прислухаючись, як щойно заглушений мотор холоне з характерним цок-цок. Фарід вовтузився на сидінні, бавився з ключами, які висіли в замку запалювання, — вочевидь, готувався щось мені сказати.

— Мабуть, я почекаю тебе в машині, — наважився нарешті. Говорив так, ніби вибачається. Не дивився на мене. — Тепер це лише твоя справа. Я...

Я поплескав його по руці.

— Ти й так зробив для мене більше, ніж ми домовлялися. Я й не сподівався, що ти зі мною підеш.

Та насправді йти самому мені зовсім не хотілося. Навіть після того, що я дізнався про бабу, від його присутності поруч я зараз не відмовився б. Батько ввірвався б у парадні двері, вимагав би, щоб його негайно відвели до головного, і надер би дупу кожному, хто став на його шляху. Але баба давно помер і тепер похований на афганській частині маленького цвинтаря в Гейварді. Лише місяць тому ми з Сораєю поставили біля його надгробка свіжий букет ромашок і фрезій. Тож тепер я був сам-самісінький.

Вийшов з машини і рушив до високої дерев’яної вхідної брами. Натиснув кнопку дзвінка, однак той не озвався — електрики досі не було, — довелося постукати у ворота. Уже за мить з протилежного боку долинули уривчасті голоси, і мені відчинили двоє чоловіків з автоматами Калашникова в руках.

Я зиркнув на Фаріда, який сидів у машині, та беззвучно промовив губами: «Я повернуся», — проте зовсім не був певен у своїх словах.

Озброєні чоловіки обшукали мене з голови до п’ят, поплескали по ногах, помацали промежину. Один щось буркнув другому мовою пушту, і обидва захихотіли. Тоді пропустили мене у двір. Провели повз доглянутий газон з рядком гераней і приземкуватими кущами, які вишикувалися вздовж стіни. У глибині подвір’я стояв старий колодязь з ручним насосом. Пригадую, в оселі каки Гомаюна в Джелалабаді був такий самий — ми з близючками Фазілею та Карімою любили жбурляти в нього камінчики й слухати, як вони плюскають на дно.

У супроводі охоронців я піднявся східцями та ввійшов у великий скупо обставлений будинок. У вестибюлі на одній зі стін висів велетенський афганський прапор. Ми піднялися на другий поверх у кімнату, де стояли два однакові дивани м’ятного кольору, а в протилежному кутку — телевізор з великим екраном. До стіни був прибитий молитовний килимок з трохи видовженим зображенням Мекки. Старший з охоронців дулом автомата вказав мені на диван. Я сів. Потім вони обидва вийшли.

Я схрестив ноги. Потім випростав. Поклав спітнілі долоні на коліна. Так буде видно, що я нервуюся? Склав долоні разом, але вирішив, що так іще гірше, тож зрештою схрестив руки на грудях. У скронях пульсувала кров. Я почувався нескінченно самотнім. У голові кружляли думки, але думати мені зовсім не хотілося, тому що здоровий глузд підказував, що я вплутався в щось цілком божевільне. За тисячі миль від дружини, сиджу в кімнаті, що нагадує камеру для затримання, і чекаю на чоловіка, який сьогодні у мене на очах вбив двох людей. Справжнє божевілля. Навіть більше — безвідповідальність. Бо існує дуже велика ймовірність, що Сорая у свої тридцять шість залишиться бівою, вдовою. «Це не ти, Аміре, — нашіптувало щось усередині мене. — Ти ж безхребетний. Такий уже вродився. І в цьому немає нічого поганого. Слід віддати тобі належне, бо ти завжди це щиро визнавав. Принаймні щодо цього ти собі не брехав. У боягузтві немає нічого поганого, адже воно завжди пліч-о-пліч з розважливістю. А от коли боягуз забуває, хто він такий... Тоді поможи йому, Боже».

Біля дивана стояв кавовий столик. Його ніжки перехрещувалися літерою X, обхоплені в місці перетину кільцем з мідних кульок, кожна завбільшки з волоський горіх. Я вже бачив такий столик. Але де? І тут я згадав: у велелюдній чайній у Пешаварі, того вечора, коли пішов прогулятися! На столику стояла миска з червоним виноградом. Я відскубнув одну виноградину і кинув до рота. Мусив чимось себе відволікти, будь-чим, аби тільки заглушити той голос у голові. Виноград виявився солодкий. Я з’їв ще одну ягоду, навіть не підозрюючи, що наступного разу зможу скуштувати твердої їжі дуже нескоро.

