Ловець повітряних зміїв

Розділ вісімнадцятий

Сонце вже майже сіло, небо було посмуговане багряними та червоними пасмами. Я йшов від будинку Рахіма-хана метушливою вузькою вуличкою. То був шумний прохід у лабіринті завулків, вщерть забитих пішоходами, велосипедистами та рикшами. На кожному розі висіли біґ-борди з рекламою кока-коли ти сигарет; на кіноплакатах Лоллівуду[82] красувалися пристрасні актриси, які танцювали з привабливими засмаглими чоловіками десь у полях нагідок.

Я зазирнув у тісну задимлену чайну, замовив чашку чаю. Відкинувся на спинку складаного стільця і потер обличчя. Відчуття сповзання у прірву поволі минало. Натомість я почувався так, наче прокинувся у власному домі, де переставили всі меблі, і тепер кожен знайомий закуток і тріщина видавалися чужими. Втративши орієнтири, я мусив переоцінити оточення та зорієнтуватися заново.

Як я міг лишатися таким сліпим? Адже було стільки знаків, які все життя вказували на очевидне і тепер вихором налетіли з минулого. Баба найняв лікаря Кумара, щоб той прооперував заячу губу Гассана. Баба ніколи не пропускав Гассанових днів народження. Пригадую, якось ми саджали тюльпани і я запитав батька, чи не подумує він про нових слуг. «Гассан нікуди не подінеться, — гаркнув тоді він. — Він залишиться тут, з нами, де йому і належить бути. Це його дім, а ми — його родина». Баба плакав, плакав, коли Алі оголосив, що вони з Гассаном ідуть від нас.

Офіціант поставив переді мною на столик чай. Там, де ніжки стола сходилися літерою X, було кільце з мідних кульок, кожна з волоський горіх завбільшки. Одна з них відкрутилася. Я нахилився і прикрутив її. Якби ж і своє життя можна було так легко полагодити! Я зробив великий ковток найміцнішого за останні роки чаю та спробував перевести думки на Сораю, на генерала та халу Джамілю, на роман, який мені потрібно було завершити. Намагався стежити за напруженим рухом транспорту на вулиці, за людьми, що входили та виходили з невеличких крамничок солодощів. Намагався слухати музику кавалі[83], що лунала з транзистора коло сусіднього столика. Намагався хоч якось відволіктися. Але перед очима був баба в ніч мого випускного — ми тоді сиділи з ним у «форді», який він щойно мені подарував, батько пахнув пивом і раптом сказав: «Якби ж сьогодні з нами був Гассан».

Як він міг брехати мені всі ті роки? А Гассану? Якось у дитинстві батько посадовив мене собі на коліна, подивився просто в очі та промовив: «Є тільки один гріх. І це крадіжка... Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду». Хіба ж не він казав мені ці слова? І отепер, через п’ятнадцять років після його смерті, я дізнаюся, що баба й сам був злодієм. І то найгіршим з найгірших, тому що поцуплене ним належить до речей священних: він вкрав у мене право знати, що я маю брата, в Гассана — його самість, а в Алі — честь. Його нанґ. Його намус.

Запитань дедалі більшало. Як баба навчився дивитися Алі в очі? Як Алі жив з нами день у день, знаючи, що господар знеславив його в найгірший для афганця спосіб? І як мені узгодити цей новий образ баби з тим, який давно закарбувався в моїй пам’яті, — батько в старому коричневому костюмі чалапає доріжкою до будинку Тагері, щоби попросити для мене руку Сораї?

Ще одне кліше, висміюване моїм викладачем літературної творчості: який батько, такий син. Але ж це правда, хіба ні? Виявилося, що ми з бабою схожі значно більше, ніж я підозрював. Ми обидва зрадили людей, які довірили нам свої життя. І так до мене прийшло усвідомлення: Рахім-хан покликав мене сюди, щоб я спокутав не лише власні гріхи, а й батькові.

Рахім-хан сказав, що я завжди був до себе надто суворий. Та невже? Звісно, не я змусив Алі наступити на протипіхотну міну і не я привів талібів у будинок, щоб застрелити Гассана. Проте саме я змусив Гассана й Алі покинути наш дім. Тож навряд чи буде перебільшенням припустити, що все могло б скластися інакше, якби я повівся не так. Можливо, баба взяв би їх із собою в Америку. Можливо, Гассан мав би вже власний дім, роботу та сім’ю в країні, де всім байдужісінько, хазареєць ти чи ні, де більшість людей навіть не знає, що таке «хазареєць». Можливо, так. А можливо, й ні.

«Я не можу поїхати в Кабул, — сказав я Рахіму-хану. — У мене в Америці дружина, дім, кар’єра і родина». Але хіба я тепер можу спакувати речі та повернутися додому, знаючи, що мої вчинки, ймовірно, позбавили Гассана шансу мати те саме, що є в мене?

Краще б Рахім-хан мені не телефонував. Краще б дозволив мені жити в невіданні. Проте він зателефонував. І його розповідь багато чого змінила. Змусила побачити все своє життя — ще задовго до зими 1975-го, десь відколи співуча хазарейка годувала мене грудьми — як круговерть брехні, зрад і таємниць.

«Завжди є спосіб знову стати хорошим», — сказав Рахім-хан.

Спосіб вирватися з цієї круговерті.

Завдяки хлопчику. Сироті. Гассановому сину. Який зараз десь у Кабулі.

Їдучи рикшею назад до квартири Рахіма-хана, я пригадав, як батько казав: моя проблема в тому, що хтось завжди б’ється замість мене. Мені виповнилося тридцять вісім років. Волосся на голові порідшало, де-не-де пробилася сивина, і нещодавно я помітив, що біля кутиків очей з’явилися перші воронячі лапки зморщок. Я постарів, але, мабуть, ще не застарий, аби стати до бою самотужки. Як з’ясувалося, батько брехав про багато речей, але щодо цього він не помилявся.

Я знову поглянув на кругле обличчя з поляроїдного знімка, уважно роздивився, як його освітлює сонце. Обличчя мого брата. Колись Гассан мене любив. Любив так, як ніхто ніколи не любив і не любитиме. Тепер його не стало, проте частинка його досі жива. Десь у Кабулі.

Чекає.

Коли я прийшов, Рахім-хан виконував намаз у кутку кімнати. Темна постать, що схилилася на схід до криваво-червоного неба. Я дочекався, поки він завершить.

А тоді повідомив, що збираюся в Кабул. Попросив уранці зателефонувати Колдвеллам.

— Я молитимуся за тебе, Аміре-джан, — сказав він.