Ловець повітряних зміїв

Розділ другий

У дитинстві ми з Гассаном любили вилазити на тополі, що росли вздовж алеї біля будинку мого батька, і дратувати сусідів, пускаючи уламком дзеркала сонячних зайчиків просто в їхні домівки. Ми всідалися один навпроти одного на двох високих гілках і дриґали голими ногами, а в кишенях наших штанів було повно сушених шовковиць і волоських горіхів. Ми по черзі блискали дзеркальцем, їли шовковиці, жбурляли ними один в одного, гигикали, сміялися. Бачу, як зараз, Гассана високо на тому дереві: сонячне світло мерехтить крізь листя і падає на його майже досконало кругле обличчя, обличчя, мов у китайської ляльки, вирізьбленої з твердої деревини: з пласким широким носом і вузькими розкосими очима, що нагадували бамбукове листя та здавалися, залежно від освітлення, то золотими, то зеленими, то навіть сапфіровими. Як зараз, бачу його крихітні низько посаджені вуха та різко випнуте підборіддя — такий собі м’ясистий виступ на обличчі, неначе випадково дочеплений насамкінець. І бачу губу, розсічену трохи лівіше від центру, мовби інструмент китайського лялькаря послизнувся або майстер просто втомився і втратив пильність.

Іноді на верхів’ях тих дерев я підмовляв Гассана стріляти горіхами з рогатки в сусідську однооку німецьку вівчарку. Гассан зовсім не хотів, але якщо я просив, по-справжньому просив, він не міг відмовити. Гассан ніколи й ні в чому мені не відмовляв. А його рогатка була смертоносна. Гассанів батько, Алі, ловив нас на гарячому та лютився, тобто лютився настільки, наскільки здатна розлютитися така лагідна людина, як він. Алі кивав пальцем і жестом руки наказував злізти з дерева. Забирав у нас дзеркальце і переповідав те, що розповідала йому мати: диявол теж пускав сонячних зайчиків, пускав, щоб відволікти мусульман від молитви. «Він пускає їх, сміючись», — завжди додавав Алі, сердитий на сина.

«Так, батьку», — бурмотів Гассан, дивлячись собі під ноги. Але мене він ніколи не виказував. Жодного разу не признався, що блимання дзеркальцем, власне, як і жбурляння горіхами в сусідського пса, то були мої ідеї.

Тополі росли вздовж під’їзної алеї, вимощеної червоною цеглою, що вела до кованих воріт. За ними був широкий в’їзд у батьків маєток. Ліворуч од цегляної доріжки — будинок, ще далі — двір.

Усі погоджувалися, що мій батько, мій баба, спорудив найкрасивіший будинок в околиці Вазір-Акбар-Хан — новому вишуканому районі у північній частині Кабула. А дехто навіть вважав його найгарнішим у всьому Кабулі. Широкий ґанок, обсаджений трояндовими кущами, вів до просторої оселі з мармуровими підлогами та великими вікнами. Підлоги чотирьох ванних кімнат були викладені вигадливими мозаїчними кахлями, які батько власноруч вибрав у Ісфагані. Стіни були завішані шитими золотом гобеленами, які баба придбав у Калькутті[2]; зі стрілчастої стелі звисала кришталева люстра.

Нагорі були моя спальня, кімната баби та його кабінет, який ще називали «курильнею» — там постійно пахнуло тютюном і корицею. Після того, як Алі подавав обід, баба та його приятелі розвалювалися в чорних шкіряних кріслах. Вони набивали люльки — і тільки баба завжди казав «натоптувати люльку» — і обговорювали три улюблені теми: політику, бізнес, футбол. Бувало, я просився в баби посидіти з ними, але баба заступав мені вхід. «Іди собі, — казав він. — Зараз час дорослих. Почитай краще якусь свою книжку, гаразд?» І зачиняв двері, а я собі дивувався, чому в нього завжди час дорослих. Я сідав під дверима, підібгавши коліна до грудей. Сидів там іноді годину, іноді дві, прислухаючись до їхнього сміху та балачок.