Двері відчинилися, повернулися двоє озброєних охоронців, а поміж ними йшов той високий таліб у білому, що був на стадіоні. У нього на носі досі чипіли темні леннонівські окуляри, а загалом він нагадував кремезного містичного гуру, що проповідує нью-ейдж.

Сів навпроти мене, поклав руки на бильця. Тривалий час не мовив ані слова. Просто сидів, дивився на мене, однією рукою тарабанячи по оббивці, а другою перебираючи бірюзові чотки. Він тепер був у чорному жилеті поверх білої сорочки та мав золотий наручний годинник. На лівому рукаві виднілися бризки засохлої крові. Те, що він не перевдягнувся після сьогоднішньої страти, мене і жахало, і водночас заворожувало.

Час до часу таліб плавно підіймав вільну руку, і його грубі пальці мовби натикалися на щось у повітрі. Чи повільно гладили когось — вгору-вниз, туди-сюди — наче він пестив невидимого домашнього улюбленця. Один рукав підсмикнувся, оголивши пошрамоване передпліччя — раніше я бачив такі сліди в безхатьок, що живуть у брудних завулках Сан-Франциско.

Таліб цей здавався блідим, порівняно з двома іншими, у яких шкіра була майже землистого кольору. На чолі в нього під чорним тюрбаном мерехтіли крапельки поту. І бороду мав світлішу, хоч вона й сягала грудей, як заведено.

— Солям алєйкум, — озвався він.

— Солям.

— Слухай, можеш уже скинути цю штуку.

— Перепрошую?

Таліб повернув долоню до одного з озброєних чоловіків і дав знак. Кккккирррк. У мене зненацька запекли щоки, а охоронець уже посміювався та підкидав мою бороду. Таліб вишкірився.

— Одна з найкращих фальшивок, які мені доводилося бачити останнім часом. Але, по-моєму, так тобі значно краще. Що скажеш? — він покрутив пальцями, хруснув ними, стискаючи і розтискаючи кулак. — Отож, іншалла, тобі сподобалося сьогоднішнє шоу?

— То це було шоу? — відповів я, потираючи щоки і сподіваючись, що голос не викаже жаху, який вибухнув у мене всередині.

— Привселюдне покарання — найкраще з усіх можливих шоу, брате мій. Драма. Напружене очікування. І понад усе — виховання мас.

Він знову хруснув пальцями. Молодший охоронець підкурив йому цигарку. Таліб засміявся. Пробурмотів щось сам до себе. Руки в нього трусилися, цигарка мало не випала.

— От якби ти схотів побачити справжнє шоу, то мав би поїхати зі мною в Мазар. У серпні 1998-го.

— Перепрошую?

— Уяви собі, ми кинули їх собакам на харч.

І я зрозумів, про що він.

Таліб підвівся. Обійшов довкола дивана раз, потім другий. Знову сів. І заговорив дуже швидко:

— Ми йшли від дверей до дверей, викликали чоловіків і хлопців. Розстрілювали їх на очах у сімей. Щоб усі бачили. Щоб не забували, хто вони і де їхнє місце... — він майже задихався. — Іноді ми виламували двері та входили в оселі. І... я... я піднімав дуло автомата й обстрілював усе в кімнаті, стріляв і стріляв, поки дим засліпляв мене...

Таліб нахилився ближче, наче збирався звірити мені жахливу таємницю.

— Неможливо зрозуміти значення слова «визволення», доки не переживеш цього: стоїш у кімнаті, де повно мішеней, і випускаєш кулю за кулею, і вони летять, не відаючи почуття провини чи каяття, а ти точно знаєш, що достойний, добрий і гідний. Знаєш, що виконуєш волю Господа... Неймовірне відчуття! — він поцілував свої чотки, схилив голову набік. — Джавіде, пам’ятаєш, як було?

— Так, ага-сагіб, — відказав молодший охоронець. — Такого не забудеш.

Про масове винищення хазарейців у Мазарі-Шаріфі я читав у газетах. Таліби вчинили його практично відразу після того, як захопили Мазар — одне з останніх міст, що опиралися. Пригадую, як Сорая зблідла, показуючи мені ту статтю за сніданком.

— Ми йшли від дверей до дверей... Зупинялися тільки для їжі та молитви, — продовжив таліб. — Кидали тіла на вулицях, а якщо хтось із родичів намагався нишком вискочити й затягнути їх додому, то розстрілювали і цих. Трупи днями валялися просто неба. Ми залишали їх собакам на поживу... Псам — псяче м’ясо.

Він загасив цигарку. Потер очі тремтячими руками.

— Ти з Америки?

— Так.

— І як ця шльондра поживає?

Мені раптом страшенно припекло помочитися. Я сидів і молився, щоб це бажання минуло.

— Я шукаю хлопчика.

— А хто ж не шукає? — сказав таліб.

Чоловіки з автоматами засміялися. Від насваю[94] їхні зуби були поцятковані зеленим.

— Наскільки я розумію, він тут, у вас, — промовив я. — Його звуть Сограб.

— Спершу я хочу щось у тебе запитати. Навіщо ти подався до тієї шльондри? Чому ти не тут, чому не служиш своїй країні разом із браттями-мусульманами?

— Я не живу тут уже давно, — це все, що я спромігся вигадати у відповідь. У голові пекло. Я стиснув коліна та напружив м’язи сечового міхура, щоб не обмочитися.

Таліб обернувся до двох охоронців, які стояли біля дверей.

— Хіба це відповідь? — запитав у них.

— Ні, ага-сагіб, — в один голос відказали ті й посміхнулися.

Таліб глянув на мене. Здвигнув плечами.

— Не відповідь, кажуть, — затягнувся цигаркою. — У моєму колі є люди, які вважають таке практично зрадою: покинути ватан тоді, коли вона потребує тебе найбільше. Я міг би заарештувати тебе за зраду, а міг би й пристрелити. Не боїшся?

— Я тут тільки для того, щоб забрати хлопчика.

— То ти не боїшся?

— Боюсь.

— І правильно, — сказав таліб. Відкинувся на дивані. Загасив цигарку.

Я подумав про Сораю. І трохи заспокоївся. Згадав родимку у формі півмісяця, делікатний вигин шиї, осяйні очі. Пригадав вечір нашого весілля: як ми розглядали власні відображення в дзеркалі, приховані від сторонніх очей зеленим серпанком, як зарум’яніли Сораїні щоки, коли я прошепотів, що кохаю її. Пригадав, як ми кружляли коло за колом у танці під старовинну афганську пісню, а всі дивилися на нас і плескали, і світ перетворився на розмиту мішанину квітів, суконь, смокінгів й усміхнених облич.

Таліб щось говорив.

— Перепрошую?

— Я спитав, чи хочеш ти його побачити? Хочеш побачити мого хлопчика?

Він вимовив останні два слова, скрививши верхню губу в презирливий вишкір.

— Так.

Охоронець вийшов. Я почув, як скрипнули, відчиняючись, двері. Почув, як охоронець сказав щось суворо мовою пушту. Потім — кроки, і на кожному кроці теленькання дзвіночків. Мені пригадався чоловік з мавпочкою, за яким ми з Гассаном ганялися у Шарі-Нау. Платили йому рупію, щоб мавпочка нам станцювала. Дзвіночок на шиї тваринки теленькав точнісінько так само.

І от двері відчинилися, увійшов охоронець. На плечі він ніс магнітофон-бумбокс. За ним ішов хлопчик у просторому сапфірно-блакитному пірган-тюмбані.

Схожість вражала. Спантеличувала. Поляроїдне фото, яке дав мені Рахім-хан, і близько її не передавала.

Обличчя хлопчика було копією батькового — кругле, як місяць; таке саме випнуте підборіддя, вуха, схожі на морські мушлі, тонкі риси. То було обличчя китайської ляльки з мого дитинства, обличчя, що взимку вигулькувало з-за розгорнутих віялом карт, а влітку — з-за сітки від комарів, коли ми спали на даху батькового будинку... У хлопчика, що з’явився переді мною, була поголена голова, підведені тушшю очі та неприродний рум’янець на щоках. Коли він спинився посеред кімнати, дзвіночки, примотані до щиколоток, затихли.

Він побачив мене. Затримав на мить погляд. Відвернувся. Втупився у свої босі ноги.

Охоронець натиснув кнопку, і в кімнаті залунала пуштунська музика. Табла, гармоніка, скигління есраджа[95]. Напевне, музика, що звучить для вух талібів, гріхом не вважається. Троє чоловіків заплескали.

— Вах-вах! Машалла! — підбадьорливо вигукували вони.

Сограб здійняв руки і повільно обернувся. Став навшпиньки, граційно крутнувся, припав на коліна, випростався і крутнувся знову. Його тоненькі зап’ястки вигиналися, пальці клацали, голова гойдалася туди-сюди, ніби маятник, ноги притупували, а дзвіночки теленькали, ідеально потрапляючи в ритм табли. І все це зі заплющеними очима.

— Машалла! — раділи чоловіки. — Шагбас! Браво!

Охоронці присвистували та сміялися. Таліб у білому хитав головою вперед-назад у такт музиці, аж рота від хіті розтуливши.