У вітальні внизу була вигнута стіна з виконаними на замовлення стелажами. У них стояли обрамлені родинні портрети. Старе зернисте фото мого дідуся та короля Надіра-шаха, зроблене 1931-го, за два роки до вбивства короля: вони стоять над мертвим оленем, на ногах у них ботфорти, за плечима висять рушниці. Світлина моїх батьків з весільного вечора: ефектний баба в чорному костюмі та мама — усміхнена юна принцеса в білому. А ще було фото баби та його найкращого друга й ділового партнера Рахіма-хана: вони стоять біля нашого дому, але жоден не всміхається. Я на тій фотографії — немовля. Баба, стомлений і похмурий, тримає мене на руках, однак пальчиками я обхопив мізинець Рахіма-хана.

Вигнута стіна вела до їдальні, посеред якої стояв стіл із червоного дерева, за ним легко могли вміститися тридцятеро гостей — а що батько полюбляв екстравагантні вечірки, то так воно й бувало майже щотижня. На протилежному боці їдальні височів мармуровий камін, у якому взимку завжди танцювали оранжеві полиски вогню.

Великі скляні розсувні двері вели на півкруглу терасу, з якої виднілися два акри заднього двору та ряди вишневих дерев. Баба й Алі облаштували вздовж східного муру невеликий город: помідори, м’ята, перець і грядка кукурудзи, що ніяк не спромагалася нормально вирости. Ми з Гассаном назвали той мур Стіною кволої кукурудзи.

У південному кутку саду, в тіні локви, була оселя прислуги — скромна глиняна хатинка, де жив Гассан з батьком.

Саме там, у тій халупці, Гассан і народився взимку 1964-го, за рік після того, як моя мати померла під час пологів, даючи мені життя.

За вісімнадцять років, прожитих у тому домі, в хатці Алі й Гассана я бував хіба що кілька разів. Коли сонце опускалося за пагорби й ми завершували денні ігри, наші з Гассаном шляхи розходилися. Я, минаючи трояндові кущі, йшов у будинок баби, а Гассан — у глиняну халупку, де він народився і жив усе своє життя. Пригадую, що вона була вбога, чиста, тьмяно освітлена парою гасових ламп. У протилежних кінцях кімнати лежали два матраци, між ними — потертий гератський[3] килим з потріпаними краями, а ще триногий стілець і дерев’яний стіл у кутку, за яким Гассан малював. На стінах не було нічого, крім гобелена зі словами «Аллаху Акбар», вишитими бісером. Баба купив його для Алі під час однієї з мандрівок у Мешгед[4].

Саме в цій маленькій хижці Гассанова мати, Санаубар, народила його холодного зимового дня 1964 року. Моя мама стекла кров’ю під час пологів, а Гассан втратив свою менш ніж за тиждень після народження. Її доля, за афганськими уявленнями, була значно гіршою за смерть: вона втекла з трупою мандрівних танцюристів і співаків.

Гассан ніколи нічого не казав про матір, ніби її не існувало взагалі. Мене завжди цікавило, чи мріє він про неї, чи уявляє, яка вона і де тепер. Цікавило, чи прагне він з нею зустрітися. Чи бракне йому матері так само болісно, як мені моєї, якої я й не знав? Якось ми йшли з дому мого батька в кінотеатр «Зейнаб» на новий іранський фільм і вирішили зрізати шлях, подавшись через військові казарми поблизу середньої школи Істікляль — баба заборонив нам ходити тією дорогою, але він тоді якраз був у Пакистані з Рахімом-ханом. Ми перескочили через паркан, що оточував казарми, перестрибнули невеликий струмок і потрапили на брудний плац, де збирали куряву старі занедбані танки. У тіні одного з них ховалася група солдатів, вони курили і грали в карти. Один помітив нас, штурхнув ліктем свого сусіда і гукнув до Гассана:

— Гей, ти! Я тебе знаю!

Ми ніколи раніше його не бачили. Приземкуватий тип з поголеною головою і чорною щетиною на обличчі. Він лячно вишкірявся і косо на нас дивився.

— Не спиняйся, — прошепотів я Гассану.