Сограб танцював по колу із заплющеними очима, танцював, доки стихла музика. Тупнув ногою на фінальній ноті — і дзвіночки теленькнули востаннє. Завмер у напівоберті.

— Бія, бія, ходи сюди, хлопчику мій, — сказав таліб, підкликаючи малого до себе.

Сограб підійшов з похиленою головою та став між розведеними ногами таліба. Той обхопив хлопчика обіруч.

— Ох і талановитий же він, мій малий хазареєць! — промовив.

Його руки ковзнули Сограбові по спині, а тоді піднялися і занурилися під пахви. Один охоронець штурхнув ліктем другого та хихикнув. Таліб наказав їм залишити нас самих.

— Так, ага-сагіб, — кинули, ідучи.

Таліб обернув хлопця обличчям до мене. Зімкнув пальці в нього на животі, сперся підборіддям на худе плеченя. Сограб дивився собі під ноги, але час до часу крадькома зиркав у мій бік. Рука таліба ковзала вгору-вниз по його животу. Вгору-вниз, повільно, лагідно.

— Мені завжди було цікаво, — промовив таліб, дивлячись на мене з-понад Сограбового плеча налитими кров’ю очима, — що все ж таки сталося зі старим бабалу?

Він ударив мене цим запитанням, наче молотком поміж очі. Я відчув, як від обличчя відлинула кров. Ноги задубіли. Заніміли.

Таліб засміявся.

— А що ти думав? Приліпиш фальшиву бороду, і я тебе не впізнаю? Присягаюся, є одна річ, якої ти про мене точно не знав: я ніколи не забуваю облич. Ні-ко-ли, — він потерся губами об Сограбове вухо, не зводячи з мене погляду. — Чув, твій батько помер. Гай-гай. А я так сподівався за нього взятися. Але, схоже, доведеться вдовольнитися його синочком-слабаком.

Відтак він скинув окуляри і втупив у мене закривавлені блакитні очі.

Я спробував перевести подих і не зміг. Спробував моргнути — не зміг. Мить видавалася настільки сюрреалістичною — ні, навіть абсурдною, — що я мовби заціпенів, а світ довкола зупинився. Моє обличчя палало. Як там у тій приказці про минуле: казали, минеться, а воно тільки настає? От і з моїм минулим так само — воно весь час мене наздоганяє. Ім’я таліба зринуло з глибин пам’яті, проте я не хотів його називати — здавалося, щойно вимовлю вголос, власник імені негайно постане переді мною. Але ж він уже тут, сидить во плоті менш ніж за десять футів од мене. Через стільки років! І жахливе ім’я таки зірвалося з моїх уст:

— Ассеф!

— Амір-джан.

— Що ти тут робиш? — я знав, як по-ідіотськи звучить це запитання, але не міг думати ні про що інше.

— Я? — Ассеф звів брови дугою. — Я у своїй стихії. А от що ти тут робиш?

— Я вже сказав, — мій голос дрижав. А так хотілося, щоб він був спокійний і щоб плоть не прилипала до кісток.

— Приїхав по хлопця?

— Так.

— Нащо він тобі?

— Я заплачу за нього, — відповів я. — Мені можуть переказати гроші.

— Гроші? — повторив Ассеф. І пирснув сміхом. — Ти колись чув про Рокінгем? Райський куточок у Західній Австралії. Бачив би ти його: безконечні пляжі. Зелена вода, блакитне небо... Там живуть мої батьки, неподалік від берегової лінії. За віллою в них поле для гольфу й озерце. Батько щодня грає в гольф. Мати більше полюбляє теніс — батько каже, що в неї підступний удар зліва. Вони мають афганський ресторан і два ювелірні магазини; обидва бізнеси процвітають.

Ассеф зірвав червону виноградину і любовно вклав її Сограбові в рот.

— Тому, якщо знадобляться гроші, я попрошу батьків надіслати, — він поцілував Сограба в шию. Хлопчик ледь сіпнувся і знову заплющив очі. — І щоб ти знав, проти Шураві я воював не за гроші. Та й до талібану не за гроші вступив. Тобі цікаво, чому я з ними?

У мене пересохли губи. Я облизав їх і виявив, що язик теж пересох.

— Спрага замучила? — запитав Ассеф зі самовдоволеною посмішкою.

— Ні.

— По-моєму, ти хочеш пити.

— Ні, все гаразд, — відповів я.

І враз відчув, що в кімнаті стало страшенно спекотно — піт порснув з усіх пор, запекла шкіра. Невже все це насправді? Невже я справді сиджу навпроти Ассефа?

— Як скажеш. То про що це я? А, так, як я став талібом. Ну, ти, мабуть, пам’ятаєш, що я ніколи не був надто релігійним. Проте одного дня відбув-таки хрещення. То було в тюрмі. Хочеш, розкажу?

Я мовчав.

— Добре. Слухай. Якийсь час я був в’язнем у Пол-е-Чархі — невдовзі після того, як 1980-го прийшов до влади Бабрак Кармаль[96]. Мене кинули туди посеред ночі, а перед тим солдати з фракції «Парчам»[97] вдерлися в наш дім і, націлили на нас зброю, наказали мені й батькові йти за ними. Виродки нічого не пояснили, не відповідали на мамині запитання... Хоч це й не дивно: всі знали, що в комуністів немає честі, що вони походять з бідних, нікому не відомих родин... Пси, які до приходу шураві не були гідні й черевиків моїх облизати, тепер цілилися в мене та наказували. На їхніх вилогах красувався прапор «Парчам», і вони думали, буцімто це дає їм право варнякати про падіння буржуазії та поводитися так, наче вони належать до вищого соціального класу. Та сама історія: зігнати заможних людей, як худобу, та запроторити до в’язниці, показавши приклад товаришам... Хай там як, нас кидали по шестеро в крихітні камери завбільшки з холодильник. І щоночі комендант — напівхазареєць-напівузбек, від якого смерділо тухлим віслюком, — наказував витягнути з камери одного в’язня та бив нещасного, аж доки жирна комендантська пика вкривалася потом. А тоді підкурював цигарку, розминав суглоби і йшов собі геть. Наступної ночі вибирав уже когось іншого. І от однієї ночі вибрав мене... Гіршого часу й бути не могло. Я вже три дні сцяв кров’ю — докучало каміння в нирках. Якщо в тебе ніколи такого не було, то повір мені на слово, це найстрашніший біль, який тільки може бути. Моя мати теж страждала від цієї клятої болячки і, пам’ятаю, казала, що радше переживе ще одні пологи, ніж виштовхне з себе нирковий камінь. Ну але що я міг удіяти? Мене витягли з камери, і той виродок почав гамселити ногами. Він спеціально щоночі взував високі чоботи з кованими носами — для своєї підлої розваги. Мене він теж ними бив... Я все кричав і кричав, поки той гад мордував мене, а тоді раптом він лупнув по лівій нирці — й камінь вийшов. Узяв і вийшов! О, яке то було полегшення! — Ассеф засміявся. — І я заволав: «Аллаху Акбар!» — а комендант заходився дубасити мене ще сильніше. Отоді я засміявся. Він оскаженів, бив знову й знову, але що сильніше він бив, то голосніше я реготав. Так мене й кинули в камеру — зі сміхом. Я сміявся і сміявся, тому що раптом зрозумів: це знак від Господа — він на моєму боці. Він хоче, щоб я жив задля певної мети... І знаєш, через кілька років я натрапив на цього коменданта серед поля бою — аж дивно, як усе складається в руках Божих! Заскочив клятого виродка в траншеї поблизу Меймане, геть закривавленого, бо шрапнель пробила йому груди. На ньому були ті самі чоботи. Я спитав, чи пам’ятає він мене. Той відповів, що ні. Тоді я сказав йому те саме, що й оце тобі: я ніколи не забуваю облич. І прострелив йому яйця. Відтоді я виконую місію.

— І що ж то за місія? — почув я власні слова. — Каменувати за подружню зраду? Ґвалтувати дітей? Шмагати різками жінок за те, що носять взуття на високих підборах? Вирізати хазарейців? І все це в ім’я ісламу?

Слова вирвалися несподівано, зненацька вилетіли з рота, який я не встиг вчасно стулити. Як же мені хотілося забрати їх назад! Проковтнути. Але слова вже були сказані. Я перетнув межу, і якщо спершу в мене була бодай крихітна надія забратися звідси живими, то тепер вона розтанула.

На Ассефовому обличчі майнув здивований вираз, майнув і зник.

— Бачу, може бути навіть весело, — промовив він з придушеним смішком. — Але є речі, яких зрадники типу тебе ніколи не збагнуть.

— Наприклад?

В Ассефа сіпнулася брова.

— Наприклад, гордість за свій народ, звичаї, мову. Афганістан — це прекрасний палац, забруднений сміттям, і хтось мусить те сміття винести.

— То ось що ти робив у Мазарі, йдучи від дверей до дверей? Виносив сміття?

— Саме так.

— На Заході є спеціальний термін, — сказав я. — «Етнічна чистка».

— Та ну? — Ассефове обличчя проясніло. — Етнічна чистка. Мені подобається. Гарно звучить.