— Агов! Хазарейцю[5]! Дивися на мене, коли я до тебе говорю! — гаркнув солдат. Передав свою сигарету сусідові, а тоді склав кільцем вказівний і великий пальці однієї руки. А середнім пальцем другої штрикнув у те кільце. Знову і знову. Туди-сюди. — Я знав твою мамцю, ти в курсі? Дуууже добре знав. Брав її ззаду отам біля струмка.

Солдати засміялися. Один аж кувікнув. Я просив Гассана не спинятися, тільки не спинятися.

— Яка в неї була тісненька солоденька дірочка! — приказував той солдат, потискаючи руки іншим і шкірячись.

Згодом, у темряві, коли вже розпочався фільм, я почув, як поруч схлипує Гассан. По його щоках котилися сльози. Я потягнувся, обвив його рукою і пригорнув до себе. Він поклав голову мені на плече.

— Той солдат з кимось тебе переплутав, — прошепотів я. — Він з кимось тебе переплутав.

Мені розповідали, що втеча Санаубар насправді нікого не здивувала. Люди здіймали брови, коли Алі — чоловік, який знав напам’ять Коран, — одружився зі Санаубар — жінкою, молодшою за нього на дев’ятнадцять років, прекрасною, але лиховісно неперебірливою жінкою, яка заслужено мала ганебну репутацію. Як і Алі, вона була шиїткою та етнічною хазарейкою. А ще його кузиною, тож вибір був, здавалося, природний. Та попри ці подібності, Алі й Санаубар мали дуже мало спільного, і найменше — у зовнішності. Подейкують, блискучі зелені оченята й пустотливе личко Санаубар навернули у гріх безліч чоловіків, натомість у Алі був уроджений параліч м’язів нижньої щелепи — недуга, яка позбавила його здатності всміхатися і зробила довіку похмурим. Дивно було спостерігати, як на кам’яному обличчі Алі відбиваються щастя чи сум — тільки його розкосі очі мерехтіли усмішкою або випромінювали горе. Кажуть, очі — дзеркало душі. Щодо Алі це було більш ніж справедливо, адже він міг виражати свої емоції лише очима.

Я чув, що зваблива хода Санаубар, плавні рухи її стегон змушували чоловіків марити про невірність. Алі ж, перехворівши на поліомієліт, мав спотворену і скалічену праву ногу — землиста шкіра обтягувала кістку, а шар м’язів між ними був завтовшки з аркуш паперу. Пригадую, одного дня, коли мені було вісім, Алі взяв мене з собою на ринок по наан[6]. Я йшов позаду нього, мугикаючи і намагаючись скопіювати ходу Алі. Дивився, як він описує хирлявою ногою розмашисту дугу, як усе його тіло загрозливо схиляється праворуч щоразу, коли він ступає скаліченою ногою. Те, що Алі не перечіпається з кожним кроком, здавалося справжнім дивом. Коли я спробував за ним повторити, то мало не звалився в канаву. І розхихотівся від того. Алі озирнувся й побачив, що я його мавпую. Проте нічого не сказав. Ні тоді, ні потім. Просто пішов собі далі.

Обличчя та хода Алі полохали малюків усієї нашої околиці. Але справжня біда була зі старшими дітьми. Вони ганялися за ним по вулиці, брали Алі на кпини, коли той шкутильгав повз них. Хтось вигадав кликати його бабалу — бабаєм.

— Гей, бабалу, кого ти сьогодні з’їв? — гаркали вони під загальний регіт. — Кого ти зжер, га, плосконосий бабалу?