— Я лише хочу забрати хлопчика.

— Етнічна чистка, — прошепотів Ассеф, смакуючи слова.

— Я хочу забрати хлопчика, — повторив я.

Сограб зиркнув на мене. У нього був погляд жертовної вівці. І навіть очі підмальовані тушшю — пригадую, як у день Ід-е-Курбан мулла на задньому дворі батьківського дому підмальовував тушшю очі нещасній тварині та частував її кубиком цукру, перш ніж перерізати горло... Мені здалося, що в Сограбових очах світилося благання.

— Скажи, а навіщо він тобі? — запитав Ассеф. Стиснув мочку Сограбового вуха зубами. Відпустив. З його лоба скотилися крапельки поту.

— Це моя справа.

— Навіщо, га? — допитувався він. І додав з удавано скромною усмішкою: — Хочеш дещо з ним зробити?

— Це огидно.

— Звідки ти знаєш? Невже пробував?

— Я хочу забрати його в безпечне місце.

— Але навіщо?

— Моя справа.

Не знаю, чому я поводився так зухвало — можливо, мене надихав той факт, що так чи інак я вже смертник.

— Цікаво, — сказав Ассеф. — Цікаво, чому ти здолав такий шлях заради якогось хазарейця? Чому ти тут? Чому ти насправді тут?

— У мене на це власні причини.

— Що ж, добре, — вишкірився Ассеф.

Штурхнув Сограба в спину, і той полетів просто на стіл. Ударився об нього стегном і перекинув, виноград розсипався. Хлопчик упав обличчям уперед, замазав сорочку багряним виноградним соком. Ніжки стола, з’єднані кільцем з мідними кульками, тепер дивилися в стелю.

— Ну то забирай його, — сказав Ассеф.

Я допоміг Сограбові підвестися, пообтрушував шматочки розчавленого винограду, що причепилися до його штанин, як мідії до причалу.

— Ну ж бо, забирай його, — повторив Ассеф, показуючи на двері.

Я взяв Сограба за руку — маленька, з сухою зашкарублою шкірою. Пальчики ворухнулися, переплелися з моїми пальцями. Я знову згадав Сограба на тому знімку — як його рука оповивала Гассанову ногу, як він тулився головою до батькового стегна. Вони обидва всміхалися... Ми рушили кімнатою під теленькання дзвіночків.

Дійшли аж до дверей.

— Ясна річ, — озвався позаду нас Ассеф, — що ти не можеш забрати його просто так.

Я обернувся:

— Чого ти хочеш?

— Ти повинен заслужити малого.

— Чого ти хочеш?

— У нас із тобою є певні незавершені справи, — сказав Ассеф. — Ти ж пам’ятаєш?

Щоб він і не сумнівався. Я ніколи не забуду день після скинення короля Даудом-ханом. Усе своє доросле життя, почувши ім’я «Дауд-хан», я подумки бачив Гассана, який цілиться рогаткою в Ассефову пику, Гассана, який каже, що скоро Ассеф буде вже не Ґушхором, а Однооким. Пригадую, як я тоді заздрив Гассановій хоробрості. Ассеф відступив, пообіцявши, що дістанеться до нас обох. І дотримав обіцянки щодо Гассана. Тепер настала моя черга.

— Авжеж, — відповів я. Що тут ще скажеш.

Благати я не збирався — не бажав ощасливлювати Ассефа.

Він покликав охоронців.

— Уважно послухайте мене, — сказав їм. — За мить я зачиню двері. І тоді ми з ним владнаємо одну нашу давню незакінчену справу. Хай що ви почуєте, не входьте. Затямили? Не входьте сюди!

Охоронці кивнули. Перевели погляд з Ассефа на мене.

— Так, ага-сагіб.

— Коли все завершиться, тільки один з нас вийде з цієї кімнати живим, — продовжив Ассеф. — Якщо вийде він, значить, він заслужив на свободу, і ви повинні його пропустити, ясно?

Старший охоронець переступав з ноги на ногу:

— Але ж, ага-сагіб...

— Якщо він вийде, ви його пропустите! — крикнув Ассеф.

Охоронці відсахнулися, проте кивнули. Повернулися, щоб вийти. Один потягся рукою до Сограба.

— Хай залишиться, — сказав Ассеф. І вишкірився. — Хай дивиться. Хлопцям такі уроки корисні.

Охоронці вийшли. Ассеф поклав чотки. Запхав руку в нагрудну кишеню своєї чорної жилетки. Я анітрохи не здивувався, коли побачив, що він витяг. Мідний кастет.

У нього намащене гелем волосся, а над пухкими губами — вуса, як у Кларка Ґейбла. Гель просочився крізь паперову зелену хірургічну шапочку плямою у формі Африки. Ось що я про нього пам’ятаю. А ще ланцюжок на темній шиї, а на ньому — золотий символ Аллаха. Він дивиться на мене згори вниз, щось швидко говорить мовою, якої я не розумію, — здається, урду. Я не можу відірвати погляду від його адамового яблука, що коливається вгору-вниз, вгору-вниз, і хочу запитати, скільки йому років — на вигляд він надто молодий, як актор якоїсь закордонної мильної опери, — натомість шепочу: «Добряче я йому всипав... Добряче я йому всипав...»

Не знаю, чи я справді добряче всипав Ассефові. Навряд. Хіба я подужав би? Я взагалі вперше бився. Доти за все своє життя я навіть кулаком нікому не вцідив.

Деякі уривки спогадів про нашу з Ассефом бійку дуже яскраві. Пригадую, як він спершу ввімкнув музику, а вже потім надів мідний кастет. Якоїсь миті килимок для моління з видовженою тканою Меккою зірвався зі стіни й упав мені на голову — від куряви я чхнув. Пам’ятаю, як Ассеф шпурляв виноград мені в обличчя, і гарчав крізь блискучі заслинені зуби, і закочував налиті кров’ю очі. Чорний тюрбан злетів, по плечах розсипалися світлі кучері.

Ну і, звісно, кінець. Він досконало зберігся в моїй пам’яті. Назавжди.

Ось що я найкраще пам’ятаю: Ассефів мідний кастет зблискує в пообідньому світлі — перші кілька ударів він дуже холодний, але моя кров швидко його нагріває. Я вдаряюся об стіну — мені в спину встромлюється цвях, на якому колись, мабуть, висіла картина. Скрикує Сограб. Табла, гармоніка та есрадж. Знову б’юся об стіну. Кастет розтрощує мені щелепу. Я захлинаюся власними зубами, ковтаю і мимоволі пригадую ті безкінечні години, протягом яких чистив їх щіткою та зубною ниткою. Ще один удар об стіну. Лежу на підлозі, кров з роздертої верхньої губи цебенить на рожево-ліловий килим, біль розтинає живіт, а я чекаю, коли знову зможу дихати. Звук, з яким ламаються мої ребра, нагадує хрускіт гілок, які ми з Гассаном виламували, щоб улаштувати бій на мечах, наслідуючи Сіндбада зі старих фільмів. Скрикує Сограб. Боком обличчя я протаранюю підставку для телевізора. Знову такий звук, ніби щось рветься, тепер уже десь під лівим оком. Музика. Кричить Сограб. Ассеф хапає мене за волосся, відтягує назад голову. Зблискує іржостійка сталь. Ось і кастет... І знову той моторошний звук — тепер не пощастило носу. Стискаю щелепи від болю, відчуваю, що зуби сходяться вже не так, як раніше. Ассеф гамселить мене ногами. Сограб кричить.

Не певен, якої саме миті я почав сміятись, але таки почав. Сміятися було нестерпно — боліли щелепи, ребра, горло. Проте я реготав і реготав. І що голосніше я сміявся, то сильніше він мене копав, бив кулаками, дряпав.

— ЩО ТУТ СМІШНОГО? — волав Ассеф за кожним ударом.

Його слина крапнула мені в око. Скрикнув Сограб.

— ЩО ТУТ СМІШНОГО? — ревів Ассеф.

Тріснуло ще одне ребро, ліворуч унизу. А веселило мене те, що вперше після зими 1975-го я відчував спокій. Я сміявся, тому що збагнув: у якомусь потаємному закутку душі я цього й сподівався. Пригадав той день на пагорбі, коли жбурляв у Гассана плоди граната, щоб спровокувати. А він просто стояв, нічого не робив, і гранатовий сік просякав його сорочку, мов кров. Потім Гассан узяв гранат з моєї руки та розчавив собі об лоб. «Ти задоволений? — прошепотів він. — Тобі стало легше?» Тоді я не був задоволений і мені не полегшало, зовсім ні. А тепер — так. Тіло моє було понищене — наскільки серйозно, я з’ясував лише згодом, — але я зцілився. Нарешті зцілився. Тому я й сміявся.

А потім настав кінець. Той, який я пам’ятатиму до смерті.

Я лежав на землі та реготав, Ассеф сидів у мене на грудях, його лице перетворилося на маску божевілля, обрамлену заплутаним волоссям, що гойдалося зовсім близько до мого обличчя. Вільною рукою він обхопив мене за шию. Другу, з мідним кастетом, відвів аж за плече. Здійняв кулак якомога вище — для фінального удару.