Його називали «плосконосим», тому що в Алі й Гассана були типові монголоїдні риси хазарейців. Багато років я тільки й знав про хазарейців, що вони — нащадки Великого монгола і трохи скидаються на китайців. У шкільних підручниках про них майже нічого не писали, про їхнє походження згадано було хіба що побіжно. Та якось я був у кабінеті баби, роздивлявся його речі та знайшов стару мамину книжку з історії. Її написав іранець на ім’я Хорамі. Я здмухнув з неї пил, тієї ж ночі крадькома забрав у ліжко та був приголомшений — там виявилася ціла глава про історію хазарейців. Ціла глава, присвячена історії Гассанового народу! І я прочитав, що мій народ, пуштуни, переслідував і гнобив хазарейців. Там було написано, що хазарейці намагалися повстати проти пуштунів у дев’ятнадцятому столітті, але пуштуни «приборкали повстання з невимовною жорстокістю». У книжці мовилося, що мій народ убивав хазарейців, виганяв з їхніх земель, спалював їхні домівки, продавав їхніх жінок. У книжці мовилося, що пуштуни гнобили хазарейців почасти через те, що пуштуни були сунітами, а хазарейці — шиїтами. У книжці мовилося багато такого, чого я не знав, і мої вчителі цього не згадували. І баба теж не згадував. Але було там і те, що я таки знав: хазарейців називають «мишоїдами», «плосконосими», «в’ючними віслюками». Я чув, як деякі сусідські діти так обзивали Гассана.

Наступного тижня я показав ту книжку після уроків своєму вчителю, розгорнувши на главі про хазарейців. Він пробіг очима кілька сторінок, фиркнув і повернув її мені.

— Оце шиїтам завжди вдається на славу, — сказав, збираючи свої папери, — представляти себе мучениками.

Вимовляючи слово «шиїти», учитель так наморщив носа, ніби то була якась хвороба.

Хоч їх і поєднували етнічний спадок та родинні зв’язки, Санаубар завжди дражнила Алі разом із сусідськими дітьми. Кажуть, вона не приховувала своєї зневаги до його зовнішності. «Невже він мій чоловік? — глумливо посміхалася Санаубар. — Бачила я старих ослів, з яких вийшов би куди кращий чоловік!»

Врешті більшість схилилася до думки, що їхній шлюб був такою собі домовленістю між Алі та його дядьком, батьком Санаубар. Подейкували, буцімто Алі одружився з кузиною, щоб хоч трохи очистити знеславлене ім’я свого дядька, дарма що Алі, осиротілий у п’ятирічному віці, не мав практично ніякої власності чи спадку.

Алі ніколи не чинив опору гнобителям — напевне, почасти тому, що нізащо не наздогнав би їх, тягнучи за собою покручену ногу. Але здебільшого тому, що був нечулий до образ нападників; він здобув свою радість, свою протиотруту тієї миті, коли Санаубар народила Гассана. А сталося це доволі легко. Ніяких акушерів, ніяких анестезіологів, ніяких сучасних оглядових приладів. Санаубар лежала на голому поплямленому матраці, поруч із нею були Алі та повитуха, готові допомогти. Та вона не надто й потребувала їхньої допомоги, бо Гассан виявив свою вдачу вже під час народження: він був не здатний нікого скривдити. Трохи стогонів, кілька потуг — і на світ з’явився Гассан. І з’явився він з усмішкою.

Як потай переповідала сусідська служниця, котрій це своєю чергою розказала балакуча повитуха, ладна повідати все кожному, хто захоче слухати, Санаубар глянула на немовля в руках Алі один-єдиний раз, побачила розщеплену губу та зайшлася гірким сміхом.

«Ось, — сказала вона, — тепер маєш недоумкувате дитя, яке буде всміхатися замість тебе!» Санаубар відмовилася навіть потримати Гассана на руках і вже за п’ять днів зникла.

Баба найняв для Гассана ту саму годувальницю, яка гляділа мене. Алі розповідав, що то була блакитноока хазарейка з Баміяна — міста гігантських статуй Будди. «Який у неї був солодкий співочий голос», — казав він нам.

Ми з Гассаном завжди допитувалися, що ж вона співала, хоч добре знали — Алі розповідав нам це вже тисячу разів. Ми просто хотіли почути спів Алі.

Він прочищав горло і починав:

Відтак він нагадував нам, що зв’язок між молочними братами, вигодуваними тими самими грудьми, не підвладний навіть часу.

Нас із Гассаном годувала грудьми одна жінка. Ми ступили перші кроки на одному моріжку в тому самому подвір’ї. І під одним дахом вимовили свої перші слова.

Моїм було «баба».

Його — «Амір». Моє ім’я.

Тепер, озираючись, я думаю, що в наших перших словах було закладено підґрунтя того, що сталося взимку 1975-го, і того, що було потім.