І враз почувся тонкий голосок:

— Бас.

Ми обидва глянули в той бік.

— Будь ласка, досить.

Тут я згадав, що сказав директор сиротинця, відчиняючи нам з Фарідом двері. Як там його звали? Заман? «Він з нею нерозлучний. Хоч куди йде, затикає її за пояс».

— Досить.

По його щоках, розмазуючи рум’янець, тяглися дві цівки забарвлених тушшю сліз. Нижня губа тремтіла. З носа текли шмарклі.

— Бас, — прохрипів Сограб.

Він теж відвів руку за плече, тримав кожеток рогатки, щонайдужче натягнувши еластичний джгут. У кожетку щось було — блискуче і жовтаве. Я кліпнув, щоб відігнати кров з очей, і побачив мідну кульку — ту саму, з кільця, яке скріплювало ніжки стола. Сограб націлив рогатку Ассефові в обличчя.

— Досить, ага. Будь ласка, — сказав хрипливим і тремтячим голосом. — Не кривдьте його.

Ассефів рот безгучно заворушився. Він хотів щось сказати, але не зміг.

— Що це ти робиш? — промовив нарешті.

— Будь ласка, припиніть, — сказав Сограб, і в його зелених очах, змішуючись із тушшю, знову зібралися сльози.

— Хазарейцю, ану кинь рогатку, — зашипів Ассеф. — Кинь, або те, що я з ним зробив, виявиться легким прочуханом, порівняно з тим, що я зроблю з тобою!

Із Сограбових очей полилися сльози. Він похитав головою.

— Будь ласка, ага. Спиніться.

— Кинь рогатку!

— Не кривдьте його.

— Кинь рогатку!

— Прошу вас.

— КИНЬ!

— Бас.

— КИНЬ!

Ассеф відпустив мою шию. Метнувся до Сограба.

Шуууууух — свиснула рогатка, коли Сограб відпустив кожеток. І тоді вже закричав Ассеф. Приклав руку до того, що ще мить тому було його лівим оком. Між пальців зацебеніла кров. Кров і ще щось біле, желеподібне. «Воно називається скловидним тілом, — чітко та ясно подумав я. — Читав десь. Скловидне тіло».

Ассеф качався по килиму. Качався з боку на бік і верещав, притискаючи складену човником долоню до закривавленої очниці.

— Ходімо, — сказав Сограб.

Узяв мене за руку. Допоміг підвестися. Кожна клітина мого покаліченого тіла волала від болю. Позаду нас верещав Ассеф.

— ГЕТЬ! ЗАБИРАЙТЕСЯ ГЕТЬ! — кричав він.

Похитуючись, я відчинив двері. На мене витріщилися охоронці — цікаво, який же в мене вигляд, подумав я. Живіт болів від кожного подиху. Один охоронець сказав щось мовою пушту, а тоді вони промчали повз нас у кімнату, де Ассеф досі ревів: «ГЕТЬ!!!».

— Бія, — промовив Сограб, тягнучи мене за руку. — Ходімо!

Я побрів коридором, тримаючи маленьку Сограбову долоню в своїй. Востаннє озирнувся через плече. Охоронці припали біля Ассефа, робили щось із його обличчям. Тоді я зрозумів: мідна кулька застрягла в очниці.

Світ хитався вгору-вниз, коливався туди-сюди, я шкутильгав сходами, спираючись на Сограба. А вгорі верещав Ассеф, ревів, як поранений звір. Ми вибралися надвір, у білий день. Я обіймав Сограба за плече, аж ось побачив, що назустріч біжить Фарід.

— Бісмілля! Бісмілля! — приказував він, хоч і вибалушив очі, коли побачив, на що я перетворився.

Фарід перекинув мою руку собі через плече та підхопив мене. Підбігцем доніс до машини. Здається, я кричав. Дивився, як його сандалі хляпають по бруківці, ляскають по чорних зашкарублих п’ятках. Було боляче дихати. А невдовзі я вже дивився в стелю «ленд-крузера», лежачи на подертій бежевій оббивці та слухаючи дзинь-дзинь-дзинь — сигнал про незачинені двері. Квапливі кроки біля машини. Фарід і Сограб швидко перекинулися кількома словами. Двері авто голосно зачинилися, ожив мотор. Машина смикнулася, і я відчув, як на чоло мені лягла маленька ручка. Чутно було голоси знадвору, хтось щось гукав; мов крізь туман, я бачив, як за вікном пропливають дерева. Сограб схлипував. Фарід досі повторював: «Бісмілля! Бісмілля!».

І нарешті я знепритомнів.